Аравійська пустеля

Жив собі та був собі…

А втім, це тільки в казках так починається – жив собі та був собі, – а у нас не казка, а щонайправдивіша, можна б сказати, невигадана повість про дивного-предивного лелечича, котрий виріс на хаті в діда Щедрія в літо тисяча дев’ятсот вісімдесят четверте.

У селі, що стоїть при самому впадінні блакитної Орельки в голубу Оріль, ще й досі розказують, як дід Щедрій та навчив у те літо молодого лелечича людської мови. Дивина, та й годі! Буцімто однієї вітряної ночі випало з гнізда лелеча, котре й літати ще не тямило, і скотилося з хати аж у двір. От старий його підібрав, виходив, як дитину, і назад у лелече гніздо всадовив. Звідтоді, розказують дідові односельці, те лелеча й заговорило по-людському.

Так це було чи ні – я достеменно не відаю, але молодий орільський лелечич, з яким я познайомився того літа під час своїх рибальських мандрівок по Приоріллю, і справді розумів мову людську. Хоча виду, звісно, і не подавав. Та коли дід Щедрій, накосивши в березняку трави (а він любив застеляти в своїй хаті долівку молодою травою), сказав йому: «Ходімо, Лельку…», птах кивнув головою на знак згоди і рушив з дідом до села. Так вони і йшли левадою; старий помаленьку дріботів собі з мішечком трави за плечима, а поруч з ним крокував цибатий лелечич. Як відставав, то, змахуючи крилами, підбігом наздоганяв старого і знову йшов поруч. Старий щось до нього гомонів, а білий птах схвально кивав головою й іноді навіть жваво тріскотів червоним дзьобом – щось дідові по-своєму, по-лелечому говорив. А дід, слухаючи його, вигукував: «Та ну-у?!»

«Еге», – сказав я сам собі і щось було, пригадую, з цього приводу подумав, але тут у мене клюнуло, поплавець пірнув, і я чимскоріш схопився за вудку. І такого краснопера витягнув, що коли б поруч були рибалки, то вони б тільки позаздрили мені. Не встиг я краснопера із гачка зняти, як на другій вудці поплавець – хить-хить!.. І хутко зник під водою… І тут почався такий кльов, що я враз забув і про діда Щедрія, і про його дивного-предивного лелечича, бо справжній рибалка, коли в нього клює, – про все на світі забуває!

Уже в надвечір’я, поспішаючи на останній автобус, на хвильку забіг до старого. Оскільки я вже не мав часу на бесіду, то у двір не зайшов, а лише на ворота сперся та й кажу:

– Діду Тарасе, і як це вам вдалося так ловко навчити лелечича, що він навіть людей розуміє?

Тут дід Щедрій почав напускати туману, що все то – байки людей, охочих до теревенів, що він насправжки не вчив лелечича людської мови. Виходжуючи його після падіння з даху, він лише гомонів до лелечати, як до дитини, ну хіба ще казками його забавляв… Якими?.. Та тими, що колись синові своєму, як він маленьким був, розказував. А більше нічого такого… А Лелько (так старий назвав те лелеча) і навчився розуміти мову людську.

(Забігаючи наперед, скажу, що я консультувався у відомих фахівців – біологів, орнітологів та інших учених, – і вони авторитетно запевнили: все, що говорить дід Щедрій, – чистісінька правда. Бо коли до пташини там а чи до звірини ставитись по-людському, то пташина та а чи звірина і справді легко навчиться розуміти людей. Навіть з півслова.)

– Таке воно тямковите вдалося, – запевняв мене старий, поглядаючи на свою хату, де у великому гнізді вже всідалося на ніч лелече сімейство (тільки глава того сімейства – старий лелекун – задумливо стояв на бовдурі: він завжди на ньому стоячи ночує). – Скажу тобі по секрету, – додав дід Щедрій, – лелеки – дуже мудрий народ, розуміють, що й до чого. І до грамоти зело вдатні.

Я, пригадую, ще щось хотів було запитати в старого, але на сусідній вулиці вже мелькнув автобус. Квапно попрощавшись з дідом, я бігцем подався до зупинки, бо другодні мав їхати в одне термінове відрядження і, отже, затриматись бодай на ніч у діда Щедрія аж ніяк не міг… Але пообіцяв йому, що неодмінно, як тільки-но владнаю справи – заскочу до нього в гості та заодно й порибалю на Орелі, і про Лелька погомонимо…

Давно відомо: не так воно складається, як гадається.

За невідкладними справами та клопотами, за суєтою суєт усе ніяк не міг я знайти часу, щоб з’їздити в те село та написати щось про крилатого дідового вихованця. А воно ж як заніколиться, то надовго. Одне слово, так я закрутився, що незчувся, як і літо збігло. Коли ж нарешті вибрався, то лелеки вже полетіли в теплі краї. З ними полетів і Лелько, лишивши дідові Щедрію таку адресу: Африка, Кенія, район озера Вікторія, колонія приорільських лелек, Лелькові, котрий виріс на хаті в діда Щедрія…

Я переписав ту адресу до блокнота і вже вдома написав Лелькові листа. (Тільки не думайте, будь ласка, що все це казка чи фантастика якась, ні. Усе це чистісінька правда, у мене в блокноті – я вам при нагоді його якось покажу – й досі зберігається Лелькова адреса. Лелеки, щоб ви знали, дуже грамотні і дуже люблять писати листи. Особливо, коли зимуючи в Африці, скучають за своїм краєм.)

Отож я написав Лелькові в Африку (в листі нагадав про нашу зустріч у Приоріллі, про своє знайомство з дідом Щедрієм), і по якомусь там часі (здається, через місяць) від Лелька надійшов лист. Справжній-справжнісінький. У конверті, з грифом «авіа», з кенійськими марками, на яких була зображена савана, дерево баобаб і страус на передньому плані. Лист навіть був проштемпельований поштою. І ось що написав у тому листі Лелько (якщо хто з читачів поцікавиться листом, то він зберігається у мене, і я можу показати його бажаючим. І навіть дам потримати лелечий лист у руках):

«Як я живу?.. А так, як і всі лелеки, – зимую в Африці. Стою оце на спині в одного місцевого бегемота, котрий, рятуючись від спеки, по самі вуха заліз у руду болотяну муляку та й спить стоячи. І все йому ніпочім. Бо він удома, і спішити йому нікуди. І мріяти ні про що, тож і спить. А я стою у нього на спині, і мариться мені, буцімто я не в Африці, а вдома, у далекому-предалекому звідси краї. І ніби переді мною не вигоріла савана з білими кістками буйвола під баобабом, а рідний, зелений і ніжний край, де в Оріль впадає Орілька… Бачу село в садках, верби бачу на леваді зеленій, де поважно та ґречно походжають мої друзі-лелеки. Крайньою від левади стоїть очеретом крита хата діда Щедрія, а на його хаті бачу гніздо мого батька. У ньому я народився і виріс. Оте саме гніздо, з якого я колись у буряну і чорну ніч випав аж у двір, де мене підібрав і виходив дід Щедрій. І бачу, як над гніздом, над дідовою хатою, над селом, над садками й полями, над Ореллю з Орількою, над усім тим світом вивищилось дзвінке блакитне небо, у якому я колись вчився літати. І гудуть у небі, як у дзвони, молоді приорільські вітри, і їхній дзвін бринить у мені й досі… У нашому великому гнізді, яке починав мостити колись ще мій прадід, а дід з батьком тільки розширили його та підновлювали, крім мене, було ще три сестрички. Та навіть учотирьох усе одно було просторо, у спекотні дні, коли сонце сягало зеніту і припікало аж надто, мама розправляла над нами свої великі крила, і нам, лелечатам, так хороше було сидіти в затінку, що її дарували нам мамині крила… А тато, коли ми були ситими, стояв на одній нозі на гребені даху і все про щось поважно думав. Як над хатою пролітав знайомий лелека, тато радо вітав його – закидав голову за спину, змахував крилами і тріскотів дзьобом. У нас, лелек, це найшанобливіше вітання…

А ночами, коли було вітряно чи прохолодно, ми ховалися під мамині крила, як ото ховаються курчата під квочку. Прокинешся, бувало, серед ночі, висунеш голову з-під маминого крила, глянеш, а прямо над тобою висить щось чорне-пречорне і дивиться на тебе тисячами блискучих очей. Тобі аж страшно стане від чорної тисячоокої ночі, і ти поспішно сховаєшся під надійне мамине крило.

А вранці, коли прокинешся, – всюди світло, гарно. Ось-ось зійде сонце. У дворі дід Щедрій вештається, покахикує.

– Гей, лелеченьки!.. – гукає до нас ізнизу. – Доброго вам ранку! Як там нагорі, у вашому крилатому сімействі? Усі живі-здорові?.. Ну й добре, що гаразд.

Як ми, малеча, підросли й уже могли триматися на крилах, то всім сімейством літали на толоку або на озера в заплаві Орелі чи Орільки – попереду, як завжди, тато, за ним ми, малеча, а позаду нас мама. А ще нас тато вчив підніматися високо-високо, аж село зоставалося далеко-далеко внизу і робилося маленьким, а світ ставав широким, просторим – ні кінця йому, ні краю. І скільки ми тоді бачили доріг, полів, гаїв, річок та сіл! Аж дух захоплювало від висоти і краси. Тато вчив нас ширяти, опираючись крилами на потоки повітря, що піднімалися від землі. Спіймавши такий потік, ширяли й ширяли ми в піднебессі легко, плавно, без жодного помаху крил.

А якось тато, пригадую, сказав:

– Старайтеся, діти, щоб швидше стати на крило, бо невдовзі будемо збиратися в далеку-далеку дорогу в теплі краї. Полетимо на зимівлю в Африку.

Почувши таке, я на радощах затанцював, вигукуючи:

– В Африку!.. В Африку!.. В Африку!..

А зараз у Африці бачиться мені, що стою я на хаті в діда Щедрія, і видно мені голубі озера, видно, як толокою йдуть до річки рибалки з вудочками, а шляхами у поле машини мчать…

І так мені хочеться додому, так хочеться…»

Пишу ці рядки взимку.

На календарі – лютий. Місяць, як відомо, неласкавий, суворий і навіть аж сердитий. Недарма ж у нього і ймення таке – лютий. А чого він лютий – того ніхто не знає. Лютий та й лютий, не всім же місяцям добрими бути.

За вікнами дідової хати гуде-виє невгамовна завірюха, крутять-вертять сніговії, аж дерева – чути – торготять обмерзлими гілками. Хуга така, що задарма і носа на вулицю не виткнеш. Мороз-морозяка зазирає у вікна, розмальовує шибки, але в хату йому – зась! У дідовій хаті тепло, у печі весело потріскують дрівця, іноді з печі чути невдоволене сичання – то потрапило обмерзле поліно, і вогонь витоплює з нього воду, а вона сердито шипить-сичить на нього. А десь на печі співає собі дідів приятель і квартирант-постоялець – цвіркун. Улітку він живе у садку, а на зиму перебирається до діда в хату, «зимувати в теплих краях на печі», як каже старий. Зимуючи там у затишку й теплі, цвіркун співає собі та співає… Дід любить його слухати, а коли, буває, цвіркун довго не подає голосу, то бурчить на піч:

– Чого хоч ти мовчиш?.. Заспівай, прошу тебе. Зимовий вечір довгий, а сьогодні мені щось геть кепсько стало, і думки невеселі в голову лізуть…

Цвіркун відразу ж і озивається, охоче затягуючи свою одноманітну пісеньку, і в старого тоді легшає на душі.

– Бо вже не сам, – бубонить він, вештаючись по хаті. – Цвіркун та я, от нас уже й двоє. Вже й сім’я.

Отож я пишу собі та й пишу, вогонь у печі потріскує, цвіркун виводить свою нехитру пісеньку, в якої немає ані початку, ані кінця, «в теплих краях на печі», а місяць лютий за вікном лютує… Таке витворяє, таке… І на кого він так розгнівався? Треба про це поспитати в діда, він такий, що все знає.

А ще я думаю про Лелька, як він там зимує за снігами, за морозами, за синіми морями і гарячими пустелями, аж у самісінькій Африці?.. Не близький світ.

«Щоб ви знали, в Африці теж зараз місяць лютий, – пише Лелько в одному з листів, котрий я вже кілька разів перечитував дідові Щедрію. – Та між тутешнім лютим і приорільським – спільного хіба що назва. Бо у вас зараз зима, від якої ми, лелеки, змушені летіти аж на край світу, в Африці ж у лютому місяці спека стоїть така, що річки висихають, і дно їхнє тріскається. Лише де-не-де червоні калюжки муляки залишаються.

Ось так ми й зимуємо… А втім, це тільки так говориться, що ми, лелеки, зимуємо в Африці, бо насправді ж зими тут немає і не було ніколи. Тут і знати ніхто не знає, що воно таке – зима: ні бегемоти, ні носороги, ні буйволи, ні жирафи, ні зебри, ні слони, ні леви. Навіть страуси і ті не знають, що таке зима. І крокодили теж ніколи й нічого не чули про зиму. Тільки чорні грифи, які літають високо-високо, видивляючись у савані поживу, казали якось, що буцімто на найвищій горі Африки – Кіліманджаро – є справжній, щонайсправжнісінький сніг…

Отака тут зима – спека, спека і спека.

Дощів уже давно не було, у білястому, наче вигорілому небі – жодної хмаринки. Над рівниною тремтить сухе і гаряче марево, ані вітерця… Трави в савані вигоріли, дерева стоять голі, без листя і без тіні.

А земля тут не чорна, а червоно-бура. І тому слони теж ходять червоно-бурі (рятуючись од спеки, вони за відсутністю води набирають у хоботи дрібний червоний пил і „обмиваються“ ним). А он на півнеба постає коричнева хмара. То в пошуках води пересуваються на захід стада антилоп, а за ними – назирці леви й шакали.

Ось такий тут місяць лютий».

Коли на мить затихає лютування лютого, чути, як лунко і різко (десь, певно, на оголених пагорбах) репається земля – такі морози! І цвіркун тоді на дідовій печі злякано затихає. Хоча що йому і чого боятись у «теплих краях»?

Репнуло, тріснуло, завило, захурделило, і знову білий світ потонув у сніговій круговерті.

А коли затихне все на якусь часинку, тоді з-за рваного шмаття хмар, що мчать холодним небом, вигляне сонце, і світ білий тоді так і спалахне, так і заіскриться, що аж очам, як дивитися, боляче стає.

А голуба Оріль та дочка її, блакитна Орілька, з берегами, з очеретами, лозами і вербами, з озерами й левадами, заплавами й гаями – загачені, занесені снігами. Сплять.

Навіть чорне гайвороння поховалося – такі морози.

А в лелечому гнізді, що на дідовій хаті, у якому народився і виріс Лелько, – біла копичка снігу. Спить воно під білим покривалом, чекаючи весни, і, мабуть, сниться йому лелече сімейство. (Дід Щедрій каже, що пташине гніздо, як і хата, коли немає довго господарів, дуже нудьгує від самотності і тому з нетерпінням виглядає своїх постояльців.)