Читать книгу «Аравійська пустеля (збірник)» онлайн полностью📖 — Валентина Чемериса — MyBook.
image

Я приїхав у ті краї в лютому, щоб відвести душу підлідним ловом окунів, та довелося чимскоріше ховатися в хаті діда Щедрія – такі морози! Вийду з хати, подивлюся на світ білий, потупцяюсь біля сінешніх дверей і – назад у хату. Пересидіти б у діда цю веремію та й додому повертатися. Яка вже тут риболовля! Оце б зараз Орелі та Орільці бодай крихту тієї спеки, од якої Лелько в Африці не знає, де подітися!

Згадав Лелька, а він на мене зі стіни дивиться. Стоїть на воротах, як у червоних чоботях, – високий, гінкий, із сніжно-білим та чорним оперенням, дзьоб розкрив, наче щось говорить. «О, як він гарно вміє клацати своїм червоним дзьобом! – розказував мені якось старий. – Ви б тільки послухали, – додавав він. – Як буває в доброму настрої (а вдома, у рідному краї, лелеки завжди в доброму настрої), закине голову на спину, крилами змахує і так мелодійно, так ритмічно стукотить однією половинкою дзьоба об іншу – клац-клац-клац! Трісь-трісь-трісь!.. А потім випростає голову та як припустить, як припустить той дріб – заслухаєшся!» Принаймні так запевняв мене дід Щедрій і, зітхнувши, додавав:

– Шкода, що у мене немає таких слів, аби я міг передати всю оту красу його клацання!

Дід Щедрій (як ото Лелько на ворота став) попрохав сусідського хлопця Мишка: клацни, каже, мені Лелька на згадку, бо як полетить у ту Африку, то не знаю, чи й дочекаюсь його повернення… Мишко (а він днями бігав по селу з фотоапаратом «Зміна», вчився фотографувати) і клацнув. Ще й карточку старому приніс, а Лелько на ній – як живий, стоїть на воротах у червоних чоботях. Картинка! Щедрій за таку карточку насипав малому фотографу повну пазуху груш (а таких груш, як у діда Щедрія, немає ніде у світі, і Мишко те добре знав, бо не раз і не двічі тихцем лазив трусити дідову грушу), ще й пообіцяв йому, як пенсію принесуть, «канхветів» купити. А карточку вставив у дерев’яну рамочку, яку сам і змайстрував, та й почепив її на стіні. Отам, де карточка його сина висить. Поряд. На одній карточці – білий лелечич на воротах стоїть, а на другій – білявеньке хлоп’я щербатеньким зубиком посміхається. Теж у воротах стоїть. Карточка давня, ще довоєнна, вже й потемніла, але ще видно біляве хлоп’я і веселооку хитру посмішку його. Ось так вони й висять у діда в світлиці: зліва – Лелько, а праворуч – Лесик (так звати дідового сина).

– Ну й морозяка, аж хурчить!.. – У чорній кожушині, увесь обмерзлий, з білими бровами й білою бородою, крекчучи, заходить до хати господар і хукає на закляклі, почервонілі руки. – Скажений! Прямо тобі збісився. І вдяганка ж на мені непогана, а тіло як наче хто голками коле. Аж душу виймає. А на Орелі бабахнуло, як із гармати. Аж лід розвернуло – такі морози! Давно такої зими не було, постарався лютий. Чи, може, хто його образив?

– Як це місяць можна образити? – питаю.

– А так… обізвав його хтось злим, от він і сердиться, – гомонить старий роздягаючись. – Він хоч і лютий, а добрий. То у нього служба така – морози та сніговії на нас наганяти. А коли його образиш чи злим словом обізвеш, то він тоді й шаленіє та сердиться. А як до нього ладком, ладком, – то й лютий тоді лагідніє. Еге, від доброго слова ще ніхто злим не ставав.

Побачив, що я стою біля фотографії на стіні, і собі підійшов.

– Ото, Лелько любив на воротах стояти. Ще як літати вчився, то з хати на ворота, а з воріт на хату. А коли хто повз двору йде чи їде, то він з цікавості на воротах стане і придивляється: а хто ж то йде чи їде?.. Цікавий був, – помовчав, віддираючи з бороди та вусів крижані бурульки. – А Лесику моєму, – кивнув на фотографію сина, – тут шість годочків. Це його знято в те літо, як він собі крила змайстрував.

Я чув про це від дідових односельців, але краєм вуха, тому прохаю старого розповісти детальніше.

– Синок мій ще змалку небом марив… Усе, було, до лелек на хаті придивляється; як вони на хату сідають, як крила свої складають за спиною та як їх випростовують і в небо злітають… Дуже-бо Лесика мого небо й крила цікавили. Таке вже вдалося, хлоп’я моє білявеньке, – небо його до себе манило і кликало. Тож якось надумав Лесик змайструвати собі крильця. За хатою в малині ховався, щоб ніхто не побачив. З молодої лози їх виплів, а зверху полотном обтягнув (полотно те у матері в скрині поцупив). Як удома нікого не було, то він на хату по драбині виліз, якось собі до рук ті крильця приладнав і з хати стрибнув. Це ж треба, га? Добре, що хоч на копичку сіна впав, не покалічився, слава Богу… Зізнаюсь, під гарячу руку хотів було його ремінцем відшмагати… Замахнувся, а він зіщулився, на мене дивиться і каже: «Хоч убийте, тату, а все одно буду літати!..» У мене й рука опустилась… І в кого ж ти, питаю, таке вдалося?.. Мовчить та сопе… І таки домігся свого, після школи в аероклуб поступив. А звідтоді і пішов по льотчицькому, значить, ділу. Бо дуже його небо вабило. На роду, видно, в нього так було написано – у небі літати. А коли що на роду написано – то так у людини й буде. Така її, значить, планида… – Помовчав, посміхнувся сам до себе чи до своїх спогадів. – Я Лесика після того польоту з хати лелечиком став звати. Лелечику ти мій крилатий, кажу, полетиш у небо, а з ким же ми з матір’ю зостанемось?.. І полетів мій лелечик… – зітхнув. – Ат, що казати! Минулого не повернеш… – Знову помовчав, на фотографію сина дивлячись. – Так ото Лесик мій і знятий у те літо, як крильця собі змайстрував та з хати на них стрибнув. Його потім сільські хлопці льотчиком дражнили. За той політ. Та він не ображався, навпаки – гордився. А Лелькові, – кивнув на карточку птаха, – крил майструвати не треба. Свої має. На них аж до Африки долітає.

З печі озвався цвіркун – затягнув свою вічну пісеньку.

– Добре цвіркуну, – посміхнувся старий. – Нікуди йому у вирій не треба літати. На піч заліз, от уже й у теплих краях…

Повечеряли картоплею з оселедцем (улюблена дідова їжа) і вже хотіли було лягати, як старий раптом спохопився.

– От пам’ять! – ляснув себе долонею по лобі. – Геть усе забувається. Та я ж од Лелька листа отримав! Пише, що вони, лелеки, вже й додому збираються.

– Так ще ж тільки лютий. Чи не рано?

– Еге, а дорога ж далека… У лютому почнуть, навесні якраз і до нас долетять… Та ти ось читай, читай, Лелько про все пише…

«Ви, люди, мабуть, нічого не чули і нічого не знаєте про Велику Лелечу Раду? – запитував у своєму листі Лелько і сам же й відповідав: – Так от, на Велику Раду мудрий лелечий народ збирається двічі на рік: перший раз – у вересні—жовтні, перед вильотом на зимівлю до Африки, і вдруге – вже в Африці – у лютому місяці, перед поверненням на батьківщину. Великі Ради збираються за принципом земляцтва: у дніпровських, наприклад, лелек своя рада, у деснянських – своя, у прип’ятських – своя, ну і так далі… І ось діждалися і ми, орільські лелеки, свого часу. Хто перший вигукнув: „Додому!..“ – невідомо, а тільки в повітрі так і чується: додому… Ніби хтось у тобі сидить, у твоєму єстві, у крові твоїй і шепоче тобі: вже лютий, пора додому, додому, додому… Зустрінуться двоє лелек – на землі чи в небі – і замість привітання вигукують:

– Додому!..

– Додому!..

Та ось уже над саваною і клич пролунав:

– Гей, орільські лелеки, збирайтеся на Велику Раду!

З усіх усюд злітається лелечий народ. Летять поодинці, парами, по троє, по десять, і всі летять на Велику Раду в передчутті далекої дороги. І в кожному помахові крил чути: додому, додому, додому… Ох, як хочеться додому!

Страуси, котрі трохи знають нашу мову, тільки дивуються: ви, лелеки, живете вдома, в Африці, а кудись іще збираєтесь? Хіба у вас дві домівки і два рідних краї?

Та ось уже ми злетілися і розсілися на високому дереві, яке тут називається баобаб. І коли всі зібралися і вгамувалися, слово взяв найстаріший і наймудріший лелека і так сказав:

– Червонодзьобі і червононогі сини лелечого народу! Брати і сестри орільські! Чи не забули ви, який зараз місяць?

– Не забули, не забули! – хором одказуємо. – А місяць зараз лютий. І він уже кінчається. Додому пора! Пора додому!

– Так, місяць зараз лютий, а в лютому ми завжди збираємось і відлітаємо в рідні краї, – казав далі найстаріший і наймудріший лелека. – Ми всі земляки, всі з одного краю, який зветься Приоріллям, бо всі ми колись народилися і виросли на берегах голубої Орелі, її боліт та озер. Зараз удома лежать білі сніги, і холодні морози там лютують, та доки ми долетимо до Європи, там уже буде місяць березень чи й квітень, і вдома нас зустріне весна-красна.

Потім Велика Рада затвердила маршрут перельоту Африка – Приорілля: Кенія, Судан, Єгипет, Аравія, далі понад середземноморським узбережжям Туреччини, далі Балкани, а звідти і на Вкраїну.

Політ буде, як завжди, здійснюватись на висоті дві тисячі метрів; за день (залежно від обставин) пролітати сто – сто п’ятдесят кілометрів, використовуючи в основному потоки повітря, що йдуть від землі – так легше долати тисячі і тисячі кілометрів, що відділяють Африку від Європи.

Стартуємо зараз, у лютому, і, як усе буде добре і благополучно (так кажуть старі лелеки), то десь у кінці березня – на початку квітня ми будемо вдома.

Аж не віриться – вдома…

Як заплющу очі, так і бачу голубу Оріль, заплави і левади, блакитну Орільку, бачу село і хату вашу, діду Щедрію. І так щось солодко защемить тоді на серці, що аж плакати хочеться… Але ми, лелеки, ніколи не плачемо. А далека дорога мене не лякає. Старі, бувалі лелеки кажуть: як трудно, як тяжко не буває в дорозі, а коли пам’ятаєш свій край, коли бачиш його перед собою, коли тебе кличе всеперемагаючий голос предків, коли ти летиш не на чужину, а на батьківщину – тоді де й сила береться в крилах, самі тебе крила несуть, несуть, несуть…»

– Правду мій Лелько пише, – замислено озвався дід Щедрій, як я дочитав листа (у словах «мій Лелько» вчувалася гордість). – Хоч і молодий він ще, а – мудрий. Розуміє, що й до чого. Я ось тільки раз на своєму віку залишав рідний край, як на війну йшов, але він мені – бачився, і марився, і снився, і ввижався… І село рідне, Оріль з Орількою, і заплави з озерами, і поля, і увесь білий приорільський світ всю війну стояв у мене перед очима, в душі моїй стояв. А коли в травні сорок п’ятого повертався додому з Берліна, то, віриш, летів, наче на крилах. І навіть здавалося, що є в мене крила за плечима, що вони мене до рідного краю несуть, несуть…

Помовчав, дивлячись у розмальоване морозом вікно, і в його просвітлено-зажурених очах я на мить побачив ту далеку весну сорок п’ятого, коли старшина Щедрій повертався до рідного краю з війни, і несли його додому не знищимі пекельним вогнем широкі крила…

Було вже за північ, старий погасив світло, але ми довго не спали тієї ночі – гомоніли про се про те… Чи просто мовчали, прислухаючись, як за стіною гуде-виє лютий… Потім господар крекчучи поліз на піч «у теплі краї» до цвіркуна і бурмотів там, що він уже негодящий, що йому, напевне, тільки й лишилося, що лазити у вирій, «у теплі краї» на печі.

Наспівавшись, старий цвіркун затих – пригрівся та й задрімав напевне. В хаті запанувала тиша, тільки чути було, як цокають на стіні ходики.

Я лежав на лаві, накрившись дідовим кожухом, і дивився у замерзле вікно, що біліло в пітьмі хати. В кутку нижньої шибки, певно, була щілина, і хоч задувало знадвору, той куточок не замерз. Через ту крихітну щілину дививсь я на білу ніч. Віхола-хурделиця поволі вгамувалася, виглянув місяць, і все навколо заіскрилося. Місяць видався мені такою холодною крижинкою, що я щільніше загорнувся в кожух і невдовзі заснув.

І снилося мені, що я сиджу на галасливій Лелечій Раді в Африці, біля кенійського озера Вікторія, і слухаю, як гомонять приорільські лелеки про переліт додому. Як рясно їх злетілося до баобаба в савані! І гілля з-за них не видно. І буцімто я теж сиджу на гілці того «мавпячого дерева» – баобаба, а поруч мене сидить дідок – симпатичний такий… Придививсь я – аж то місяць лютий. І переконує мене, що він зовсім не злий і не лютий, як то ми думаємо про нього, і що він просто образився на нечемних людей і тому лютує…

А в савані ходять страуси, поглядають на Лелечу Раду і так між собою гомонять:

– Дивні ці лелеки! Живуть удома, тут у Африці, а тоді раптом кудись надовго зникають і знову повертаються. Щоби знову кудись зникнути. І не набридне ото їм літати туди й сюди?

А місяць лютий, котрий сидів біля мене на Лелечій Раді, все переконував мене, що він зовсім-зовсім не лютий і навіть не сердитий. Я підтакував йому. Лютий і справді видався мені в Африці добрим і ласкавим дідусем, дуже схожим на діда Щедрія…

А на ранок, так і не половивши окунів в Орелі, першим вистудженим автобусом, у якому я довго не міг зігрітися, поїхав у місто, пообіцявши старому навідатись по весні…

І скільки їхав крізь заметілі та білі сніги, бачив перед собою залиту й спечену сонцем, незнайому мені савану і приорільських лелек на високому дереві, що називається в Африці так кумедно – баобаб.

Весною, будучи у відрядженні в тих краях, вирішив я заодно, як вибереться вільна година, провідати діда Щедрія.

Та вдома старого не виявилось. Сусіда сказав, що він ще зранку потягнув кудись возик. Обіцяв повернутися під обід.

Був уже полудень, і я, присівши на колоду, вирішив дочекатися старого, бо ж давненько не бачились. А присівши, задумався, замріявся, ніжачись у промінні ласкавого сонечка.

Приоріллям ішла весна, і я на повні груди вдихав її прозоре, чисте повітря, відчуваючи в душі якесь оновлення. Дідів двір уже захопив молодий спориш, розлігся в дворі смарагдовими килимами, і такий був ніжний та пишний, що я, простуючи двором, остерігався, щоб не оступитися, бува, ненароком зі стежки і не наступити на нього, не зім’яти, не забруднити чорноземом, що поналипав до підошов, його зелене крихітне листячко.

1
...
...
11