Лихо з голоду

Давно те діялось…

Т. Г. Шевченко

То був справжній голод, голодне лихо, що примушувало про все на світі забувати.

П. Мирний

«Як передає агентство „Новини-У“, загадковий вогник у печері, що знаходиться біля села Шевченкове Звенигородського району Черкаської області (колишня Кирилівка), за свідченням місцевих мешканців (їх наводять деякі ЗМІ України), все ще з’являється вечорами, десь після заходу сонця. Загалом же його спостерігають – щоправда, періодично, – ось уже впродовж понад півтора століття, від далекого 1826 року, коли той таємничий вогник вперше спалахнув на батьківщині Кобзаря.

Природу цього феномена спеціалісти поки що не можуть пояснити. Хоча ясно, що походження нерозгаданого вогника не є містичним явищем чи справою чиїхось рук або злих умислів. Можливо, це пов’язано з виділенням у печері якогось інертного газу без кольору і запаху (в геопатогенній зоні, що проходить у тих краях), який з невідомих причин самозагорається.

Печери колись були першими житлами людей, де вони знаходили захисток від негоди і ворогів та відправляли магічні обряди. То чи не з первісних часів, від тих магічних обрядів, що здійснювалися там, і вогник спалахує в тамтешній печерці?

Гіпотезу про буцімто космічне походження „керелівського вогника“ спеціалісти відкидають. Проте деякі очевидці запевняють, що якось спостерігали в тих краях (і зокрема над печерою) з’яву НЛО чи йому подібних неспізнаних літальних об’єктів природного або штучного походження. Зависнувши над могилою, диво якийсь час світилося^[1], а потім зникло безслідно. Спостереження за вогником, що ні-ні, та й спалахує біля Шевченкового у тій заглибині, де колись потерпав з голоду маленький Тарас Шевченко, триває». (Укрінформ-служба.)

Про печеру на околиці свого рідного села Кирилівки (Керелівка в поетовій вимові та мові його односельців) та як він у ній з безвиході потерпав-бурлакував і яка притичина одного разу з ним лучилася, яка пригодонька-придибаночка, приключка або рахуба-халепа – Тарас Григорович розповість своєму другові, лікареві за фахом (він у нього ще й лікувався) Андрію Осиповичу Козачковському, здається, 1845-го року, коли гостюватиме в Переяславі. З його розповіді ми й знаємо тепер усю правду про загадковий «керелівський вогник».

«На степових рубежах прастарої землі київської – на півдні княжої Звенигородщини – поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, ховаючи в пишних садках свої білі хатки, широко розкинулось велике й мальовниче село Керелівка» – так поетично професор Павло Зайцев зачне свою книгу «Життя Тараса Шевченка». І так, власне, воно й було: і село мальовниче, і зелені гаї, і пишні садки, у яких ховалися білі хатки, – рай та й годі. Щоправда, на перший позір. Жити б, здавалося, в такому краї, жити – не тужити, не знаючи лиха…

Відійдеш від села на версту, а там і там прадавні могили, що їх звано «чорними» (вони чомусь здалеку й справді видавалися чорними).

Селяни без потреби їх обминали – могили є могили, бозна, хто в них лежить і над ким вони понасипувані в сиву минувшину, мо’, й над недобрими людьми, над якимись песиголовцями, прости Господи. А мо’, й над козаками ті могили – все, що лишилося від січових братчиків.

Околиці були не рівнинні, не степові, а – горбисто-гористі. Керелівка, як і близькі їй села Тарасівка, Пединівка чи Будище, розташувалася в горбистому краї, що його перерізали глибокі яри-байраки, зарослі вербняком. Себто широких горизонтів, як зазначає згадуваний тут професор Зайцев, там не було, тож тамтешній світ здавався тісним і наче й справді замкнутим.

А світ просторий, степи несходимі, безмежні малий Тарас уперше побачить, як з батьком чумакуватиме на далекий південь – аж до «самого» моря, до «Одесу». Тоді ж він і пізнає степ – справжній, загадковий і незбагненний.

А відтак і таємничий.

Скриплять і скриплять дерев’яні колеса чумацької мажі, що її неспішно тягнуть лінькувато-незворушні воли, жуючи вічну свою жуйку.

У дорозі, бувало, й день згасав.

«У степу ніч ясна, місячна, тиха, чарівна ніч, – згадуватиме поет через роки. – На степу нічого не ворухнеться, найменшого руху – тільки проїдеш повз могилу, на могилі тирса немов ворушиться, і тобі чогось страшно робиться…»

 
Кругом його – степ, як море
Широке, синіє.
За могилою могила,
 А там – тілько мріє…
 

Їх було доста. І біля Керелівки здіймається могила, із села її добре видно, надто з околиці.

То – «його» могила, тодішнє пристанище його у світі живих.

Коли мачуха влітку посилала пасинка із скоринкою, твердою і сухою, у степ свиней пасти чи телят, Тарас, блукаючи узгір’ями, піднімався на могили й частенько сидів на вершечку – маленький, самотній, неприкаяний… Під бездонним огромом синього неба, серед людей і на малолюдді…

А вже як і батька не стало, то мачуха й геть виганяла нелюбого пасинка з хати, не даючи йому й кусника хліба (щоб її дітям більше зосталося), і він, убогий обідранець, – на плечах якісь лахи, – блукаючи побіля села («…блукав по світі та людей шукав, Щоб добру навчили…»), бувало, і на ніч до хати не приходив – своєї, але без батьків, чужої. Та й чого приходити? Слухати, як сваритиме його зла мачуха? (Хоч зла не так від природи, як від горя, з лиха-біди та вічних нестатків.) Частенько ночував у печері, що була в крутому боці Чорної могили. Наносить хмизу, сякого-такого паліччя, сухими цурочками, підсипаючи піску, витре живий вогонь, розпалить багаттячко і сидить мало не до ранку, підперши щоку рукою та дивлячись зі свого сховку на світ нічний, під зорями заснулий, на село, де ані вогника, ані знаку про живих людей…

 
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитись,
Хоч з гори та в воду!
 

Та гірше гіршого дозоляв триклятий голод – щоденний і постійний, а відтак і нестерпний. Літні дні довгі-предовгі, до вечора ноги його вже й не слухались, і голова йшла обертом, і спасу від голоду не було. Як і сну. Як і самого страху, що темними ночами у печері край села тирлувався… Двома загнаними звірками голодно блищали під зорями очі, потріскані губи ворушилися, ніби все ще невідомо в кого прохали їсти.

Від тієї голоднечі серце млоїлось, у животі судомило. Не голод то був, а – голодне лихо! Не він один у Керелівці голодує, усім несолодко живеться (правда, сироті найгірше). Тож до нього, до лиха голодного, люди і звикати почали – іншого, кращого життя вже й не уявляли. Тому й не дивувалися… Та й кого подивуєш своїм голодом – прості люди завжди не сито жили, тож і нині живуть надголодь.

Кажуть, є такий цар, ім’я якому Голод, і його ще нікому не вдалося подолати. Хто найбільше працює, той і живе тяжко. Чому воно так у світі ведеться? От би знаття! Чому такі кривди чиняться в Божому світі? Кажуть, за гріхи. А які у нього гріхи? Хіба винуватий він, що їстоньки хочеться нестерпно і так щодня…

Дід його Іван жалкує, нема, каже, «на них Коліївщини». Козаків немає, як і Січі Запорозької, що її цариця Катерина-змія зруйнувала та й занапастила. Тільки могили від січового лицарства у степах позоставалися, тож і немає кому кривду подолати.

Може, й так, дідові Івану Тарас вірить, бо дідові Івану видніше. Якби так було, як він каже, то люди б і горя не знали. А лиха голодного – й поготів.

А голодна людина до чого хочеш може з розпуки та відчаю вдатися.

От і він якось не втримався, вдався з голоду (як через роки зізнаватиметься добродію Козачківському) до крадіжок. Де курча у бур’янах заблукале стибрить, де поросятко схопить… Рідко таке траплялося, але – траплялося. Тим і рятувався. Схопить ту живність, під сорочку – і бур’янами, бур’янами хутчій за село, у степ, до Чорної могили, до печери у ній. Удень боявся свою здобич пекти у вогні – люди ж бо загледять.

І треба ж було такий голод пережити, лихо таке, що й через роки не даватиме йому спокою. З лихої біди курчат крав у селі та їх у печері пік і тим рятувався од голодної смерті… А потім пропахле димом, – з одного боку обгоріле, а з другого напівсире – жадібно їв, і руки його тряслися, і душа тремтіла, і сам він лякливо з печери на село бликав – чи не біжать, бува, селяни крадія малого на місці злочину застукувати? Здавалося, все село бачить, як він давлячись глитає крадене, і в селі – вчувалося – вже бемкає на сполох дзвін, наче вигукуючи: он де він, он! У печері сидить, крадене курча їсть…

Але коли б не ті крадіжки, не ті нічні «трапези» у печері – чи й урятувався б він од голодної смерті?

А так – вижив… Палив багаття у печері і в ньому пік крадене курча, не здогадуючись, що вогонь з печери далеко видко. Наче хтось у печері блимає… І забобонні селяни, дивлячись на той вогник, притьмом хрестилися: яке ж то бісівство у печері ночами вогонь розводить?

І пішло від хати до хати: у печері нечиста сила завелася, ось-ось вона почне шкодити селу. Пора її з печери витурювати, покіль не пізно… Звернулися до отця Григорія: так і так, панотче, рятуйте село од нечисті…

І стався з того, як люди кажуть, і сміх і гріх…

Андрій Осипович Козачківський познайомився з Тарасом Шевченком у Петербурзі, в році 1841-му. У своїх «Воспоминаниях о Т. Г. Шевченке», що їх видрукує «Киевский телеграф» за 1873 рік, мемуарист писатиме:

«Расставаясь со мной в мае 42 года, Шевченко предупредил меня, что он чрезвычайно ленив писать письма, поэтому я ничего не знал о нем до 45 года. В августе этого года он неожиданно посетил меня в Переяславе, прожив у меня две недели.

…В октябре того же года Шевченко приехал ко мне опять, больной, и прожил у меня около двух месяцев…»

Ось тоді поет і розповів Козачківському про той неприємний для нього випадок з дитинства, коли він бурлакував у печері за селом:

«…Голод нередко заставлял его посягать на чужую курицу или чужого поросенка, с которых он обыкновенно в ночную пору стряпал ужин в пещере, находившейся за селом; обыватели, видя по ночам огонь в пещере, порешили, что там должна быть нечистая сила, и обратились к батюшке, чтобы он изгнал ее оттуда…»

А правив тоді в Керелівці отець Григорій Кошиця – рахманний, тихий та сумирний чоловік, легкий на ходу і на поміч ближньому. Добрий був панотець, лагідний та уважний до пастви своєї, як батько до дітей. Дотримувався заповіту Христа: «У всьому, як хочете щоб і із вами вчиняли люди, – так вчиняйте і ви з ними». Службу свою добре знав, голос мав гарний, тож керелівчани його шанували і як тільки що, так і зверталися до свого панотця – а то до кого б іще? До пана далеко (та й сподіванки на нього ніякої), до Бога високо, а панотець завжди з людом, завжди готовий прийти на поміч.

Звернулися й того разу: так і так, отче, не інакше, як завелася в печері край села гемонська нечиста сила, бо ж світиться ночами там вогник і лихим оком глипає на село – недовго й до біди, – жалілися, – не інакше, як відьма. По світу колобродила, та оце й до нас прибилася…

– А мо’, й злий дух…

– Свят-свят, що ви, кумо, кажете? Та ще проти ночі…

– А хто ж у печері ночами блимає? Не християнська ж душа, істинно вона, відьма. Басаврючка лиха, чередільниця зла.

– І за віщо ж нам отака напасть?

– За гріхи наші, – смиренно підсумував панотець. – Мало до Господа звертаємось. А хто ревно Господу не молиться, той навзамін і має нечисту силу. – Обнадіяв: – Збирайтеся, людоньки, та після обідні усім миром підемо до печери. З Божою поміччю святою водою витуримо бісівство онеє…

Того дня Тарас був у сестри Катрі в Зеленій Діброві, а коли повернувся до Керелівки – очам спершу не повірив. Люду зібралося біля його печери – чи не півсела. Дядьки, тітки, діди, баби і звичайно ж всюдисуща дітлашня… Панотець кадилом махає, голубий димок в’ється.

– Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі, Пресвята Богородице, спаси нас, Святителю отче Миколаю, моли Бога за нас…

На панотцеві довга широка риза без рукавів, поверх неї – єпитрахиль, без якої священик не може здійснювати жодної служби, на грудях – наперсний хрест, на голові – скуфія.

– Хваліте ім’я Господнє, хваліте, раби, Господа! Алілуя!..

Тарас, розкумекавши, що й до чого, трохи заспокоївся. Всівся на пагорбку, з цікавістю – оченята так і зиркають-зирять навсібіч, – спостерігав, що ж буде далі? Відчуваючи, щоправда, деяку незручність – це ж через його вчинки скільки людей зібралося. А раптом дізнаються, що то він усьому причина? Ще з села виженуть. Але… що буде, те й буде. А виженуть… Що ж, йому до бурлакування не звикати, в Лисянку подасться, мо’, там де знайде собі куточок у цьому широкому світі.

Під кінець молебня панотець окропив святою водою вхід до печери, потім людей, і ті заспівали:

– Спаси, Господи, людей Твоїх… Благословення Господнє на всіх, Його благодать і чоловіколюбство-о… нині і повсякчас… і на віки ві-ічні-і…

Коли скінчилося окроплення печери, треба було комусь зайти до неї і подивитися, що там після служби лучилося… Але сміливців чомусь не знаходилося.

– Воно то та-ак… – бурмотіли чоловіки, – та все ж якось той…

І ховалися за спини жінок.

Тарас ніяково посміхався, провину за собою відчуваючи. Ось тільки зізнатися, що то він – не міг. Та й хто повірить, що малий Шевченко, Григорія Грушевського-Шевченка, царство небесне його душі! – синок вечорами й ночами багаття в печері палить? Де це бачено, де це чувано, щоб пуцьвірінок – малий сам-один у печері ночами товкся? Відьма там товчеться! Істинно, відьма, басаврючка лихая, чередільниця злая…

Люди погомоніли і почали копійки, мідяки нужденні з капшуків витягати. Зібрали в складчину трохи п’ятаків, але й за гроші сміливців не знаходилося: воно то та-ак, та все ж якось воно теєчки… Про це й Козачківський зі слів Поета свідчить, що все так і було: «…священник в сопровождении народа, окропив вход в пещеру святой водой, предложил освидетельствовать ее. Так как никто не соглашался на такой смелый подвиг, то порешили в виде поощрения сделать складчину. Когда собралося порядочное количество медных монет и смельчака ни одного не оказалось, то Шевченко, выступив вперед, изъявил желание войти в пещеру. Некоторые не хотели подвергать мальчика опасному риску, другие возразили: „Воно мале, до нього нечиста сила не коснеться“. Чтобы более отдалить всякое подозрение, он просил, чтобы к нему привязали веревку, которою, в случае опасности, могли бы вытащить его. Отправляясь на веревке в пещеру и убравши в сторону все остатки стряпни своей, он вышел, объявив, что в пещере ничего не оказалось, за что и получил порядочный куш складчины от удивленной его смелостью толпы».

– Жи-иви-ий хлопець! – почулися обрадувані голоси, тільки-но Тарас вигулькнув з печери.

– Розказуй, малий, що тамечки?.. Нечиста сила вже п’ятами накивала? Святою ж водою окропили печеру, а нечисть святої водиці боїться, аж-аж…

– Немає нечистої сили. Тілько попіл од неї зостався, – і хлопець показав у жмені пучку попелу. – Давайте вже мені п’ятаки…

Того вечора він смакував бубликами з маком і був радий, що так легко викрутився з халепи та ще й вечерю на дурничку роздобув. Так йому вже давно на зарібок не щастило.

Бубликі були смачні, і Тарас незчувся, як з ними і впорався – почуття голоду нарешті зникло. Бодай сьогодні, а завтра… Що буде завтра – про те завтра й думатиме. Як у Святому Письмі сказано: дасть Бог день, дасть і їжу… Не завжди, правда, так виходило, та все ж…

Темрява вже огортає притихле село, воно нарешті заспокоїлося, що відьму з печери витурили, і тепер йому ніщо не загрожує. Де-не-де блимають підсліпуваті каганці та завивають собаки. Багаття Тарас більше не запалює, аби не казали, що до печери знову повернулася нечиста сила…

Тихо. У небі з’являються перші зірочки. Ось і вечірня вже зійшла… підперши долонею щоку – йому так звично при сидінні, – Тарас зачудовано дивиться у вечірнє небо. Яке ж воно гарне, коли зорі на ньому висипались. Дід Іван якось розказував йому, що на світанку Зоря відмикає ключем небесні ворота і випускає Сонце на небо – так починається білий день. Сонце наздоганяє красну дівицю Зорю, що втікає і стає криницею. На землю падає свята роса, яка запліднює землю. Бджоли п’ють духмяну росу й приносять солодкий мед. Так народжується найбільше диво з див – життя. А ще люди кажуть, що в кожного на небі є своя зірка. Коли хто народжується – з’являється у небі і його зірка. Цікаво, де ж у небі його зірка? Чи є ж вона в нього? Чи щаслива вона?

Кожному дню і ночі передує зоря ранкова і зоря вечірня – дві сестри, які служать Сонцю. Помре людина, і зірка її згасне, а поки живе – покіль і вона в небі сяє…

І тільки подумає, небозводом і майне іскорка – то зірка впала, хтось пішов з цього світу…

Сидить Тарас біля печери і дивиться на село, у якому вже не бликне ніде й вогник, думає… І щось тісниться в його маленьких грудях, поки що без слів, лише мелодія. Та пройдуть роки, і виллються на папері слова, і обезсмертять вони на віки-вічні їхнього творця – але про це малий Тарас не думає… Сниться йому, що йде він степом, і веде його за руку гарна дівчина – його Зоря. Вона пливе над землею, ледь торкаючись її босими ногами, і він тримається за її руку і теж ледь-ледь торкається ноженятами землі – Боже, як гарно і хороше йому…

Село вже спить – ані вогника ніде, все огорнула пітьма, усе пірнуло в сон… До ранку всі щасливі, бо сплять, наче в інших світах, далебі кращих за земний і вві сні розкошують, забувши про всі кривди, їм завдані, про всі непереливки… А прийде ранок із голосистим співом півнів – і все повернеться на круги своя, і тоді всі знову поділяться на тих, кого щастя втомлює, і на тих, кого сльози…

А сама Керелівка й справді широко розкинулась, велика й мальовнича, – на степових рубежах престарої землі київської, – на півдні княжої Звенигородщини, поміж високими розлогими горбами, серед порослих зеленими гаями ярів, розкинулась, поховавши в пишних садках свої білі хатки…

Воістину, як писатиме Великий Кобзар: «Село! І серце одпочине. Село на Нашій Україні – неначе писанка село…»

Усе так.

«Давно те діялось…»

Хоча – чому давно? Вогник у печері, що вперше переполошив Керелівку 180 років тому, коли селяни змушені були вдаватися до послуг отця Григорія Кошиці зі свяченою водою, – ні-ні, та буває й спалахне.

Дивуються люди… Вірячи і не вірячи баченому і чутому – уже стільки літ минуло після тієї оказії, що далеких їхніх пращурів перестрахопудила, вже скоро два віки збіжать, як у печері, терплячи голодне лихо, побивався маленький кріпак Тарас, син кріпака Шевченка…

І чого б то? Невже знову об’явилася нечиста сила, що її нині по-вченому нарекли – НЛО? Чи якесь інше новознане нині бісівство – його ниньки хоч греблю гати!

Вогник у печері все ще світиться. Не всі його, правда, можуть бачити, але світиться. Спостереження за ним, як повідомляла інформаційна служба, триває… («Як передає агентство „Новини-У“, таємничий вогник у печері, що біля села Шевченкового Звенигородського району Черкаської області (колишня Кирилівка) за свідченням місцевих мешканців, що їх наводять деякі ЗМІ України, все ще з’являється вечорами, десь починаючи після заходу сонця… Природу цього феномена науковці поки що не можуть пояснити…»)

Гай-гай! Таж тому, що цар лихий, ім’я якому Голод (який морив колись у тій печері малого Тараса), все ще у світі. І все ще непереможений.

І все ще ніхто не скаже, коли його і який Кожум’яка нарешті здолає…

А все інше так, як і колись було, тож і сьогодні рядки Поета звучать, як про наш час написані:

 
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило;
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нічка покрила…
 

І нічого не вдієш, бо так воно справіку й ведеться: одних щастя стомлює, інших – сльози… І доки так триватиме – один Господь знає. Та ще Тарасів дід Іван, бо, як відомо, на все у нього, на всі лиха-біди своя, селянська відповідь готова: «Дак нема на них Коліївщини! Козаків-січовиків на них немає!..»

Може, й немає. Хто його знає достеменно? А все інше, як у Поета:

 
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося – осталися
Могили у полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
 
 
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять…