Яструби не посміхаються

У березні над містом пронісся буревій. Спершу легенько війнули вітри, що, набираючи силу, переросли у буревії (казали, місцями їхні пориви досягали 20–25 метрів на секунду). Буцімто у тих краях (а це на прикордонні сусідньої держави) в березні завжди зриваються буревії (зима не хоче поступатись своїм місцем весні, от і зчиняє шурю-бурю) і на них уже ніхто з тамтешніх мешканців й уваги не звертав. Як ніби так і треба. Та ще в березні місяці. Що ж, з природою не посперечаєшся. Обурювались хіба що перехожі, особливо жінки, у яких вітрисько хуліганисто задирав спідниці та шарпав парасолі (майстри з ремонту парасоль по весні завжди мають додаткову роботу і, звичайно ж, підзаробіток), намагаючись збити людей з ніг.

Але тієї ночі березневі буревії так розгулялися, що де-не-де – особливо в приватному секторі – позривали дахи, в багатьох вікнах повидавлювали шибки, а в зоопарку, яким споконвіку пишалося місто, зламали вербу. Біля штучного озера з химерно викладеним по його берегах камінням плавали качки та інші водоплавні птахи: лебеді, гуси, водяні курочки, рожеві, не тутешні, фламінго. Воно б і нічого, збиток не вартий уваги – верба була старезна, з численними дуплами, і все’дно доживала свої останні роки та ще й усередині трухлява, але відчахнута, і чимала (верба була товстелезною) гілляка із половиною стовбура гуркнула на скляний дах ближнього павільйону…

У тім павільйоні в гордовитій самоті вже котрий рік мордувався яструб. Власне, експонувався – як і все в зоопарку живе.

Був то, як свідчила табличка на стіні павільйону, так званий яструб великий. Те саме, що й тетерев’ятник. (Accipiter gentilis – птах родини яструбових, а їх тільки в Україні – 26 видів, сюди ще належать канюк, лунь, орел, орлан, стерв’ятник, шуліка та ін.) Довжина 70 см, маса 1,7 кг (так було написано на табличці). Забарвлення зверху, як і у всіх яструбів-тетерев’ятників, сіре, знизу – сірувато-біле з темними поперечними смугами.

Поширений в Євразії, Пн. Африці та Пн. Америці. В Україні відомі два його підвиди: тетерев’ятник середньоєвропейський (A. g. genhtilis). Живиться, зазначалося далі в табличці, птахами (ясно, що особливо полюбляє тетеруків), дрібними ссавцями, зайцями-русаками, гризунами. Викопні рештки відомі з антропогенових відкладів Європи. Зустрічається по всій території, а кавказький – у Криму.

Виходило, що в павільйоні жив тетерев’ятник середньоєвропейський. Це і все, що можна сказати про нашого героя.

Хіба ще додати загальне визначення (а заодно й портретні дані): хижий птах з коротким гачкуватим дзьобом, гострими загнутими пазурами, що водиться в лісах різних частин світу. Зокрема, і в Україні, в Карпатах.

Тої ночі він не спав.

Навіть очей не склепив.

Починався березневий вітровій, що завжди його чомусь хвилював. Може, тому, що в природі з’являлася весна, коли птахи обзаводяться парами, мостять гнізда, подруга несе яєчка і починається найважливіше – висиджування пташенят, годування їх, навчання, як жити в цьому жорстокому, але прекрасному світі й боротися за виживання. Але радощів батьківства, як і пари, він був позбавлений у своєму полоні. (А втім, горді птахи в неволі не розмножуються.) І все ж голос крилатих предків кликав його до дійства з продовження роду яструбів, і тетерев’ятник, на день-два забувши, де він і що з ним, розпочинав метушню по облаштуванню гнізда.

У павільйоні стеля скляна, по колу скляні стіни, щоб його, яструба, видно було відвідувачам з усіх боків (споглядальники часто туляться до скла обличчями й руками, а це завжди його нервувало), вигадливими купами було нагромаджено каміння, з якого стирчали стовбури дерев. Вони були голі, без кори, але заввишки аж під стелю, з обрубками гілля. На тих жовтих обрубках (щоб дерево не чорніло з часом і не псувало виду, його покривають блискучим жовтогарячим лаком) він і сидів – вдень і вночі. Вночі і вдень. А втім, ночі й дні для нього втратили будь-який смисл і тягнулися однією безконечною вервечкою, що нічого не змінювали в його полонянському житті. Та й що він ще мав робити в тісній скляній банці, витягнутій угору. Хіба що перелітав – з нудьги та щоб розім’яти крила – з одного стовбура на інший обідраний стовбур, з одного сучка – на ще такий же, але скільки там того лету! Один помах крил. Правда, іноді він опускався вниз, на каміння – для різноманітності. Нудьгуючи, поводив сюди й туди головою, дивлячись повз відвідувачів кудись у простір, бо все за скляним ковпаком було одне й те саме, до дрібниць йому знайоме.

Каміння нагадувало його далеку і вже, мабуть, назавжди втрачену батьківщину – Високі Гори, звані Карпатами, з гострими стрімчаками скель, бескиддя, де було гніздо його батьків, і звідки його, яструб’я-яструбенятко, витягли жорстокі скелелази, продали в чужу державу, і виріс він у неволі в цьому скляному павільйоні, схожому на саркофаг, що його поставили сторч… Кожної весни, як починався буревій, він оживав від свого оціпеніння, квапливо метушився, збираючи внизу якісь галузки, сухі травинки, й намагався у розвилці обрубка мостити гніздо – весна ж бо! Але швидко й охолоняв від своєї затії. Навіщо йому гніздо? Пари в цьому скляному саркофазі він все одно не знайде, то для чого гніздо приреченому на самотність? У павільйоні сонячно, сухо, чисто, тепло, годують добре, сиди собі на стовбурі та й сиди. Та час од часу для різноманітності спускайся на каміння внизу і піднімайся вгору на скальповані стовбури дерев.

Ото й усі його польоти. То для чого гніздо? Карпати далеко-далеко, його ніколи не випустять на волю – аж доки він од старості не околіє, впавши на спину догори лапами…

З нього тоді здеруть шкуру з пір’ям (м’ясо віддадуть лисиці з сусіднього павільйону), і таксидерміст виготовить з нього опудало, що його передадуть до якого-небудь краєзнавчого музею, де воно й припадатиме пилом, допоки його не зжере міль…

Та й березневі вітровії перегодом угамовувалися, за весною надходило спекотне літо, потім холодна зима – на зиму його переселяли в закрите помешкання – зимник, а по весні повертали в павільйон, і все повторювалося…

В неволі він рано почав старіти, і далека його батьківщина, карпатські гори, бачилися йому вже ледь-ледь, наче крізь призму, пелену туману, що застилала йому колись такі зіркі очі. Далеко Карпати, за чужими кордонами, за лісами, за долами-полями, майже за тридев’ять земель у тридесятому царстві, куди йому вже ніколи не дістатися. Та й як вирватися зі скляного ковпака, званого павільйоном яструба-тетерев’ятника? Скло в ньому товсте, ні лобом, ні крилами, ні усім його тілом не пробити.

Тільки й оживало його ще сильне пружне тіло, як із березневими буревіями приходила в чуже місто весна і кудись його манила, вабила…

Він борсався-метався тоді в осоружному павільйоні.

Іноді здавлював груди відчай. Він шаленів. Перелітав зі стовбура на каміння, з каміння на стовбур, бився у скляні стіни, розпростерши крила, висів, вчепившись кігтями в раму, і, розкривши дзьоба, важко дихав… Не пробити скляного полону, саркофагу, у якому його замуровано живцем і назавжди.

Нема виходу на волю. А воля може бути лише в рідному краї. В чужих краях волі не буває, в чужих краях – лише неволя. I не видно Карпат, хоч вони й високі, і Чорногори не видно з найвищою горою Говерлою, що нею він завжди милувався, коли сидів у гнізді на бескидді…

Нема виходу.

І раптом негадано виявилося, що вихід таки є. Навіть зі скляного саркофагу, поставленого сторч. І волю йому приніс березневий вітровій – недарма ж він так його завжди хвилював.

Тієї ночі вітрюган особливо розійшовся.

Розбушувавшись, гримкотів покрівлею дахів по близьких до зоопарку будинків. Шаліючи, завивав – іноді тоскно, як вовки в зоопарку, що задирали голови до місяця – він іноді визирав з-за хмар… Вітер вив, наче теж був запертий у скляному саркофазі і не міг з нього вирватися на волю, бушував із громовицями, із сліпучими блискавицями, хоч дощу й не було.

Правда, вітрисько тієї ночі шаленів усіляко: то як гульвіса-джиґун чи гуляй-вітер, то як вітер-легкокрил, або проносився ледь не ураганом, то хмароломом-чугайстром, то шаргою-шарпуном, то налітав із-за рогу шквалом, ледь не штормищем, то гоготів стрибожим онуком, вітром далеких русичів…

І вчувався яструбові – навіть крізь скло саркофагу вчувався – гомін Карпат, неначе скриплять у горах смереки (їх він ще за свого першоліття чув) та бекають на квітучих полонинах білі овечки, а хмари пливуть у високості…

Тієї ночі гультіпака-буревій у багатьох старих хатках та будиночках на околицях позривав дахи, розколошкав покрівлю, повидавлював шибки, а у місті поваляв рекламні щити. А ще він розчахнув стару вербу біля озерця в зоопарку, й одна половина її, падаючи, з гуркотом звалилась ледь не на голову яструбові, точніше – на дах його павільйончика…

Гуркнуло, ухнуло-тріснуло…

А потім – дзенькіт, донизу, у павільйон, сипонуло бите скло…

Яструб саме сидів на обрубку стовбура під стелею, і як гуркнуло та сипонуло на нього дощем скалок – з прожогу заметався, не відаючи, де порятунок. Кинувся на скляну стіну, вчепився кігтями в раму, розпростерши крила, прилип до скла, важко дихаючи. Аж ось гуркіт стих, скляний дощ урвався.

Зробилося тихо, наче вітрюгана й на світі білому не було. Тільки на дахові, на куполі павільйону, лежало півстовбура верби, що вночі видавалася чорною.

І звідкілясь ізгори заструменіло повітря – свіже, прохолодне, що його давно не вдихав яструб у своєму задушливому склепі.

І бранець, збагнувши, де воно взялося, – тож у куполі утворилася діромаха, що її падаючи пробила верба! – кинувся вгору і через мить уже був по той бік купола.

У небі над своїм саркофагом.

На волі-воленьці!

І широко розкритим дзьобом вдихав і вдихав, жадібно і сквапно, свіже повітря – вологе, прохолодне, з насолодою слухаючи, як десь унизу бешкетував буревій, гнув дерева і шурготів дахами будинків. І здалося йому, що той буревій прилетів до нього з далеких Карпат, прилетів, аби визволити його… З тих Карпат, що їх він упродовж років у неволі вже й забувати почав…

Зрештою й зовсім отямившись, уже під ранок знявся яструб із понівеченого даху своєї в’язниці і почав набирати висоту. Крила, що за роки, проведені в саркофазі, вже й відвикати почали від лету, запрацювали молодо й сильно, і він, азартно розтинаючи повітря, жадібно хапав вологе березневе повітря, таке свіже й п’янке, що аж світ під ним гойдався. Павільйон знаходився за сотню-другу метрів від муру зоопарку, по той бік – вузька вуличка, а за нею починався житловий масив панельних дев’ятиповерхівок. Вирвавшись негадано з неволі, полоняник зробив над зоопарком прощальне коло і полетів до тих дев’ятиповерхівок.

Далі вирішив не випробовувати долю. Сів на даху першої з них, згори йому добре було видно зоопарк, клітки, будівлі, озерце з куцокрилим птаством, вольєри, павільйони, загони, загороди і тварин та птахів у них – над усіма вивершувався в своєму загоні довгошиїй жираф. Уже зійшло сонце. Сидячи на даху дев’ятого поверху, яструб бачив, як автокраном знімали з розбитого павільйону стовбур поваленої верби, що впав на дах – напевне ж, його втечу вже виявили.

Тепер його шукають. Але дарма – у неволю він більше ніколи не повернеться! Йому й на даху дев’ятиповерхівки добре – зоопарк поруч (відлітати від нього він остерігався – чуже місто), а головне – він на волі…

Втікач влаштувався на новому місці навіть із комфортом – та ще після тісного саркофагу. До його послуг був увесь дах дев’ятиповерхівки, а згодом – і горище. В слуховому вікні, як це й буває, шибки були бозна-коли вибиті, туди залітало птаство, вітром наносило сміття та снігу взимку. На ніч яструб залітав на горище й ночував там, сидячи на перекладині, а ні світ ні зоря – як тільки-но починало дніти, з’являвся на даху.

Із добуванням їжі теж не було клопоту.

У відкритих вольєрах зоопарку завжди лежав корм, тож на території зоопарку й побіля нього – зграї міських голубів та горобців (до них приєднувалися галки, ворони й сороки), вони літали до вольєрів визбирувати поживу. А потім ситі й обважнілі голуби поверталися на житловий масив по той бік вулички, де він їх і підстерігав. Блись! – і він водномить хапав залізними пазурами лінивих і ситих голубів, які вже й літати розучилися – тож щодня мав свіжу здобич і не знав, що таке голод.

Усівшись на даху, патрав нещасну птаху, а вітер підхоплював пір’я, несучи його до зоопарку. По тому пір’ю його й вистежили і взяли на замітку. Як-не-як, у гросбухові зоопарку він мав порядковий номер і був на балансі, отже, й досі вважався власністю зоопарку. Не відаючи про те, втікач розкошував на волі, набирався сил, міцнів, випробовуючи крила стрімкими кидками за здобиччю…

Тим часом працівники зоопарку, виявивши на даху дев’ятиповерхівки втікача, трохи заспокоїлись, розуміючи, що такого добутливого місця той не полишить і далеко від зоопарку летіти не буде. Тож неквапно виношували різні плани, як повернути зухвальця до скляного павільйону, стеля якого на той час уже, ясна річ, була полагоджена.

А втікач тим часом жирував-розкошував на горищі, а вдень – на даху.

Привілля подобалось йому щораз більше й більше. Навіть про далеку свою батьківщину, про Карпати, він більше не згадував та й почав потроху про них забувати. Пощо мріяти про щось, коли все маєш? Він усе, себто й волю, має й тут.

Але якоїсь ночі зчинилася негода. Всю ніч оглушливо гриміла гроза, над містом сунули важкі чорні хмари, що їх краяли сліпучі блискавиці, як навіжений завивав вітер, скрипіли натужно дерева, і, здавалося, наче хтось невидимий тяжко метався і стогнав, не знаходячи собі місця.