Яструб сидів на горищі в затишку й безпеці і крізь слухове вікно спостерігав за спалахами блискавиць. І раптом, коли скороминущий спалах освітив на мить півміста, побачив щось до щему знайоме… Неначе високі зелені гори, а над ними пливли білі хмари, а ще – полонини, темно-зелені ялини… Серце його стрепенулось – він упізнав Карпати! Вже призабуті ним гори його малолітства, коли він був ще жовторотим яструб’ям. Вони озивалися до нього то співом трембіти, то далеким підземним гулом, вирізьбившись у спалахові небесного вогню. І яструб відчув поклик предків. Невже він і справді проміняв волю на неволю із жирними голубами в чужім краї?
А далі у гулі громовиць він почув якийсь далекий-далекий згук, що бринів і бринів на полонині, голос, що його він чув ще пташам. Той згук часто розносив по горах звістку про чиюсь смерть, похорон чи весілля, застерігав про тривогу, утішав радістю. Вчув він і вівчарські награвання.
Трембіта! Що її у гуцульському краї роблять з піхти чи ялини, така гучна, що її голос чути далеко-далеко в горах, і тоді здається, що то співають самі гори…
Тої ночі в громах і ревиську вітрів йому вчувалася трембіта. Наче про щось його застерігала і водночас кликала до себе – до Високих Гір… І поклик той був таким сильним, що на нього озвалася кожна клітинка його єства, а в небесному вогні він бачив за кожним спалахом обриси далеких гір. Не дочекавшись ранку, тільки-но зазоріло, і в усьому його єстві все ще співав голос трембіти, він здійнявся з даху дев’ятиповерхівки, зробив прощальне коло над зоопарком і полетів на захід – туди, де гукав і манив голос його далеких предків…
Зійшло сонце, і він уже був далеко за містом своєї неволі. Летів квапливо, налягаючи на крила, наче боявся спізнитися на свято якесь.
Летів на захід, і з кожним помахом його дужих крил батьківщина, далекий край його пташиного малолітства, ставав усе ближче й ближче. Хай поки що лише на помах крил, на удар його серця – але він ближчав, і в цьому вже вчувалася перемога. У небі й в усьому світі клекотів березневий вітровій, була весна, ота, про яку співається в пісні:
Дівчина, дівчина, юна весна,
Звідки приходить – ніхто не зна…
Але він уже знав: до нього весна прилинула з Карпат і він летів до рідних гір на свято весни, і кликала, й вабила його трембіта…
Далеко, ой, далеко ще були Карпати – за лісами, полями, за ріками… Іноді закрадалася і холодила тіло якась непевність: а чи були вони взагалі, Карпати? Може, то його мрія, сон золотий і він усе ще снить і бачить те видиво у своєму скляному саркофазі?
Аби заощадити сили, він набирав і набирав висоту, знизу, із землі, перетворювався на цятку, і у теплих потоках повітря, що піднімалося від нагрітої землі, ширяв легко й нечутно, і тіло його линуло без будь-яких зусиль. Тоді він долав десятки й десятки кілометрів.
За чужим кордоном, що його він проминув ще вночі, внизу вже тяглася Житомирщина. У цих краях люди колись вважали вітри подихом Стрибога, літні, жаркі – сина його, Літника, а нині владарював Ярило – бог весняного сонця. Грім і блискавка тут споконвіку були у владарюванні Перуна. Грім – то мова його, а блискавка – то позирк Дажбога.
Придніпровська височина переходила місцями у заболочену Подільську низовину.
Промайнув і зник Овруцький шлях. Далеко внизу, серед лісів та боліт, серед зеленавих рівнин зміїлися голубі ріки, і серед них – Тетерів із Гнилоп’яттю, Гуйвою та Іршею, притоки Прип’яті – Уборть та Уж, а під правим крилом заголубів брат Горині – Случ…
А він усе летів і летів, ніде не зупиняючись у перші дні, ширяв, допоки несли його теплі потоки повітря. На перепочинок, а потім і на ночівлю сідав на вершечках високих дерев, що росли самотою, і з яких ген-ген було видно далеко і до яких, а отже, й до нього, ніхто не міг підкрастися непомітно.
Куняв набурмосившись, як сич, хоч усе його єство все ще летіло, і одним оком пас видноколи.
І знову, ледь засіріє, змахнувши відпочилими крильми, ритмічними сильними поривами шугав уперед і вперед. Куди летіти, в якому напрямку – підказував голос предків. Скоряючись тому голосу, він і летів. Болота змінювалися полями, поля – листяними і хвойними лісами… Десь там унизу, окрім двоногих істот, жили й чотириногі – лосі, косулі, дикі свині, зайці, лисиці, борсуки, бобри, а ще крилаті – тетеруки, глухарі, дикі качки, що їх іноді на ходу, звалившись із неба, вихоплював він з болотяних озерець, совки, куріпки – мав що ловити. Проте більше летів надголодь – щоб легше ставало крилам. Тільки коли починав втрачати силу, каменем падав з неба – на зайця чи куріпку у степу, на дику качку на болоті… І знову вперед і вперед, дні змінювалися ночами, а ночі – днями, а він усе летів і летів у піднебессі в одному напрямку – на захід, туди, де високі гори підпирають хмари, пронизуючи їх вершинами…
За Новоград-Волинським з його буйноліссям на Случі, за голубою Смолкою вже була Хмельниччина. На її межі він крутіше повернув униз, на південь, а тоді знову на захід, де внизу уже починалась Волинська височина, і потяглися пологохвилясті рівнини, глибокі долини річок, балок і – села, села, села, містечка й міста.
З усіх усюд, з усіх земних країв, інколи й із піднебесся з молодими вітрами чувся зелений шум – пробудження весняної природи.
Справжній прихід весни починається на Явдохи, 14 березня, а остаточним утвердженням її вважається Благовіщення – 7 квітня.
І прихід весни на Явдоху, і остаточне її утвердження на Благовіщення він зустрів у польоті. Пролітаючи над селами, чув, як дівчата на вигонах співали весняні замовляння, що сприяли розвою листя на деревах, трав – на луках, зелених врун на полях.
Благослови, мати!
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Зимонька у візочку,
Літечко у човночку…
І гарно йому було летіти під ті веснянки-замовляння – де й сила бралася. Починав свій лет, коли перед світанком у небі пломеніла ранкова зоря, а завершував – як у присмерку спалахувала вечірня зоря. І втоми не знав, і баглось летіти ще і ще.
Заголубів і зник Південний Буг. Вервечками, без кінця-краю, тяглися дороги – ґрунтові, шосейні, асфальтові, рейкові, якими у залізних машинах рухалися оті двоногі, позбавлені крил. Правда, вони мали величезних залізних птахів (де вони, в яких гніздах, у яких батьків і повиростали?). Вони літали в піднебессі, але він завбачливо їх обминав. Хай собі гудуть та літають на своїх залізних крилах. Він мав свої – найнадійніші і витриваліші, і тому летів туди, куди кликав його голос предків. Плив над полями й лісами, над селами й містами, іноді, перетворюючись на цятку, завмирав у повітрі, щось загледівши внизу, і знову долав безмежжя.
У верхів’ях Горині, Случу та Хомори відпочивав, а підкріпившись тетеруком, узяв на Збруч та Ушицю. Потяглася лісостепова зона, а він зі своєї висоти вже бачив далеко-далеко на обрії широку синю смугу Дністра… Не рахував ні днів, ні ночей. Нащо? Скільки б їх не було, він усе долав – день за днем, ніч за ніччю…
Великі міста оминав, малі – пролітав краєм. Якщо внизу було село – проносився над ним швидкою цяткою.
Унизу вже була Тернопільщина, тяглися Кременецькі гори, що крутими уступами обривалися до Малого Полісся, випливали з-за обріїв вапнякові пасма Товтр, званих Медоборами. Уже недалеко було й Опілля.
Блакитніли річки, одна одну змінюючи: Золота Липа, Коропець, Серет, Ніглава, Збруч, Іква. Блищали дзеркала ставків та озер, тяглися до обрію лісостепові зони. Ліси були здебільшого по долинах річок, у Товтрах, на вододілах. Там він іноді хапав перепелів, сірих куріпок. Іноді зустрічав місцевих яструбків, але навіть уваги не звертав на родичів – не було коли. Та й був він, великий яструб із гордим і лячним для пташиної дрібноти йменням – тетерев’ятник, а то все зустрічалися малі, темно-сірі яструби-тювики. Товклись вони в заплавних лісах і живилися малечею – гризунами, ящірками чи знічев’я й комахами.
Якось він ледь було не збив яструбову сову, оперенням схожу на них, яструбів, родичка його і вдень товклася, але він не став зупинятися і марнувати на неї час. Поперед нього на захід летіла весна, і він не міг відставати. У Високих Горах він мав з’явитися разом із ним – із Зеленим Шумом.
З краю в край спалахували блискавиці-грози – то Перун бавився з Дівами або змагався з бісами, з Марою. А дехто запевняє, що грім – то стукіт-гуркіт колісниці, якою роз’їжджає пророк Ілько. І хто вже нині скаже достеменно: Перуна то голос чи гуркіт Ількової колісниці – усе переплелося у світі білому. Хто каже, що блискавиці – то разючий погляд Перунових очей, а хто – що то вогняна палиця святого Ілька, якою він нищить чортів-бісів, дияволів та усіляку нечисть.
Мабуть, багато-таки тієї нечисті розвелося (не при ночі будь згадана), коли всеньку ніч виблискують і виблискують невтомні блискавиці.
А ранки після таких гроз народжувалися світлі, чисті, наче вмиті, і яструбові тоді особливо гарно летілося… Неначе не крила його тоді несли, а саме небо… І він летів, без зусиль обганяючи білі хмари, що кудись пливли і пливли небесними дорогами – вічні мандрівниці.
На підступах до меж Тернопільщини, скоряючись покликові предків, яструб знову повернув на захід. Високим піднебессям линув до Івано-Франківщини, вже відчуваючи дух Високих Гір, їхнє дихання і весняний шум лісів та швидких гірських вод.
Схудлий, але жвавий і легкий, наче й не подолав він сотні й сотні кілометрів, ожив, збадьорився. Відчував приплив свіжих сил – мабуть, тому, що попереду було Прикарпаття, а за ним – і Карпати. І це надавало йому сил, і він летів, не відчуваючи ні крил, ні свого тіла, летів, наче якась незнана йому сила сама несла його до ледь вловного гулу, що долинав з Високих Гір, закутаних хмарами…
Усе ближче й ближче були Карпати – він уже відчував їх усим своїм єством. Тут навіть повітря було не таким, як у чужих краях, бо це було повітря його предківщини.
Заблакитнів Дністер; як із землі, виростали гірські простори Івано-Франківщини, уздовж Дністра тяглася Передкарпатська височина із зеленими долинами. У межиріччі Пруту й Черемошу він пролетів Покуття.
І вже виднілися хребти з куполоподібними пласкими вершинами й пологими схилами. На обрії виростала Горгана, за нею здіймалися Чорногора з Говерлою. Починалися Покутсько-Буковинські Карпати. Його довжезний переліт із чужих країв (через Житомирщину, Хмельниччину, Тернопільщину та Івано-Франківщину) мав ось-ось завершитися.
Він уже підлітав до Високих Гір зі стрімкими бескидами на вершинах, до яких дістаються лише такі сильні птахи, як він, до краю, в якому владарює найбільший орел, званий беркутом. Пан-господар Карпат із розмахом крил до двох метрів, який охороняється навіть законом. Та ще вітри-верховинці та іноді вічні мандрівниці-хмари відпочивають над бескиддям, над урвищами крутими, де й голова йде обертом, як глянеш униз.
Карпати…
Ну що б, здавалося, таке – Карпати? Себто гірська система (а їх чимало на планеті Земля, і більших, і грізніших) на півдні Європи. Простягаються у вигляді випуклої на північний схід дуги у межах Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини й України. Довжина майже 1500 км, ширина – 120–430 км, пересічні висоти 800—1200 м, найбільша гора (2655 м) – Герлохівська Штит.
Ну що б, здавалося, Карпати?
Із зовнішнього боку вони оточені смугою передгір’їв (Прикарпаття). Більша частина лісистих Карпат розташована на території України, де вони мають назву Карпати Українські. Простягаються смугою завдовжки понад 270 км і завширшки 100–110 км з північного заходу на південний схід, займаючи площу понад 24 тисячі км2.
Це середньовисокі гори з м’якими обрисами й куполоподібними вершинами. Найвища гора – Говерла (2061 м). Зі своєї скелі прабатьківської він щодня її бачить, тож певен: якщо поруч Говерла, він таки й справді удома, на батьківщині.
Але це гори Карпати можна виміряти на кілометри й метри – що й зроблено. Батьківщина ж не вимірюється. Батьківщина не має меж – ні на землі, ні в небі. Вона безмежна, неосяжна і несходима, а тому являє собою цілісінький світ, тож її ще ніхто не виміряв і ніколи й не виміряє…
…А з верховин, з гір високих з м’якими куполоподібними вершинами кудись униз, де часто купчаться хмари, мчать потічки й струмки. І ріки несуться гірські, нуртливі, зі швидкою студеною водою.
А позаду розляглися квітучі полонини – між землею і небом високим.
Реве на полонинах худібка…
Гірськими плаями спускаються в долину люди.
Чути, як десь вівчарі співають:
«Ой, піду я в полонину білі вівці пасти…»
І трави на полонині щемко пахтять, і він відчуває підземний гул – дихання Високих Гір, а вітри дзвінкі й цілющі, як і все в тих краях, званих батьківщиною.
Він сидів на шпичаку скелі й гордо озирав виднокрай, що віднині й назавжди став його краєм. Невже він був колись бранцем, полоняником, живцем замурованим у скляному саркофазі чужого міста? Усе те згинуло десь там, далеко-далеко, як жахливий сон, якому ніколи (цур йому й пек!) не буде вороття.
Віднині він уже не експонат, а гордий крилатий птах.
Колись йому (тоді малому, гаразд неопереному яструбеняті, яке й літати ще не тямило, а лише сяк-так дибуляло до краю гнізда, аби подивитися, що там у світі), так от, колись йому розказував батько-яструб (а йому ту притчу переповідав ще його батько-яструб):
«Сину мій, ніколи і ніде не забувай, що ми – крилаті. А яструби – й поготів. Родичі самого беркута, володаря Карпат. Як надійде літо красне, ти будеш слухати петрівчаних пісень, що їх жінки співають у Петрівку в селах – о-он там, нижче хмар і полонин, у зелених долинах. У перший день Петрового посту жінки неодмінно згадують яструба. Збираючись до корчми, обіцяють яструбу десятину курчат, а запрошуючи одна одну до корчми, кажуть так: „Ходімо на шуляка“. Це – щоб уберегти курчат від зірких очей яструба, інакше лихо їм буде. Тож кожна жінка неодмінно зав’яже собі очі і, вперше виносячи у двір курчат, казатиме: „Як я не бачу, де випускаю курчат, так щоб не бачив їх і шуляк“».
Яструб, згадуючи той звичай карпатських жінок, посміхнувся.
А втім, це він би посміхнувся, коли б умів посміхатися. Але річ у тім, що яструби ніколи не посміхаються. І наш теж. Він сидів на стрімчаку скелі, суворий і грізний, хоч насправді не був таким – і мав на мислі одне: треба шукати собі пару, подругу-яструбиху, та й заходжуватися коло власного гнізда, щоби потім у ньому висиджувати малих яструбенят – аби їхньому роду крилатому та й не було переводу…
О проекте
О подписке