Читать книгу «Аравійська пустеля (збірник)» онлайн полностью📖 — Валентина Чемериса — MyBook.
image

Ведмедик, син ведмедя

Лаз був кручений, та ще й такий, що з-поміж спелеологів називаються «шкуродерами»: протиснутись у нього можна лише таким худоребрим, як я, та й то «на видиху», стиснувши грудну клітку.

Повторюючи про себе рядки з інструкції про те, що «при проходженні вузьких лазів не можна напружувати м’язи, тіло по можливості мусить бути розслабленим, найбільш безпечне положення – коли одна рука витягнута вперед», я звивався вужем у кам’яних лабетах і мав таке відчуття, ніби хтось невидимий у чорній пітьмі намагається здерти з мене разом з одягом і шкіру.

Та от, коли здавалося, що ані дихнути, ані ворухнутися, лаз почав розширюватись. Я увімкнув налобну фару. Кам’яна горловина лишилась позаду, а попереду, на відстані витягнутої руки, був тупик. Звідкілясь ізнизу тягло в підборіддя вогким прохолодним повітрям. Невже колодязь? Тоді доведеться повертатися – без спецспорядження, без страховки, та ще одному колодязь не пройдеш. Це рівнозначно самогубству.

Лежачи на краю отвору, я скерував світло фари круто вниз і заглянув у діру. Ні, не колодязь. І не штольня. Усього лише неглибока щілина. Промінь світла вихопив з чорнющої пітьми неширокий карниз, а за ним, на відстані півтора-двох метрів, виднілося дно, на якому я через хвилину вже й стояв обома ногами.

Ну от, тепер можна й роздивитись: спішити принаймні нікуди. Усього лише за якихось двадцять хвилин я проник у цю «страшну» печеру, про яку стільки наслухався. Чому печера називається Ґаздівською? Та тому, що ґазда – це господар, а господарював у цій печері велет-ведмідь, що вмів говорити по-людському і насилати на людей «причину». Себто заморочував необережним голови так, що ті бідолахи потім і світу білого не бачили… Ось так цілком серйозно запевняв мене вуйко Лущак, коли ми вудили смачнючу форель у потічку Дзвінкому. Із свого досвіду спелеолога-туриста я вже знав, що про кожну печеру неодмінно почуєш від місцевих жителів красиву, а часом і моторошну легенду, яку сприймаєш, як належне, адже печера без легенди – ніби й не печера, загадкова і таємнича, – а щось таке собі… дірка та й усе. Тож і Ґаздівська печера з ведмедем, який тямив говорити по-людському, не була винятком. Але знав би вуйко Лущак про лаз «шкуродер», то поселив би у печері не велетня-ведмедя, а принаймні вужа.

Підвів голову, і промінь світла вихопив із пітьми рожеве склепіння, що круто здіймалося вгору – я був у досить просторій і високій залі, з якої і складалася печера. В реєстри спелеології вона ще не потрапила – це я добре знав, тому зрозумієте моє хвилювання і нетерпіння, з якими я й почав огляд.

Вирішив дотримуватись правила правої руки: рухаючись уперед, треба повертати лише у ходи праворуч (якщо такі виявляться), а йдучи назад – у всі ліві. Йшов я повільно і раз по раз зупинявся біля того чи іншого витвору природи. Які незвичайні, нереальні пейзажі вихоплював з віковічної пітьми мій світильник! Ось на галяві стоять стовбури вапнякових дерев, що ніколи не шелестіли зеленим листям і ніколи не чули пташиного співу в своїх кронах… За ними – химерні кущі, ніби оповиті ліанами. Ажурним плетивом поросли рожеві кристали, наче фантастичний пейзаж мертвої чужої планети, яку ніколи не осяває сонце і над якою ніколи не голубіє небо з білими хмаринками.

В однім місці промінь вихопив зі смоляної пітьми загадкові фігурки. Я підійшов ближче і скрикнув від подиву: вапнякові фігурки були схожі на мініатюрних ведмедиків, що кумедно і мальовничо поставали на задні лапи…

«Так ось чому народне повір’я поселило у цій печері ведмедя! – подумав я, милуючись фігурками. – Очевидно, той, хто першим сюди проник і побачив ці фігурки, розповів про них у селі, ну а вже людський поговір прикрасив щедро подробицями».

Я не міг відійти від ведмедиків просто так. Вони були такі симпатично-кумедні, що я простягнув до них руку. В ту мить я просто забув про одне з головних правил спелеології: нічого не чіпати у печерах без особливих на те потреб і тим більше – не брати на згадку ніяких сувенірів. Один візьме, другий прихопить, третій не пройде мимо, четвертий… Дивись, і не лишиться нічого від фантазії природи. Але в ту мить я про те, повторюю, не подумав, бо мені дуже сподобались симпатичні ведмедики. Уявляючи, як я поставлю у себе вдома, у кабінеті, таку фігурку та як дивуватимуться знайомі, а я ще й примережу красиву та жахну історію, щоби полоскотати їм нерви. Отож я простягнув руку і відломив середнього ведмедика…

Лунко тріснув у глухій тиші сталагміт, і мені здалося, що хтось не то вражено, не то обурливо крикнув… Я сторожко прислухався, але тут же заспокоїв себе, що то всього-на-всього своєрідна тутешня акустика, яка по-своєму перекручує кожен звук, у печері іноді й не таке почуєш.

Отож угамувавши в душі сум’яття, я милувався ведмедиком у світлі фари – вся його постава була напрочуд живою, кумедною, тільки крихітні намистинки очей раптом спалахнули криваво-червоним рубіновим блиском. Той блиск мені чомусь не сподобався. Подумавши (запізніло, звичайно), що, мабуть, не треба було нівечити такий витвір природи, я сунув ведмедика в кишеню куртки – не викидати ж його тепер – і пішов далі.

У Ґаздівській печері, як я невдовзі переконався, було все те, що буває і в інших печерах: темрява, низька температура, стопроцентна вологість, своєрідна акустика. І – тиша. Глуха, віковічна тиша, яку порушує всього лише один звук: кап, кап, кап…

Пауза.

І знову: кап, кап, кап…

Колись, сотні тисяч, а може, й мільйон літ тому, дощова чи тала вода знайшла у схилі гори тріщину, віками її збільшувала, поглиблювала, вимиваючи вапняк, аж доки не проклала лабіринти. Спершу тими лабіринтами потекли струмки, розширюючи і поглиблюючи їх, за ними вже хлинули підземні ріки, вимиваючи в горі галереї, колодязі, шахти, штольні, зали, гігантські прірви, одне слово, утворюючи все те, що мовою спелеології називається карстовою порожниною.

І так спливали віки, тисячі віків, сотні тисяч віків…

Крапля води, розчинивши вапняк, спершу зависає на стелі, зароджуючи кам’яну бурульку – сталактит, що звисає згори вниз, і зрештою, зриваючись зі стелі, крапля розпліскується об долівку, утворюючи вже сталагміт, що наростає знизу вгору.

Так і трудяться мільярди крапель протягом десятків і сотень тисяч літ. І ось переді мною їхні витвори – то кам’яні квіти, то плетиво, то якісь фантастичні тварини, птахи, комахи, то зарості химерних, ніде більше у світі не бачених дерев чи кущів…

Та ось печера почала заокруглюватись, і я зрозумів, що вона порівняно невелика і складається лише з однієї зали з досить високим куполом. Я звернув і пішов назад, тепер уже лівим краєм, захоплено роздивляючись довколишні дива.

На долівці – там і тут – зарості сталагмітів.

Наче із дна морського здіймаються химерні небачені водорості, а ось пливуть медузи… Яке багатство! Яка цікава печера! Я рухався в заростях сталагмітів повільно, щоб, бува, ненароком не зломити, не зіпсувати казкове диво. Йшов, і мене не полишало відчуття, що переді мною схована вічним мороком і товщею гори лежить терра інкогніта – невідома земля. А втім, кожен спелеолог, який іде печерою, завжди відчуває себе колумбом терра інкогніта.

Від вогкого повітря стало важче дихати, я кашлянув і застиг з остраху. Ну й акустика! «Ха-ха-ха!.» – зареготав хтось у відповідь на моє безневинне к-ха, к-ха… Ніби аж не по собі стало від того хахакання. Акустика вражаюча. Кожен звук печера так викривлює, що годі його впізнати. А ще я відчув, що мені чомусь стає все важче й важче дихати, щось ніби почало мене гнітити, насторожувати… Я, щоправда, не надав тому особливого значення, як і тому, що стало важче дихати. Пригадую, я подумав тоді, що просто стомився. До того ж, у печері надто вогке повітря. От воно й давить на груди, утруднює дихання.

Підземна зала знову почала заокруглюватись, я перейшов правобіч, звідки починав свій обхід зали, і спинився здивовано: а де ж вихід?

Коло замкнулося, а виходу… немає!

Гм… Дивно. Такого ще зі мною ніколи не траплялося.

Я постояв трохи, заспокоюючись, і подумав, що певне ж, захопившись сталактитами та сталагмітами, був неуважний, тому й не помітив входу. Доведеться ще раз, але вже пильно, обійти печеру по колу, бо в цій глухій пітьмі важко збагнути, де що починається, а де кінчається.

Аби бути певним і задарма не трудити ніг, я дістав записник, видер аркушик, написав цифру «1» і, поклавши той аркушик на долівку, придавив його камінчиком. А вже тоді пішов правим краєм.

Скільки часу я йшов, освітлюючи долівку та стіни, не пригадую. Час ніби зупинився у вогкій пітьмі. Я обійшов усю залу і повернувся до аркуша з цифрою «1», а входу в печеру як не було, так і не було. Фантастика!

«Дивно… – подумав я із усе зростаючим занепокоєнням. – Вхід мусить бути, адже я зайшов сюди. Проник, проліз, але таки опинився тут. То де ж він подівся, той вхід?»

Присвітивши, поглянув на годинник: дванадцята дня. Отже, я у печері рівно дві години. Як швидко летить час! Але гірше, що десь зник вхід і, зрозуміло, вихід. Просто смішно, не вперше у підземеллі, а заблудився, як новачок. Розказати кому – так не повірять. Справді-бо, вхід зник! Три «ха-ха-ха»!

Ні, треба зосередитись, зосередитись і зосередитись.

Заспокоїтись. Відпочити.

До всього ж, мені чомусь стало вже геть важко дихати. І якийсь шум з’явився у вухах. По тілу почав пробігати легкий дрож… Гм… Це, напевно, вже наслідки переохолодження, адже зодягнений я по-літньому, а тоненька нейлонова куртка не зігріває. Треба би білизну вовняну, светра.

Я втретє пішов по колу: від аркушика з цифрою «1», тоді правим краєм, уважно висвітлюючи долівку, потім лівим краєм повернувся, знов вийшов до аркуша з цифрою «1», а лазу так ніде й не виявив! Наче його й не було!

«Оце так… – подумав я вже із роздратуванням. – У чари я не вірю, у містику теж… То де ж подівся вхід?..»

Вуйко Лущак у подібному випадку сказав би, що на мене наслано нечистою силою і що взагалі вона (тобто нечиста сила) водить, як сліпого.

Але ж я не вуйко Лущак, у забобони не вірю і твердо знаю: вихід таки мусить бути! Адже був вхід, і містика тут ні до чого. Сам я щось наплутав і кружляю по колу, як очманілий. І засипати, наприклад, вхід не могло, адже я не чув ні гуркоту обвалу, ні просто шуму, хоч акустика тут пречудова!

Я сів, притулився спиною до стіни з наміром добре відпочити, заспокоїтись (перш за все, заспокоїтись!) і проаналізувати ситуацію, або дошукатися до першопричин своєї неуважливості. Отак, сидячи, й почав аналізувати. Перше: я пішов у печеру, не попередивши нікого на базі про свій намір. Отже, ніхто не знає, де я подівся, і що зі мною, і де мене шукати.

Кепсько. Тим більше, що я не професіонал-спелеолог, а всього лише любитель, і досвіду особливого не мав, як виплутуватися зі складних ситуацій.

Друге. Пішов у незнайому печеру сам, без спецспорядження, навіть вірьовки не прихопив. Тепер підсумовуємо: я припустився двох похибок, кожна з яких може закінчитися для мене трагічно.

Тепер що я маю? Складаний ножик, авторучку, записник і – найбільше моє багатство! – світильник «УАС-1» з налобною фарою і батареєю 2НК-13. Останні дві цифри означають ампер-години. На тринадцять годин у мене вистачить світла. Скільки я вже витратив?.. Глянув на годинник і не повірив власним очам: чотири години! Оце та-ак!.. Невже я чотири години кручусь-верчусь у цій печері? Стало якось не по собі. Але… Спокійно, спокійно – десь іще з десять годин я можу світити. А ось чи витримаю десять годин у холодній вогкій печері без теплого одягу? Дрож проймав мене, цокотіли зуби, я ніяк не міг зігрітися. І головне, я не знав, де вихід. А дихати стає все важче й важче.

І дав же я маху! Та що тепер, картай себе – не картай, а справі не зарадиш. Зненацька мені спали на думку слова вуйка Лущака про Ґаздівську печеру: «О-о, то така лиха печера! Така лиха, що най би шляк її трафив! – казав старий, коли ми з ним сиділи на березі потічка Дзвінкого і вудили форель. – Той, хто хоч що-небудь візьме в печері – назад уже не видибає…»

Я тоді, пригадую, насмішкувато запитав: «А чому це він не повернеться, коли руки – ноги має і голову на плечах?!.»

– Та тому, що не знайде виходу! – сердито відрізав старий. – Ґазда на нього таке напустить, так його заморочить, що він блукатиме у печері й блукатиме, доки не випростає ноги!

Аби не ображати доброго вуйка своїми кпинами, я тоді промовчав. А зараз, сидячи в печері, подумав, що дарма не прислухався до слів старого. Містика містикою, але з нічого такі легенди не виникають. Очевидно, з кимось щось подібне було, от і приписали те блукання хазяїну-ведмедю та його злій силі… Бач, вуйко страхав мене, що нічого не можна брати в Ґаздівській печері. Це, звичайно, забобон, хоча у принципі думка справедлива – навіщо спустошувати печеру?

Стривай, а що я взяв у підземних володіннях ґазди?

А-а… ведмедика.

Але це, зрештою, просто смішно. Коли є вхід, то мусить же бути десь вихід, незалежно від того, брав ти що в печері чи не брав.

Я дістав з кишені куртки ведмедика, оглянув його уважно, і тепер він не видався мені таким чарівним витвором природи, як тоді, коли стояв на своєму місці… Неоковирний шматок вапняку, що ледь нагадує якусь тваринку… Можливо, й ведмедя, але й тільки. Не треба було його чіпати. Бо що дивне у печері – те не буде видаватися дивом у сучасній міській квартирі.

Та не викидати ж його тепер! І я сунув ведмедика до кишені куртки, все ще жалкуючи, що понівечив задарма такий витвір природи. Нервове збудження не минало, я дихав так, ніби піднімався на круту гору. Аби заспокоїтись, заплющив очі і намагався ні про що не думати. Та не минуло й хвилини, як я відчув, що печерою хтось іде. Це мене так вразило, що я завмер, не дихаючи, не ворушачись.

Печерою і справді хтось ішов.

Ішов важко, надсадно: чап-чалап, чап-чалап…

І дихав тяжко, хрипло, з присвистом.

Я розплющив очі і завмер з ляку. Прямо наді мною… стояв ведмідь. Здоровенний, як три ведмеді завбільшки, із жахливою пащекою, він стояв на задніх лапах, а передні простягав до мене.

«Це мені просто… мариться, – подумав я, силкуючись заспокоїтись. – Зараз я встану, і це бридке видиво щезне…»

Хотів звестися і не міг. Тіло відмовлялося мені підкорятися, я сидів нерухомо, відчуваючи над собою важке хрипле дихання.

Ведмідь зробив ще один крок до мене (я швидко заплющив очі).

І раптом велет сказав, чітко вимовляючи слова:

– Ти навіщо взяв ведмедика, сина мого?

Я крикнув і… Проснувся? Ні, здається, я не спав. Просто сидів із заплющеними очима. А коли розплющив очі, ведмедя біля мене вже не було, але я виразно чув, як він важко йшов печерою, як гупав у пітьмі, на щось натикався, хрипло та важко дихав і щось бурмотів до себе, як бурмоче сам до себе старий дід.

«Ні, я таки справді задрімав», – подумав я і хотів було уже встати, як зненацька тишу печери розітнув крик:

– Віддай, кажу, ведмедика, сина мого!!!

Мені враз забракло духу.

– Візьми… ось він… – сквапно проказав я (дихати було, як ніколи, важко) і, діставши з кишені куртки ведмедика, поклав його під стіною. – Візьми свого синка, візьми…

І, схопившись, побіг геть від того місця, хоча куди я міг утекти з печери, з якої не було виходу?

У печері стало тихо-тихо.

Десь і зник ведмідь, не чути було більше його важкої ходи і хриплого дихання та бурмотіння. Я зупинився і витер мокрого лоба.

Ні, це таки був сон. Сон і більше нічого. Просто я задрімав сидячи… Прислухався… Чути було, як десь лунко капала вода: кап-кап-кап… Пауза. Кап-кап-кап… І від тих лунких і чітких звуків з мене ніби пелена спала. Стало напрочуд легко, вільно, і я з шумом перевів подих… Трохи навіть аж незручно зробилося, що я отак здрейфив… І як завжди буває після нервового потрясіння, захотілося нестримно посміятися. Я все збагнув. От наївний дивак! Та вхід же є! Є, тільки шукав я його не там, де треба, не там, де він знаходився! От у чому фокус. Я протиснувся вузьким лазом, що був у стелі печери, потім став на карниз і стрибнув у саму печеру. Стрибнув згори, із стелі, а шукав вхід унизу, при долівці. Чи принаймні в стіні. Себто мислив і діяв по шаблону: якщо є вихід, то він мусить бути в стіні. Адже у міських квартирах двері завжди в стіні, а не на стелі. Ось цей стереотип мислення і став причиною моїх безрезультатних пошуків виходу там, де його не було.

Я швидко розшукав знайомий карниз угорі, що маскував лаз, підстрибнув, ухопився за нього, вперся ногами в стіну і за мить уже був на карнизі. А звідти перебрався у лаз «шкуродер». Хвилин через п’ятнадцять – двадцять, цокочучи зубами (перемерз у печері таки добряче), я вже лежав на зеленому схилі гори, під теплим літнім дощиком і поволі заспокоювався. Дощ припустився, пішов рясно, з вилясками, але без вітру. Я лежав і посміхався сам до себе під рясним літнім дощем… Он воно, виходить, як буває. Вліз у печеру через стелю, а вихід шукав у стіні та долівці. Оце так! Ще ніколи зі мною такого не траплялося.

«Ну гаразд, – подумав я, ловлячи ротом дощові краплини, – у даному разі мене підкузьмило стереотипне мислення, і я потрапив у халепу. Але звідки тоді взявся ведмідь? Що це – сон чи марення?.. Стривай-стривай… – подумки сказав я сам собі: – Мені було важко дихати в печері, у вухах шуміло, і я… я…»

І тут я все збагнув. Просто в печері підвищена концентрація вуглекислого газу. Від нього почастішало дихання, виникло психічне збудження, що завжди буває там, де підвищений рівень вуглекислого газу. А я пам’ятав розповідь вуйка Лущака про ведмедя, котрий вміє говорити по-людському, от і примарилось… Але ж я добре чув його ходу, кректання, надсадне дихання. Причому чув уже тоді, коли проснувся. Але тут винна акустика, вона в печері досить своєрідна. До того ж ішов дощ, потоки води, мабуть, десь проникли в печеру, от акустика й спрацювала. А я думав про ведмедя, тому й виник шумовий ефект. Чи шумова галюцинація з ведмедем. Як усе просто і… непросто.

– Гей, дивак?!. – гукнули мені із веселої компанії, певно, турбазівської, що ховалася від дощу під навислою скелею. – Чого це ти лежиш на дощі, а на голові у тебе лампочка світить? Ти що – з того світу виліз?

– Майже! – крикнув я і вимкнув фару.

Дощ припустив ще рясніше, я підвівся, здригнувся, бо вже таки промерз, і рушив на турбазу. Та наразі згадав про ведмедика і зупинився. І так чомусь шкода його стало. Навіщо я зламав ту кумедну фігурку в його рідній печері, у якій він стояв, напевне, не один вік? Природа у вічній пітьмі творила його тисячі й тисячі літ, а я, не подумавши, зломив його в одну мить…

Дощ не затихав, шуміли верховіттями високі граби і буки, і здавалось, і вчувалось мені, що за сірою пеленою дощу, за лісом, за карпатським пралісом, десь глибоко-глибоко під землею тужить Старий Ведмідь за сином своїм, за Ведмедиком…