Бандуристом став.
А все через очі
Коли б я їх мав.
За ті карі очі
Душу б я віддав.
Оленочко, серце,
Пожалій мене.
Візьми моє серце,
Дай мені своє…
І тієї ж миті злетів над весіллям голос молодої – альт її чарівний:
В саду гуляла, квіти збирала,
Кого любила – причарувала.
Причарувала серце і душу,
Тепер до тебе ходити мушу.
Ходити буду, любити буду…
Весілля гуляло і співало, співало й гуляло. І ще довго над притихлими в надвечір’я Подебрадами лунало завзято, як весільчани розходилися з весілля:
Ой летіла горлиця через сад,
Через сад, гей!
Розпустила пір’ячко на весь сад,
Гей, на весь сад!
Ой хто ж теє пір’ячко ізбере,
Ізбере, гей!
Отой мене, молодую, забере,
Гей, забере!
І чи не до ранку в Подебрадах – такого там раніше ще не було, – лунало:
На курочці пір’ячко рябоє,
Рябоє, гей!
Любімося, серденько, обоє,
Гей, обоє!
На курочці пір’ячко в один ряд,
В один ряд, гей!
Любімося, серденько, в один лад,
Гей, в один лад!
І так воно й має у світі бути, щоби двоє любилися в один лад. На тім і людство у світі білому тримається і буде триматися, бо як же інакше.
Сучасники певні:
«Якби Михайло Теліга не зустрівся з Оленою, він, напевно, прожив би своє життя тихо і непомітно. Життя це поруч з такою жінкою, як Олена, поставило Михайла Телігу у виїмкове становище і примусило виявити такі риси характеру, які при інших обставинах залишились би скритими: витримку, такт, терпеливість, вірність. І через вірність до кінця – мученицька смерть.
– Олена Теліга загинула за Україну, її чоловік загинув за неї, – сказала мені багато років пізніше дружина Олега Кандиби-Ольжича. – Але Михайло знав, за яку ідею гинула його дружина, духом був близький до цієї ідеї».
Найняту маленьку квартирку – чи багато двом закоханим потрібно місця на планеті Земля? – на п’ятому поверсі дещо занедбаного будинку вони називали своїми пенатами. І вона їм справді здавалася незвичайною. А що якісь там побутові незручності… Дарма, жити можна. Сьогодні так, завтра буде краще. Неодмінно буде краще, для цього вони й прийшли у цей світ.
І Олена захоплено повторювала поетичні рядки загубленого енкавеесівцями поета з України Івана Крушельницького:
Немає сил, щоб нас ввігнати в ляк!
Немає бур, щоб ми розбились в них!
Розірвем сіть, порвем кривавий сак…
Повернем в спів, у сміх
Наш гнів!
Се так, головне у житті, це справа, якій служиш.
Додому поверталась завжди збуджена, в емоційному піднесенні, що ніколи її не залишало, поверталась ще не охололою від праці, якій вся віддавалася. Як на одному подихові, наче на крилах злітала на п’ятий поверх до своїх крихітних пенат, де Михайло, вже відчуваючи той її лет, зарані відчиняв двері і чекав її на порозі з усмішкою і простягненими для обіймів руками.
– Ой, Михайлику, скільки ми сьогодні зробили! Побільше б такої роботи! Тоді й жити цікавіше, бо без любої праці для загального добра, для України, дні такі одноманітні й пусті. Як не наповниш їх енергією своєї душі й горінь – тяжко тоді жити.
У ті дні захоплено писала про їхнє життя:
Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще міцніше, аж за горло стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.
Та прийде вечір – завтра чи позавтра, —
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й обминати авта —
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.
І невідмінно – березень чи грудень —
Все те ж питання й відповідь: «На днях»…
Все та ж потіха: «Може, якось буде»…
Все так же – в мозок найгостріший цвях.
Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух,
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.
А покій наш – це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає крізь моє вікно.
Ти теж веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій тут і знову там.
«Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» —
Так дзвінко й гостро вимовлять уста.
Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зловіщий крик
Залітає до нас в шатро.
«Відпливаймо!» – беру весло,
«Небезпека!» – не зложу рук,
Все разом: і добро, і зло,
Всі шляхи: і пісок, і брук!
А завтра зрання – та ж незмінна пісня,
Все так же набік чорний капелюх,
І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг…
Тоді ж Олена – але вже з прізвищем Теліга – почала друкуватися. У 1922 році у Львові почав виходити «Літературно-науковий вісник», що його редагував Дмитро Донцов, відомий політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. За своє українофільство якось був схоплений польською владою і запроторений до концтабору. Автор багатьох праць на теми українського відродження, серед яких – «Модерне москвофільство», «Історія розвитку української державної ідеї», що була настільною книгою Олени Шовгенівої, а потім – Теліги, як і «Націоналізм», як і праця «Де шукати наших традицій», «Московська отрута», «Росія чи Європа», «Клич доби», у яких виклав доктринні засади українського націоналізму.
Як політика й публіциста, незламного борця за волю своєї країни, Олена обожнювала його. Він був для неї такою величиною – «позахмарною» – додавала, що вона ніколи б не зважилася послати йому свої вірші. Але хтось із її друзів попросив у неї кілька її поезій «на пам’ять». Олена дала, нічого не підозрюючи, а друг, не спитавши в неї дозволу, навіть не поставивши її до відома, надіслав поезії Донцову. Самому Донцову. І яким же був подив Олени та її радість, коли – це було року 1928-го, – в «Літературно-науковому віснику» раптом з’явилися друком три її поезії. Ще й лист прилетів від Донцова, який похвалив молоду авторку, запрошував до співробітництва… Олена спершу неймовірно подивувалася, а тоді неймовірно зраділа. Ті поезії і, зокрема, вірш «Радість», що відкривав добірку, були написані Оленою ще в 17-літньому віці і вона сумнівалася: давати їх у пресу чи ні. А може, то всього лише проба пера початківця?
Та «Радість» і справді принесла Олені неймовірну радість. Як згадуватимуть її друзі, Олена випромінювала оптимізм і вся світилася тихим сяйвом і вперше раділа життю, повіривши у власні літературні спроби.
Чоловік її любив фотографувати…
До речі, про фотоапарат. Жили молоді в Подебрадах бідно, ледве-ледве стягуючи кінці з кінцями, від багато чого мусили відмовлятися. Але ж, попри все, треба було пристойно одягатися, а Михайло вже обносився. Олена десь позичила гроші, дала їх чоловікові, аби він купив собі новий костюм.
Михайло подався купувати собі костюм, а купив… фотоапарат. І звідтоді часто фотографував Олену – на знімках вона виходила з такою звабливою жіночністю і кокетлива. І це в ній поєднувалося з твердістю характеру, вона була максималісткою, слова у неї ніколи не розходилися з ділом. Бо вважала: письменник не може в творчості проповідувати одне, а в житті вчиняти по-іншому, як то часто й траплялося в богемному середовищі. На той час Олену Телігу знали не лише як талановиту поетесу, але і як діячку культурної референції Організації українських націоналістів – вона була дієвою членкинею ОУН. І звідтоді націоналізм став її ідеологією і самим смислом життя…
Жив та був собі у Східній Пруссії (помер у Веймарі в 1803 році) Гердер Йоганн Готфрід – німецький філософ, письменник, просвітитель. Один із засновників філософії історії. Один із натхненників і теоретиків літературного руху «Буря й натиск». Прагнув розкрити зв’язок між мистецтвом і життям, відстоював німецьку НАЦІОНАЛЬНУ (виділення моє. – В. Ч.) культуру, народність і реалізм у мистецтві.
Широковідомий нині термін «націоналізм», що викликає стільки емоцій, був проголошений саме Йоганном Готфрідом Гердером наприкінці 1770-х років.
Отож націоналізм – ідеологія і напрям політики, базовим принципом якої є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Як політичний рух націоналізм прагне відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою. У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об’єднання національної самосвідомості для практичного захисту умов життя нації на території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об’єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки. Націоналізм – світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.
Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу.
Націоналізм – якщо сказати одним рядком, це любов до всього людства, виражена в конкретних справах на благо своєї нації.
Окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337–1453 років і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т. зв. репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династії норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі). В Європі до розвитку націоналізму люди, як правило, були лояльними до міста або конкретного лідера, а не до своєї нації. Британська енциклопедія визначає початок націоналістичного руху з кінця XVIII століття – Американської і Французької революцій. Інші історики вказують спеціально на ультранаціоналістичні партії у Франції під час Французької революції.
Теоретики романтизму – передусім німецький філософ Йоганн-Готфрід Гердер – особливу увагу приділяли слов’янським народам, які нібито зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє слов’янським народам. Гердер окремо відзначав особливу роль українців.
Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830–1831 років прискорили кристалізацію національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний поштовх у результаті уварівських реформ, які проголосили «народність» (національність) разом із «самодержавством» і «православ’ям» основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів. Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» Івана Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847), провідні діячі якого – Тарас Шевченко (1814–1861), Пантелеймон Куліш (1819–1897), Микола Костомаров (1817–1885) – відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму.
В Австрійській імперії українське національне відродження було пов’язане у першу чергу з діяльністю «Руської трійці» (1830-ті рр.) та Головної руської ради, інших українських організацій під час революції 1848 року.
Революція 1848 року послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій – гегельянства, марксизму та ін. Національні конфлікти на Балканському півострові – дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до Першої світової війни.
Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та інших країнах у 1930—1940-х роках призвело до посилення нового типу національних рухів – панславістського, пангерманського і паназіатського. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917–1920 років ідеологію панславізму було поєднано з комуністичними гаслами. Росіян проголосили справжнім соціалістичним народом, покликаним поширювати ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917—20 роках було здобуто перемогу над національно-визвольними рухами неросійських народів – українців, вірмен, грузин та ін., що прагнули відокремитись від Російської імперії – самодержавної і пізнішої, т. зв. червоної під абревіатурою СРСР, та утворити свої національні держави. Таких борців було проголошено націоналістами (з епітетом «буржуазні») і названо «злейшими врагами человечества» та відкрито на них полювання без обмеження. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів та шовіністів усіх мастей, коли були зігнані в один табір – зону соціалізму – багато слов’янських та інших народів із забороною навіть думати про якесь там відокремлення та створення своїх національних держав. Тоді націоналізм вкотре був оголошений буржуазною ідеологією в національному питанні, яка розглядає націю як позаісторичну категорію, вищу форму суспільної єдності (саме так і є і має бути. – В. Ч.), проповідує, мовляв, зверхність національних інтересів над класовими (сам так є і має бути. – В. Ч.).
Мовляв, націоналізм протиставляється якимось там протилежним корінним інтересам трудящих (трудящі це і є нація). Для більшовиків була визначальною т. зв. «класова і соціальна боротьба» – за цією димовою завісою більшовики, пригноблюючи національні меншини, творили свою імперію на чолі з усім руським. Для російських більшовиків національний уряд на Україні – хоча б та ж Центральна Рада – це «буржуазно-націоналістична контрреволюція». (Боротьба за незалежність і національну самосвідомість дозволялась лише Росії.) А присланий з Москви до Києва на багнетах муравйовських орд уряд – це єдиний дозволений уряд для тієї ж України. Це викликало на Україні опір – від збройної боротьби на Західній Україні до дисидентських рухів з чітким національним забарвленням. Звідтоді націоналізм став однією з найзгуртованіших політичних і громадських сил в історії.
О проекте
О подписке