Дмитро Іванович Донцов був старшим за неї на 23 роки, але на вигляд значно молодший своїх літ і на позір і сприйняття здавався їй юнаком – такий був завзято-молодечий, рвійно-невгамовний. Максималіст, що не знав ні золотої середини, ні компромісів у боротьбі за вільну Україну, що її він зримо уявляв і був певний: якщо всі почнуть діяти так, як він їм пропонує – вільній Україні бути! Якщо притримуватися його вчення і йти за його дороговказом. Тож навіть серед максималістів був крайнім. Тільки вперед, тільки на лінію боротьби. Такою була і Теліга. У своєму святому нетерпінні пошвидше поборотися за вільну Україну розуміла його і його теж святе нетерпіння кидатись на барикади за волю України і тому – мабуть, тому, – сприймала його рвійно-молодим. Та він, вочевидь, в душі й був таким. Але шанобливо звала його: вельмишановний пане редакторе!.. Він прохав її обходитись без такої шанобливої урочистості, але вона не могла інакше. До всього ж іноді їй здавалося, що він – Мефістофель. Справжній-щонайсправжнісінький. Той Мефістофель, що є одним з духів. Демон. Але демон не тільки зла, а й добра теж.
Іноді він здавався їй ангелом. Але – грішним, вигнаним з раю, тим ангелом, який вчинив бунт проти самого Бога. А це все той же Мефістофель.
Іноді ж він здавався їй Кирилом і Мефодієм в одній особі.
Як Мефістофель він мав успіх у жінок. До всього ж він був ідеологом не просто націоналізму – сиріч патріотизму, якогось там романтично-літературного, а – героїчно-наступального. Ось чому його боготворили цілі покоління. Вірили, як юдеї Мойсею, котрий свого часу вивів з пустелі народ, хоч і довелося поблукати сорок чи скільки там років. Так і він, Дмитро Донцов, новітній наш Мойсей, виведе український народ з рабства, приведе його в омріяну цілими поколіннями землю обітовану.
У нього й перо було таке, як він сам – гостре, непримиримо-пристрасне.
Теліга була щаслива, що її поезії друкує така людина, глибокошановний пан редактор, Мойсей і Мефістофель України. У його «Літературно-науковому віснику» надруковано і її вірш «Подорожній», що присвячений йому, ідеологу українського націоналізму і незвичайній людині, в образі палкого юнака, хоч він і був старшим за неї.
Улітку 1933 року Олена писала своїй подрузі Наталії Левицькій-Холодній про Донцова:
«Настусенько, ти не уявляєш, як він мені дорогий. Не мені орієнтуватися в тому, що таке: любов, обожнювання, приязнь чи захоплення, чи не те й не те, не друге і не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти маєш з ним погодитись? Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла, я не відчуваю до нього „кохання“. Життя досить важке нам обом, і зокрема для мене, тому що я від любові до Михайлика стараюсь не показувати йому нехватку „кохання“».
Сучасні словники української мови ці терміни – любов і кохання – не розрізняють.
«Кохання – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, те саме, що і любов».
«Любов – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання».
Але… Різниця між цими різновидами любові все ж таки є. Матір, наприклад, не можна кохати, бо це може викликати небажані порівняння, кохають дівчину (жінку), а матір – люблять. Як і Батьківщину.
Кохання ж це більший інтим, як любов.
Олені здавалося, що свого чоловіка Михайла, вона хоч і всім серцем, але тільки любить, кохання між ними, як між чоловіком та жінкою, чомусь немає. Кохання, як їй здавалося, у неї зароджується до нього, до Донцова. І вона злякалася, бо не бажала зраджувати Михайла. Банально і тривіально. Це не для неї. Але, на щастя, далі дружби й захоплення Донцовим як борцем за волю України, її ідеологом, керманичем і вождем, справа не просунулась. Та й невдовзі вони розлучаться – як час покаже, назавжди. Вона поїде до Києва – теж назавжди, а він…
Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) – політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму, прожив довге життя – 90 років, хоч і був переслідуваний і більшу частину життя прожив на чужині.
Дивно, але цей ідеолог українського націоналізму, який походив з козацько-старшинського роду, свого часу навчався в Царськосельському (де раніше навчався Пушкін!) ліцеї, навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету, з якого був виключений за участь в українській демонстрації 1905 року. Тоді ж він стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Поліція не давала йому й дихнути, тож року 1908-го Донцов змушений емігрувати за рубіж. Виступав у пресі на українську тематику. Під час Першої світової війни – перший голова Союзу визволення України.
У 1917 році жив у Львові, де здобув ступінь доктора наук. В березні 1918-го виїхав до Києва, очолив Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на переговорах з РСФРР. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. У 1922 році після Швейцарії мешкав у Львові, ставши одним із засновників Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу «Заграва».
1939 року був заарештований і ув’язненим в польському концтаборі. Після звільнення емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави».
Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, з 1945 року – в Парижі, а наступного року переїхав до Великої Британії.
Ще через рік – на еміграції в Канаді (1947). Викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях. Видав чимало дієвих праць, що стали фундаментом українського націоналізму, його теоретичною базою. Виклав доктринальні засади українського націоналізму. Обстоюючи ідею самостійності України, завжди зберігав виразну антиросійську позицію. Вироблені ним ідейні засади базувалися на вирішальній ролі особистості та ірраціональній волі нації в історичному процесі. Політична філософія Донцова великою мірою стала основою революційно-підпільної діяльності ОУН.
Коли до нього дійшли в 1942 році вісті про загибель у Києві від рук нацистів Олени Теліги, ця мужня людина впала чи не у відчай і, не соромлячись присутніх, плакала.
Студентське життя минало весело і гамірно, в Михайла та Олени виявилося багато вірних і щирих друзів. Більшість з них, як і Михайло, були молодими офіцерами армії УНР, вони тяжко переживали поразку, тож часто сперечалися, чому ж не вдалося відстояти незалежну Україну… Готувалися в майбутньому повторити спробу здобути волю. Вони були щирими і вірними українцями, бездоганно володіли рідною мовою, тож допомагали й Олені її вивчати.
Та старше покоління, лідери української революції, керівники відродженої на її хвилях національної держави – Української Народної Республіки – не виправдали надій молодого покоління, не зуміли організувати захист власної держави. «Але розчарування, а з ним біль, досада і спізнений жаль, – писав Є. Маланюк, – прийшли вже в таборах, де була нагода продумати недавнє минуле, особливо читавши Донцова та „Листи“ нещадного своєю логікою Липинського.
Розчарування в „старших“ довершило нашу політичну свідомість, зробило нас політичне зрілими, але це сталося жахливо пізно, себто коли ми були вже обеззброєні і збройна Визвольна Війна для нас була скінчена.
Якби ж та політична дозрілість прийшла була вже не на 10, а хоч би на 2–3 роки раніше!
Прихід політичної нашої дозрілости в розпачливо-таборових умовинах обеззброєного війська і спричинив своєрідну „психічну травму“, яка повела наше покоління в науку (Подебради), в мистецтво, а нашу групу завело в літературу (переважно в поезію)».
Ці роздуми Євгена Маланюка певною мірою пояснюють і такий феномен, як Празька поетична школа, до якої відносять Юрія Дарагана, Леоніда Мосендза, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Максима Гриву, Миколу Чирського, Олега Ольжича, Олену Телігу та ін.
Таким було оточення, в якому формувалася Олена Теліга як поетеса і українська патріотка, націоналістка.
Чому ж українці виявилися неспроможними утвердити і захистити власну державу?
Одну з причин, чи не найголовнішу, бачили в недостатній згуртованості нації, у відсутності належної волі до перемоги, в слабкості провідників, які орієнтувалися на демократичні методи досягнення мети в той час, як противник застосував брутальну силу. Головним ворогом вважалася Москва, московський імперіалізм, що століттями гнобив Україну і в новому обличчі, в обличчі більшовизму, задушив молоду Українську державу, яка постала в результаті революції 1917–1921 років.
Отже, щоб досягти перемоги в майбутній боротьбі за незалежну Українську державу, вважали необхідним насамперед, щоб українці усвідомили свою національну окремішність, необхідність з’єднання всіх воль в одну волю, підпорядкування всіх індивідуальних інтересів найвищій меті – боротьбі за націю і національну державу. 1926 року побачила світ праця Дмитра Донцова «Націоналізм», у якій обґрунтовувалась ідеологія українського інтегрального націоналізму, наголошувалось на тому, що лише нація, яка у ворожому оточенні виявиться дужчою і пристосованішою, здатна утвердити себе і вижити. Ця та інші праці Д. Донцова, що друкувалися в редагованому ним «Літературно-науковому віснику», активно обговорювалися в колі Олениних друзів та приятелів. Захоплювалися вони й модною на той час філософією волюнтаризму Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше.
Ці ідеї носилися в повітрі, їх вбирала Оленина свідомість, вони відгукнуться в її творах дещо пізніше, коли остаточно сформуються її світогляд і естетична позиція. «А поки що вона молода й щаслива, вона в центрі цікавого товариства, її сміх дзвінкий і веселий, її кохає красивий, ставний козак, справжній лицар». – Надія Миронець.
Час летів швидко й непомітно. Року 1929 Михайло Теліга захистив дипломну роботу, отримав фах інженера-лісівника, і восени того ж року Теліги переїхали до Варшави, куди ще раніше перебралися батько й мати Олени.
Олена тоді була вся в емоційному пориві, в передчутті чогось незвичайного, що ось-ось станеться, і життя – і їхнє особисте, і України, – зміниться на краще. Писала в ті дні:
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому!
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!
І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій —
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій!
Але життя у Варшаві було трудним, вони ледве зводили кінці з кінцями. Але не втрачали оптимізму. Олена влаштовується вчителькою в початкову українську школу, платня хоч і скупа, та все ж стає трохи легше. Але тут злягла мати й почала згасати. У неї виявилася лейкемія, фінал настав швидко. Олена тяжко пережила смерть матері, але духом не падала, вчила дітей, і очі її випромінювали радість. Устигала демонструвати й нові моделі одягу – все ж якийсь там підзаробіток. І як завжди на зустрічах із друзями безконечні дискусії, молоді, гарячі – про боротьбу за волю свого народу, про культурний розвиток нації, про нові рубежі боротьби. Сумувати й опускати руки не було коли.
Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
Сама собі заповідала:
Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться!..
На відміну від інших жінок, вік ніколи не був владний над Оленою. Та, власне, вона ніколи на нього й уваги не звертала. Бо вважала, що «жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать в кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається.
Ти скажеш: найбільше старить людину горе і незадоволення життям. Може. Але тоді треба шукати якогось виходу, щоб відмолодитися знову. Відмолодитися душею, яка дійсно старіється, задихається, коли немає потрібного їй щастя».
Надія Миронець:
«Тут доречно було б нагадати, як оцінювали зовнішність і характер Олени Теліги ті, хто її знав особисто, хто з нею спілкувався. Майже всі говорили про її чарівність, відзначаючи разом з тим, що не мала правильних рис обличчя. Галина Лащенко так описувала її зовнішній вигляд у 20 років, коли вони вперше познайомилися: „Висока, тоненька, з живими очима, в ясній сукні, в білім капелюсі з широкими крисами, вона була така весняна, як її 20 років, така іскриста, як соняшний день навколо неї. Її обличчя було дуже мінливе. То зовсім звичайне, а часом таке миле, що тяжко знайти миліше. Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча“.»
Олег Жданович вважав, що Галина Лащенко найвірніше описала обличчя Олени Теліги, і від себе додавав, що привабливість її лежала не в «правильних рисах», яких вона не мала, хоч про них говорилося в багатьох спогадах, «а у внутрішньому чарі».
Додамо ще й згадку Уласа Самчука про зовнішність Олени Теліги, яка не розходиться з наведеним вище, а доповнює його деякими рисами: «…Мала чудове злото-бронзове, густе, неслухняне волосся, гарний, злегка кирпатий носик, правильні, вольові уста, дуже гарні ноги, енергійну ходу і такий же, трішечки заїкуватий, тон мови. Не дуже гарні, темно-зеленкаві очі…»
Про характер Олени Теліги, стиль її життя і поведінки є також чимало рядків у спогадах. Відзначають, як правило, її веселу і разом з тим запальну вдачу, товариськість, любов до танців і гарного одягу, до чоловічого товариства, «хотіла подобатись мужчинам і сміялася з жінок з пуританськими нахилами, хоча засадничо вона була великою захисницею жінок». Улас Самчук звернув увагу на таку рису її характеру, як нелюбов до критики. «Дуже не любила, коли їй робили якісь зауваження щодо її зовнішності, не переносила критики взагалі, сама нікого не критикувала також, за винятком добродушного, приятельського, доброзичливого вислову своїх вражінь».
На завершення психопортрета Олени Теліги наведемо вірш під такою самою назвою, написаний Сергієм Кушніренком, який у середині 1930-х років навчався в Варшаві, був членом Української студентської громади, добре знав Олену Телігу. Вірш був опублікований у «Літературно-науковому віснику» в 1936 році.
Природно жива, мов потік, балакуча,
Залюблена в ритміку соняшних днів.
Хоч пройдений шлях – це кряжі, навіть кручі,
Обличчя не знає: що смуток, що гнів.
Глибоко в душі вся іржа, вся гірчавінь,
Вона ж молода і фіглярно-струнка!
І ось в елегантських, майстерних рядках
Прибоєм хвилює життя надпочате.
В очах ще дитинство і танці, і сальта,
Так близько ще жарт і палкий калямбур…
Чекайте! Ні матері вдома, ні тата. Закурим?
Психопортрет Олени Теліги буде неповним, якщо не згадати про її дивовижний дар передбачення. Прогностичним даром, як відомо, володіють талановиті поети, багато хто з них передбачив свій трагічний кінець. Але в поезіях Олени Теліги вражає те, що деякі події свого життя, як, наприклад, повернення в Україну, вона передбачила навіть у деталях. Коли ми тепер маємо змогу порівняти її поетичні прогнози з фактами та подіями її життя, особливо на останньому етапі, то не можемо не подивуватися їх глибині.
Дмитро Донцов писав про Олену Телігу, що «з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості, і яка знає своєю великою інтуїцією – і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі».
Дружба з Дмитром Донцовим, авторитетним ідеологом українського націоналізму, в чиєму журналі вона тоді друкувалася – надихала її кидатися на барикади. Тільки б не тліти. А ще ж дружба з однодумцями-поетами Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Юрієм Кленом… Завжди багла праці, дружби, боротьби, такою вона тоді була – не жила, а горіла. Встигала й писати – статті, рецензії, відгуки.
А найбільше з неї лилася поезія.
Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.
Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.
Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду в чорну ніч
І йти крізь січні в теплі квітні,
Крізь біль розлук – у радість стріч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.
Багла – для себе і для друзів-побратимів
Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!
У Варшаві вона очолила мистецьке товариство «Зарево», щодень готувала матеріали, що їх надійні люди будуть поширювати на підсоветських землях України.
А потім в її невгамовне життя-горіння, у її святу боротьбу за волю і кращу долю свого народу увійшла хоч і загадкова, але вже тоді така знаменита ОУН…
Та ОУН, в незримих рядах якої вона житиме і боротиметься аж до свого загину… І те – робота в рядах ОУН – буде чи не найкращою сторінкою її воістину героїчного життя.
Біографи писатимуть: на чужій землі в Олени Шовгенівої, потім Теліги, відбувається перелом, викликаний пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Відчувши себе українкою і непримиренним ворогом великодержавності, молода поетеса вступає в ряди Організації українських націоналістів. Вона шукала лицарів в реальному житті, тому й поступила в ОУН.
Усе – лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання – в запорошених оковах.
Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати.
Не бійся днів, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!
Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне – багнетом – блискавиця.
О проекте
О подписке