Іван Шовгенів одержав гонорар за одну із своїх праць, що була видана в Америці.
«Донечко моя, це тобі на весілля, – мовив Олені. – Бачу, до чого у вас з Михайлом йдеться. Але я пропоную вибір, – казав далі, поклавши на стіл пачку купюр, – або скромне весілля в колі найближчих друзів, а на гроші, заощаджені таким робом, поїдете на два тижні в шлюбну мандрівку, або… Або „гучне весілля“, але без шлюбної подорожі, бо на все грошей не вистачить. Вибирай, доню».
Доня вибрала – «гучне весілля».
Хтось мудро зауважив: підростаючи, дитина живе в чистоті, в романтиці надій і мріях про щастя. Дівчатка «довгоногі» зростаючи, мріють і про лицарів, які десь їх чекають. Тож головне – зустріти їх.
Це відчувала і в п’ятнадцять, і в шістнадцять, і в сімнадцять літечок Олена Шовгенова, дівча довгоноге. І вона в передчутті любові писала:
Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що хочуть дати щастя…
Одна з її тодішніх подруг, поетеса Наталя Левицька-Холодна згадує:
«Ми зустрічалися з Оленкою тільки на вечірках та всяких товариських сходинах в академії. Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга».
Михайло Теліга…
Якщо коротко. Роки життя – 1900–1942, походив з давнього козацького роду, навчався у військово-фельдшерській школі в Катеринодарі, в юнацькій (старшинській) школі в Кам’янці-Подільському, учасник національно-визвольної боротьби в Україні в складі армії УНР, був ад’ютантом Симона Петлюри. Разом з армією УНР інтернований на територію Польщі, потім навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, яку закінчив 1929 року. За цивільним фахом – інженер-лісівник. 1.08.1926 року одружився з Оленою Шовгеновою. З 1929 року – в Польщі, спочатку у Варшаві, а з 1939 року – в Кракові. В кінці листопада 1941-го прибув до Києва, де в той час уже була Олена Теліга. Разом з нею арештований гестапо 9.02.1942 і розстріляний у Бабиному Яру…
Але хіба можна кубанського козака Михайла Телігу утиснути в кілька рядків? Ні. Одна з тодішніх подруг Олени згадуватиме:
«Найбільшою нагородою для Леночки за її відмінну працю… було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці (на якій вони вперше зустрілися й познайомилися. – В. Ч.) грав на бандурі та співав українські думи».
І нарешті доля – чи й саме провидіння – послали їй того, під чиїм прізвищем вона стане відома на віки вічні.
В літописі її життя буде записано так:
«Покинувши Київ, сім’я в 1922 році нелегально перейшовши кордон, через Польщу дісталася в Чехословакію, в невеличке містечко Подебради – один із центрів культурного життя української еміграції. Тут відкрилась Українська Господарська Академія. Ректором був батько Лени. А ОДНИМ ІЗ СТУДЕНТІВ – ЇЇ МАЙБУТНІЙ ЧОЛОВІК МИХАЙЛО ТЕЛІГА» (виділення моє. – В. Ч.).
І дякуючи тому, що вона візьме прізвище до того нікому не відомого юнака, юнак той теж стане відомим на віки вічні.
Михайло Теліга – «студент лісового відділу, старшина Української армії, бандурист та співак» – так його охарактеризував їй хтось із знайомих.
Родом він був із кубанських козаків, зі станиці Ахтирської.
Вчорашній вояк армії УНР, де служив, незважаючи на молодість, старшиною. (Якщо в Радянській армії старшина – це старше військове звання сержантського складу, то в козацьких військах старшина – офіцерський чин, що відповідав чинові підполковника, в XVII–XVIII ст. – старший командир.)
Михайло Теліга після короткотермінового (клекотіла революція, на Україні почалися визвольні змагання) навчання служив у війську УНР офіцером.
Коли Центральна Рада зазнала поразки, старшина Михайло Теліга, відбиваючись зі своїм загоном від ворога, з останніми частинами перейшов кордон із Польщею, разом з вояками був розформований і подався в Чехію, в містечко Подебради.
Вони швидко здружилися, у них виявилися спільні смаки й уподобання, зокрема, захоплення поезією, тож і не дивно, що їхня дружба швидко переросла у щось більше – молоді побралися.
Було в них кохання, молоде й таємничо-захоплююче, була ще й духовна гармонія. Було завзяття й бажання спільно робити все, аби повернути собі й іншим вигнанцям втрачену Вітчизну.
В архіві Уласа Самчука зберігся один з тогочасних Олениних листів до Михайла Теліги, який той разом з іншими паперами та речами залишив у Рівному, як думалось тоді, на тимчасове зберігання перед від’їздом до Києва в листопаді 1941 року. Тож загляньмо в цей інтимний лист, а через нього – у закохану душу юної Оленки Шовгенової.
«30. IV.1925.
Там за віконцем розцвілі вишні,
А тут, в кімнаті – фіялки сині.
Чому ж зникли всі сни колишні?
Чому на душу лягають тіні?
Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа, то одразу з душі зникли всі „тіні“ і я певна, що з’являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіялки.
Та й взагалі, жити на світі чудово!
Правда, іноді жують все батьки, ну да що ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чикіпішити годинами та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайлика всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.
Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були „холосий“ в українському вбранню. От шкода, що я Вас не бачила!
Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулась з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні – милі, милі…
Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати… Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!
„Любов свободна“, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, „фліртуйте“. І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не „каторга єгипетська“, не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір’я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА.
Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Зфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією (Слечна віпада лепше ніж на подобенце) і зафотографував мене ще раз, причому примусив мене фотографуватися, крім того, ще раз в капелюсі (Все за ту ж ціну – чудак!!) І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу – відразу ж, а в середу – другого. Одна фотографія буде маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання… (Знаєте, є такий вірш: „Я любви не числю и не мерю… Нет, любовь есть вся моя душа“.) Так що в вівторок Ви вже будете мати якусь мою фотографію.
Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята! Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято, і проф. Вагнер мучає мене з віршами.
Потім я деякий час мушу уділяти своїм „претендентам“ і вести з ними „інтелігентні“ розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.
І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові… Та зате думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.
ПС. А я вже думала що Ви мене забули, коли Ви мені не писали.
Пишіть!!!»
«Безсумнівно, Михайло Теліга відіграв велику роль у тому, що з донедавна російськомовної панночки Леночки Шовгенової постала визначна українська поетеса і патріотка Олена Теліга. А звідки ж до кубанського козака Михайла Теліги прийшло таке глибоке усвідомлення національної гідності, українського патріотизму, яким він щедро ділився зі своєю подругою, а потім і дружиною?» – слушно зауважує літературознавець Надія Миронець у своїй вельми змістовній праці «Ізлитись знову зі своїм народом», що вміщена в книзі Олени Теліги «О краю мій…» (Київ, 1999).
Збереглися унікальні документи – спогади студентів Української господарської академії в Подебрадах. І серед них твір Михайла Теліги «Як я став свідомим українцем».
Як зазначає Надія Миронець, Михайло Теліга «розповів, що першим поштовхом до національного самоусвідомлення стала його зустріч із кобзарем у Катеринодарі 1915 року під час навчання в військово-фельдшерській школі. Гра кобзаря справила на нього надзвичайне враження, і він вирішив, що й сам неодмінно має навчитися грати на цьому чарівному інструменті. Один із знайомих учнів, котрий сам грав на бандурі, познайомив його з Миколою Богуславським, який не тільки вчив грати на кобзі, а й давав читати українські книжки, вів розмови про українську історію.»
Оповідаючи свої перші враження від майбутнього вчителя, Михайло писав: «Почав він говорити про те, що от, мовляв, ми козаки, нащадки того лицарства, яке віками боронило український народ, звелись нінащо, навіть говорити не вміємо по-свойому, а що вже забули, хто ми, чиїх батьків, так про це й говорити не доводиться. Я почував, що він ганьбить наше козацтво за щось, тільки не розумів, чому він так ні з того ні сього почав таку розмову. Потім узяв якусь велику книгу й почав читати з першої сторінки. То була історія України Аркаса, і він вичитав прекрасний вступ до неї. Те читання зробило на мене вражіння. Слова Аркасови глибоко запали мені в душу, і вже в тій хвилині я відчув, що сила тих слів якось перевертає увесь мій психічний уклад. Я став розуміти тоді, чому він гнівається на козацтво. Мені стало соромно за самого себе, що я до цього часу не ставив собі питання: „Хто я і що я? Як це я й досі не знав, що „українська нація не вчорашня, а має за собою тисячелітню історію“, як почув зі вступу Аркаса.“ Думки пішли роєм у голові…»
Зацікавивши свого учня, кобзар для початку дав почитати Михайлові історичну повість А. Кащенка «У запалі боротьби», яка захопила його.
Почалося навчання гри на бандурі, читання українських книжок, бесіди з учителем, який, за словами Михайла, гуртував біля себе молодь, зворушував своїм словом любов до рідної мови, історії та взагалі до всього, що тільки могло спричинитися до національного виховання. «Отже, – як написав у кінці своєї оповіді Михайло Теліга, – все почалося з бандури: чари її мене не поминули… – вхопили мене і повели тією стежкою, на кінці якої я бачу щастя свого народу».
Весь вільний час Михайло тепер віддавав грі на бандурі та читанню українських книжок, на придбання яких витрачав усі свої гроші. «Я став цілком свідомим українцем, – пише він. – Одначе власна моя свідомість мене не задовольняла. Мені хотілось, щоби і мої товариші також знали, хто вони. Мені було дуже боляче, що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів – лицарів, а обернулись у якусь купу сміття, стали сліпою та ще й ганебною зброєю в руках московських посіпак».
І він збирав навколо себе товаришів, давав їм читати українські книжки, як умів, викликав любов до рідної мови та звичаїв. «Ми вже всі уміли добре розмовляти українською літературною мовою і скрізь нею демонстрували», – писав він.
Коли вибухнула революція, Михайло жив мрією про Велику і Соборну Україну. Він пильно стежив за подіями, які відбувалися в Україні, передплачував газету «Нова Рада» та катеринославські «Просвітянські вісті». Коли в Катеринодарі відбувалася революційна маніфестація, Михайло з товаришами вирішили продемонструвати свою національну свідомість. Вони замовили великого жовто-блакитного прапора, який ніс Михайло. На здивовані запитання з юрби, що то за прапор, «ми, – пише він, – з гордістю відповідали, що це наш національний – український прапор».
Описує Михайло й діяльність Кубанської національної ради, заходи, які вживалися для українізації школи, видання української літератури, поширення універсалів Центральної Ради. «Дуже пишно почала цвісти Кубанщина, – пише М. Теліга. – Та недовго. Лютий московський хижак обступив Кубанщину з усіх боків і почав затискати, що мав сили. Ворог почав правити перемогу».
Багато було винищено на Кубані українських інтелігентів. Михайло задумав перебратися в Україну. Він писав: «Мені тоді було неповних 18 років, одначе час був такий, що я мусів бути десь у війську. Отже, я тоді й рішив: як маю десь і за щось, може, покласти своє життя, так подамся я туди, де буде за що умерти, тобто на Україну, в українське військо».
У серпні 1918 року Михайло вирушив з дому і подався туди, де, вважав він, «кувалася Велика Українська Державність…» В Україні він знайшов те, що шукав, знайшов справжню кузню. «Огненна була кузня!..» – засвідчив він. В українському війську М. Теліга був увесь час «аж до інтернування».
На весілля Олени і Михайла, як і водиться при такій урочистій події, гості отримали таке запрошення:
«Юлія Степанівна та Іван Опанасович Шовгеніви, сповіщаючи про шлюб своєї доньки Олени з Михайлом Телігою, просять Вас вшанувати своєю присутністю вінчання в євангельській церкві 1 серпня о 7 вечора та весільний чай, що має бути того ж дня після вінчання в готелі „Централь“.
У Книзі реєстрації шлюбів православної єпархії у Празі при храмі Святого Миколая зберігся запис, що весілля відбулося 1 серпня 1926 року в Подебрадах. Обряд шлюбу, як пише Надія Миронець, проводив православний священик отець Євген Погорецький. Про наречених у документі зафіксовані такі дані. Наречений – Теліга Михайло, студент Української господарської академії в Подебрадах, син Якова Филимоновича Теліги, фельдшера станиці Ахтирської, та Єфросинії, народженої Побаженської, православний, народився 21 листопада 1900 р., неодружений. Цікаво, що місце народження Михайла було записане так: „Ст. Ахтирська, область Кубанська, Україна, Росія“. Наречена – Шовгенова Олена, дочка Івана Шовгеніва, інженера в Подебрадах; та Юлії Качковської, мешкає в Подебрадах в готелі „Централь“, народилася в Іллінському, Московської губ. в Росії 8 (21) липня 1906 р., православна, незаміжня». Мабуть, через те, що наречений і наречена народилися в Росії, обоє були записані як російські емігранти. Свідками при реєстрації шлюбу були Андрій Шовгенів та Петро Петренко, студент у Подебрадах.
Це були дані офіційного документа. А тепер знову надамо слово молодшій дружці – свідкові події. Вона розповідала: «Вінчання було ввечорі в євангелійській церкві. Людей поприходило багато, повна церква. Були там не лише українці, але й чехи. Прийшли подивитись з цікавости на православне вінчання. Бадьоро і радісно співав хор. Молодих обвели тричі навколо аналоя. Священик каже їм урочисті і гарні слова, повні глибокого змісту. При світлі свічок і лямп виринає схвильоване і радісне обличчя молодої. Забулась – про що ми умовлялись напередодні – подивитись, хто стане перший на килимчик, Олена чи Михайло. Бо за давнім звичаєм, той, хто стане перший, буде головою в домі.»
З церкви молоді поїхали додому, де їх зустріли батьки Олени зі святим образом. Пані Шовгеніва була в білій сукні. Обличчя її було втомлене і виглядало старшим її віку. Зате професор Шовгенів мав вигляд дуже свіжий і молодий. Сьогодні виходила заміж найулюбленіша з його трьох дітей, його Леночка. В родині так і рахувалось: Леночка – «татова дочка».
Запам’яталося присутнім на весіллі, як після традиційного застілля повиносили столи, звільнили залу, і молода з молодим танцювали козачка. «Олена Теліга виявила свій хист до танцю, – писала Галина Лащенко. – Її танець, особливо її козачок, це не було лише добре технічне виконання певних фігур і па. Вона вся, кожним фібром своєї істоти, віддавалась ритму танцю. Її танець – це було Саме життя, сама радість, самий сміх! Чи ж не мусить бути якраз таким наш козачок?!»
Кожний крок – сліпуча блискавиця,
А душа – польовий буйний вітер.
Розгоряються уста і лиця
Неспокійним пурпуровим квітом.
Не впіймаєш! Я – вогонь, я вихор.
Михайло Теліга не був би й бандуристом (а ним він був від Бога!), якби не ходив разом із своєю бандурою. Куди б не йшов, розповідали знайомі, а бандура вірна у нього за плечем. І на своє весілля він теж з бандурою прийшов. Весільчани просили молодого потішити їх грою та співом, молодий тішив, і тоді здавалось, що не тільки Михайло співає, а й сама бандура граючи, теж співає:
Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав.
Через ту бандуру
О проекте
О подписке