Обговорюючи деталі, вони все ясніше розуміли, що їм буде важко один без одного. Потім почалося суперництво – кожен хотів бути першим. Левкович спершу спробував легкий шлях. Він попросив дозволу в батька оселитися у Палестині разом із позикою на покриття витрат на проїзд, які він обіцяв повернути. Якщо він не зможе знайти роботи у сільському господарстві, він завжди може повернутися до професії пекаря, бо люди їдять хліб в усьому світі, запевняв він свого батька. Але батько йому відмовив. Сіоністи, сперечався він, несуть із собою величезну катастрофу для них і всього єврейського народу, та він не дозволить своєму синові брати участь у цьому божевіллі. Розрив між ними двома, що почався, коли Левкович став відмовлятися від участі в релігійних обрядах і від навчання, усе більше зростав.[111]
У розпал цього містом почали ширитися непристойні чутки: ніби Цемах украв у батька триста рублів і втік із країни. Батько Цемаха, як пізніше він пояснював, саме почав залучати його до власної справи. Якось він дав йому триста рублів – величезну тоді суму – на депозит у банку. «Коли я отримав ці триста рублів і тримав їх у руках, то одразу зрозумів, що настав час, на який я так довго чекав». Цемах, за його словами, мабуть, не зміг би «реально вкрасти» гроші, але коли рублі потрапили йому на коліна, він не втримався від спокуси. Дорогою на поїзд із Плоньська, він випадково зіткнувся із Ліпою Тауб, якій передавав листа для свого батька. Кілька годин по тому він уже був у кімнаті Бен-Ґуріона у Варшаві.
Цемах зник, не сказавши ані слова Левковичу, який був розлючений і який пізніше написав, що відчуває ревнощі, образу, здивування, але поряд із тим по-справжньому щасливий, що Цемаху нарешті вдалося наблизитися до своєї мрії.[112] Образа заглибилася ще й тому, що Цемах діяв не сам – йому допомагав Бен-Ґуріон.
Як і очікувалося, батько Цемаха намагався зупинити сина; наступного дня він також з’явився у кімнаті Бен-Ґуріона у Варшаві. Бен-Ґуріон сказав йому, що Шломо вже поїхав. Це було не так, і Бен-Ґуріон навіть не був упевнений, чи повірив йому батько друга. Що б там не було, той розвернувся і поїхав назад до Плонська. Цемах дістався Палестини. Його втеча та листи, які він почав надсилати з Палестини, викликали у місті метушню. Бен-Ґуріон уважав, що вони спровокували зміни у настроях людей, і ті починали розмірковувати про переїзд до Палестини більше, ніж до Америки. «Наш Шломо – зірка!» – писав він Фуксу.
Зрештою, Бен-Ґуріон так і не був зарахований до навчання. Не тому, що він був євреєм, як його батько писав Герцлю, а тому, що він, як й інші єврейські кандидати, не відповідав вимогам коледжу.[113] Він намагався звикнути до цієї неприємної ситуації та не втратити надії, далі вчився і читав Гете, Шекспіра і Толстого. Час від часу їздив додому в гості, але Плоньськ, як і раніше, навіював нудьгу.[114]
Цемах писав, що всі слова Бен-Ґуріона про бажання вчитися не мали ніякого значення, бо Бен-Ґуріону не вистачало терпіння, старанності, упорядкованості та систематичного підходу, якого вимагав навчальний процес. Як компенсацію собі самому, зазначив Цемах, Бен-Ґуріон вплутався в соціалістичну сіоністську політичну діяльність.[115] Бен-Ґуріон писав Фуксу: «Як кажуть, якщо не вдасться бути дроворубом, я буду… міністром». У наступному пункті він додав: «Мене покликали взяти участь у створенні організації для поширення сіонізму».
«ХОЛОДНИЙ ВІДЧАЙ ЖАХЛИВИЙ, НАЧЕ СМЕРТЬ»
Після смерті Герцля влітку 1904 року Сіоністський конгрес відхилив пропозицію Уганди. Але суперечки навколо неї тривали, серед іншого й серед людей, які запросили Бен-Ґуріона взяти участь у заснуванні нової організації у Варшаві. Це був його перший крок у політиці. Вони скликали загальні збори, обрали керівний Комітет і почали розробляти маніфест. На початку все здавалося перспективним. Маніфест проголосив мету організації – поширення сіонізму і розширення використання івриту. Комітет вирішив створити бібліотеку та зібрати для неї книги. Це сталося на Рош га-Шана. Але минуло всього два тижні, і на свято Сукот усе це «розсіялося, немов морська піна», як писав Бен-Ґуріон Фуксу.
Його розчарування все глибшало; це були дуже особисті почуття. На якусь мить у Бен-Ґуріона виникли сумніви щодо сіонізму, і, як це було для нього звично, він висловив це, використовуючи всі мовні та лексичні акценти. «Сумніви й невпевненість висмоктують із мене всю гарячу кров і виснажують мою стійкість, а іноді вони наповнюють мою душу холодним відчаєм, жахливим, наче смерть».[116] Як завжди, він шукав підтримки у Фукса. «Брате! – писав він. – Може, ти зможеш відновити мою просту, сильну та бездоганну віру, як тільки в мене з’являться сумніви або відчай?»[117]
Йому потрібно було якось відірватися від думок, і він знав, як саме. «Я прагну працювати, – писав він, – прагну знайти роботу, у яку зможу вкласти всю свою душу, роботу, яка позбавить мене всіх моїх переживань, усіх моїх думок, що знищить усі мої напружені емоції, змусить мене забути про всі ці кляті неприємності». Тим часом він читав багато газет і ділився з Фуксом тим, що його цікавило. Він також стежив за політичними подіями у Сіоністській організації, зокрема за майбутніми виборами наступника Герцля.[118][119]
Один кандидат, Макс Нордау, вірив, що новий президент Сполучених Штатів Теодор Рузвельт буде сприяти реалізації сіоністських цілей. Бен-Ґуріон поцікавився у Фукса, як проголосували євреї Америки, цією темою він цікавився вперше. Надсилав Фуксу регулярні звіти про положення із сіонізмом у Варшаві. Тоді там спалахнула революція.[120]
Повстання набуло форми хвилі страйків і заворушень, що охопили Російську імперію, дійшовши до Варшави. Російські війська з величезним зусиллям придушили повстання. Виявилося, що Бен-Ґуріон має природний журналістський талант; у його листах майстерно переплітаються розповіді про події у його інтерпретації, особистий досвід та барвисті спостереження, усі написані вправним та зрозумілим івритом. Він навіть описував тіла демонстрантів, які лежали на вулицях; і їх ніхто не забирав.
Пізніше Бен-Ґуріон казав, що підтримував повстання. «Я був революціонером, – стверджував він, – але коли спалахнуло повстання, у моєму серці лишилося порожнє місце. Тому що я знав, що, хоча революція може звільнити Російську землю, з єврейським народом так не вийде». Застосовуючи виваженішу риторику, «Га-Цефіра» висловила на своїх сторінках подібне розчарування. Повстання супроводжувалося хвилею сотень погромів, що тривали наступного року, спрямовані проти євреїв, зокрема в Україні. Загинули тисячі.[121]
У березні 1905 року Бен-Ґуріон надіслав лист Менахему Усишкіну, одному з лідерів сіоністського руху, у якому просив його поради. Він сказав, що написав від імені групи молодих самотніх чоловіків, які хотіли іммігрувати до Палестини.
Усишкін керував боротьбою проти плану Уганди, а також стверджував, що сіоністська активність не повинна обмежуватися дипломатичними контактами. Він вимагав поселення євреїв у Палестині ще до того, як вдалося отримати міжнародну угоду про єврейську державу. Лист Бен-Ґуріона, можливо, мав би бути спрямований на те, щоб допомогти йому певним чином потрапити до Палестини, можливо, шляхом своїх витрат, сплачених сіоністкою організацією. Молоді євреї, серед інших і його друзі, за власним бажанням вирушили до Палестини. Але Бен-Ґуріон писав: «Ми не хочемо і не маємо права робити такий важливий крок за власною ініціативою».
Бен-Ґуріон відправив політичну програму Усишкіна Фуксу. За чотири місяці планувалося скликати сьомий Сіоністський конгрес у Базелі. Бен-Ґуріон хотів бути там присутній. Це мала бути його перша в житті подорож за межі Польщі та можливість об’єднатися з Фуксом. «Спробуй стати делегатом Конгресу, – сказав йому Бен-Ґуріон за два тижні після того, як написав Усишкіну. – Можливо, я буду влітку у Швейцарії, і тоді ми побачимось».
Цього не сталося, і протягом кількох місяців у Бен-Ґуріона були майже суїцидальні думки. «Я більше не бачу жодного інтересу до життя», – писав він у розпачі. У минулому він був сповнений упевненості в житті та в людях, сповнений міцної віри у перемогу своїх ідеалів, у верховенство правди та справедливості. Але були моменти, «і вони численні та нерідкісні», у які все здавалося прісним, нудним, похмурим і марним. Такими днями він був схильний асоціювати своє особисте становище зі становищем єврейського народу і вбачати у сіонізмі рішення для них обох. Іноді він відчував піднесення, майже ейфорію, але коли занурювався у прірву депресії, сіонізму вже було недостатньо. «Іноді в моєму серці виникають гіркі, жахливі сумніви, і відчай гризе, мов комар, у моєму мозку, і смокче мою кров, як п’явка, доки жовч не виллється і мене не подолає жах, – писав він Фуксу. – Я нічого не прошу в житті, я не хочу ані задоволень, ані освіти, ані честі, ані любові. Я все це віддам, усе, бо єдине, чого я хочу, – це надія!!! Я прошу навчити мене сподіватися і вірити, і тоді я буду готовий витримати найтяжчу працю і найважче ярмо!» Він знову вибачився за те, що обтяжує Фукса своїми душевними муками. «Пробач мені, любий», – просив він.[122]
Цемах також скучив за Фуксом і відчував потребу в його присутності, про що неодноразово писав із Палестини. Він мріяв, щоб вони втрьох жили разом на землі Ізраїлю, і застосував усі свої таланти й навички, щоб переконати Фукса приїхати. Він звернувся до свого сіоністського обов’язку і спробував заманити друга спогадами про ті дні, які вони проводили разом і обидва так цінували – хіба вони не плакали, коли почули про план Уганди?[123] Фуксу важко було зрозуміти, що саме приніс у жертву Цемах, щоб стати сільськогосподарським робітником у Палестині. «Мені здається, ти можеш бути набагато кориснішим для свого народу і землі у вищому і більш духовному покликанні, ніж працювати на фермі, – писав він своєму другові. – Тому що фізична праця – це те, що кожен може робити. Тоді як людина з гострим розумом принесе більше користі у громадській, інтелектуальній чи загальній роботі».[124] Цемах відповів довгим висловом про доброчесність роботи на землі. Палке бажання повернутися до природи справді стояло в центрі етносу і легенди, що сприяла розвитку сіоністського руху.[125]
Проте це був цілком гіпотетичний аргумент. Фукс обрав інший шлях на відміну від своїх друзів, шукаючи щастя в Нью-Йорку, де він планував навчатися стоматології. Вчинивши так, він прийняв поради свого друга, який ще не вирішив, чи варто оселятися йому в Палестині. «Звичайно, ти повинен поїхати до Америки, – писав йому Бен-Ґуріон, – тим більше, що твої батьки змінили свою думку та дали згоду». Згодом, незабаром після свого приїзду до Нью-Йорка, Фукс почав публікувати статті у щотижневику «Гадегел», що виходив івритом. Бен-Ґуріон написав йому в гумористичному тоні, що прослідковувався майже в усіх його юнацьких листах до Фукса: «Стиль статті такий чудовий, що я сумніваюся в тому, чи ти це написав», – жартував він над своїм другом. «Якби Фукс справді приїхав до Нью-Йорка на постійне проживання, він мав би видавати там івритську газету», – писав Бен-Ґуріон, пропонуючи себе як польського кореспондента для нових публікацій.[126]
Від Цемаха Фукс чув протилежне: «Не слухай порад Давида Грюна». Цемах благав його як друга, брата і близьку людину; минулого разу він запропонував скласти йому компанію, запропонувавши відправити йому гроші на переїзд до Палестини.[127] Фукс залишився в Америці. Це був історичний вибір, який сіонізм пропонував євреям світу; більшість із них вважали за краще не оселятися в Палестині. Бен-Ґуріон усе ще не був упевнений.
Тим часом Бен-Ґуріон вступив до сіоністського робітничого руху у Варшаві – конгломерату з десятків угруповань, багато з яких ніколи не мали популярності, хоча деякі згодом отримали значний політичний авторитет в Ізраїлі.
Одним з угруповань, з якими зіткнувся Бен-Ґуріон, був «Бунд», що пропонував соціалістичну альтернативу сіонізму. Як і сіоністи, «Бунд» також стверджував, що євреї є нацією, але бундисти не розглядали євреїв як націю у вигнанні. Натомість вони підтримували те, що батьківщиною єврейської спільноти була країна, в якій вона проживала. У межах цього рух підтримував їдиш. 1906 року «Бунд» мав десятки тисяч прихильників у Польщі, що робило його суттєвим суперником сіоністів. «Бунд» також організовував євреїв для самозахисту.[128] Прагнучи поєднати свою сіоністську віру з хвилею єврейського соціалізму, Бен-Ґуріон вийшов на свого однолітка, який вів ідейно-політичну дискусійну групу в будинку його матері. Ім’я молодика було Іцхак Табенкін; він був гарний і харизматичний та мав талант переконання. Як і Бен-Ґуріон, він не мав повної шкільної освіти і взагалі ніколи не працював. Табенкін читав багато книжок. Члени групи називали себе «По’алей Ціон» (Трудящі Сіону).
«По’алей Ціон» належав до безлічі кіл, осередків, організацій, клубів, партій та фракцій, що з’явилися в єврейській Варшаві, коли старий устрій почав руйнуватися. Як і «Ховевей Ціон» до них, «По’алей Ціон» з’явився у формі незалежних товариств, які діяли спочатку без будь-якої спільної координації. Члени цілодобово вели палкі ідеологічні дискусії, використовуючи поняття, запозичені частково із соціалістичного дискурсу, яких у єврейській мові ще не було.
І все-таки Бен-Ґуріон, якому бракувало вільного часу, бо він учителював і був зайнятий підготовчим навчанням, завзято підхопив цей дискурс. Учасники цих дискусій часто виходили з фракцій, повертаючись до них та виходячи знову; фракції розколювалися на фрагменти, які об’єднувалися і розпадалися знову.[129]
У грудні 1905 року «По’алей Ціон» провів з’їзд польського відділення партії, у якому Бен-Ґуріон брав участь як делегат від Плоньська. Він добре володів політичною майстерністю і знайшов своє місце в партії, хоча всі інші в русі були більш вагомими маргінальними постатями.
Останні місяці Бен-Ґуріона у Варшаві виявилися доволі шаленими. Іноді поліція арештовувала його, і він проводив кілька тижнів за ґратами. Уперше його заарештували за те, що дозволив собі відростити волосся, даючи привід поліції думати, що він революціонер.
Вдруге його арештували через спробу владнати конфлікт у єврейській спільноті маленького містечка Рацьонж, що стався через обрання нового рабина. Для цього він розібрався у роботі батька, шукаючи вирішення суперечок шляхом арбітражу, посередництва та компромісів. В обох випадках Бен-Ґуріон був звільнений завдяки зв’язкам Авігдора Грюна. Згідно з одним із джерел, він також працював членом трибуналу «По’алей Ціон». Кількома тижнями пізніше лікар наказав йому відкласти навчання, розповідав він, і батько забрав його до Плоньська. Це місто було безпечнішим за Варшаву, де все ще вирувало люте насильство.[130]
Трохи згодом після повернення додому, Бен-Ґуріон розповів Фуксу, що у Плоньську сіонізм був розвинений набагато краще. Він розповів про створення Центрального Комітету, який мав взяти відповідальність за «загальне керування та нагляд за справами спільноти».
Бен-Ґуріон сказав, що вирішив повернутися до Плоньська, тому що «Бунд» відправив своїх людей туди, аби залучити учнів ремісників; за словами Бен-Ґуріона, «Бунд» «атакував» Плоньськ. «Я поспішав до Плоньську, щоб викоренити це лихо з нашого міста», – писав він.[131] Він планував скористатися тими політичними методами, які опанував у Варшаві. Як і інші організації, «По’алей Ціон» потребував грошей на фінансування своєї роботи, що передбачало й придбання зброї, створення страйкових фондів, організацію мітингів, а також витрати на проїзд, публічність та публікації. У Плоньську все це було реально. «Ми мали ходити з пістолетами», – розповідав Бен-Ґуріон пізніше. Він організував дужих молодиків, завдяки яким у місті панував терор. «Ми ходили до багатих домовласників, клали пістолет на стіл та починали розмову про гроші». Один із його краян Єхезкель Блатнік-Йосифон розповідав: «Зброя у розпорядженні організації дає можливість їй тиснути на роботодавців, щоб поліпшити умови життя робітників-євреїв».
Плоньськ був центром швейної промисловості. Умови праці були суворими. Бен-Ґуріон почав переговори з роботодавцями. Він вимагав дванадцятигодинного робочого дня. Переговори провалилися, та робітники вийшли на страйк, який було придушено за участі поліції. Декого з учасників страйку віддали під суд, але врешті-решт «По’алей Ціон» увійшов до історії Плоньська: він виграв цю боротьбу.
З поширенням погромів Бен-Ґуріон заховав запас зброї у будинку батька, адже євреям Плоньська потрібно було захищати себе.[132] Вони з рідним братом Авраамом були членами Комітету разом зі Шломо Левковичем та двома іншими.[133] У червні 1905 року Левкович також поїхав до Палестини.
Левкович описував свій від’їзд як травматичний досвід. До того ж він украв гроші у батька, щоб оплатити дорогу, але той дізнався про цей злочин раніше за від’їзд сина, розлютився на нього та змусив
О проекте
О подписке