Copyright © 2019 by Tom Segev

Translation copyright © 2019 by Haim Watzman

© С. Щиголева, перекладукраїнською, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

* * *

Моїм онукам Лії, Бену, Ліору та їхнім батькам Ширі й Ітайлу.

* * *

Вступ. Стопами історії

* * *

У холодний січневий день 1940 року Давид Бен-Ґуріон спускався до готелю «Калія», що за Мертвим морем – у найнижчій точці земної кулі, й розмірковував про те, як він з’явиться у книзі, яку в майбутньому якийсь біограф міг би зрештою написати про нього та його колег – засновників держави Ізраїль. Він уявляв «молодого, інтелігентного і досвідченого спеціаліста». Певно, той біограф розпізнає «слабкості, недоліки та провини» засновників: ніхто з них не «був святим», писав Бен-Ґуріон. Проте, чи зможе він одночасно поставитися із повагою до історичної цінності їхніх досягнень і зрозуміти їх? Можливо, він навіть зрозуміє, скільки втратив, дізнавшись про них тільки після їх смерті.^[1] Бен-Ґуріон часто думав про смерть.

Подібно до національних лідерів інших країн, Бен-Ґуріон старанно працював над докладними розповідями про свій час і себе самого для майбутніх поколінь. За десять років після створення держави Ізраїль він уявляв археологічні розкопки артефактів країни тритисячолітньої давнини. Археолог має розкрити хроніку Війни за незалежність 1948 року і дізнатися звідти про перемогу Ізраїлю. «Але що, як він замість цього знайде шматки газет з Єгипту, Сирії, Йорданії чи Іраку, де розповідають про перемогу арабів? Кому повірить археолог 4958 року», – запитував себе Бен-Ґуріон.^[2]

Щоденники, статті, книги, листи та промови Бен-Ґуріона містять мільйони слів; він проводив за ними багато годин, пишучи майже щодня. «Іноді я дивуюся тим, як багато написав», – зауважив він якось.^[3] Переважна більшість його праць мала на меті завоювання прихильності прийдешніх поколінь. Крім того, він намагався впливати на те, що пишуть інші. Коли Міністерство оборони Ізраїлю вирішило опублікувати офіційну історію війни 1948 року, Бен-Ґуріон вимагав, щоб у книзі було наголошено на його зусиллях, спрямованих на отримання зброї, що зробило перемогу можливою. «Пістолети не падали з небес», – наполягав він у розмові з автором. Про іншу книгу, яку написали й опублікували офіцери Сил оборони Ізраїлю, що не були його великими шанувальниками, він писав: «Редактори поглумилися над пам’яттю про Війну за незалежність і тисячами загиблих».^[4]

Завзятий читач біографій, він завжди намагався зрозуміти мотиви їхніх авторів. «Плутарх, напевно, не любив Марія, – писав Бен-Ґуріон про одну з книжок, яку він взяв із собою до „Калії”, – але не виказував приниження та зневаги, бо це могло затьмарити його ідеальний образ чоловіка».^[5] Гай Марій був римським полководцем і державним діячем, який міг би зацікавити Бен-Ґуріона внутрішніми суперечностями, частими та раптовими змінами настрою.

Кілька разів він співпрацював із біографами, що визнавали його засновником Ізраїлю. Однак були й такі, що вважали інакше. На початку 1967 року спалахнула суперечка щодо статті у «Єврейській енциклопедії» про Бен-Ґуріона. Автором був головний редактор Єшаягу Лейбовіц – професор Єврейського університету і його давній опонент. «Я вважаю, що [Бен-Ґуріон] є найбільшою катастрофою, яка будь-коли траплялася з єврейським народом і державою Ізраїль», – розповідав Лейбовіц щоденній газеті «Маарів»; у його записі була викладена та сама думка. Бен-Ґуріон був показово незворушним. «Мені байдуже, що пише професор Лейбовіц, – відреагував він, – але мені не байдуже те, що роблю я – добре воно чи погане». Проте насправді його це розлютило. «Ненависть застилає йому очі», – писав він до видавця енциклопедії; він був Гаєм Марієм, а Лейбовіц – Плутархом. Бен-Ґуріон був, справді, вдячний, коли кілька років по тому один скульптор поділився з ним планами спорудити у Хайфі «Пантеон», що демонструватиме бюсти великих людей нації: державних діячів, письменників, акторів, військових лідерів, учених, спортсменів й інших. «Я сказав йому, що мені сподобалась ідея, – писав Бен-Ґуріон, – але більше не скажу нічого».^[6]

Голда Меїр сказала про це такі слова: «Ми гаряче молилися, щоб ця людина з блиском увійшла в історію, і боляче, що це відбувається не так. Сумно як для нього, так і для нас».^[7] Біографи Бен-Ґуріона постали перед величезною кількістю архівних матеріалів, що могли вплинути на їхню оцінку людини позитивно чи негативно. Загалом, цей матеріал показує силу, гідність і досягнення Бен-Ґуріона, але водночас – його недоліки, слабкості й провали.

«Бен-Ґуріон був людиною, яка не міняється», – казав один із його знайомих. Від самого початку він був ідеологічно відданим, і цим водночас викликав в одних підтримку, а в інших – нашорошеність.^[8] Сіоністська мрія була квінтесенцією його індивідуальності й стрижнем його особистості, а її здійснення – найбільшим бажанням. «Відродження нації вимагає від нас людських жертв, – писав він івритом у свої вісімнадцять років. – І якщо ми, молоді люди, страждаємо від болю через розорення нашої нації, але не готові принести себе у жертву, ми неминуче втратимо себе».^[9] Він вірив у це до кінця свого життя. Бен-Ґуріон уважав себе – і був для інших – утіленням історії свого народу. Його мислення було систематичним і методичним, навіть коли він суперечив сам собі, то складалося враження, ніби його висловлювання відбивають розширені, глибокі, послідовні, непохитні та стійкі судження. Він припускав, що знає, як поводитися у будь-якій ситуації.

Бен-Ґуріону дуже хотілося бути лідером. Він прагнув до всього, що пропонувало керівництво, для здійснення мрії, яка була для нього самореалізацією, відповідальністю, могутністю й мала забезпечити йому місце в історії. Він часто звертався до Біблії та долі євреїв, але розумів, що досягнення мети в побудові єврейської держави потребувало виснажливої праці та крихітних, часто нестерпно дрібних, кроків уперед. Більшість поділяла його погляди, але зовсім небагато його колег, так само сильно, як він, і з такого самого раннього віку захоплювалися політикою. Мало хто з них був таким же старанним і, як і він, обізнаним у деталях. Ці риси робили його незамінним, хоча і не всемогутнім, лідером.

Драму життя Бен-Ґуріона становили загрозливі єврейські капіталісти з пістолетами в його рідному польському місті, години роботи в підвалі книжкового магазину в Оксфорді, випас овець у пустелі, вбирання аромату влади в Білому Домі й очікування появи Леніна на Червоній площі в Москві. Він займався політикою, ухвалював фатальні рішення, відправляв людей на війну, схилявся над тілами полеглих десантників, захоплювався чарівністю Ніагарського водоспаду і відпочивав під найстарішим дубом у Палестині. Він чудово описував усі ці пригоди, виявляючи іноді поетичну емоційність, що погано з ним асоціювалася.

Проте посеред тисяч епізодів, з яких складалося його життя, жоден із них так не захоплює своєю суттю й не показує краще його особистість, як епізод, зафільмований вдень на бульварі Ротшильда в Тель-Авіві у п’ятницю 14 травня 1948 року. На контрасті з офіційним чорним «Лінкольном» ми бачимо невисокого чоловіка з гривою сивого волосся. Його дружина, Паула, яка вийшла з машини першою, прямує поперед нього до сходів Музею мистецтв. Будівлю оточив натовп. Бен-Ґуріон одягнутий у темний костюм і краватку, що тримається на срібній шпильці. У лівій руці він тримає гомбург і тонкий портфель – під пахвою. Імовірніше він має вигляд досвідченого адвоката, ніж зухвалого революціонера. Вийшовши з машини, він закриває двері. Невідомий молодик в уніформі країни, якої на разі не існує, стоїть біля автомобіля, але, схоже, не знає, як поводитися. Бен-Ґуріон зупиняється перед ним, раптом, приставивши праву руку до чола, енергійно вітає під козирок. Цієї миті він, здається, ототожнює розгубленого хлопця з героями історії Ізраїлю.

У свої шістдесят два роки він видавався старшим і трохи гладким. Кількома хвилинами пізніше він проголосить створення держави Ізраїль і спостерігатиме за підписанням Декларації незалежності. Невдовзі він стане прем’єр-міністром нової країни й очолюватиме її п’ятнадцять років, незважаючи на виклики, що стояли перед ним і країною на початку. Він швидко підіймається сходами, ніби боїться проґавити цей історичний момент.

* * *

Тиждень, що передував проголошенню держави, був напруженим. Бен-Ґуріон важко працював, багато хвилювався й мало спав. Більшу частину свого часу він проводив у компанії військових командирів. Деякі з них були незадоволені й навіть оголошували політичне повстання. Безперервна війна за Палестину почалася за пів року до того і завдавала важкі втрати. Єрусалим довгий час був під облогою, усі підходи заблоковано; окремі єврейські поселення були змушені здатися арабським військам. Деякі військові операції зазнали поразки; уже загинуло п’ятнадцять сотень євреїв, більшість з яких – солдати.^[10] Бен-Ґуріон занотував довгий перелік питань, що чекали на його рішення, серед яких було й таке: «Чи треба виганяти арабів?»^[11]

Тоді вже десятки тисяч арабів по всій країні лишилися без даху над головою. Багато арабських будинків у багатьох містах, серед яких Хайфа та Яффа, стояли пустками. Це був перший етап Накби. Бен-Ґуріон ніколи не був ближче до здійснення мети всього свого життя – створити єврейську більшість у незалежній державі Палестині.

Напередодні всю ніч він працював над остаточним варіантом Декларації незалежності. Їх було кілька. Моше Шарет (або Шерток) – міністр закордонних справ Ізраїлю – зібрав їх в один. «Я створив досконалий варіант, – розповідав пізніше Шарет. – І подаю Декларацію у формі „тоді, як це… та тоді, як те… тоді, як щось інше…”, і потім доходжу висновку: отже!» Він уважав це такою структурою, що створювала «внутрішню напругу». Проте Бен-Ґуріон не бажав, щоб це був договір оренди. Він хотів потужну історичну декларацію, яка б вражала й лунала урочисто для наступних поколінь. Забравши її додому, він її майже повністю переписав. Шарет ніколи йому цього не пробачив.^[12]

Бен-Ґуріон акцентував на сіоністській версії єврейської історії. Перших два речення Декларації зменшували внесок єврейської діаспори: «Земля Ізраїлю була батьківщиною єврейського народу. Тут було сформовано його духовну, релігійну та політичну ідентичність». Версія Шарета починалася з вигнання євреїв; у переробленому тексті Бен-Ґуріон ставив наголос на незалежності, що передувала цій події. Він наголошував на ідентичності євреїв, які осіли в Палестині на початку XX століття, а серед них і він сам: «Піонери та ма’апілім [іммігранти, що ввійшли до Палестини всупереч обмежувальному законодавству Великої Британії]». Це тісно пов’язало сіоністський проєкт і рух робітничого класу. Шарет посилався на резолюцію Організації Об’єднаних Націй від 29 листопада 1947 року, що закликала до створення єврейської й арабської держав у Палестині. Бен-Ґуріон ухилився від факту, що резолюція обумовлювала розділення Палестини між двома народами. Декларація обіцяла всім рівні права та конституцію. Нова країна повинна була бути «єврейською державою», але ніхто, і сам Бен-Ґуріон зокрема, точно не знав, що містило це поняття.

Церемонію організували поспіхом, тож вона мала скінчитися до початку Шабату. Останньої хвилини все було майже скасовано через розбіжність у тому, чи варто згадувати в тексті Бога. Представники релігійних партій наполягали на цьому; деякі ліві члени виступали проти. Бен-Ґуріон переконував усіх погодитися зі словами «Скеля Ізраїлю». Каліграфію не вдалося зробити вчасно, до церемонії, тож присутні ставили свої підписи внизу порожнього шматка пергаменту.^[13]