* * *

Сіоністською діяльністю у Плоньську зацікавилися далеко за його межами. «Га-Меліц» висвітлювала зустрічі, що відбувалися у будинку Грюна. На одному з таких зібрань була в голос прочитана брошура, написана на їдиш відомим автором Шаломом Алейхемом. Вона називалася «Чому євреї мають потребу у своїй власній державі?» Після прочитання усі разом співали сіоністських пісень.^[57] Тож Бен-Ґуріон однозначно міг увібрати сіонізм у своєму дитинстві. Його шлях до сіонізму, на відміну від шляху декого з його друзів, не вимагав від нього повставати проти волі свого батька. У цьому сенсі йому було значно простіше.

Повідомлення у газеті також вказувало на те, що сіоністське зібрання у Плоньську було значною подією. Насправді більшість польських євреїв, ровесники Бен-Ґуріона зокрема, не були сіоністами. Отже, Бен-Ґуріон із друзями були винятком, що межує з дивакуватістю. Він вирізнявся серед них тим, що трохи володів івритом; через це його друзі весь час від нього відставали. Цемах розповідав, що його власний іврит спочатку звучав смішно. Левкович знайшов його навіть ще важчим: тоді він ледве був здатний читати та майже не писав жодною з мов. Замість того щоб говорити на івриті, він спілкувався зі своїми друзями жестами й мімікою.^[58] Іврит Фукса був чимось схожий на мову сакрального вчення та літургії у синагозі; у щоденному використанні іврит був для нього іноземною мовою. Уперше в житті Бен-Ґуріон мав суттєву перевагу перед своїми друзями.

Одна семінарія дозволила їм організувати вечірню школу, де давали уроки івриту й читали лекції на сіоністську тематику; підліток Бен-Ґуріон давав лекції із сіонізму й культури. Раз чи двічі вони розповсюджували мімеографічні брошури. Бен-Ґуріон публікував там вірші. Якось він попрямував до Варшави просити підтримки у редактора газети «Га-Цефіра» Наума Соколова. Це була його перша публічна ініціатива за межами рідного міста. «Га-Цефіра» не написала нічого про «Езру». Цілком можливо, що Соколова в ній нічого не зацікавило.^[59]

Це, звичайно, не було схоже на Бен-Ґуріона та його друзів, які намагалися розбудити іврит після довгого сну. Сотню років тому Польща вже була одним із центрів нової європейської літературної культури, єврейської мови. Організації з просування єврейської мови вже існували скрізь; у Плоньську «Езрі» протягом тридцяти років передувала інша схожа група.^[60]

Їдиш і далі був головною мовою євреїв міста, але члени «Езри» стали розмовляти на івриті й користувалися нам як власним таємним жаргоном. Вони писали свої листи на сучасному івриті, зазвичай літературним, іноді навіть досить багатим, написаним гарним почерком.

«Я думав, що піднісся до небес»

Листи, які четверо друзів писали один одному після розлучення та мемуари, які вони опублікували згодом, випромінювали змучений підлітковий гнів; вони відчували себе в пастці між минулим століттям і сучасністю. «Душа моя не знаходила собі місця, – писав Бен-Ґуріон. – Не знаю, чому я іноді такий сумний і пригнічений, але відчуваю велику й глибоку порожнину, що знесилює серце… У мене велика туга, але за чим саме – не знаю».^[61] Левкович також розповідав про «юнацьку тугу за незрозумілим невідомим» та за «усім, що далеко». Він відчував «велику спрагу» до здійснення «великої справи» і страждав від важкої депресії та тривоги. Він натомився від життя. Цемаха мучили ті самі думки. «Життя для нас було наче смерть, а смерть цікавила, ніби життя, хоча ми небагато розуміли в них, а втім, вбирали в себе щось корисне від цього», – писав він у своїх мемуарах. Він писав до Фукса: «Неможливо навіть і думати про смерть, але і жити я не можу».^[62] Цемах був високим і вродливим, із кучерявим волоссям і чорними вусами; гордим, марнославним базікалом. Разом з іншими хлопцями він знущався з Левковича через його неосвіченість і навіть публічно принижував його батька у синагозі. Він глумився над звертанням «містере Авігдоре», як він кликав батька Бен-Ґуріона, з помилками промовляючи російською.^[63] За словами Цемаха, Фукс був «емоційним», «делікатним» і дещо «пасивним» хлопцем. «Його характер був занадто ніжним, було в ньому навіть щось жіноче, але його ніжність була приємна та дуже приваблива», – писав він.^[64]

Фукс не був таким пригніченим, як його друзі, але, схоже, поділяв тугу Левковича за «усім, що далеко». 1904 року він поїхав до Лондона, залишивши у Плоньську сестру Цемаха, яку тоді кохав. Цемах писав Фуксу, що сестра іноді питає про нього. Але переважно він писав про своє власне кохання до сестри Фукса та свої почуття до самого Фукса. «Я так сумую за тобою, так сильно бажаю та жадаю бачити тебе, мій любий друже. О, якби я тільки потиснув твою руку, перш ніж ти полишиш мене, якби я міг обійняти та осипати тебе поцілунками». Якось він підписав свого листа прощальною фразою: «Твій брат обіймає та цілує тебе із шаленою любов’ю».^[65] Іноді Цемах опікав його. У Лондоні Фукс мав намір навчатися у рабинському коледжі, але до того ж мав проблеми з упевненістю у собі. Цемах умовляв його: «Ти тільки-но переступив поріг, а я вже чую невдоволення, обурення та нарікання… невже ти думав, що вони мали запросити музичний гурт, щоб вітати тебе після приїзду до Лондона?» Цемах описував свої стосунки з Бен-Ґуріоном тоді як близьку дружбу. Обидва зустрічалися щодня та, як каже Цемах, між ними не було жодного секрету, крім одного – Бен-Ґуріон ніколи не торкався теми його кохання до сестри Фукса. Напевно, він не ділився і про власне ставлення до Фукса.

Бен-Ґуріон розповідав Фуксу про свою першу закоханість у дванадцять років. «Моє кохання тоді було таким ніжним, як бутони навесні, – розповідав він поетично у вісімнадцять, – і воно зростало з часом і палало, мов полум’я. А минулого літа я дізнався, що вона теж любить мене… Я думав, що піднісся до небес».^[66] Коли він побачив її вперше, їй було десь років десять, вона навчалася в державній школі, до якої ходив і він. Її звали Рахель Нелкін, в неї були чорні коси. Це могла бути та сама дівчина, що «так сильно захопила» серце Левковича.

Левкович був високим і струнким юнаком із довгим носом і маленькими очима. «Він непривабливий», – писав Цемах.^[67] Крім того, він був дуже сором’язливим. Левкович перший піймав погляд Рахелі у домі її вітчима Сімхи Ісаака, який регулярно скликав сіоністські зустрічі для молодих людей у задньому приміщенні свого магазину. «Іноді я думав, що ті хлопці були у захваті не стільки від Сімхи Ісаака, скільки від його красивої доньки», – писав Левкович.^[68] Упродовж довгого часу йому бракувало сміливості заговорити з нею. Він тільки спілкувався з її батьком, що теж давалося йому дуже важко. Таємно заздрив своїм друзям, які були успішнішими, ніж він, але вважав їх невдячними. Та все ж Левкович невпинно думав про неї, удень та вночі. Врешті-решт він спланував ситуацію, щоб зустрітися з Рахеллю на самоті, але після довгого очікування, коли опинився віч-на-віч із нею, раптом зашарівся, відвернув обличчя і вдав, що навіть не помічав її присутності. Пізніше він лаяв себе за таку дурість. Левкович, здавалося, вважав життя важчим тягарем, ніж його друзі. Його сором’язливість, можливо, згубила б його, якби сіонізм не позбавив його розуму, як писав він пізніше.^[69]

Він іноді приходив до будинку Грюнів, який також описував як «центр сіонізму». Бувши родом із бідного середовища, він вважав Грюнів заможними. Його вабила туди «якась магія, яку він не міг зрозуміти», але іноді його щось відштовхувало, особливо, дві сестри Бен-Ґуріона. Паралізований у їх присутності, він удавав, ніби прийшов говорити про майбутнє сіонізму.^[70] Це був дуже важкий час для підлітків. У Плоньську соціальні взаємодії між хлопцями й дівчатами були предметом суворих правил. Якщо хлопець і дівчина закохувалися, розповідав Бен-Ґуріон, зазвичай запрошували сваху, щоб усе владнати. Як до цього додав Левкович, «ми, хлопці, розглядали сторінки свого Талмуду, навчалися, фантазували та чекали на добру партію».^[71] Коли Левковичу здалося, що Бен-Ґуріон завоював любов Нелкін, серце його було розбито.^[72]

Цемах не мав такої проблеми. Однієї ночі, коли йому було вісімнадцять, він ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, потім одягся та відкрив вікно у спальні. Дивлячись крізь вікно будинку на вулицю, він побачив доньку свого сусіда, Шошану, сестру Шмуеля Фукса. Протягом наступної години вони вдвох сиділи на своїх підвіконнях, дивлячись одне на одного, доки не прорізався світанок. Цемах відчував «сильне хвилювання», коли писав про це Фуксу. «Якщо я тоді не з’їхав з глузду (або, точніше, тому що), я став міцнішим від заліза… Давид Грюн доповів мені, що я був схожий на сновиду».

Наступного місяця він і далі ділився своїми емоціями від палкого кохання з Фуксом. «Я настільки закоханий, що мені іноді за себе соромно», – писав він. Він обіцяв, що ніколи навіть не думатиме торкатися її і знов цитував їх спільного друга: «Давид Грюн каже мені, що я надмірно ідеалістичний і що він не розуміє, як можна бути таким».^[73]

Сіонізм Цемаха був більш ніж національно-ідеологічним прагненням. Він був також бажанням новонародженого вилетіти з гнізда, розправити свої крила та летіти, куди заманеться. Життя у Плоньську здавалося йому нудним; він хотів поїхати до Одеси, вивчати науку й іноземні мови, зокрема арабську й турецьку, мови, якими розмовляли у Палестині. Потім він би повернувся до Плоньську, не для того, щоб «знов зануритися у болото», а щоб забрати Шошану та оселитися на землі Ізраїлю. Він мріяв бути єврейським письменником.^[74] Водночас його бентежили юнацькі переживання. «Який я нещасний, лиха та гірка моя доля, – жалівся він. – Коли ж я врешті-решт не буду залежати від батьків і стану самостійною людиною?»^[75]

Інші підлітки відчували те саме, глибоко хвилюючи своїх батьків. Вони відчували, що втратили своє дитинство. Коли дівчата здійснювали свою щоденну прогулянку містом, Цемах зі своєю компанією робили все, щоб якось вразити їх: тинялися тротуаром на іншому боці вулиці та розмовляли івритом один з одним так голосно, як тільки могли. Цемах палив. На світлинах того періоду хлопці з непокритими головами, бо цуралися традиційних капелюхів, і в компанії дівчат.^[76] Бен-Ґуріон задавався, справляючи враження на красуню Рахель Нелкін. Якось він пішов гуляти з донькою друга сім’ї з Варшави. «Ще трохи, і ми обійшли б усе місто», – розповідав він.^[77] Батькам важко було змиритися з такою скандальною поведінкою, і більшість із них пояснювали це сіоністськими поглядами.

«Велика пристрасть до вільного життя»

У першій частині «Єврейської держави», як заявила «Га-Меліц», Герцль «не міг знайти шлях до богобоязливих сердець» за кількома винятками.^[78] Туга за землею Ізраїль завжди була частиною єврейської релігії. Це виховувало мрію про повернення у Святу Землю, про алію, що позначає буквально «підйом», як викладає це Книга Буття у частині про поневіряння Авраама. І все ж сіоністи розлютили переважну більшість лідерів ортодоксів, зокрема ультраортодоксальних, які іменували себе харедім. Авраам Грюн, старший брат Бен-Ґуріона, писав про «велику громадянську війну», що була сповнена переслідувань і бойкотів, через що «важко було заробляти на життя». Деякі рабини забороняли своїм послідовникам одружуватись із представниками сіоністських сімей.^[79]

Сіонізм вимагав від його прихильників переглянути свою єврейську ідентичність і триматися позиції між єврейськими традиційними цінностями та новим єврейським націоналізмом. Це був революційний виклик. На установчих зборах «Езри» – організації, яку засновували Бен-Ґуріон та його друзі – її учасники обмінялися з харедім, які намагалися зірвати подію, взаємними претензіями. «Противники сіонізму вважали нас справжнім сатаною», – писав Цемах.^[80] Однак сіоністський рух не стримував релігійних євреїв від втручання. Більшість євреїв, включно з більшістю «маскілім» (сучасних, «освічених» євреїв) і сіоністів, і далі визначали свою релігійну єврейську ідентичність.

Бен-Ґуріон описував свого батька як «вільнодумця». Справді, Грюн скаржився, що релігійне виховання у Плоньську сформувало «покоління невігласів».^[81] Він послав сина до модернізованого хедера, де викладалися також і світські предмети. Проте Авігдор залишався у тісному зв’язку зі своєю релігією. Найшвидше він не пошкодував, що його Дубче раптом, у віці семи років, узяв режим неухильного дотримання заповідей. Також не заперечував – коли хлопець став трохи старшим – щодо більш поглибленого вивчення в школі Талмуду. Він засмутився, коли у чотирнадцять років його син припинив надягати тефілін, філактерії, які носили євреї під час ранкової молитви. Сам Грюн щоранку відвідував служби у синагозі, але на фотографіях був з оголеною головою.^[82] Його ортодоксальні суперники називали його «маскіл». Конфлікт між харедім із Плоньську та ранніми сіоністами насправді був єдиним серед релігійних євреїв, які різнилися суворістю виконання законів та способу життя. Значною мірою це була боротьба за владу. Грюн скаржився, що функціонери хареді взяли на себе керівництво спільнотою і звинуватив декого з них за донесення про нього в поліцію. Йому інкримінували контрабанду грошей із країни. Стосунки Бен-Ґуріона з батьком були загалом добрими. Його друзям довелося боротися зі значно більшими викликами у їхніх сім’ях.

Шломо Левкович і його батько мали тривале болісне для обох протистояння. Цемах чув про батьків, які оголошували своїх синів мертвими й дотримувалися ритуалів жалоби за ними після того, як їхні сини починали вести життя згідно із сіонізмом.

«Ти не можеш собі уявити той біль», – писав він Фуксу.^[83] Сіоністська віра кількох друзів Бен-Ґуріона вимагала набагато більшої стійкості, а іноді й більшої мужності, ніж доводилося йому виявляти.

* * *

Сіоністська культура була легко доступною у Плоньську. У місті була бібліотека, якою керував чоловік, на ім’я Ліпа Тауб. Він виконував функції секретаря «Езри», але бібліотека була на першому місці.^[84] Мабуть, саме там Бен-Ґуріон знайшов книги, деякі, написані на івриті, пізніше він згадував, захоплюючись поезією Бялика та читаючи інших поетів і письменників. «Сіонська любов» Авраама Мапу, що була опублікована 1853 року і вважається першим романом на івриті, посилила його прагнення до землі Ізраїлю. Переклад Авраама Зінгера «Хатина дядька Тома», опублікований 1896 року, викликав у ньому огиду до рабства, підкорення і залежності; обидві книги справили на нього величезне враження. Бен-Ґуріон також читав російською, деякий час дотримуючись вегетаріанства після прочитання «Воскресіння» Толстого. Цемах також багато читав, як й інша молодь. Усі вони захоплювалися шанувальниками єврея українського походження Міхи Йозефа Бердичевського.

«Я пам’ятаю з часів моєї юності, – писав пізніше Бен-Ґуріон, – статті Бердичевського були єдиними публікаціями, що справляли найбільше враження на молодих людей мого міста». Бердичевський мав набагато більший вплив, ніж Ашер Гінсберг, який писав під псевдонімом Агад Га-ам; двоє письменників були по різні боки барикад у численних літературних і політичних суперечках. Для цих молодих людей Агад Га-ам звучав як голос традиції та вузьких обріїв, сухий і суворий; це був голос старої людини. Бердичевський звучав молодо, непокірно, мужньо, захопливо: «Нам нема куди рухатися!.. Настав час знайти вихід у відкриті простори», – писав він у публічному листі до Агада Га-ама. Бен-Ґуріон та його супутники почули у творах Бердичевського заклик взяти свою долю у власні руки та творити історію.

Вони не завжди правильно розуміли позицію Бердичевського щодо сіонізму, але його голос висловлював те, що лунало в них самих. Левкович виявив у його роботах «думки, що підіймаються із серця до мозку і повертаються, щоб охопити серце тривогою». Бен-Ґуріон відчув у них «велику жагу до вільного і природного життя на землі наших батьків».^[85] У творах Бердичевського вони, схоже, знайшли притулок від підліткової зневіри та відповіді на життєві питання, що настільки бентежили їх.

* * *

У Плонську вони відчували себе все більше обмеженими. «Єврейське місто втрачає свою сутність, – писав Цемах. – Життя в Плоньську стало нудним, і я почав шукати щось нове».^[86] Зовнішній світ приваблював не тільки його та його друзів, але й багатьох інших. За п’ятнадцять років, що передували Першій світовій війні, близько 1,7 мільйона євреїв емігрували зі Східної Європи, переважно до США, Великої Британії та Аргентини. Це було не новим явищем, але кількість емігрантів швидко зростала, і це явище перетворилося на величезну хвилю. За цей період виїхала третина євреїв регіону.^[87] Емігранти надсилали листи додому, а іноді поверталися ненадовго, щоб провідати когось. Вони розповідали захопливі та фантастичні історії про своє нове життя в інших землях, де ХХ століття йшло з розмахом. Як писав Герцль, це була американська мрія: «Америка повинна завоювати Європу так само, як великі поміщицькі володіння поглинають малі».^[88]

З моменту свого створення сіоністський рух виявив себе як чинник прогресу й обіцяв принести сучасні технології до Палестини, зокрема «автомобільні та залізничні шляхи, лінії електропередачі, телефон і водопроводи».^[89] Тож Бен-Ґуріон та його друзі бачили сіонізм як двері у чудовий світ, який почав з’являтися перед їхніми очима на початку нового століття. Навесні 1904 року Грюн дозволив синові переїхати до Варшави. Там Бен-Ґуріон уперше у своєму житті увімкнув електричне світло, відвідав кіносеанс і побачив автомобіль. Були й телефони. «Технічна наука пришвидшила ритм життя», – писав Стефан Цвейг.^[90] Сам прихід нової ери у велике місто може бути захопливим, але це також може мати досить гнітючі наслідки.