Глава 3
Розправа

Село Лиски-над-Лабою неподалік Рудницького замку, Богемія, 2 лютого 1554 року

Ніщо не передвіщало прийдешнього лиха. Усе почалося менш ніж за годину перед світанком, коли пронизливий крижаний дощ вщухнув, а небо затягнуло сизими хмарами. Від яскравого блиску місяця й зірок не залишилося й сліду. Навколишній світ буквально потонув у мороці.

На заїжджому дворі було тихо і спокійно. Челядники тільки-но почали прокидатися, струшуючи залишки сну й поступово збираючись із силами, щоб відправитися хто на кухню розводити вогонь, хто на двір годувати худобу та іншу живність. Саме тоді у двері затишної маленької кімнатки на другому поверсі, де зупинилася князівська пара, тихо постукали. Стривожений князь Сангушко різко підхопився з ліжка й кинувся відчиняти, але перед цим про всякий випадок нервово поцікавився:

– Хто там?

– Це я, Анджей, – пролунало з-за дверей. – Ваша милосте, відчиніть, мені необхідно сказати вам щось надзвичайно важливе.

Дмитро Федорович миттю вислизнув у коридор, але відразу завбачливо зачинив за собою вхідні двері. Тут його справді чекав охоронець Анджей, світловолосий, високий і могутній хлопець років двадцяти семи. Зараз у його великих карих очах читалися одночасно повага й переляк.

– Навіщо будити мене так рано? – накинувся на охоронця Дмитро Федорович.

– Княже, мені здається…

– Якого греця тобі там здається?! Ти ж знаєш, що княгині потрібен спокій! – роздратовано перебив служника Сангушко.

– Пане, мені здається, що нас вистежили люди Зборовського, – боязко повторив служник.

– Чого ти це вирішив? – князь миттю посерйознішав.

– Учора пізно ввечері, коли ми саме закінчували вечеряти, на наш заїжджалий двір прибули двоє підозрілих чоловіків. Вони обережно спостерігали за нами на відстані, потім підкликали хлопчиська-служника і щось у нього довго розпитували.

– Може, це просто місцеві жителі, охочі до новин? – з надією припустив Дмитро Федорович.

– Ні… Пішовши за ними, я довідався, що в ялиннику в них заховані коні. Тоді я повернувся на заїжджалий двір, осідлав коня й кинувся навздогін, але пустився цей клятий дощ. Ех, і до чого ж дивовижна земля Богемська: чи бачив хтось, щоб посеред зими отакий дощ ішов!..

– І що ж далі? – перервав нарікання охоронця князь.

– Ну так, ваша милосте, далі… Я ледь розбирав сліди, незабаром збився зі шляху й повернувся назад на заїжджалий двір. Тут знайшов служника-хлопчиська і як міг, розпитав його про дивних відвідувачів. Той розповів, що незнайомці повідали про жахливого державного злочинця, що начебто зупинився тут, на заїжджалому дворі. Згадували Зборовського. Я думаю, йдеться про вас, мій пане… За вашу голову оголошено величезну нагороду – двісті золотих червінців.

– І як ти вчинив далі? – сумно спитав Дмитро Федорович.

– Замкнув хлопчиська в прикомірку й відразу ж до вас кинувся.

Нічого не відповівши, Дмитро Федорович повернувся в кімнату, спочатку кинувся до розчахнутого вікна, але, трохи подумавши, попрямував до сусіднього – прикритого віконницями. Відтіля обережно, через шпарини оглянув прилеглу територію. З вікна другого поверху відкривався прекрасний краєвид на вулицю: звідси як на долоні проглядалася більша частина центральної площі Лисок-над-Лабою. Поки все тихо… Князь дещо заспокоївся й звернувся до охоронця:

– Спасибі, Анджею, ти все зробив правильно. Терміново буди інших, нехай збирають речі, сідлають коней. Ми відправляємося в дорогу.

Анджей негайно побіг виконувати доручення Сангушка. Незабаром речі були зібрані, коні осідлані. Тоді в очікуванні сигналу на від’їзд служники вирішили трохи підкріпитися. Трапеза була в самому розпалі, коли до них приєдналися князь із княгинею.

Дмитро Федорович був одягнений у жупан і дорогий дорожній кунтуш,^[23] прикрашений великими ґудзиками-самоцвітами й облямований соболями, на ногах князя красувалися м’які сап’янові чобітки. Княгиня також вдяглася по-чоловічому й стала схожою не на тендітну молоду жінку, а на витонченого хлопця-пажа. Однак подружня пара навіть не встигла приступити до їжі, коли в трактир увірвався один з козаків і з порога загорлав:

– Вони незабаром будуть тут! Треба їхати!

Анджей підскочив на місці.

Дмитро Федорович завмер із чашею в руці й, судомно ковтнувши, ледве вичавив із себе:

– Хто?…

– Зборовський і його люди!

– Прокляття!!! – скрикнув Сангушко.

Олена придушено зойкнула й заплакала. Дмитро Федорович ніжно обійняв княгиню, дбайливо обтер сльози з її щік і ласкаво зашепотів на вушко:

– Не бійся, кохана моя дружинонько, все минеться. Для нас головне – до замку дістатися, там ми будемо в безпеці…

Олена поступово заспокоїлася. Щоб не налякати її ще сильніше, князь звернувся до старого служника:

– Остапе, бери всю охорону і негайно доправ княгиню й Марисю в замок.

Наостанок міцно поцілував дружину, підштовхнув її до виходу й крикнув на прощання:

– Їдь спокійно, кохана! Зустрінемося в замку!

Княгиня під охороною служників терміново відбула, із князем же залишився сам лише Анджей. Попереджені охоронцем, трактирні челядники забралися геть від гріха подалі.

За деякий час іззовні долинув потужний тупіт копит. Анджей кинувся до вікна, але одразу ж відсахнувся.

– Пане, вони вже тут…

– Не бійся, Анджею! Нехай заходять, ми їх затримаємо.

– Навряд чи, – приречено мотнув головою челядник. – Надто вже їх багато.

Тепер до вікна підійшов Дмитро Федорович і побачив, що по дорозі до трактиру щодуху нісся загін: з півтора десятка вершників на чолі з Мартином Зборовським, за ними на пристойній відстані бігла мало не сотня міцних селян, озброєних першим-ліпшим господарським інвентарем, що підвернувся під руку: сокирами, вилами, ціпами, а то й просто дрючками. Окремо трималися ще з десяток вершників імперської кінноти.

– Швидше до входу! – закричав Дмитро Федорович. – Тягни меблі до дверей, це хоча б трохи затримає їх!

Разом з Анджеєм князь перевернув найбільший стіл, і вони спробували забарикадуватися. Однак тут стривожені трактирні челядники висунулися з кухні й завмерли, мовчки притулившись до стін, кидаючи здивовані погляди то на князя з його охоронцем, то на двері.

– А вам що тут потрібно?! – заревів розлючений Сангушко. – Сказано ж було, забирайтеся звідси по-доброму…

Зненацька з’явився господар закладу – пузатий трактирник і забелькотів:

– Шановний пане, що таке ви робите?…

– Там грабіжники!!! Розбійники!!! – гаркнув молодий князь. – Допоможи підперти двері! Або хочеш, щоб негідники увірвалися зараз сюди?!

– Ні-і-і… Я-а-а… Ме-е-е… – трактирник був украй здивований. – Ви впевнені, пане, що там лиходії?

– Так!!! Упевнений!!! За дверима розбійники й убивці!!!

– А якщо ви помиляєтеся, пане?… – не вгамовувався хазяїн.

– Тобі, торгашеві, докази потрібні?! Тоді відкрий їм, вони миттю порубають тебе на капусту, а майно твоє розтягнуть! – підтримав свого пана Анджей. Трактирник не знайшов, що відповісти. У цю мить люди Зборовського забарабанили у двері ззовні.

– У нас закрито! – заволав хазяїн, водночас задкуючи до кухні, що здавалась йому рятівною.

– Та не може бути! – долетів через двері нахабний нетерплячий вигук, після чого пролунала команда: – Налягайте потужніше, хлопці! Ламайте кляті двері, якщо потрібно!

– Чув? – Дмитро Федорович штовхнув у бік трактирника. – Я ж казав, що це розбійники!..

У двері знову вдарили, але не надто сильно. Потім після невеликої паузи вдарили дуже потужно, від чого затріщали зламані дошки. Втім, двері все-таки встояли.

– Агов, припиніть зараз же! – істерично заверещав трактирник.

Чергового удару не було. Ззовні не дуже голосно переговорювалися, тому слів було не розібрати. Користуючись цим, Дмитро Федорович подав знак челядникам, щоб вони продовжили підтягувати до дверей меблі.

– Відчиняйте негайно! – раптом пролунав ззовні голос самого пана Мартина Зборовського.

– Забирайтеся!!! Ми сьогодні не працюємо!.. – відчайдушно заволав хазяїн. За дверима знов почали радитися, потім відтіля долинув незнайомий грізний голос:

– Іменем імператора Фердинанда, в особі представника імператорської влади гейтмана Матеса Вахтеля, відкрийте негайно! Ми, рихтар Адам Кухта, а також кат Матей Зоуфалий, прибули сюди заарештувати і стратити найнебезпечнішого державного злочинця. Нам повідомили, що він ховається у вашому трактирі. Відкрийте, й окрім цього негідника, ми нікого не чіпатимемо! А якщо допоможете нам, то ще й грошенят заробите…

– А хто мені заплатить?! – поцікавився трактирник.

– Імперська скарбниця, – відповів війт.^[24]

Злодійкувато озирнувшись на князя Дмитра Федоровича, хазяїн засичав:

– Представникові імператорської влади я не можу не підкоритися… Атож, я просто зобов’язаний підкоритися!!! Доведеться відкрити…

– Бреше він усе, не бачити тобі казенних грошей, – відмахнувся Анджей. – Безсовісно бреше!.. Хто відповідає за законність усього того неподобства, що тут і зараз коїться: староста, війт, кат?!

Але хазяїн трактиру явно вагався.

– А може, ви все-таки розбійники? – звернувся він до небезпечних постояльців, водночас боязко позираючи на двері.

– Я – Литовський князь, їду в Рудницький замок на запрошення його світлості пана Яна Амора Тарновського. Чув про такого? – проревів Сангушко.

Трактирник прикусив язика. Тоді князь видобув зі шкіряного мішечка на поясі десяток золотих монет і тихо зашепотів товстунові на вухо, попутно сунувши гроші йому в руки:

– Послухай-но, добра людино, допоможи нам вийти звідси непомітно, от і все, чого ми просимо.

У цей час із вулиці долинула бадьора команда:

– Налягай!

Двері жалісливо затріщали. Трактирник з жахом подивився у бік входу, потім тихо зашепотів, пришльопуючи товстими губами:

– Там, у підвалі, є таємна кімнатка, через неї можна вийти на сусідній двір. Скоріше!..

Така раптова зміна в поведінці трактирника здалася Анджею підозрілою, однак вибирати не доводилося. Не роздумуючи, князь та охоронець кинулися слідом за ним. Хазяїн же на ходу підхопив і запалив свічковий недогарок, після чого спустився в курний сирий підвал.

– Он де ваш порятунок, – товстун махнув рукою на маленькі дверцята в стіні. – Там дуже тісно, тому туди увійде тільки хтось один.

– Ви йдіть, ваша милосте, а я їх тут затримаю, – не роздумуючи, мовив Анджей.

– Стривай, стривай-но… – почав князь, одразу второпавши, що при наявності виходу в сусідній двір розмір приміщення за дверцятами не має особливого значення. Однак трактирник грубо перебив їх, вигукнувши:

– Один нехай іде далі, а інший залишиться тут! Ви ж чули, що війт Кухта обіцяв нікого не чіпати?

– Спасибі тобі! – щиро подякував йому Дмитро Федорович і кинувся в рятівну лазівку. Трактирник спробував зачинити за ним дверцята, однак величезні сильні руки охоронця відіпхнули його убік.

– Ти, головне, не поспішай, я із князем піду, – пробасив Анджей.

– Але цей хід не для всіх!..

– Говори, що хочеш, але я піду з паном. Зрозумів?! – гримнув охоронець.

– Що ж, як завгодно, як завгодно…

Двері за Анджеєм миттю зачинилися, у трохи заіржавілому замку прорипів ключ. Втрапивши у повну темряву, утікачі розгубилися. Потім Дмитро Федорович щосили наліг на двері, однак відчинити їх не вдалось. І тут до бранців донісся бекаючий голос трактирника, ослаблений перегородкою й відстанню:

– Поважний пане Адам, я виявив кмітливість і замкнув злочинця у своєму підвалі. Як гадаєте, чи можу я розраховувати на винагороду?

Що відповіли негідникові ззовні, Дмитро Федорович не розчув. Йому здалося, що від розпачу він негайно ж втратить розум, але мозок навпаки запрацював з божевільною швидкістю.

– Ах ти ж юдо клятий, даремно ти проти мене пішов!!!

Князь Сангушко проревів так голосно, щоб його напевно почули. Після чого скомандував Анджею набагато тихіше:

– Ламай двері й не барись!..

Двічі вмовляти силача не довелося: він обрушився на дошки всією своєю міццю. Із шостого удару двері з тріском репнули й розвалилися навпіл. Мружачись від денного світла, що після темного підвалу здавалося надзвичайно яскравим, Дмитро Федорович та Анджей вирвалися з пастки. У кухню вбігли саме в той момент, коли трактирник і його челядники намагалися розтягнути барикаду, щоб відкрити вхідні двері.

Анджей вхопив зі столу перше, що трапилося під рукою (це був горщик з якоюсь їжею) і жбурнув у голову віроломному трактирнику. Від удару об голову горщик розлетівся на всі боки феєрверком глиняних черепків і недоїдків. Стогнучи, хазяїн повалився на підлогу, нажахані челядники розбіглися.

Тим часом люди пана Зборовського продовжували наполегливо гепати в тріснуті двері, супроводжуючи кожен удар лайкою й погрозами. Дмитро Федорович із презирством глянув на трактирника.

– Нагору! – крикнув Сангушко й кинувся по сходах на другий поверх. Анджей із задоволенням завдав би зрадникові-юді ще більшої шкоди, однак переслідувачі ось-ось могли ввірватися у трактир, тому охоронець лише презирливо сплюнув на підлогу й побіг нагору слідом за паном.

На другому поверсі Сангушко й Анджей вскочили в маленьку кімнатку, ретельно закрили на засув дубові двері, присунули до них спочатку шафу, потім ліжко. З коридора вже долинав тупіт безлічі ніг: переслідувачі піднімалися сходами.

Князь підійшов до вікна, відкрив його, вибрався назовні, виліз на вкритий льодом дах. Ноги заковзали по черепиці. Щоб не впасти, Сангушко зняв сап’янові чобітки й заткнув їх за пояс. Слідом поліз Анджей, але відразу ж послизнувся, голосно скрикнув і ледь не зірвався вниз. В останню мить Дмитро Федорович встиг схопити козака за руку й утримати від падіння.

Поруч із трактиром знаходилася альтанка, оповита товстими виноградними лозами, на яких о цій порі року не було жодного листка. Коли під напором переслідувачів затріщали вхідні двері в кімнату, утікачі перескочили на дах альтанки й по лозах спустилися у внутрішній дворик. Перше, що побачили тут – це віз, навантажений глечиками, ящиками й кошиками. У віз були запряжені два величезних воли.

– Ну що, розоримо юду-трактирника? Їдемо негайно! – запропонував Анджей, підхопив батіг, що валявся на землі, і стрибнув у віз. Одразу ж з-за рогу сусіднього будинку вилетіли кілька вершників Зборовського. Вони спробували схопити Сангушка, але князь вивернувся й також скочив у візок. Анджей ляснув батогом, однак воли продовжували стояти, хоч би що.

Тоді козак добряче розмахнувся й почастував волів батогом під самий хвіст. Тварини дико заревіли й рвонули з місця вперед, не розбираючи дороги. Візок полетів, як підхоплена вітром пір’їнка.

За поворотом на втікачів чекали нові вершники. Дмитро Федорович схопив і жбурнув на бруківку великий глечик з олією, на місці падіння розлилася величезна слизька калюжа. Це на якийсь час затримало погоню, бо вершники попереду разом з кіньми вже борсалися в олійній калюжі, намагаючись підвестися.

Поки Анджей підганяв переляканих тварин, поперемінно поколюючи їх загостреним з одного кінця кілком, знайденим у возі, князь скидав на дорогу вантаж – ящики, глечики, кошики. Втім, вершники-переслідувачі з’їхали на узбіччя і продовжували гонитву, рухаючись уздовж пришляхових канав. До того ж, число вершників постійно зростало. А оскільки навіть найдужчі воли ніколи не переженуть довгоногих коней, лишалося сподіватись хіба що на витривалість запряжених у віз тварин.

Раптом один з переслідувачів вирвався наперед, розкручуючи над головою аркан і явно націлюючись на Анджея. Недовго думаючи, козак стьобнув супротивника довгим батогом по обличчю. Голосно скрикнувши, вершник ледь не звалився з коня й відстав.

Анджей знов заходився нахльостувати волів. Віз торохтів з усією можливою швидкістю, підскакуючи на вибоях і випадкових камінцях, але кінні переслідувачі неминуче наздоганяли втікачів. От уже новий ворог розкручує над головою аркан. Пам’ятаючи про сумну долю товариша, він тримався подалі від батога Анджея…

Петля просвистіла у повітрі й захлеснула шию охоронця. Обличчя переслідувача перекосилося від торжествуючої усмішки, але радіти довелося недовго: він не врахував неймовірної сили козака. Продовжуючи управляти візком, той вільною рукою перехопив мотузку, що оповила шию, й висмикнув вершника із сідла, немов рибку зі ставка! Плюхнувшись у дорожній бруд на повному скаку, невдаха-переслідувач завив від болю і якийсь час волочився за возом, поки, нарешті не здогадався випустити кінець аркана з рук. Охоронець же швидко звільнився від удавки й продовжував підганяти волів.

Гуркітливий віз перевалив через черговий пагорб, проминув роздоріжжя. Анджей не знав дороги, він просто гнав навмання, покладаючись лише на вищу милість. Люди Зборовського не відставали. Князь Сангушко вже скинув під ноги переслідувачам усе, що можна було скинути, і тепер просто сидів на дошках, занурившись у відчай. Та й утомлені, не призначені для шаленої гонитви воли поступово сповільнювали темп…

Порівнявшися з возом, двоє переслідувачів застрибнули в нього. Дмитро Федорович відразу ж кинувся до візника з лементом:

– Анджею, міняймося! Ушквар негідникам…

Козак озирнувся. Миттю зрозумівши, у чім річ, він накинувся на запопадливих нахаб і викинув геть одного за іншим. Але у віз негайно застрибнула нова дивакувата пара: міцний м’язистий велетень і спритний в’юнкий карлик. Коротун намертво приріс до шиї Анджея, і поки козак, задихаючись, намагався скинути недомірка, велетень місив охоронця величезними кулачиськами.