Глава 4
Загублене немовля

Околиці Острога, березень 1555 року

Марися не очікувала, що погода зіпсується. Величезна темна хмара зовсім раптово принесла із собою зливу і град, холодні струмені води хльостали її по обличчю, змушуючи прискорювати крок. Нарешті дівчина побігла в надії, що їй вдасться перегнати грозу. Але де там: стихія завжди наздоганяє людину й переслідує невідривно, безжально січе великими краплями, шмагає зірваним листям беззахисну плоть, зриває ураганним вітром одяг…

Марися міцніше пригорнула дитинча до себе, затуляючи від розбурханої стихії своїм маленьким, промерзлим наскрізь тілом.

Вона намагалася втекти від дощу й думала: от що стається з життям, коли в нього вривається несподіванка… Під ногами на дорозі – суміш торішнього прілого листя й іншого сміття. Вона шукала, куди б сховатися, і зненацька її погляд упав на розкидистий дуб. Не розбираючи дороги, вона щосили побігла до дерева. Хотілося зупинитися й передихнути, але буйство розлюченої стихії підганяло й не давало розслабитися ані на секунду.

Нарешті ось він – довгоочікуваний притулок! Дівчина довірливо пригорнулася до старого товстого дуба. Кора дерева була грубою й теплою. Марися раптом відчула, що промерзла до нутрощів. Холод проникав скрізь, сповільнюючи життєдайний кровоток. Вона впала на землю під розкидистою кроною могутнього дерева, сльози покотилися по щоках. Тіло відмовлялося підкорюватись, мозок огортала завіса, що спалахувала різнобарвно. Міфічний вихор підхопив її свідомість, немов піщинку, огорнув шлейфом ілюзій і відніс далеко-далеко, у країну мрій…

Дівчина отямилася за деякий час, коли сонце вже зігріло вологу землю. Підвелася на лікті, нашорошено покрутила головою, намагаючись збагнути, де перебуває. Дощ геть вщух, хмара зникла. Марися посміхнулася тією теплою посмішкою, що вселяє надію… і раптом жахнулася, згадавши про дитину! Та хай як не дивно, але дитинча мирно спало, злегка посапуючи й чомусь посміхаючись уві сні. У дівчини відлягло від серця, і думки повернулися до подій, що передували сьогоднішнім.

…Після смерті князя Дмитра Федоровича їй доручили невідривно доглядати за вагітною вдовою Оленою-Єлизаветою-Катериною, що повернулася в Острог разом з матір’ю. Гальшка (так тепер називали князівну домашні) дуже гостро переживала загибель чоловіка. Народивши прекрасне маля, нещасна знемагала від післяпологової гарячки. Вдень і вночі Марися чергувала біля ліжка хворої, стан якої не поліпшувався. Часом, приходячи до тями, княгиня запитувала про чоловіка, рідше про сина. Усі жаліли горопашну.

Всі, окрім її матері. Княгиню Беат більше непокоїло власне благополуччя. Зрозуміло, до певної міри її хвилювало здоров’я хворої, але зовсім не як турботливу матір, а тому лише, що зі смертю дочки вона могла втратити весь статок. Беат непокоїлася тим, що наділений могутньою владою король забере в неї все і вимагатиме звітів і пояснень. Та ще й молодий князь Василь Костянтинович скористається нагодою пустити бідолашну вдову по світу. Вона не сумнівалася, що в цього лиса вистачить сили й знань, щоб поставити на коліна її – Беат!..

Втім, знала також, що доки її дочка жива, у негідника забракне рішучості повстати проти неї. Для того, щоб утримувати дівера під контролем, Беат періодично зверталася до Василя Костянтиновича за порадами у майнових питаннях. Він допомагав, але не з почуття доброти до Беат і племінниці – просто задля збереження майна дому Острозьких. Останнім часом Беат стала все частіше звертатися до князя, вплив його на вдову зріс настільки, що два непримиренних ворога на певний час дуже зблизилися: вони могли годинами спілкуватися про подальшу долю непутящої спадкоємиці.

Якось у дружній бесіді Василь Костянтинович ненав’язливо натякнув невістці, що в майбутньому син Гальшки може створити їм усім нерозв’язну проблему. Всім – включно з юною дурепою, яку лихий підбив таємно повінчатися із цим невдахою – князем Сангушком…

Не даючи невістці отямитися, князь відразу ж і зовсім прозоро, немовби мимохіть, запропонував прилаштувати «незручну» дитину кудись на сторону. До речі, Гальшку непогано було би знову видати заміж – наприклад, за Семена Слуцького! Чим не наречений?! Ще й родич Василя Костянтиновича з боку матері. Цей кандидат – не те що невдаха Сангушко: він і знатний, і заможний, і найголовніше – перебуває у повній залежності від свого дядечка Василя Костянтиновича! А тому легко відмовиться від посагу нареченої… от тільки би проблему з немовлям вирішити!..

– Я прилаштую малого в одному з наших родових маєтків, – нашіптував князь Василь Костянтинович. – Присягаюся, мій дорогий внучатий племінничок не бідуватиме і водночас залишиться на очах у нас із вами. У будь-який момент, тільки-но в тім виникне потреба, йому можна буде повернути становище, належне по праву народження. А поки що спадщина дому Острозьких залишиться в нашому з вами розпорядженні.

Після цієї розмови Беат лічила дні й години присутності дитинчати в її замку. Олена, немовби відчуваючи наміри матері, не випускала дитину з рук. Невідомо, чим би все це скінчилося, якби не випадок. Одна зі служниць пробовкнулася молодій вдові про роль Беат у розправі над нещасним князем Сангушком. Олена була вражена, розчавлена словами служниці, не хотіла їй вірити. Насамкінець, виснажений стражданнями організм не витримав напливу моторошних спогадів, і Гальшка звалилася з лихоманкою.

Обурена балакучістю заздрісної прислуги, Беат вислала з Острога численних челядників, служниць та іншу двірню, включаючи стару куховарку.

При молодій княгині залишилися лічені люди: годувальниця немовляти Таїся, служниця Юстися й покоївка Олени – Марися. Останню колись приставив до Олени покійний князь Дмитро Федорович. Олена відразу ж полюбила цю тиху, добру, послужливу й небалакучу дівчину. Марися була донькою годувальниці князя, тому завжди зберігала відданість усьому роду Сангушків. У неї раніше був наречений – Анджей, особистий княжий охоронець. Під час трагічного полювання на молоде подружжя він боровся пліч-о-пліч зі своїм паном і загинув в околицях далекого богемського села Лиски-над-Лабою. Дівчина сумувала над своєю розбитою долею, і щоб якось вгамувати сердечний біль, ревно служила молодій вдовиці та її немовляті.

Марися була незвичайно схожою на покійного князя Дмитра Федоровича: ті ж очі, ніс, губи, той же погляд… хіба що обличчя більш округле й ніжне – жіноче! Про причини такої схожості можна було б запитати старого князя Сангушка – Федора Івановича, та тільки його душа давно вже переселилася в інший світ… Загалом, важливо те, що Марися надзвичайно нагадувала обличчям загиблого Дмитра Федоровича, а тому її надзвичайно цінувала хвороблива Гальшка. І Марися любила молоду княгиню, немовби рідну сестру, а від немовляти просто відірватися не могла.

Однак Беат ці нюанси мало цікавили: вона замислила позбутися усіх зайвих, у тому числі й Марисі. Для початку Беат замінила годувальницю онучка Таїсю, потім приставила до нього нову няньку, виписану з далекого села, Юстисю ж відправила в Дубно до князя Василя Костянтиновича. А вже потім узялася й за Марисю.

Для початку завантажила її роботою, тому день за днем дівчина виконувала численні примхи й забаганки княгині Беат, а вночі доглядала за княгинею Оленою й малям. Втім, Марися не скаржилася, навпаки, дуже старалася. Беат зрозуміла, що виснажливою працею дівчину не зломити, й вирішила діяти хитрістю.

– Марисю, дорогенька, – одного разу почала Беат, – бачу, наскільки самовіддано доглядаєш ти за моєю дочкою й онуком. Але ж ти вкрай виснажена! Поїдь до твоєї тітки Софії, відпочинь і проспися…

– Дякую за турботу, княгине, – щиро посміхнулася дівчина, – я обов’язково відвідаю тіточку, тільки-но княгині Олені стане краще.

В душі Беат розлютилася, але виду не подала, а лише пішла у свої покої, гримнувши дверима.

Летіли дні, Гальшку мучила лихоманка. Вона приходила до тями лише на короткий час, потім жар повертався, вона знову металася в ліжку в забутті, кликала чоловіка, бурмотіла щось про синочка. Марися доглядала за княгинею й тихо плакала від жалості до господині.

Тим часом князь Василь Костянтинович нагадав Беат короткою записочкою, що настав час влаштувати долю юного княжича. Беат зрозуміла, що їй самій доведеться зайнятися онуком. На князя ж розраховувати не варто… Трохи подумавши, вона викликала до себе садівника й довго говорила з ним наодинці. Всю наступну ніч не заплющила очей, обмірковуючи кожну деталь. Після чого рано-вранці викликала до себе нову годувальницю, наказала нагодувати й підготувати до прогулянки маля. Нянька сповивала маля незграбно, тож Беат з лайкою прогнала її та власноруч загорнула онука в теплу шаль. Потім викликала незговірливу служницю й почала ласкаво:

– Марисенько, дорогенька, ти зараз підеш до будинку ксьондза, там на тебе чекатиме садівник зі своєю дружиною. Передай їм дитинча, нехай виконають те, що обіцяли.

– Яку дитину їм передати, княгине? – здивувалася Марися.

– От цього й віддаси, – за знаком Беат годувальниця підійшла до дівчини й простягнула їй маля, яке мирно сопіло в теплому згортку.

– Що ви таке говорите, пані Беат?! – верескнула Марися. – Матка Бозка, це ж синочок княгині Гальшки, це ж ваш онук!.. Побійтеся Бога!!!

– Бери й неси його, куди сказано, клята упертюха!!! – одразу вищирилася на дівчину Беат. – Моя непутяща дочка сьогодні-завтра помре, а цей бастард залишиться нагадуванням про її ганьбу!!! Забирайся геть з очей і виконуй те, що тобі наказано, бо я тебе зі світу білого зживу!..

Вкрай перелякана Марися вихопила дитича з рук годувальниці та щодуху кинулася геть. Уже підбігаючи до будинку ксьондза, помітила двох людей біля воріт цвинтаря. Жінка із безжиттєвим обличчям йшла трохи попереду й несла на руках зовсім малюсіньку дівчинку, нерухому, білу, як крейда. Чоловік дещо відстав, сльози лилися з його очей суцільним потоком. Біля свіжовикопаної могилки скорботну процесію вже чекали престарілий ксьондз і широкоплечий, страшний на вигляд гробар, який тримав маленьку труну. Побачивши домовинку, жінка похитнулася, впала на коліна, міцно пригорнула до грудей неживе тільце дитинки й заголосила. Гробар підійшов до неї, буквально силою вирвав мертву дівчинку з рук матері, недбало кинув малюсіньке тільце в домовинку і почав забивати цвяхи в кришку…

Марися затремтіла, як осиковий лист. Й одразу ж помітила далеко за цвинтарною огорожею ще одну свіжовикопану могилку, біля якої самотньо стояла ще одна крихітна труна! Подивилася на маля, що солодко спало в неї на руках. Маленька голівонька, дбайливо огорнена біленькою хусточкою, поверх якої вдягнений акуратний вишитий чепчик… з-під нього вибивається русявий завиток… малюсінькі, але міцно стиснуті кулачки… рожеві щічки…

Господи, невже могилка за цвинтарною огорожею приготована для цієї ненаглядної крихітки?! Та як же пані Беат може отаке вчинити із власним онуком, з рідною кровиночкою?! А бідолашна Олена ж нічогісінько не знає!!! А отямиться від гарячки, попросить, щоб синочка принесли…

Ой!!! Ой-йо-йой!!! Що ж це буде?! Так як же це?…

Ні… Ні, не можна цього допустити!!! Нехай пані Беат грозить, чим хоче, але немовля треба зберегти, урятувати від смерті будь-що!!! Але як це вчинити?! Одне зрозуміло: лишати хлопчика в Острозі не можна.

Не тямлячи себе від жаху, Марися кинулася геть від жахливого цвинтаря. Вирішила дістатися до старої дороги через поле, потім через ліс. А там, може, хтось і підвезе її до самотнього хутора тіточки Софії…

* * *

Марися бігла полем. От уже й невеликий лісочок, а от і стара дорога. Дівчина почула попереду цокотіння копит. Самотній вершник їхав повільно, немовби когось виглядав. Дівчина кинулася на узбіччя, сховалася за найближчим деревом й у свою чергу почала нишком спостерігати за вершником. Щось знайоме було в цьому воїні… от тільки що саме?…

Зненацька дитина прокинулася й заплакала. Марися спробувала заспокоїти його, але немовля однаково продовжувало кричати. Почувши дитячий плач, вершник осадив коня й різко обернувся. Очевидно, він також не очікував зустріти тут когось. Марися заціпеніла від страху. Вершник повернув коня й, пригинаючись до його шиї, щоб гілки дерев не лізли в обличчя, повільно поїхав на дитячий лемент. Побачивши дівчину, спішився й пішов до неї.

По тому, як незнайомець наближався, Марися відчула, як огидний липкий піт починає струменіти уздовж хребта. Вона переривчасто задихала і, не маючи сил поворухнутися, приречено дивилася на воїна… який раптом весело закричав:

– Марисенько, наречена моя, то ти жива!!! Який же я радий!..

Жах в очах дівчини миттєво змінився здивуванням. Вона зойкнула й відступила, немов перед нею з’явився привид, і спитала тремтячим голосом:

– То це… ти чи не ти?…

– Я, Марисенько, я, кохана…

– Не може бути!!! Я ж знаю, що ти… ти загинув!.. Я ж бачила твоє нерухоме порубане тіло!.. Мене тоді полонили, зв’язали!.. Моє серце краялося від того, що я не лишилася біля тебе, щоб поховати мого милого на чужині, як належить, по-людськи…

– Марисенько!..

Нарешті переборовши переляк, недовіру й страх, дівчина кинулася до воїна й гірко заридала.

– Я стільки місяців оплакувала тебе, Анджею, а ти тепер отут… Та це ж диво, справжнісіньке диво!!! Хвала Богові, Анджею, що ти живий-здоровий!

– Мила, я шукав тебе, розпитував, але ніхто так і не відповів доладно. Що ж з тобою сталося?! Ти заміжня? Що це за дитинча?

Вона глянула на дитину, яка поступово заспокоювалася, переставши скиглити, і після невеличкого роздуму відповіла:

– Ні, Анджею, незаміжня, що ти таке говориш! Хіба ж могла я покохати кого-небудь після тебе, соколе мій ясний?…

– Звідки ж у тебе дитина?

– Це не моє дитя, однак я не можу сказати, чиє воно.

– Як же так, Марисенько?!

– Не моя це таємниця, Анджею.

– А чия ж?

– Не можу сказати, коханий. Може, колись потім…

Він не дослухав, обійняв дівчину й пригорнув до себе. Глянувши на Анджея, Марися відчула легке тремтіння. Вона не розуміла, що відбувається. Ноги зробилися важкими, дівчина пригорнулася до воїна, немовби шукаючи захисту, поклала голову йому на груди. Дитина знов розплакалася, але дівчина вже не чула скигління. У вухах наче шелестів опалим листям вітерець, Марися ж почувалася маленькою піщинкою, загубленою у величезному темному яру…