У резиденцію його величності княгиня прибула пізно вночі. Варта спробувала протестувати, але яка сила могла зупинити розлючену Беатрис Костелецьку?! Бешкетувала й волала так, що перебудила всіх мешканців Вавельського замку. Зрештою, до неї вийшли принцеси Катаржина й Анна, і навіть королева Бона вислала служницю довідатися, що там сталося.

– Передайте королеві, що у мене викрали дочку!!! – надривно заволала Беат, задихаючись від гніву. – Лиходій і злочинець таємно прокрався!.. під покровом ночі!.. і вкрав єдину радість у моєму вдовиному житті!..

Після чого гірко розридалася. Витягнути з неї бодай якісь скупі пояснення присутнім так і не вдалося. Поки перелякані принцеси намагалися втішити княгиню, повторюючи, що лиходія необхідно покарати, а найкращим покаранням у цьому випадку буде лише люта смерть, служниця королеви Бони збігала до своєї пані й повернулася із запрошенням терміново відправитися до її величності для бесіди віч-на-віч.

Умовляти Беат не довелося. Що відбувалося в покоях вдової королеви, достеменно невідомо. Протягом двох годин відтіля долинали тільки приглушені ридання і гнівні вигуки, потім усе стихло. Тоді схвильована принцеса Анна, що жваво цікавилася подією, постукалася в кімнату сестри. Катаржина відкрила не відразу, оскільки вже почала засинати.

– Як ти вважаєш, сестричко, чи вірним буде рішення стратити злочинця? – запитала набожна й вічно охоплена сумнівами Анна, тільки-но переступивши поріг сестриної спальні.

– Пані Беат могла зв’язатися з таким же скандальним типом, як і вона сама. Тепер хитрун її обдурив, а вона піднімає лемент… От кого шкода, то це її дочку. Що ж до негідника, то якщо його скарають на горло, одним негідником стане менше.

Катаржину можна було зрозуміти: Беат вона недолюблювала за склочність і пристрасть до скандалів. Однак жаліслива Анна не вгамовувалася:

– А раптом між Оленою й її викрадачем спалахнуло кохання або ж навіть пристрасть?!

– Та яке там кохання?! Яка пристрасть?! Звідки?…

Катаржина солодко позіхнула: дуже вже спати хотілося…

– А отака – нестримна!!!

– Не верзи дурниць, сестрице, Олена ще ж зовсім дитя! До того ж єдиний, хто мав на неї хоч якісь види, – це князь Сангушко. А може, це Дмитро Федорович… Олену?…

– Як Сангушко?! Отже, він викрадач?… – простогнала Анна.

Сонна Катаржина зрозуміла, що бовкнула зайве, й вирішила нашвидку зам’яти цей казус.

– З чого б це?! Хіба княгиня сказала, що то Сангушко вчинив неподобство? – щиро здивувалася Катаржина й відвернулася до стіни. Спати, спати!.. Й вона зовсім не звернула уваги на дивний переляк, що зненацька охопив сестру.

Тим часом Анна спробувала якнайдетальніше пригадати, що ж бурмотіла вбита горем пані Беат, але зрештою з полегшенням мовила:

– Ні… Здається, княгиня взагалі не називала ніяких імен.

– Ну от, бачиш! А князя Сангушка, між іншим, вона віднедавна взагалі в Острог веліла не впускати. Все це сталося після того, як князь спробував посвататися до Олени.

Однак пробурмотівши це, Катаржина негайно прокинулася, оскільки зрозуміла, що знов бовкнула зайве… Ой, як прикро!

– Катаржино, чи я не дочула… що ти ось зараз сказала?! – скрикнула сестра. – При чому тут Дмитро Федорович?! Як це він сватався?! До кого – до Олени Острозької, чи що?…

Й одразу по тому перезріла тридцятирічна дівиця залилася горючими слізьми, немовби маленька капризуля.

– Матка Бозка!.. Сестрице, припини зараз же ревіти!

Прагнучи загладити прикрий промах, Катаржина кинулася до нестримно ридаючої сестри.

– Заспокойся, Острозькі порвали відносини із князем Сангушком, тепер він узагалі не при справах. Ну так, він був закоханий в Олену Острозьку, але…

– Бу-у-ув!.. А-а-а-а!.. – ридала Анна.

– Усі про це знали, просто тобі не говорили.

– А-а-а-а!.. Чому не говорили?! Чому?…

– Яка різниця, однаково це в минулому, – Катаржина не хотіла зізнаватися, що Анну вирішили тримати в невіданні саме через її вкрай химерний, істеричний характер. – Беат вигнала Дмитра Федоровича, тільки-но він виявив бажання одружитися з Оленою.

– Одружитися з Оленою!!! Одружитися з Оленою?… Та вона ж іще дитина!!! А як же я?! – обурювалася Анна.

«Тому-то й не говорили тобі, щоб ти, дурепо, не нафантазувала нічого зайвого щодо князя Сангушка й не псувала настрій всім навколо!» – ледь не бовкнула Катаржина, однак вчасно стрималася. Вголос же мовила повчально:

– Князь Сангушко – усього лише наш підданий. Матінка говорить, що ми, доньки короля, гідні тільки справжніх принців, а не князів.

– Але як же мені бути?! Як мені бути, якщо я кохаю Дмитра Федоровича?! Катаржино, відповідай мені негайно: як жити далі, якщо той самий чоловік, якого я кохаю, посватався до іншої?! Та я не хочу після цього жити!..

– Анно, припини, не думай про погане! На тебе чекає прекрасне майбутнє, ти станеш королевою Польщі!.. Згадай пророкування астрологів і заспокойся зараз же. У тебе ще будуть юрби наречених, більш знатних і заможних, ніж якийсь там князь-схизматик Сангушко.

– Але мені потрібен тільки він один! – плаксиво наполягала принцеса. – А якщо не він… Якщо він такий підлий, невірний!.. то я хочу в монастир!..

– Що за дурниці?! Сама розсуди, у чому винуватий князь Сангушко? Звідки він знав, що ти його кохаєш? Ти що, писала йому, говорила щось?

– Ні…

– От бачиш! А якби він знав про твоє почуття, то, може, й забув би князівну Острозьку. У всякому разі, тепер все точно зміниться.

– Чому?…

– Дурненька! Олену викрали – кому потрібна така наречена?

– Отже… Ти й справді думаєш, що зміниться? – схлипуючи, Анна нарешті глянула на сестру із затаєною надією.

– А як інакше! – розвеселилася Катаржина. – Іди спати, сестрице, і нехай тобі насниться твій суджений.

* * *

Ранок почався із зойків і плачу: його королівська величність не побажав прийняти княгиню Острозьку. Катаржина, Анна й навіть сама королева Бона вирішили не виходити зі своїх покоїв. Вони добре розуміли, що шум триватиме, доки Беат не забереться геть із Вавельського замку.

– Ваша королівська величносте, може, ви все-таки вислухаєте цю скандалістку? – поцікавився Станьчик у Сигізмунда ІІ Августа.

– Оце вже ні, дорогий мій блазню, дозволь відмовити в такій честі! – відповів король і, широко змахнувши рукою, додав: – Мій кабінет дещо затісний, щоб умістити в себе всю її злість.

– Але, ваша величносте, клята відьма не вгомониться, доки ви милостиво не приймете її…

– Відьом ми приймали вчора, я втомився від їхнього товариства, – парирував король. – І взагалі, хто з нас пан, а хто – блазень? Подумати тільки, я розважаю власного дурника!..

Сигізмунд невесело посміхнувся.

– Блазень тут я, а король – зрозуміло, ви. Але Беат на те й відьма, щоб перевернути все догори дриґом.

– Не смішно, Станьчику… А взагалі, я так і не зрозумів до кінця, що там сталося? Чого вона розкричалася, немов обдурена на базарі простолюдинка?

– Не знаю, ваша величносте, – знизав плечима блазень. – Баранові не потрібен привід, щоб буцатися… Беат – це Беат, з нею треба змиритися, як із диким буйством стихії.

– Замовкни, блазню, ти став прісним – очевидно, розтринькавши найкращі свої дотепи на потіху моєму покійному батькові. Забирайся краще геть і заразом довідайся, чого там хоче ця відьма, – розпорядився його величність.

Гримлячи бубонцями на комірі пістрявого дурникового вбрання, Станьчик попрямував до виходу з кабінету, але відразу ж ледь не був збитий з ніг ясновельможною депутацією, що складалася з королеви Бони, обох принцес та їхнього численного почту. На чолі процесії неслася розпатлана Беатрис. Розлючені жінки врізнобій кричали щось малозрозуміле про жахливих злочинців і чоловіків-негідників.

Король на мить розгубився, але відразу набув царственої пози й голосно скомандував:

– Я вислухаю тільки одну з вас. Вирішуйте швидше, хто говоритиме.

Ніхто не очікував нічого подібного, тому в кабінеті миттєво настала тиша. Нарешті наперед виступила королева Бона й, обмірковуючи кожне слово, почала проникливу промову:

– Сину мій і королю, ми вирішили порушити ваш спокій, тому що в довіреному вашій опіці королівстві сталася дуже неприємна подія.

Король змінив позу. Було видно, що йому цікаво довідатися, через що здійнялася буча.

– Винний у тяжкому злочині має бути суворо покараний, щоб іншим неповадно було, – прорекла королева.

– Звісно, покарати зі всією суворістю! Смерть негідникові! – закричали інші жінки. Король підняв руку, закликаючи їх заспокоїтися, і голосно нагадав:

– Я слухатиму тільки одну матінку… То що ж накоїв цей нещасний?

– Сину мій і королю, ви ще не довідалися, що накоїв той негідний злочинець, а вже симпатизуєте йому! – обурилася Бона.

– А ви, ваша величносте, усе розповідаєте про негідника, але досі не сказали, чому так називаєте його.

– Ваша величносте! Я намагаюся розповісти про те, що в княгині Острозької викрали дочку…

– Мабуть, це таки справді мерзенний злочинець, – погодився король. – Хто викрав, напевно, невідомо? Що ж, будемо шукати… Це все?

– До чого ж ви нетерплячі, мій королю! Ім’я викрадача відомо, я навіть назву його…

– Прекрасно, я зрозумів. Згоден з вами, матінко: злочин у наявності, лиходій відомий. Зараз же зберу сейм, там і вирішимо долю негідника. Все?! – і король підвівся, демонструючи відвідувачкам, що розмову закінчено.

Жінки зашуміли, подалися вперед, але тепер уже Бона суворо прикрикнула італійською:

– Smettere!!!^[22]

Настала тиша.

– Ваша величносте, цей негідник не тільки викрав Олену Острозьку, але й обвінчався з нею, не діставши дозволу опікунів. Тобто всупереч їхній волі. Подумайте, о сину мій і королю, всупереч волі опікунів! Ви один із цих опікунів – тобто негідник виступив проти волі вашої величності.

– Добре, я зрозумів і це, – замислено кивнув Сигізмунд. – Безумовно, і тут мерзотник винний, тому відповість за всією суворістю закону. Але можете нарешті сказати, хто ж він такий?!

Королева обернулася й запитально глянула на Беат.

– Хто він? – нервово й нетерпляче повторив король.

І тоді Беат проскреготала:

– Князь Дмитро Федорович Сангушко.

У кабінеті його королівської величності зависла гробова тиша. Князь Сангушко?! Найчарівніший улюбленець усього двору?… Як таке можливо?!

Нарешті Сигізмунд спробував заперечити:

– Послухайте-но, Беатрис, напевно, сталося прикре непорозуміння. І взагалі, із князем можна домовитися… Наприклад, визнати шлюб недійсним… повернути вам улюблену дочку… Зрештою, зажадати від злочинця компенсації у вигляді грошей або майна!

Але тут зненацька для всіх закричала принцеса Анна:

– Ні, Сангушка варто стратити!!! Знищити без найменшої пощади!!! Він негідник, злочинець, ошуканець, мерзотник!!! Що буде, якщо всі наслідуватимуть його приклад і почнуть викрадати безневинних дівчат для наруги, а тільки собі на потіху?!

– Чуєте, ваша величносте, чого вимагає принцеса? – Очі Беат метали блискавки. – Якщо ви справедливий правитель, то зупините скоєне беззаконня, але якщо…

Не дослухавши, король махнув рукою, демонструючи тим самим, що розмова закінчена, і полишив кабінет.

Слідом за Сигізмундом вибігла заплакана Анна. Ніхто не намагався зупинити її: весь королівський двір знав, що принцеса небайдужа до Сангушка – а тепер вона сама зажадала для цієї людини смерті…

Ніким не зупинена, Анна втекла в палацовий сад, де довго й нестримно ридала, прощаючись із дівочими мріями, яким ніколи не судилося збутися.

* * *

На терміново скликаному сеймі доля Сангушка була вирішена: князя оголосили державним злочинцем, за його голову призначили нагороду.

Ловити втікача спохопилися чимало бажаючих не тільки через запропоновані гроші. Адже тепер нареченим Олени-Єлизавети-Катерини Острозької міг стати саме той, хто виконає волю сейму й короля!..

Такий поворот справи відверто спантеличив Беат. Ситуація помінялася аж ніяк не в кращий бік: замість одного шанувальника в її дочки з’являлася ціла юрба перспективних наречених, відповідно, шанси зберегти сімейні гроші лише для себе танули на очах. Подумки княгиня обурювалася на саму себе, що послухалася поради клятого Папагоді. Звісно, треба було тишком-нишком домовитися із Дмитром Федоровичем!.. Беат спробувала знов сунутися до короля, але Сигізмунд більше не хотів слухати її.

Зі свого боку і принцеса Анна, охолонувши, подумала про те, щоб просити брата про помилування для князя. Але так і не наважившись знов постати перед королем, замкнулася у своїй кімнаті, де безупинно молилася й ридма ридала.

Дивлячись на сестрині страждання, Катаржина сама попросила його величність короля Сигізмунда ІІ Августа повторно скликати сейм, щоб замінити страту майновою і грошовою компенсацією постраждалій стороні. Що зрештою й було зроблено.

Але надто пізно: за порадою Василя Костянтиновича Дмитро Федорович разом з молодою дружиною втік чи то в Чехію, чи то в Моравію. Оскільки полювання на нього вже почалося, королівські гінці просто не встигали сповістити всіх про перегляд вироку. Тим паче, гінці не могли дістатися за кордони Польщі…

Сангушко був приречений.