Читать книгу «Принц України» онлайн полностью📖 — Тимура Литовченко — MyBook.

Попри те, що вільного місця в палаті було досхочу, неподалік вікна тут стояло лише одне ліжко. Все зрозуміло: інші винесли з міркувань безпеки незвичайної пацієнтки. Дівчина лежала на лівому боці, трохи виставивши вперед і зігнувши в коліні поранену ліву ногу. Коли до палати в супроводі самого головлікаря увійшов неочікуваний відвідувач, пацієнтка озирнула його каламутним поглядом і відчутно здригнулася. Отже, помітила в правій петлиці мундира подвійну руну «зіг» і зрозуміла, хто до неї завітав. І дуже злякалася. Що ж, це добре: того, хто боїться, легше підкорити…

Втім, відвідувач одразу ж вельми привітно запосміхався і запитав тоном якомога більш невимушеним:

– Добридень, фройляйн! Як ви почуваєтеся?

– Що вам від мене потрібно? – замість відповіді запитала дівчина, причому в її голосі відчувалася неприязнь, дуже схожа на ненависть. У цьому не доводилося сумніватись, попри специфічний «російський акцент», щодо якого головлікар був, поза сумнівом, правий… Ну що ж, так і має бути: повною мірою відчуваються наслідки більшовицької пропаганди!

– Перш за все хотілося б, щоб ви змінили гнів на милість і відповідали бодай трішечки привітніше, – галантно мовив гауптштурмфюрер і додав: – Все ж таки йдеться про вашу подальшу долю, фройляйн…

– Повторюю: що вам від мене потрібно?

Цього разу дівчина процідила своє запитання крізь зціплені зуби. До того ж затремтіла ще помітніше.

– Я ж попереджав, що через контузію фройляйн росіянка надзвичайно дратівлива, – голосно прошепотів головлікар. Відвідувач кивнув (тим самим даючи зрозуміти, що про все пам’ятає, все прекрасно розуміє – однак просто змушений робити своє), але все ж звернувся спочатку до пораненої:

– З вами, фройляйн, хотілось би переговорити відверто і без свідків. А тому…

Після чого проникливим тоном звернувся до головлікаря:

– Гер лікар, чи могли б ви залишити нас наодинці?

– Але-е-е… З якого це дива?! – обурився той.

– Ви ж прочитали пред’явлений вам припис. Там все сказано.

– Ну, якщо так… тоді зрозуміло.

Всім своїм виглядом демонструючи невдоволення і протест, головлікар неквапом пройшов до вхідних дверей і мовив, перш ніж вийти:

– Пам’ятайте, що я говорив про поточний стан фройляйн. А тому спробуйте не провокувати жодних проявів бурхливих емоцій з її боку. Я просто не хочу неприємностей ні собі, ані комусь іще… І останнє: я буду неподалік. Почекаю завершення вашої бесіди тут, за дверима. Якщо станеться щось непередбачене – просто покличте мене.

Двері зачинилися. Відвідувач і поранена балерина залишилися сам на сам.

– Чудово! Тепер нарешті можна поговорити без зайвих свідків, – більше не криючись, гауптштурмфюрер широко посміхнувся і повторив своє первісне запитання: – Отже, я хотів би знати, як фройляйн почувається насправді? Без обману. Повірте, для мене це справді дуже, дуже важливо!

– А я втретє повторюю: що вам від мене потрібно?

– Фройляйн впирається… Дарма, дарма!

Відвідувач наблизився до ліжка пацієнтки і заговорив дещо тихіше, ніж раніше, зате максимально довірчим тоном:

– Ви не повинні боятися мене, фройляйн! Ви навіть не уявляєте, який я щасливий, що доля звела нас разом, навіть з огляду на ваш сумний стан… Але повірте, це дрібниці. Все буде добре, просто чудово! Фройляйн видужає. І коли вона нарешті перейметься красою наших ідеалів, ми почнемо дуже плідно співпрацювати.

Останні слова він вимовив урочистим тоном, спілкуватися яким в лікарняній палаті нікому навіть на думку не спаде. Проте відчувалося, що відвідувач анітрохи не кривить душею. Поранена відреагувала на його незрозумілу промову загадковим запитанням:

– Кубики… що вони у вас означають?

– Кубики?! Які ще кубики?…

– Ну, ці… Квадрати. Квадратики…

Вона трохи здійняла праву руку, намагаючись вказати на шию відвідувача.

– Ах, оці, в петлиці!.. – здогадався він.

– Так, вони. Наші червоноармійці ще торік носили такі ж самі… Дивно. Ми ж з вами є ворогами, а кубики були і у нас, і у вас… Але тепер у наших запровадили погони, в яких я досі не розбираюся як слід, а у вас тут і погони, й петлиці відразу. Всі докупи. Дивно… Три кубики на петлиці – це по-нашому, по-червоноармійському, означає старшого лейтенанта. Ви є старшим лейтенантом СС, я вірно зрозуміла?… Оберлейтенантом себто.

– Гауптштурмфюрер ваффен-СС. Це все одно, що гауптман вермахту. Себто капітан по-вашому, по-червоноармійському.

Останні слова відвідувач вимовив уже з неприхованою іронією. Очевидно, подібне ставлення до її переконань образило поранену, оскільки вона вимовила доволі різко, з поступово наростаючим надривом:

– Добре, товаришу капітане… себто, гер капітан-есесівець! Мушу вас розчарувати: я не збираюсь перейматися красою ваших людожерських есесівських ідеалів! Ви негідники – криваві кати, от ви хто! На ваших руках кров наших радянських людей. Кров робітників і селян, отак! Бийте мене, катуйте, вбивайте, але я не стану – чуєте? – ніколи не стану співпрацювати з вами, з мерзенними есесівськими карателями! І не мрійте. Отакої!..

Сказавши таке, дівчина втомлено заплющила очі. Відчувалося, що ці декілька фраз далися їй нелегко. Відвідувач вислухав її, не перериваючи. Й лише переконавшись, що поранена сказала все, що хотіла, заговорив сам:

– Ваші слова, фройляйн, зайвий раз підтверджують, що ви перебуваєте під гіпнозом пропаганди комісарів-більшовиків. І перш за все, не враховуєте, що ваффен-СС – це далеко не те ж саме, що СС в загальноприйнятому сенсі. Ми ніякі не кати і не карателі, фройляйн. Ми такі ж фронтовики, як і вермахт. Зокрема, гренадерська дивізія, в якій я маю честь служити, зовсім нещодавно героїчно билася під Бродами.[8] Так, ми билися з вашою більшовицькою армією – але билися з честю! Так, живими з цієї битви вийшли всього лише півтори тисячі чоловіків – зате це справжні герої! А ті, хто не вийшов… Як людині мистецтва, далекій від війни, фройляйн зовсім ні до чого знати всі подробиці[9] цієї жорстокої битви…

– Та я й не бажаю знати нічого такого! Забирайтеся звідси геть з усіма вашими есесівськими секретами. Мене не обдурити: ви нещадні карателі, у всіх у вас руки по лікоть в народній крові. Це ви тільки прикидаєтеся добрими й лагідними… Відійдіть, гер капітан. Нам немає про що говорити.

– Дуже цікаво ви міркуєте, фройляйн!

– Невже?

– Скажіть, якщо ми й направду криваві м’ясники, якими змальовує нас більшовицька пропаганда, навіщо тоді німецькі солдати підібрали вас на полі бою? Навіщо німецькі лікарі лікують вас, чому витрачають на червону балерину дорогоцінні ліки, які могли б піти на зцілення доблесних німецьких вояків? Знов-таки, помістили вас в окрему палату… Навіщо все це?

– А це робиться тому, що ви розраховуєте мене на свій бік перетягнути – отак! Думаєте, я не розумію? Тільки Радянську Батьківщину я не зраджуватиму й на вашу нікчемну фашистську Німеччину не шпигуватиму. Можете не розраховувати.

– На жаль, фройляйн безумовно багато чого не розуміє! – Від надлишку емоцій гауптштурмфюрер навіть руками сплеснув.

– Повторюю, я навіть розуміти не бажаю. Забирайтеся геть…

Відвідувач витримав паузу, напружено розмірковуючи над чимось, і нарешті мовив з найрішучішим виглядом:

– Гаразд, хай буде так: назву вам номер моєї дивізії, хоча це і не заведено робити навіть під загрозою смерті.

– А навіщо мені знати цей номер?

– А для того, що це багато чого пояснює. Отже, я маю честь служити в Чотирнадцятій гренадерській дивізії ваффен-СС «Галичина». Вона ж – Перша галицька. Отже, дуже сподіваюся, що дізнавшись таке, фройляйн…

– Що-о-о?! То ти, виходить, один з вилупків-українців, які зрадили свій власний народ і продалися біснуватому фюреру?!

Дівчину аж пересмикнуло від огиди.

– Е-е-е, фройляйн, легше! Вибирайте слова… Та й загалом…

І тут сталося щось неймовірне – гауптштурмфюрер абсолютно несподівано перейшов з німецької на найчистішу українську мову, що була дуже добре знайома пораненій:

– І взагалі, Олександро, ти навіть не уявляєш, до чого близькі ми насправді. Адже я ніхто інший, як твій рідний дядько!

– Що-о-о?!

– Оте саме. Звуть мене Порфирієм Силенком. Сподіваюся, ти бодай щось чула про мене від батьків, коли жила в Харкові?

На деякий час в лікарняній палаті встановилася дзвінка від напруги тиша. Гауптштурмфюрер радісно, відкрито й навіть ніжно посміхався дівчині, вона ж розглядала настільки дивного відвідувача з бридливою цікавістю, немовби мерзенну гадюку або ж слимака. Нарешті з тремтінням в голосі промовила:

– Подумати тільки, мій рідний дядько виявився фашистським карателем свого власного народу!.. Яка ганьба, просто неймовірне жахіття…

– То згадували про мене твої батьки чи ні?

– Мама… Так, вона пару разів говорила, що у мене є дядько Порфирій.

– Ага, от бачиш!.. Але ж ти, ясна річ, не запитувала маму, хто я і що зі мною сталося понад двадцять років тому?

– Ні, не запитувала.

– А чому?

– Та так, не знаю… Звикла. Ми всі давно вже навчилися не ставити зайвих запитань. Є людина – ото й добре! А зникла людина – отже, так і треба. І нема чого цікавитися, куди вона зникла, чи надовго й навіщо. Це може бути небезпечно для тебе самого.

– Отож, залякали вас більшовицькі комісари! – кивнув гауптштурмфюрер. – Всі ви там виструнчені ходите, як я подивлюся… Ну нічого, нічого, племіннице моя дорогесенька. Потрапивши в нашу дивізію, ти швидко зміниш свої погляди. Станеш тією, якій тобі й належить бути – справжньою волелюбною патріоткою-українкою.

– Та що ти верзеш таке, дядечку?! – За прискореним, з легким присвистом диханням і за пітницею, що виступила на лобі, було зрозуміло, що поранена входить в стан небезпечного збудження, про який попереджав головлікар. – Ні в яку вашу мерзенну каральну есесівську дивізію я вступати не збираюся…

– А куди тобі подітися, дорога моя племіннице?! Сама лише поміркуй гарненько: відмовишся співпрацювати з німецькою владою – тебе в якийсь тутешній концтабір запроторять, там і загинеш. Але навіть якщо якимсь дивом ваші червоні солдати увійдуть до Кракова, тебе це не врятує: СМЕРШ відправить тебе до сибірського концтабору, ото й уся різниця! В Сибіру до того ж клімат значно гірший, ніж тут, в центрі Європи.

– При чому тут СМЕРШ?! Я ж не винна, що потрапила в полон. Я була важко поранена, знепритомніла…

– А хто тобі повірить, дівчинко? Комісари з НКВС?!

– Мені повірять! До того ж, є кому підтвердити мої слова: я ж не сама була, там ціла агітбригада їздила.

– Сашунько, дуже тебе прошу: розплющ очі якнайширше і не будь наївною дурепкою! Твої колеги-артисти з агітбригади першими скажуть, що ти навмисно до німців подалася, маючи такого дядечка, як-от я.

– Ні!!!

– Так, племінничко, так! Адже твоїм колегам власна шкура дорожча від твоєї, тож на тебе вони наговорять що завгодно, лише б себе вигородити.

– Але ж я чиста перед моєю Радянською Батьківщиною…

Втім, ніякої впевненості в голосі дівчини не відчувалося. Цим і скористався гауптштурмфюрер, аби довершити справу:

– Сибір переповнений схожими на тебе дурниками, які сліпо повірили червоним комісарам і жорстоко поплатилися за довірливість. Тому, потрапивши до німців навіть проти волі, нічого іншого тобі не лишається, окрім як вступити до лав «Галичини». Ну, сама поміркуй: мені ж просто пощастило зовсім випадково дізнатися, що така собі балерина Олександра Тимченко потрапила до німецького тилового шпиталю з численними пораненнями. Звісно, я одразу ж зрозумів, що йдеться про мою любу племінницю з Харкова! Поза сумнівом, це знак долі. Ти одужаєш, станеш у нас санітаркою, почнеш інших поранених від смерті рятувати – як-от тебе врятували… Це ж так шляхетно – людей з того світу повертати!..

Однак дівчина вже не слухала відвідувача. Вирячившись у простір перед собою незрячими від жаху очима, вона вся трусилася від нервового напруження, а по щоках двома блискучими струмочками котилися сльози. Гауптштурмфюрер зрозумів, що на сьогодні спілкування з племінницею краще завершити, тому сказав:

– Ну, нічого, Сашунько, нічого страшного. І нема чого плакати, коли все складається настільки чудово! Я подбаю про те, щоб тебе як слід підлікували. Але вже не тут, а десь в Австрії, наприклад. А ти поки що подумай над моїми словами. Подумай добряче, гаразд?…

І вийшов в коридор, де на нього чекав головний лікар шпиталю.

1
...
...
9