Глава 2
Подвійний агент

Лікарня Святого Михаїла,
Торонто, 14 липня 1977 року

– А?! Де це я?…

Старий спробував підвестися, як раптом маленька і при цьому несподівано дужа жіноча ручка з легкістю втримала його за плече, а знайомий лагідний голос промовив:

– Лежіть, дядечку, благаю! Для вас такі спроби є шкідливими…

– Сашунько, це ти?

– Я, дядечку. Авжеж, я.

Порфирій Андрійович повернув голову на звук, придивився уважно до розпливчастого силуету… але все ж таки не впізнав жінку, яка говорила:

– Сашунько, це справді ти?

– Хіба ви не бачите, дядечку?!

– Уяви собі, не бачу.

Старий навпомацки зловив праву руку племінниці, обережно доторкнувся до неї та мовив жалісливо:

– Так-так, Сашунько, долоню твою впізнаю. Але ж я нічого не бачу… Що це таке зі мною? Перед очима немовби марево якесь.

– Ах, так! Лікар попереджав, що у вас можуть бути тимчасові відхилення, пов’язані із зором. Це наслідок ліків, що їх вам вкололи…

– Лікар… Який лікар – Фредеріксен, чи що?

– Ні, дядечку, інший лікар. Той, який з лікарні.

– То я, виходить…

– Ви, дядечку, в найкращому шпиталі Торонто – в лікарні Святого Михаїла. В окремій палаті. Все влаштовано найкращим чином.

– Так, зрозуміло… – старий зітхнув і негайно запитав заклопотаним тоном: – А день сьогодні який?

– Чотирнадцяте липня, четвер.

– Так… Отже, я не їв від учора?

– На жаль, саме так. Тим паче, вчора ми так і не пообідали разом.

– Отож бо я відчуваю, що зголоднів…

– Ох, дядечку, я ж запрошувала! Ви ж самі відмовилися.

– Отож і вчинив нерозумно, що відмовився. Треба було тебе послухатися, – Порфирій Андрійович слабко посміхнувся.

– Нічого, дядечку, ми це зараз виправимо.

Олександра піднялася зі стільця, приставленого впритул до ліжка, але була зупинена жестом старечої руки і переляканим запитанням:

– Ти куди?!

– Не бійтеся, дорогий дядечку, я не йду! Я тільки попрошу, щоб вам принесли поїсти. Вам сили потрібні, щоб одужувати. Багато сил…

– Не залишай мене, Сашунько! Я ж майже нічого не бачу.

– Кажу ж, не хвилюйтеся! І щодо їжі не переймайтеся: я годуватиму вас.

Олександра нарешті вивільнила свою праву долоню із старечих пальців і пішла до дверей в коридор. А Порфирій Андрійович сказав їй услід:

– Та не переймаюся я за їжу, ні! Ми з тобою, Сашунько, до такого народу належимо, який себе завжди нагодує. Завжди і скрізь. Навіть в таборі. От як зараз пам’ятаю, було це в Італії…

Табір інтернованих вояків 1-ї Української дивізії УНА,
 Італія, кінець вересня 1945 року

На раптову появу на порозі їхнього барака американського сержанта ніхто не звернув особливої уваги. З’явився здоровань – ну то й що?! Союзники без особливого поспіху, методично працювали… ні, краще сказати: вояка за вояком просіювали всю українську дивізію. Допитували одного за одним, одного за одним. З раннього ранку до пізнього вечора. Всіх і кожного.

Себто не те щоб допитували… Швидше, розмовляли, причому доволі доброзичливо. Якщо через таку бесіду інтернований спізнювався на сніданок, на обід або на вечерю – негайно компенсували це невеличким сухим пайком. Палити під час бесід можна було скільки душа забажає. А якщо слідчий з боку союзників був в особливо доброму гуморі, то міг навіть налити підслідному з похідної фляжки один-два невеличкі келишки віскі! Про те, що поряд із загальним розслабленням, віскі допомагає розв’язатися затиснутому за зубами язику, думав далеко не кожен.

Але головне – ніякого мордобою, ніякого рукоприкладства взагалі!

Отже, з огляду на те, що якихось чотири або п’ять місяців тому союзники і Перша Українська дивізія УНА (колишня Чотирнадцята гренадерська дивізія ваффен-СС «Галичина») перебували по різні сторони лінії фронту, і крові з обох боків було пролито більш ніж достатньо, умови утримання інтернованих в таборі можна було з повним правом назвати курортними. А все завдяки тому, що жахи Другої світової війни скінчилися кілька тижнів тому – другого вересня. Якби не ця обставина, навряд чи союзники панькалися би з інтернованими українцями. Все могло скластися зовсім, зовсім по-іншому…

Але добре, що сталося саме те, що сталося! І тепер єдиний (та й то надзвичайно слабкий) інтерес до чергової появи на порозі барака чергового сержанта зводився виключно до одного: в яку уніформу він одягнений – у американську чи в англійську? Від цього залежало, куди саме викличуть на допит чергового інтернованого вояка – до «янкі» або ж до «томмі».^[10]

– Пор-рфі-рі-і Сіл-льєн-нко! – намагаючись не перекрутити чужорідне ім’я з не менш чужорідним прізвищем, мало не по складах старанно вимовив здоровань-американець.

– Я!

Він неквапливо підвівся з ліжка і вийшов на середину барака. Американський сержант мовчки мотнув головою, запрошуючи йти за ним. Дочекавшись, доки Силенко наблизиться до дверей, відійшов трохи вбік і пропустив інтернованого поперед себе. Після чого обидва попрямували до адміністративної будівлі, яку бійці дивізії в розмовах між собою охрестили «штабним будиночком».

Порфирій Андрійович сьогодні перебував у ліричному настрої, тому по дорозі в адміністрацію, променисто посміхаючись, продовжував розмірковувати над тим, як все ж таки їм поталанило: здатися союзникам, а не радянцям! Подумати страшно, що сталося би з ними, якби вони потрапили в лапи червоних комісарів… То було би пекло – бо, як мінімум, половину їхньої дивізії розстріляли би без суду і слідства! Розстріляли би просто так, для залякування. Решту би піддали жорстокій фільтрації в катівнях НКВС. Із неодмінними жахливими тортурами, які далеко не кожен здатен витерпіти з гідністю і самовладанням… Тому безкраї сніги далекого Сибіру з усіма тамтешніми «принадами» і виснажливою каторжною роботою здавалися б тим, хто залишився в живих, справжнім раєм.

Зате тут, у союзницькому таборі для інтернованих, все доволі культурно і пристойно. Клімат в цій частині Італії вищий від усіляких похвал. Можна сказати – європейський курорт. Умови утримання такі, що дай Боже здоров’я і благополуччя союзникам: сухі й чисті бараки, пральня, лазня. Харчування вельми пристойне, хоча лише дворазове: це вже Силенко міг оцінити з професійної точки зору – як дивізійний інтендант.

Більш того, адміністрація табору йшла назустріч деяким господарським ініціативам інтернованих вояків. До ініціатив цих, до речі, Силенко мав безпосередній стосунок. А почалося все з квіткових клумбочок під вікнами…

* * *

Голодні та втомлені, вони тільки-но прибули в цей табір. Сталося це навесні, небо було безхмарним, сонечко ще не припікало, але вже таки пригрівало. Якось вранці вони вийшли з бараку і побачили…

– Маки!.. Дивіться, дивіться, які маки!.. Немовби у нас вдома!..

Всі завмерли й дивилися на чудові червоні квіточки, як заворожені. Й тільки тоді кожен з вояків відчув, наскільки скучив за землею: адже переважна більшість інтернованих до війни жили або в селах, або на хуторах, або ж в невеличких містечках…

Не дивно, що весь день кожен згадував рідну домівку й неодмінно додавав при цьому щось на кшталт:

– А у нас мальви цвітуть. Які ж гарні мальви – ні в кого таких нема!

– Мальви пізніше розквітнуть, – заперечували йому авторитетно.

– Сам знаю, що пізніше! Але ж розквітнуть обов’язково…

– Спочатку посадити треба було, щоб розквітли, – втручався в розмову ще хтось. – А як не посадиш, то й розцвітуть у тебе будяки, о!..

– А у нас в містечку скрізь були клумби, а квітів на них стільки…

– І скільки ж?

– Та хоч греблю гати!!!

– Квітами – і раптом греблю?! Ото насмішив…

– А я більше чорнобривці полюбляю.

– А я барвіночок…

Звісно, квіти на території табору росли – ті ж таки маки… Щоправда, більшість із них разом з іншою рослинністю (особливо з деревами, що значно погіршували огляд території) нещадно винищували. Проте місцями квіти все ж таки встигали розростися.

І одного разу хтось із інтернованих бійців викопав та дбайливо попересаджував ці непоказні рослини на рукотворні клумбочки попід самісінькими вікнами бараків. Коли ці клумбочки побачило табірне начальство, стався великий скандал. Насамкінець так звані клумби було наказано прибрати, а землю біля бараків розрівняти, щоб навіть спомину ніякого про різнобарвну красу не лишилося!

Споглядаючи голу чорну землю замість ошатних клумбочок, люди зажурилися й занудьгували. Коли терпець у Порфирія Андрійовича нарешті урвався, він відправився до табірної адміністрації. Його вислухали, але заборону все одно не скасували.

Між тим настав травень, тоді почалися перебої з постачанням продовольства. Та й раціон спочатку погіршився, а потім більшу частину продуктів стали видавати мізерним сухим пайком. І знову Силенко відвідав табірну адміністрацію, але вже з іншою пропозицією: а чом би не розбити на території табору грядки з городиною?! І чом би представникам командування союзників не допомогти інтернованим українцям в такій, здавалось би, простенькій справі?!

– Для цього потрібні лише насіння або розсада і бажання людей. Ми прагнемо жити нормально – отже, бажання у нас є. Не вистачає насіння або розсади. Тому ми і просимо допомогти дістати все це. Зате вигода очевидна – насамперед, для союзного командування. Адже городи серйозно допоможуть вам забезпечувати інтернованих якісними продуктами харчування. Ви навіть зможете заощадити на цій статті витрат.

Насправді ж Силенко дбав ще і про моральний стан своїх товаришів. Робити інтернованим було абсолютно нічого, а як відомо, нероби морально деградують. Рано чи пізно – проте неминуче… От нехай і працюють на городах! Цим можна займатися щодня, тоді бодай якийсь сенс з’явиться в нудному табірному житті українських вояків…

Американці з англійцями, які й без того перебували в легкому ступорі від квіткових клумбочок під вікнами бараків, були відверто здивовані новим проханням енергійного українця. Спочатку намагалися заперечити: мовляв, залучення інтернованих бійців до підневільної рабської праці є протизаконним з точки зору міжнародного права. Силенко енергійно (і навіть дещо гарячкувато) заперечував: що ж це за рабська підневільна праця, коли люди самі хочуть на городах поратися?! Вони ж готові голіруч землю рити!..

Доки Порфирій Андрійович намагався переконати адміністрацію, бійці дивізії завзято й самовіддано наводили в бараках таку красу, немовби це був їхній рідний дім, а не тимчасовий притулок в чужій країні. Якби їм вдалося дістати фарбу – не виключено, що від непоказних бараків взагалі неможливо було б відірвати очей! Але навіть залишившись у нефарбованому стані, бараки засяяли, як на картинках з глянсових журналів. Дізнавшись про таке, табірне начальство взяло два дні на роздуми. А коли цей термін сплив, адміністрація раптом погодилася на пропозиції Силенка.

Отже, тепер прекрасні свіжі овочі з табірних городів потрапляли просто на стіл не тільки інтернованим бійцям, але також адміністрації. З економічної точки зору затія себе виправдала повністю. Отже, Порфирій Андрійович збирався поставити питання щодо розширення підсобного господарства: наприклад, власний пташник їм би аж ніяк не завадив… Ясна річ, не птахоферма, ні! Але бодай невеличкий курничок цілком можна було завести.

* * *

Власне кажучи, ще одна причина сьогоднішнього спокійного, ба навіть ліричного настрою Силенка лежала на поверхні: в «штабний будиночок» його могли викликати зовсім не на допит, а на співбесіду щодо подальшого розширення підсобного господарства. Навіщо ж переживати заздалегідь?! Все буде добре, просто чудово. Головне, що їхня дивізія здалася союзникам, а не більшовицькій орді. Якби не настільки вдала обставина – ох, і скуштували б вони горя… А тепер все буде гаразд. Має бути гаразд! Чогось особливо жахливого статися вже не може. Шкода тільки, що його син Микола не дожив до сьогодні. Втім, як і багато-багато інших славетних хлопців, справжніх українських патріотів… О-о-ох!..

– No, come here, please!^[11]

Силенко обернувся до сержанта-конвоїра, який з ввічливою посмішкою вказував зовсім на інші двері «штабного будиночка». Якби Порфирія Андрійовича викликали до табірної адміністрації з приводу організації курника, американець повів би його в господарську частину, але тепер… Отже, викликають його все ж таки на допит. Ну що ж, хай так! Все одно це повинно було статися рано чи пізно.

Отже, станеться сьогодні. Гаразд.

Вони пройшли в не надто довгий коридор і за знаком конвоїра зупинилися біля третіх дверей, в які сержант негайно постукав. З кімнати долинув гучний різкий окрик, двері відчинилися. Конвоїр мотнув головою, немов баский кінь, і різко мовив:

– Go!^[12]

Силенко подумав, що при першій-ліпшій нагоді треба буде впритул зайнятися вивченням англійської мови. Поки що без перекладача він розумів сенс найпростіших фраз, до того ж супроводжуваних однозначними жестами – «туди не можна», «йди сюди», «стоп!» та інших подібних. Натомість провести перемовини з табірним начальством щодо городів без допомоги перекладача не вдавалося жодним чином! Отже, сьогодні знов відбудеться бесіда через перекладача… Але одна річ – табірні городи чи невеличкий курничок, і зовсім інша – його особистий допит як інтернованого вояка. Тут справа значно серйозніша – вирішуватиметься його доля… А хто ж зможе поручитися, наскільки точно будуть перекладені його відповіді?

Втім, все ще залишалась надія, що допити інтернованих доручили американцям, які володіють бодай німецькою мовою. З такими можна було б спілкуватися безпосередньо.

– Кароші ден, містер Сільєнко. Ідті сюди, садітися тут.

Кімната була обставлена лише найнеобхіднішими меблями. Насамперед в очі кидався величезний письмовий стіл, що стояв просто біля великого незаштореного вікна, звідки линули потоки денного сонячного світла. З одного боку столу спиною до вікна сиділи троє людей. До Силенка звертався той з них, який розташувався по центру, судячи з усього – найголовніший:

– Я можу говорить німецькі мало, та наш справа ошьєн сірйозні. Ошьєн! Того я говорить англійські. Та мньє будєть помагать…

Промовець ввічливо кивнув тому, хто сидів від нього праворуч. Цей чоловік підтвердив чистісінькою українською мовою:

– Абсолютно вірно, містере Силенко. Сьогодні я перекладатиму запитання майора і ваші відповіді на них. Ви не перший, кого викликали сюди на бесіду, тому поспішаю заспокоїти вас, як і решту ваших співвітчизників: точність перекладу в обидва боки я гарантую. До того ж, всі наші слова ретельно протоколюються. Як і решту документів, протокол найзручніше вести англійською. Тому я все перекладатиму дослівно, прошу не перейматися.

Тепер начальник кивнув ліворуч. Третій чоловік, досі нерухомий, негайно заметушився, заправив папір в друкарську машинку, що стояла перед ним, і знову завмер, немовби бігун, який приготувався до старту.

– Take a seat!^[13] – не дуже люб’язно пробурмотів начальник, і перекладач поспішив пояснити:

– Майор вже запрошував вас присісти, але ви чомусь і досі стоїте. Короткою наша бесіда не буде, тому сідайте, містере Силенко.

– Перепрошую, мене засліпило сонце, тому я не побачив, куди тут можна сідати.

За кілька хвилин перебування у кімнаті очі трохи звикли до яскравого світла, що било з вікна. Отже, тепер Силенко розгледів вже не тільки стілець для викликаних на допит, але також жовту майорську «квітку» на погонах американця, який сидів по центру, і жовтий лейтенантський прямокутник на погонах перекладача.^[14]

– The sun is shining brightly now, so he did not notice the chair,^[15]