Один із флігелів на подвір’ї будинку по вул. Хорива, № 2-В, Київ, серпень 1977 року

Коли у двері подзвонили, Веніамін Матвійович сидів в улюбленому глибокому кріслі біля ретельно затягнутого марлею (від комарів і мух) вікна і гортав-читав газету. Доки він вибрався з глибокого, місцями продавленого аж до пружин крісла, доки вдягнув капці й дочалапав до дверей, його взяли сумніви: а раптом почулося?! Може, то у вухах задзвеніло – адже за дверима було надто тихо…

Та варто було почалапати назад, як з-за дверей пролунало приглушене:

– Веніаміне Матвійовичу, відкрийте, будь ласка. Це я, Спартак.

Мугикнувши під ніс щось нерозбірливе, він відчинив двері. Коли сусідський підліток увійшов до квартири, спитав лише одне:

– Ти знав, що я вдома, чи просто так сказав?

– Знав, звісно.

– А звідки?

– Та ще надворі перебуваючи, побачив крізь марлю краєчок газети над підвіконням. Отож зрозумів, що ви сидите в улюбленому кріслі біля вікна й читаєте газету.

– А може, я заснув?

– Ні-ні, тоді б газета не стирчала вертикально і я б нічого не побачив. Просто треба було дочекатися, поки ви до дверей підійдете, ото й усе.

Веніамін Матвійович замислено пожував губами й іронічно мовив:

– Ач який спостережливий… То чого ж тобі треба, Спарику?

Він прекрасно знав, що хлопчина терпіти не може, коли його отак називають, проте утриматися від глузування не міг. Спартак завжди був не за віком розумним, надмірно логічним і занадто спостережливим. Діти в його віці такими не бувають… просто не повинні бути! Тому Веніаміну Матвійовичу завжди хотілося дражнити, так чи інакше під’юджувати маленького розумаку, намагатися вивести його з рівноваги і показати істинну, притаманну його дитячому віку мармизку. Ось і зараз…

– Мені потрібно, щоб тітка Дора чи тітка Брушка позичили мідний тазик для варення. Мама Гатя дуже просить.

Ну так, звісно: від «Спарика» у малого помітно тіпнулися губи, проте в іншому він залишився незворушним. От же ж удавальник!..

– На жаль, моя Дора поїхала до Охтирки до знайомих. А мама на базар пішла, її також немає вдома.

– А хоча б Рина є?

– Рини також нема.

– А хіба ви не можете позичити мені тазик? Це ж лише позичити…

Про те, що у сімейства Різберґів є старовинний мідний тазик, в якому дуже зручно варити варення, знали всі сусіди з їхнього двору. Знали аж з повоєнних часів, коли мати Веніаміна Матвійовича – тітка Брушка – варила в ньому на продаж іриски та козинаки, а її чоловік – одноногий інвалід війни Матвій Янкелевич – збував саморобні цукерки через інвалідську артіль «Солодке життя». Давно це було, ох і давно ж!..

Тепер же тітка Брушка мирно доживає свій вік, Веніамін Матвійович працює на заводі Ломоносова^[3], його дружина тітка Дора – на меблевій фабриці, їхня старша дочка вже заміжня, молодша Рина навчається у Київському художньому технікумі^[4]. Однак про знаменитий мідний тазик Різберґів і досі пам’ятає весь двір. Особливо у «плодово-ягідний сезон»…

– Звісно, можу, – мовив Веніамін Матвійович, – однак мені хочеться дізнатись, яке варення твоя мама збирається варити?

– Знаєте, у мене немає часу на те, щоб…

– Спарику, і чого це ти такий занудний?! От поясни, чого?! – власник заповітного тазика щосили вдавав серйозність.

– Бо мамі Гаті треба варення варити, а нема в чому. На нашій великій мисці на дні емаль відкололася, там сироп пригорить, якщо…

– Ну, то скажи мені по секрету, що у вас буде за варення?! І що почому мама купувала? Ну, Спа-а-арику-у-у, ну скажи-и-и!..

– А тазик ваш мідний дасте?

– Захочу – дам, не захочу – то й не дам.

І Веніамін Матвійович поглянув на хлопчика очима заправського злодія.

– То он воно що… – зітхнув хлопчина. – Ну, тоді гаразд. Я зрозумів, що ви хочете поговорити зі мною знічев’я. Гаразд!.. А все тому, що перед моїм приходом ви читали газету «Правда», в якій немає відомостей. Утім, як і в газеті «Известия» немає правди…

– Спартак!!! Та тьху на тебе!.. Та типун тобі на язик, що ти таке верзеш??? – обуренню Веніаміна Матвійовича не було меж. – Ти б хоч головою думав, перш ніж політичні анекдоти розповідати…

– Я, між іншим, подумав, – мовив хлопець спокійно. – Просто я терпіти не можу, коли мене Спариком називають. Так само ви до тремтіння в колінках боїтеся, коли при вас політичні анекдоти розповідають. А хочете про пенсію товариша Підгорного^[5] поговоримо, чи теж боїтеся?

– Так, боюся!!! Бо ти ще надто малий і дурний, ти ще не знаєш!..

– Все я знаю, Веніаміне Матвійовичу, не переживайте. Просто вас треба було якось зупинити. Ну, то я й зупинив як міг… І ви мене негайно Спартаком назвали, як мені й подобається. А тепер давайте тазик, чи що?..

– Дурнику, я ж по-доброму, а ти!..

– І я по-доброму.

– Ну, диви мені…

Веніамін Матвійович сходив на кухню, заліз на табуретку, зняв зі стіни знаменитий артефакт, що висів на цвяху майже попід стелею, та виніс хлопцеві, що спокійно чекав у передпокої.

– Мама спочатку абрикоси варити збирається, а потім ще й аличу, – мовив Спартак, приймаючи дорогоцінний предмет їхніх сперечань. – Почому вона купувала – точно не знаю. А цукор-пісок я приніс, то по сімдесят вісім копійок за пачку, як завжди.

– Та годі вже тобі! Не цікавить мене все це, відчепися.

– Ех-х-х!.. Я ж казав, що вам просто нудно самому вдома, отож і відволікаєте мене. А мама Гатя між тим чекає.

– От поскаржусь твоїй мамі, що ти про політику патякаєш!..

– Вас же треба було зупинити, – знизав плечима Спартак.

– Та йди вже собі, неси тазик мамці!.. – махнув на нього рукою вкрай роздратований сусіда. – Хто там розбере, що тебе насправді цікавить і про що з тобою можна поговорити?..

– Можна.

– Що-що?

Тепер у голосі Веніаміна Матвійовича прозвучало щире здивування.

– Зі мною можна поговорити про те, що мене цікавить.

– І що ж це, наприклад?..

– Наприклад, як ви вважаєте, чи може вийти з мене письменник?

– Хто-хто?!

– Письменник. Людина, яка літературні твори пише.

Тепер Веніамін Матвійович лише очима мовчки кліпав, геть розгубившись. Сказати, що запитання сусідського хлопчика його здивувало, – це нічого не сказати!.. Ну так, вміє він ошелешити, вміє.

– То вийде чи ні?..

– Якщо з тебе хтось і вийде, то лише «стукач», який пише доноси «конторським», – нарешті зібрався з думками Веніамін Матвійович.

– А якщо серйозно?

– Якщо серйозно… Кгм-м-м… Умгу… – сусіда переступив з ноги на ногу, пожував губами. – Якщо серйозно, то письменник повинен, насамперед, багато читати. А ти що зараз читаєш, піонере юний, голова чавунна?! «Казки народів СРСР» з картинками чи щось серйозніше?

– Зараз я на середині другого тому «Графа Монте-Кристо», якщо вас це й справді цікавить. А далі хочу взятися за «Гойю» Фейхтвангера.

– Що-що?! Ти в якому класі, піонере юний?..

– У сьомому. Тільки не треба мене «головою чавунною» обзивати, бо я знов про політику почну.

Веніамін Матвійович проковтнув грудку, що застрягла в горлянці. Далі спробував пригадати, що він читав у далекому повоєнному дитинстві, коли сам навчався у сьомому класі. «Граф Монте-Кристо» і «Гойя»… Ото піонери пішли!.. Але що ж йому відповісти?! Гм-м-м…

– Не вийде з тебе письменника, – нарешті виніс вердикт сусіда. – Надто багато ти язиком ляпаєш, а такі патякала, як ти, довго не живуть.

– Це те, що ви можете мені сказати?

– Так, це саме воно. А тепер неси тазик своїй мамуні, патякало.

– Дякую, – мовив хлопець. Але перш ніж переступити поріг квартири Різберґів, озирнувся до Веніаміна Матвійовича… і загадково посміхнувся.

* * *

Справді, додому Спартак повертався задоволений. Зовсім не через те, що сусіда так і не дізнався про його головну таємницю. Не дізнався, що зразковий піонер і круглий відмінник-семикласник уже не один рік потроху збирає і запам’ятовує розповіді дорослих про Куренівську трагедію. У порівнянні із цим загальновідомі політичні анедоти видавалися дрібними «квіточками», отож про це не знав загалом ніхто в усьому світі.

Однак Веніамін Матвійович хоч як намагався дуркувати у притаманному йому стилі, та все ж сказав Спартакові дуже важливу річ: «Не вийде з тебе письменника. Такі патякала, як ти, довго не живуть». Почувши це, хлопець одразу ж запосміхався, бо згадав рядки з відомої пісні Висоцького:

 
И нож в него! Но счастлив он висеть на острие,
Зарезанный за то, что был опасен!..
 

І бажав сусіда того чи не бажав, але тим самим відповів на запитання, що стояло руба перед Спартаком щонайменше протягом півроку. Все почалося на його день народження – 4 січня. Оскільки їхня сусідка вийшла заміж, перетворилася на Клару Мусіївну Алфьорову-Габель та переїхала жити до свого шляхетного чоловіка з «мужицького» Подолу на «панський» Печерськ, Спартак дістав можливість уперше в житті збирати в окремій тепер квартирі яку завгодно кількість друзів. І все це – під чудовою ялиночкою…

Отож прикрашаючи ялинку напередодні Нового 1977 року, перебираючи старі розмальовані кульки та гірлянди, мама Гатя раптом вдарилася у спогади. Найвидатніше місце з-поміж інших займала історія про те, як їй «по блату» дісталася особлива «космічна» гірлянда. І вона защебетала ті самі традиційні нісенітниці, які повторювала щороку:

– О-о-ой, а поглянь-но, які красиві двигуни на крильцях цієї ракети!.. А які крильця у цього супутника!.. А оце ж твоя улюблена зірочка!.. Ти пам’ятаєш, як був маленьким і думав, що вся гірлянда зроблена із застиглої карамелі?! А потім хтось пошуткував, нібито Місяць зроблений із ніздрюватого сиру! Пам’ятаєш, мій хлопчику, дитинко моя люба?..

Спартака завжди неймовірно бісило, коли дорослі розмовляли з ним у пестливому тоні. Навіть якщо це робила матуся. Та мало що було у далекому дитинстві?! Зате тепер він знав що «двигуни» на крильцях ракет насправді є антифлатерними вантажами і що ліпити їх на моделі космічних ракет безглуздо. На крила літаків і стабілізатори зенітних ракет – будь ласка, а на ракети космічні – тьху!.. Знав хлопець також, що у супутника не «крильця», а сонячні панелі. І що зірки не з карамелі, а з водню й гелію. А також міг би розповісти, з яких мінералів складається місячний ґрунт. От тільки мама Гатя завжди зупиняла його просторікування:

– Ой, та я знаю, що ти розумний, як ходяча енциклопедія! Я ж просто хотіла згадати, яким ти був маленьким, а ти мені лекції читаєш.

Отож у розмовах з мамою завжди доводилося стримувати себе, щоб не наговорити зайвих речей, на які дорослі незмінно ображалися. Однак і зі своїм роздратуванням треба було щось робити!.. Зазвичай Спартак випускав пару, почитавши якусь хорошу книжку або сходивши в кіно повторного показу. Добре, якщо це був улюблений фільм про льотчиків чи про Космос: «В бій ідуть лише СТАРИКИ», «Приборкання вогню», «Москва – Касіопея», «Підлітки у Всесвіті»…

Втім, хоча напередодні Нового 1977 року він таки сходив до «Дружби»^[6] на чеську НФ-стрічку «Секрет племені бороро», однак поліпшити зіпсований мамою настрій це аж ніяк не допомогло. Спартакові хотілося чогось більшого… Він раптом відчув, що груди розпирають думки, відсутні як в улюблених фантастичних фільмах, так і в книжках.

Його власні думки! Його власні – й більш нічиї!..