– Ну і що ти там приніс?
– «Портяночки»[26] нуль-сім.
– А що, горілку слабó було заради друзів?..
– Нічого не слабó. Я б для вас!.. Особливо для тебе, Валерко.
– Ну, то в чім же річ?!
– Та нам ще ж до ранку гуляти! А я не хочу, щоб хтось із нас виконав гасло лісорубів і «врізав дуба раніше строку».
– Ач жартівник!.. Ніхто не «вріже дуба» від ста сімдесяти грамів.
– Я ж фігурально!.. Коротше, хлопці: приходьте до мене додому в понеділок, тоді буде вам усе: і горілка, й закусь. Гарантую!
– Як сьогодні?
– Валерко, сьогодні я всього лише обіцяв за золоту медаль виставитися – отож і виставляюся. Але так, щоб вчителі нічого не пронюхали.
– Пхе! «Портяночкою»… Чого ти боїшся? Нам вже атестати на руки видали, тепер ніхто нічого…
– Усе ще може бути, повір мені й потерпи лише одну добу.
– Знаєш, випускний вечір буває раз у житті!..
– Отож я й хочу, щоб у нас все пройшло добре. А в понеділок буде далі.
– Гаразд, Валерко, давай не дивитися в зуби дарованому коню, – втрутився Марек. – Якщо Спартак сказав, що в понеділок буде продовження, – отже, буде. Я його на кілька років довше знаю, ніж ти.
– Отже, вирішено?
– Отже, вирішено.
– Ну добре, давай вже свою «портяночку».
Спартак розстібнув жилетку, запустив руки за спину й витягнув з-за брючного ременя 0,7-літрову пляшку «Приморського» портвейну.
– Гм-м-м… А ззовні й не здогадаєшся, що у тебе за спиною.
– Це мене тато навчив ховати, – посміхнувся Спартак. – Каже, що роботяги так пляшки навіть через заводську прохідну носять. Та от вам: я щойно з директрисою ніс до носу зіштовхнувся, й вона нічого не запідозрила!
– Ну ти й конспіратор. А штопор?..
– Штопор за Мареком. Приніс?..
Мар’ян витягнув з кишені брюк складаний ножик:
– Ось, відкорковуйте. Тільки чим ми «полірнемося»?
– Бовтушкою, – Валерка витягнув з внутрішньої піджачної кишені 100-грамовий коньячний «мерзавчик», заповнений жовтавою рідиною.
– І що воно таке?
– Олія з яєчними жовками, сіллю й перцем.
– А подіє?..
– Мій тато принципово не п’є, але колись літав з екіпажем п’яничок. То вони отакою бовтушкою полірувалися. Нібито допомагало, а у пілотів знаєш до чого з алкоголем суворо? Отож-бо!
– Гаразд, давай.
Відкоркували портвейн, пустивши пляшку по колу, видудлили досуху, потім «полірнулися» бовтушкою, викинули порожню тару в кущі бузку, що кучерявилися попід стіною школи. З кущів долинув дзенькіт.
– О-о-о, не ми перші відсвяткували випускний! – посміхнувся Спартак.
– А ти як думав? Звісно, не ми перші!.. – кивнув Мар’ян і додав: – Медальку покажеш нарешті, га?.. Ну, давай, не жмотничай.
– Та зрозумій же: мою медаль тато додому забрав. Сказав, що я її неодмінно загублю, а він натомість виріже для нагороди рамочку з оргскла. І всім показуватиме, що я за школу заслужив.
– Ну так, у мене мама теж атестат додому забрала, – кивнув Мар’ян.
– І у мене, – підтакнув Валерка. – Мої батьки такі щасливі, що атестат п’ятибальний… Особливо тато. Хоча й мама також пишається.
Усі троє щасливо розсміялися, і Спартак мовив:
– Ех, хлопці, до чого ж я щасливий, що маю таких вірних друзів, як ви!.. Бо без вас не бачити б мені медалі, як своїх вух без дзеркала.
Це була чистісінька правда. Адже коли на юнака, немов сніг на голову, звалилася повістка з РВК, коли його ушпиталили та почали тричі на день рясно заливати очі атропіном, у першу ж добу перебування в лікарні його навістив не хто інший, як Валерка. У принципі, нічого дивного в цьому не було: вони обидва по черзі зазнали моральної травми від однієї дівчини, від «героїні труда» – а це, погодьтеся, неабияк зближує…
Отже, вкрай засмучений Спартак поскаржився, що мама з татом у відчаї, однак проти військкомату піти не можуть. Мама лише пообіцяла поїхати до Володимирського собору й поставити Богові свічку за те, щоб якось викрутитися з цього лиха… Але ж як?! Також розповів, що через клятий атропін він не здатен терпіти не те що денне світло, а навіть увімкнену настільну лампу – бо очі ріже жахливо, немовби їх труть наждачкою. І як же при цьому готуватися до іспитів?..
– А сонячні окуляри не пробував? – поцікавився Валерка.
– Пробував. Ввечері допомагає ще сяк-так, але не вдень в оцій палаті. Вдень тільки пов’язка, – юнак торкнувся хустки на очах. – Ти ж зрозумій: сонячні окуляри допомогли б, якби атропін мені закапали єдиноразово. А тут тричі на день… А що буде після тижня, уявляєш?!
– То ти засліпнув, виходить?
– Як кріт. Колись, було діло, знайшов у макулатурі книжку про мультяшного Кротика, то щоб її прочитати, я трохи чеську мову вивчив.
– То ти чеську знаєш?! Оце так…
– Та ну!.. Не те щоб знаю. Потроху читаю зі словником. Але я про інше. Цей Кротик… Він завжди щось майструє: то штанята, то ракету…
– У всіх мультиках кротів у чорних окулярах зображують, – повернувся до своєї думки Валерка.
– Кажу ж, що сонячні окуляри не допомагають.
– Ні-ні, я кажу про «глухі» чорні окуляри. Як для сліпих.
– Це все одно, що дивитися на світ крізь кам’яну стіну. Не годиться.
– І все ж…
– І все ж недарма я згадав про мультяшного чеського Кротика. Щось у цьому є… тільки от що саме?! Щось він майстрував… Забув, це ж треба!..
Обидва зітхнули й на деякий час замовкли.
– А через закопчене скло дивитись не пробував? – спитав нарешті Валерка. – Пригадай, що колись астрономи через нього навіть за Сонцем спостерігали. А зараз зварювальники на масках щось таке використовують.
– Думав я про це, думав, – зітхнув Спартак. – Не годиться. Якщо читати зараз, коли очі під атропіном, то тільки в окулярах. Не в сонячних, а в моїх астигматичних. По-перше, як до них закопчені скельця пришпандьорити? По-друге, вийде важка конструкція – спробуй-но її на носі потримати!.. Перенісся стомиться. А якщо закоптити астигматичні скельця на окулярах… Як їх протирати від кіптяви потім, коли все скінчиться? Чи мені чекати півроку, доки виготовлять спочатку нові скельця, а потім і нові окуляри?.. Ні-ні, все це не годиться.
– То що ж його робити?! Може, нехай мама твоя поговорить у школі, щоб тобі випускні іспити перенесли?
– Не можна. Мушу складати випускні іспити разом з усім класом.
– Отакої! Схоже, кранти тобі настали, друже…
– Ні, Валерко, ти ж мене знаєш: я не здавався ніколи, не здамся й тепер.
– Але ж зараз…
– Послухай-но, якщо ми удвох – допоможи влаштувати «мозковий штурм»! Разом ми точно щось та й вигадаємо, я це відчуваю! А вигадати треба всього лише, як послабити потік світла на сітківку ока… От і все. Вважай, що це завдання з фізики. Прикладне завдання. Життєвий іспит.
Сказано – зроблено. Для початку зачепилися за те, що після історії їм обом (а отже, і Спартакові також) треба буде готуватися ще до фізики: бо після тижня «атропінізації» ще один тиждень очі приходитимуть у норму… З фізики перескочли на один з її розділів – природно, на оптику. Згадали про заломлення світла, потім про його інтерференцію та дифракцію.
Потім Валерка навів практичний приклад дифракції: що буде, коли в аркуші цупкого паперу (а ще краще – картону) проколоти тоненьким цвяшком (а ще краще – голкою чи булавкою) невеличкий отвір і роздивлятися довколишній світ через нього? По-перше, таким чином потік світла на око послабляється кардинально. По-друге, через дифракцію виникає ефект «збільшувального скла».
– Не годиться, – заперечив Спартак. – Справді, потік світла при цьому буде дуже слабеньким, але ж читати через один-єдиний проколотий отвір усе ж таки важкувато. От якби цих проколів було багацько!.. Тоді б це нагадувало фасеткові очі мушок. Щось у цьому є… явно щось є!..
О проекте
О подписке