Тоді несподівано для себе хлопець вилучив зі шкільних запасів тонкий зошит у клітинку, де написав історію про льотчика-випробувача Леоніда, який «обкатує» на космічній трасі, що простягається від навколоземної орбітальної станції до Місяця, нові моделі ракетних двигунів. Але працювати спокійно й розмірено випробувачеві заважають ревнощі коханої дружини Селени. Одного разу дружина навіть пробралася в його експериментальний корабель, втрутилася в хід польоту, й вони обидва… розбилися!..

Не можна сказати, що оповідання «Політ в один кінець» писалося надто легко. Зовсім ні! Спартак витратив на його створення цілих три тижні. До того ж хлопець відчував, що варто розповісти історію кохання Леоніда і Селени, а також зберегти життя комусь із цієї парочки – але кому саме?.. Таким чином, «Політ в один кінець» мав би складатися не з однієї, а мінімум з трьох частин. І це була б, мабуть, ціла повість…

Але хто він такий, щоб писати науково-фантастичні повісті?! Учень 7-го класу Київської середньої школи № 20 Спартак Сивак – теж знайшлася видатна персона, пхе!.. Та й хто цю повість надрукує?! В журналах «Вокруг света» і «Техника – молодежи», які тато передплачував для нього, а також в «Науке и жизни», які передплачував для себе, публікувалися лише невеличкі «коротунчики», а не цілі повісті. А якщо раптом книжка?.. Ні-ні, щоб написати цілу книжку оповідань, треба бути справжнім письменником…

І тут Спартак раптом зрозумів одну просту й очевидну річ:

Нема в світі заняття кращого, ніж розповідати людям цікаві історії!!!

Колись давно, у глибокому дитинстві, він хотів бути льотчиком, як його героїчний дідусь Сьома. Потім за наполяганням тата Андрія відвідував різні спортивні секції – то плавання, то легкої атлетики, то академічного веслування, то класичної боротьби… А все тому, що, дивлячись на свою рідну сестру – тітку Ліду – та її чоловіка дядька Касима, тато мріяв, що його Спартак теж стане спортсменом, їздитиме на різні всесоюзні та зарубіжні змагання, а може, й до Олімпійської збірної потрапить. Та й ім’я у нього таке спортивне – Спартак… Проте вайлуватий хлопець міг захворіти у найнесподіваніший момент, що ставило хрест як на шляху до неба, так і на спортивних тренуваннях. Це все явно не для нього.

Натомість що перешкоджає йому стати прозаїком-фантастом?! По-перше, хоч як важко писався «Політ в один кінець», та від самого процесу написання Спартак дістав колосальне, ні з чим не зрівнянне задоволення. По-друге, його шкільні твори що з російської, що з української літератури вчительки періодично долучали до своєї особистої колекції. Звісно, якби Тамара Антипівна знала, що його мама – це ненависна їй Агата Литвак, якій вона «зарізала» оцінку з української мови!.. Але ж вона, на щастя, не знала.

І нарешті, по-третє: вся школа знала, що Спартак Сивак вміє чудово розповідати найрізноманітніші історії «на замовлення». Цим навіть час від часу користувалися вчителі. Бо якщо хтось із них мусив на певний час відлучитися – всі йшли до їхнього класу та «позичали оповідача» на один-два уроки. Можна було не сумніватися: навіть найзатятіші лобуряки та хулігани-старшокласники боятимуться поворухнутись, доки маленький опасистий «Професор» переповідає щось карколомне з творів Артура Конан-Дойла, Гілберта Кіта Честертона, Агати Крісті, Едгара Аллана По, Джека Лондона, Жуля Верна, Герберта Веллса, Айзека Азімова чи Олександра Гріна. Якщо ж хлопець не вкладався у пару уроків, вже самі учні ладні були лишитися у класній кімнаті після занять, аби тільки дослухати оповідки опецькуватого розумаки.

Отож спираючись на ці три нюанси, Спартак почав звертатися до всіх дорослих з одним-єдиним запитанням: чи вийде з нього письменник, на їхню дорослу думку?.. І що ж?! Усі до одного вчителі (навіть ті, хто «позичав оповідача») відповідали з неприхованим подивом:

– З тебе?! Письменник?! Пхе!!! Звісно, не вийде! Письменник – це Пушкін!.. Лермонтов!.. Блок!.. Єсенін!.. Як казав Маяковський – «Хмара в штанях». Письменник – це пташка, яка легесенько пурхає з гілки на гілку і ширяє в хмарах!.. Витончена особистість, чуттєва, нервова і примхлива. А поглянь тепер на себе: та ти ж «ходяча енциклопедія»!!! Ти такий земний і реальний, що… Ну, куди тобі літати?! Яка з тебе пташка чи «хмара в штанях», коли ти обома ногами на землі стоїш так міцно й непохитно, немов скеля?! Ні-ні, не видумуй: ти можеш бути, скажімо, вченим – математиком, фізиком, хіміком чи ким там схочеш!.. А не хочеш вченим – станеш інженером. Але письменником?! Облиш…

Далі в ленінській роботі «Партійна організація та партійна література» Спартак вичитав наступну думку Вождя світового пролетаріату: літератор неодмінно має бути партійним! Це насторожувало. От, наприклад, подивитись на тата Андрія: його батька – діда Федора Леонтійовича Сивака – розстріляли як «ворога народу», хоча він був відданим тілоохоронцем товариша Косіора, пам’ятник якому стоїть^[7] у скверику на вулиці Артема. Косіора теж розстріляли, але йому хоч би монумент встановили! А щодо діда Федора навіть невідомо, де його поховали… Тим не менш, тато Андрій всіляко вдає із себе вірного ленінця й навіть став секретарем парторганізації. Бо інакше, мовляв, його запідозрять у нелояльності до влади і всіх їх знищить КДБ. Разом зі Спартаком, між іншим… То що, без членства у такій Партії він не стане літератором?!

Але найбільше розхолоджували відповіді родичів. Поговорити з львівським дядьком Рафкою ніяк не вдавалося: окрім бардівських пісень (найбільше – «двох Юріїв», Кукіна і Візбора), він з племінником не розмовляв ні про що інше. Запорізький дядько Льоня був відвертішим:

– Племінничку, ти що ж таке собі надумав?! Та хто ти такий?! Ганчірка! Шмаркач! Слинько! Мамусин синочок улюблений!.. Та я в твої роки грозою всього Подолу був!!! А ти… Та щоб стати письменником, треба їхати в Москву і в Літературний інститут поступати! А там знаєш, який конкурс?.. О-о-о!.. А в Києві письменником не станеш. Отож витри шмарклі, забудь і марш до мамунечки під спідницю!!! Там і сиди й не висовуй звідти носа.

Почути таке Спартакові було тим більш образливо, що ім’ям рідного дядька він назвав головного героя «Польоту в один кінець». Але якщо ні, то ні – що тут поробиш!.. Далі настала черга батьків. Тато Андрій завів свою звичайну, а тому дещо набридлу пісеньку:

– Ти безталанний. Талановиті діти коли виходять? Коли батько старий, а мама молода. У нас із твоєю мамою різниця всього лише сім років, а не двадцять і не тридцять. Отож у тебе не може бути таланту. І не думай!..

Нарешті мама Гатя заперечила доволі жорстко:

– Синку, щоб вступити до Всесоюзного літературного інституту в Москві, треба мати великий блат. У нас серед далекої ленінградської мішпохи є такий собі дядя Додік Ґрінбаум, він теж нафантазував колись, що стане письменником, навіть завів особливий такий зошит, до якого занотовував власні думки, що здавалися йому мудрими. Мріяв, що колись видадуть таку спеціальну книженцію – «Мудрість Давида Ґрінбаума». Давно це було, десь майже по війні. Отож цей шлепер аж п’ять разів намагався вступити до літінституту, щоразу провалювався, а тоді озлобився на весь світ, зіпсував життя собі та своїм батькам… Тобі що, хочеться поневірятись так само?!

– А якщо не в літінститут?.. – обережно поцікавився хлопець.

– Гаразд, давай по-іншому. Візьмемо наш університет імені Шевченка: та там же всі націоналюги-бандерівці, як-от Тамара Антипівна! І ти, маючи матір-єврейку, хочеш там навчатися?! Та тебе одразу ті бандюгани зжеруть! Не видумуй. Ну, педінститут… Хочеш стати вчителем і весь час мати проблеми зі школярами-неслухами?.. Ні-ні, справжній чоловік мусить розумітися на всякому залізяччі, на техніці. А література?.. – мама зітхнула. – Ну, в шкільні роки я теж вірші писала – і що з того?! Коли народився ти, моє сонечко золоте, я всі ті вірші спалила заради любого мого синочка! А тобі краще навіть не починати. Більше нервів збережеш, отак.

Підсумувавши всі ці думки, Спартак не на жарт засмутився. Ну так, кожен рядок рукопису оповідання «Політ в один кінець» буквально благав: повір, хлопче, доля прозаїка-фантаста – це твоя доля!.. З іншого боку, всі вчителі та родичі (з обома батьками включно) були проти його задуму. І навіть товариш Ленін зі своєю тезою про «партійного літератора» теж проти. То, може, він помиляється, а дорослі мають рацію?! Як же вчинити…

Хлопець довго думав і насамкінець вирішив… усіх перехитрувати! Що ж, він вивчиться на того, на кого захочуть дорослі. А вже вивчившись – рано чи пізно таки стане прозаїком-фантастом! Звісно, без літінституту чи університету зробити це буде важко. Але хіба ж мало пишуть у передмовах: «Титул фантаста письменник NN підтвердив високим званням кандидата технічних наук»?! Той-таки Айзек Азімов є доктором біохімії. Єврей, народився на Смоленщині 2 січня, а Спартак – напівєврей, народився в Києві 4 січня… Це ж, вважай, в усіх відношеннях поруч! То що, хіба не можна стати вченим, а вже потім і письменником?..

Аби перейти до практичного виконання задуманого, бракувало якогось малесенького штришка, будь-якої дрібнички. Для того щоб у пересиченому водному розчині солі почав рости прекрасний досконалий кристал, потрібна малесенька порошинка. Її роль саме й зіграли слова, сказані щойно Веніаміном Матвійовичем: «Такі патякала, як ти, довго не живуть». То що, кажете, не вийде?! Та ні, все з точністю до навпаки: умовно кажучи, його рано чи пізно «заріжуть» через те, що він стане письменником! Не поетом, звісно, а прозаїком-фантастом, – але він уже знав, що усіх фантастів посилено «пасе» КДБ! А хто ж його «заріже», як не чекісти?! Кого понад усе в житті боявся тато Андрій, як не їх?..

Отож для початку Спартак відніс мамі Гаті довгоочікуваний мідний тазик. А потім вчинив саме так, як порекомендувала вона: пішов на розташований в кутку двору смітник і там ретельно спалив зошит зі своїм дебютним НФ-оповіданням «Політ в один кінець». При цьому дивлячись на вогонь, що поглинав аркуш за аркушем, чомусь не відчував ніяких негативних емоцій. Навпаки, це полум’я, здавалось, очищувало його помисли й освітлювало подальший шлях. Непростий, звивистий, тернистий… але той самий шлях, яким не пройде більш ніхто. Тільки він – майбутній прозаїк-фантаст Спартак Сивак. Хлопець навіть нашіптував при цьому:

– Нічого, нічого, я ще візьмуся за літературу як слід! Лише б школу закінчити, а там і виш… Але своє я ще візьму, й ніхто мені не завадить. Ось побачите. Колись-то всі побачать, як я візьмуся за цю справу!..

Дізнавшись про спалення дебютного рукопису свого любого хлопчика, мама Гатя на пару хвилин відірвалася від мідного тазика, в якому саме закипало бурштиново-прозоре абрикосове варення, ніжно поцілувала сина в чоло й мовила:

– Молодець, мій хлопчику! Хоча ти міг би дати мамі почитати своє творіння, перш ніж спалювати, однак у цілому ти вчинив правильно. Молодчинка! Ну її, ту літературу, до біса. Простішим треба бути. Простішим і скромнішим… А літературою цією клятою нехай займаються всякі шлепери, як той наш родич Додік Ґрінбаум. Ото вже точно кажуть: «Шмок^[8] Додя в нашому взводі», – це саме про таких, як він!..