Дівчина не встигла відповісти, бо на порозі саме став новий гість. Білявого молодика в довгому плащі і шарфі представили як Енея, «в миру» – Руслана. Він, як повідомила Мавка, недавно закінчив режисерський факультет інституту імені Карпенка-Карого.

– Дивіться, що я приніс, шановні добродії! – гість театральним жестом розкрив пакет і дістав з нього стародрук. – Тут є згадка про славнозвIсного козака Мамая.

– Добре було б відтворити думи й пісні його часів, – подав голос Іван.

– А чому б і ні? – пожвавішав господар. – На моєму майбутньому диску буде, наприклад, «Дума про трьох братів азовських». Ось послухайте.

Він узяв бандуру і завів спроквола, немовби якимсь потойбічним голосом. Тонкий вогник свічки ніби ледь помітно здригався в такт речитативу Майстра, якого півколом обступила молодь. Довгокоса Мавка з квітчастою хустиною в руці чи то танцювала, чи виконувала якісь повільні магічні рухи в такт вогникові й повільним словам музиканта. Танок тіней по стінах і стелі тепер став уже цілком чаклунським. Настя застигла, вражена.

Перед нею ніби розчинився космос. Досі ніколи не спадало на думку, що можна так природно жити в контакті з минулим. Це нагадувало переселення душ. Та він справді характерник! Майстер замовк. Якусь хвилину ще панувала тиша, тримаючи енергетичний панцир співу навколо людей.

Однак Енеєві кортіло похвалитись трофеєм.

– Українці називали «мамаями» кам’яних ідолів на курганах, – заговорив він, гортаючи книгу. – То були здебільшого половецькі статуї у вигляді вагітних жінок і воїнів. Канонічні зображення козака з’явилися в часи народно-визвольних змагань в Україні. Люди вірили, що Мамай не загинув. Існує легенда, що в казематі він малим шилом накресли на стіні баского коня з чорною гривою. Не встиг лишень домалювати одну підкову, бо варта якраз відчиняла двері в’язниці. Сила характерника оживила коня. Мамай скочив на нього і рвонув геть. А в руках у катів залишився його старий чобіт, який і повісили замість Мамая.

– Ой, а в нас вірять у таке! – Мавка аж розчервонілася. – Я ж з Миколаївщини. У нас в Первомайську є такий краєзнавець… Так він каже, що народився козак Мамай у Побужжі. Там недалечко є острів Мамай. Ось у цій місцині, кажуть, ще до Запорізької Січі козацтво заснувалось!

Нінзя відклав ножа, яким щойно скінчив чистити печену картоплину і, ніби дражнячись, кинув:

– Але ж нема ніяких наукових підтверджень того, що те все не казки. Пишуть, наприклад, що Мамай – не ім’я, а одна з назв козака взагалі.

Майстер знав, що між хлопцями зараз розпочнеться суперечка. Один із них належав до людей, які беззастережно романтизують історію України, хоча був етнічним росіянином. Інший, задерикуватий Ніндзя, завжди під’юджував цього мрійника.

– Ти ніколи не замислювався про те, щоб створити фільм про козака Мамая? – несподівано запитав Майстер у Енея.

– Хіба що в манері арт-кіно, – з готовністю відповів той.

Власне, вони всі говорили про речі, давно відомі дівчині, але вкладали в свої суперечки особливий зміст, ніби хотіли продемонструвати гості, чим живуть, чим цікавляться, що вважають важливим для себе. Настя зрозуміла: це ідеологія братства, створеного ними, це той єдиний вихід, якого шукає для себе справжня українська душа, сентиментальна й романтична, котрій замало хліба буденного…

III

Ніндзя взявся провести Настю додому, тим більше, що мешкали вони в одному мікрорайоні. У хаті Майстра хлопець здавався надто балакучим, але зараз, коли залишилися вдвох, Настю це влаштовувало – її переповнювали враження.

– Добре, що ми з тобою сусіди! – радів Артем. – Раніше ми з батьками жили майже на околиці, за три автобусні зупинки від метро «Святошин». Тіснилися в кімнаті сімейного гуртожитку, заселеного аспірантами, молодшими науковими працівниками, кандидатами наук. Тоді, у вісімдесяті – на початку дев’яностих, усе Академмістечко жило ідеями Української Гельсінської Спілки, своїх дітей молоді науковці водили вчитися до народних майстрів у музей «Пирогів». З Павлом Бортником я познайомився в музеї Гончара…

В електричці вони сиділи біля вікна. Дівчина стомилася, та коли виринала з власних думок, виявлялося, що слухати нового знайомого доволі цікаво. А він все розповідав про майстер-класи, літні школи для юних кобзарів, семінари з народної творчості, конференції та міжнародні проекти.

– Напевне, саме з цього живе пан Павло? – сказала Настя. – Як на мене, в нього хворобливий вигляд. І, мабуть, йому дуже самотньо в хаті, коли немає гостей.

Артем кивнув і глянув їй у вічі, та вочевидь стримався, щоб не сказати більше. Помовчали. Нарешті, хлопець знову заговорив:

– У вісімдесяті роки за кобзарювання можна було загриміти в «каталажку». Бортник і такі, як він, виходили на Андріївський узвіз, на могилу студентів, загиблих під Крутами, чи на Замкову гору й влаштовували марші з прапорами. Він співав тоді мало знані стрілецькі та повстанські пісні, колядки. А дім, де ти була, придбали пану Павлу за гроші кобзарського товариства. Відтоді до нього звідусіль приїжджають новобранці вчитися ремесла. Сплять на підлозі, їдять мало, зате кажуть потім, що пережили справжнє духовне піднесення… Ми теж часто співаємо біля Михайлівського собору, Покровської церкви або в Національному музеї народної архітектури та побуту «Пирогові»…

– Це все не нагадує жебрацтво?

– Ну, хто як розуміє… У відповідності до власного рівня, – іронічно всміхнувся Ніндзя. – Кобзарство – це промовляння самої душі предків у стародавній музиці! Яке може бути жебрацтво сьогодні? Те, що в підземці – то робота, де є свої начальники, свої збирачі податків… Не плутай понять, будь ласка. Ми співаємо в людних місцях для того, щоб серце гордині, бо це, ти знаєш, смертний гріх…

Артем помовчав і стиха додав:

– Павло Бортник вважає, що дев’ятнадцяте і двадцяте сторіччя не виспівані. Я думу написав…

– Про що?

– Про Чорнобиль.

Настя гмикнула і знову втупилась у вікно. На поля вздовж полотна вже впала ніч. Жодної зірки не проблискувало у грузькій бруднуватій чорноті, лише вдалині мерехтіли вогники якогось полустанку.

– Знаєш, – і далі сповідувався юнак, – я довго був ніби на роздоріжжі. Хто зна, ким ти станеш: може, істориком або мистецтвознавцем? Це був момент захоплення старовиною. Коли я зробив свою першу бандуру, Павло написав на ній: «Нехай шашіль неслави не з’їсть її на стіні». Я відчув, що мушу будь-що продовжувати цю роботу. Але мені далеко до тих, хто нині зі сцени грає на старосвітській бандурі. Я ж обрав політех. Точніше, його мені обрали батьки.

– Чому тебе звуть Ніндзя? – запитала дівчина, мовби не чула цієї сповіді, й глянула на Артема впритул.

– Та це жартома. У нас усі мають якісь прізвиська.

– Навіщо?

– Так було заведено задовго до мене. Я прийняв цей порядок.

– Запорізька Січ була своєрідним військово-чернечим орденом – це ви за аналогією з нею, так? Ось Бортник – старий парубок, і ви його наслідуєте.

Артем розсміявся.

– Це тільки збіг. А втім, я й не думав про таке. Справді… У нас майже всі хлопці неодружені.

– Кобзарі мали таємну «лебійську» мову, пісні, танець, який був і магічним, і бойовим мистецтвом… – Настя спробувала викласти все досі прочитане на цю тему.

– Та годі тобі! Ми тебе ніби налякали, чи що… А звідки ти все це знаєш?

– Я з Таврійських степів, так само, як і Василина. У нас гарний шкільний музей, а я в ньому була за екскурсовода.

– То ти – розвідниця! – розсміявся Артем.

– Ні, я не налякана й не розвідниця. Я приїздила запросити пана Павла, щоб зі своїми товаришами заграв перед викладачами й студентами консерваторії, а він відмовився…

– Запишався, – пожартував Артем, але ніби зважив подумки й нарешті сказав те, про що мовчав раніше: – У нього складний період. Знала б ти, як він страждає! Закоханий у Наталі. Її батьки – українці, підтримують зв’язки з батьківщиною через діаспору. Ця жінка дуже хоче, щоб він перебрався до неї в Париж.

– То в чім же річ?

– У чім-чім! У нього ж місія! Його місце – тут.

– Тобто…Боже мій, цей Бортник вважає себе святим!

– Може, він і справді святий. А що подвижник – то поза сумнівом. Серце в нього болить за Україну.

– Нічого собі… – Настя похитала головою і замислилася.

Нарешті вони вийшли на перон київського вокзалу.

– А я скоро поїду, – Артем знову взявся заповнювати паузи в розмові.

– Навіщо?

– Куплю собі свитку. Немає в чому ходити на колядки, – він спіймав здивований погляд і пояснив: – Ми ж на Новий рік усім кобзарським товариством колядуємо у Києві. Зберігаємо традицію. І до вас додому прийдемо, якщо ти не проти.

Настя знизала плечима чи то від холоду, чи то у відповідь на ці слова. Щоб це було, якби на Різдво завалилася в квартиру отака компанія, та ше й із піснями? І ледь не перечепилася об щось на дорозі.

– Обережно! – підтримала її за лікоть якась жінка – мабуть, власниця валізи. – Вибачте, а це і є та електричка, що їде на Ірпінь?

Говірка виказувала жительку півдня. Чіпка засмагла тітонька мала вигляд марафонця, для якого біг навіть із такою валізою ніщо.

– Так, це та сама електричка! – Настя зніяковіло обсмикнула на собі плащ.

Артем, захоплений власними теревенями, не встиг притримати дівчину, коли та спіткнулася, і тому мав винуватий вигляд. До самого входу в метро розмова не клеїлася – кожен думав про своє. На станції «Льва Толстого» розійшлися в різні боки, щоправда, телефонами обмінятися встигли.

IV

Жінка провела очима симпатичну пару, піднялась у вагон, обрала собі місце, сіла і з полегшенням зітхнула. Ось і здійснила подорож фірмовим поїздом «Таврія». Ще трохи – і вона буде вдома, з рідними. Місто, звідки дісталася, Надія Миколаївна, вона так і не полюбила, хоч минуло вже понад двадцять років з часу одруження. Потрапила вона до редакції херсонської обласної газети за направленням з університету. Після всього, що стається у будь-якому творчому колективі, – болісного набуття життєвого і професійного досвіду, дружби і ворожнечі колег, нескінченних відряджень у райони, публікацій з проблемних питань, – кореспондент Надія Лось отримала посаду завідувачки відділу місцевого самоврядування. Таке запізніле кар’єрне зростання, у віці «під сорок» – звичайне явище для регіональної преси, тут на затісному майданчику товчеться надто багато «золотих пер». Журналістка не відчувала радості з приводу свого підвищення – знала, що волі все одно не дадуть. Робота без натхнення виснажувала, мріялося хоча б про кілька днів відпочинку.