– Приховування доходів набуло масштабів, що перевершують припустимий рівень нормального розвитку економіки, – зафіксували диктофони першу заготовану зарані фразу.

Григорій Шило безперестанку поправляв окуляри лівою рукою, а правою підносив до них папірець з текстом, ніби отримав презентаційну теку лише за півгодини до заходу. Решта учасників з боку уряду – науковці та експерти – доволі напружено оглядали аудиторію. Євген знову озирнувся. Старші колеги майже нічого не занотовували.

– У разі, якщо тіньовий сектор складає тридцять відсотків будь-якої економіки, він набуває здатності до самовідтворення і надзвичайно сильно впливає на її офіційний сектор. Візьмемо хоча б нашу політику. Нерідко вона виробляється «в тіні». Навіть рішення на державному рівні приймають за участю тіньових олігархів, – пояснив один з авторів програми.

Але навіть ця радикальна фраза не особливо вразила «зубрів».

– Наша економіка – це «рукотворне диво», що є результатом відповідної політики, – посміхнувся у вуса сивочолий журналіст. – Кому на користь така політика?

Він міг би розраховувати на конкретну відповідь, однак не взяв до уваги неспроможності високих експертів відповідати самостійно, без заготованих варіантів. І цей удар довелося прийняти багатостраждальному заступникові міністра.

– Я не розкрию великої таємниці, якщо скажу: що сучасний стан економіки влаштовує хіба що тих, для кого став звичним встановлений порядок «каналізації» українського капіталу в офшорні зони, хто поки утримує безконтрольну владу над ресурсами держави, – говорив пан Шило. – Сьогодні зростання економіки є ознакою її виходу «з тіні». Цілком реально прогнозувати збільшення внутрішнього валового продукту на один-два відсотки щороку за рахунок підприємств, які перемістилися «на світло».

У залі піднялося кілька рук.

– Чи можна вважати це спробою налагодити діалог з бізнесом? – поперед інших устиг молодик із якоїсь газети, й на нього з посмішками озирнулися літні колеги.

– Так. Цей документ розміщено на веб-сайті міністерства. Уряд розгляне Програму після публічного обговорення. Треба зламати радянський стереотип: «Геть багатих і злодіїв – вони жирують завдяки тінізації». Чим більше багатих сплачує податки, тим багатшими стають держава та її громадяни.

Журналісти перезирнулися. Вони знали дещо таке, що примушувало їх сумніватися у щирості цих заяв. А як же з анонімними банківськими рахунками, на котрі так наполегливо вказують міжнародні кредитори українського уряду? Кореспондент Радіо «Свобода», з усього видно, стріляний горобець, попросив уточнити: що автори програми думають про збитковість акціонерних товариств, у яких наявний державний пакет? Заступник міністра мусив зізнатися, що таких підприємств в Україні нараховується сімдесят п’ять відсотків, а їхня «збитковість», на його думку, здебільшого є результатом хитрої бухгалтерії. Євген силкувався вловити хід думок тих, хто ставив запитання. Проблеми макроекономіки… Боже, як мало говорило йому це словосполучення!

Прес-конференція розчарувала. Ну що він зробив як кореспондент? Переписав прес-реліз і бездумно зчитав з диктофона загальні фрази. На якого читача це все розраховано?!

VI

Редакційна круговерть як об’єктивна реальність була нещадною до новачка. Щойно спробував підсісти на комп’ютер у одному з кабінетів, як тут-таки Євгена зігнала з цього місця провідна журналістка з відділу політики. Тоді він спробував примоститися в приймальні редактора і вже підбирався до системного блоку, коли зчинила ґвалт секретарка.

– Вибачте, будь ласка, але мені треба це здавати в номер! – хлопець глянув благально, й дівоче серденько на якусь часину розтануло.

Що далі він набирав текст, то з більшим невдоволенням помічав, що скочується до простого формального звіту. Несподівані повороти дискусії ніяк не потрапляли «у кадр». Та й обмежений обсяг не давав змоги розгорнути жодної думки.

– Чи не запізно? – меланхолійно, немовби в себе, поцікавилася заступник редактора Валерія Каперс, коли Чубенко поклав перед нею свою інформацію з позначкою «У номер!». – Що, якась сенсація?

Вона запалила сигарету і випустила дим просто Євгенові в обличчя, ще й при цьому зміряла з ніг до голови майже безбарвними очима.

– Вранці редактор мене відрядив на цей захід.

– Ну то й що?

Кореспондент знітився і замовк.

– Гаразд, я перегляну твій допис. Якщо буде місце, поставимо в номер. Але не обіцяю, – Валерія загасила об тарілочку наполовину викурену сигарету.

Недопита кава на столі була притрушена попелом. «Якийсь дивний колір волосся!», – подумав юнак, зваживши на хлопчачу зачіску цієї жінки зі статурою підлітка. Власне, якою ще могла бути заступниця редактора серйозної київської газети? Євген уже не існував для неї, коли повільно відступав до порогу.

За дві години Євген побачив свою інформацію на газетній шпальті нещадно скороченою і затиснутою в куток. «Це – день мого життя, перший робочий день штатного кореспондента…» – з жалем подумав він. Що ж: обирати нема з чого, мусиш звикати до тутешніх порядків…

У редакції було повно дивних жінок. Власне, газету випускали здебільшого представниці слабкої статі. Лише дві-три зовсім молоді особи відверто намагалися привернути до себе увагу чоловіцтва. Решта вдавали вкрай заклопотаних, мали не надто здоровий вигляд, і відверто зневажали дрес-код. У «Моїй Україні» спостерігалася досить велика плинність кадрів. Ті ж, хто прикипів до редакції душею, нерідко надовго затримувалися на роботі. Одні доробляли те, чого не встигли за день, адже редакційна метушня зовсім не означає напруженої праці, а швидше – навпаки, руйнує будь-яку можливість для неї. А, певне, були й такі, хто не надто квапився додому – тут чимало хто ще не встиг створити сім’ю.

Каперс уособлювала характерну представницю цього напівбогемного товариства. Гра, містифікації, розіграші, а головне – інтриги були природною стихією цієї безстатевої на вигляд особи. Свого часу Дмитро Чорнята зробив ставку саме на її гостре перо. Кілька років тому вдалося підвищити попит на «Мою Україну» завдяки газетному «милу» – вигаданому і написаному Валерією продовженню відомого бразильського телесеріалу. Безневинну літературну пародію читач залюбки «проковтнув» і не помітив «підтексту», яким так пишалася авторка. Проте наклад газети помітно зріс, і це якийсь час допомагало колективу встояти під натиском позивачів і перед загрозою чергової фінансової кризи. У редакції ходив жарт про те, що улюблений вид транспорту Лери – танк. Однак це ніяк не поєднувалося з іміджем святої, хоча Чорнята щосили зводив її на цей п’єдестал. «Свята» не вписувалася в засновану нею популярну рубрику «Каскад маразмів», їй не пасували щораз нові химерні псевдоніми на кшталт «Вівдя Борщ». Саме вона була ідейним натхненником і провідним автором «жовтих сторінок».

Якось після чергового «приперченого» фейлетону, що мав вигляд скетчу, в редакцію зателефонували «згори» з проханням не ображати керівника сусідньої держави і вгамувати екстремалку. Валерія впала в нудьгу. Душа її жадала ризику. І ось Каперс вирушає до чеченської столиці, де щойно закінчилася чергова серія бойових дій. Репортаж про інавгурацію новообраного президента охопленої полум’ям республіки зробив Валерію знаменитою. Але Чечня була одна, а Каперс щодня хотіла бути різною і потребувала своєї добової дози екстриму. Можливо, так жінка захищала свою психіку, що потроху руйнувалася в одноманітній газетярській метушні. Валерії доводилося шукати заміни гострим відчуттям усередині цього нудного збіговиська.

Окрім рукотворної ікони в образі войовничої амазонки, в редакції була пам’ятка місцевого значення, до якої навідувалися всі, незалежно від свого бажання, а саме: таке собі домашнє божество на ім’я Віра Терентіївна. Ця зморшкувата фарбована блондинка в стилі Марлен Дітрих була різкою, як оцет, і діловою, як чиновник рейху. Віра Козуб осіла в «Пресі України» з часів розквіту партійної демагогії сімдесятих. Значилася як завідувачка відділу, однак головним її завданням було відбиватися від судових позовів, якими закидали «Мою Україну».

Відведений для Козуб кабінет, завалений різноманітним мотлохом, нагадував зарослу мохом і обплетену плющем печеру. З розвалених шаф тут звисали пагони в’юнких кімнатних рослин, цвіт яких залишав на паперах ядучий пилок упереміш із попелом сигарет, котрих Віра Терентіївна викурювала неймовірну кількість. На вицвілих і де-не-де облуплених стінах теліпалися старі календарі та картинки з котами. Здавалося, в цій норі животіє притрушена нафталіном карга, яку вже не варто сприймати серйозно. Але враження виявилося оманливим. Насправді в цьому кабінеті вирувало життя. Це був редакційний відділ безпеки, оборони і мобілізації. Тут зберігались усі підшивки «Моєї України» разом із внутрішньою документацією, якої не здавали в міський архів, та новітнім офіційним листуванням. Схованкою для особливо важливих паперів слугував старовинний сейф. Щоправда, в ньому тримали ще й цукор для редакційного чаювання, але про цей стратегічний запас господиня кабінету давно забула.

Незважаючи на дисгармонійний інтер’єр, дивна кімната для декого правила за приміщення для релаксації. На розхитаній тумбочці тут височіла старезна пальма, а на підвіконні підстрибували горобці, яких жінка годувала з руки. Тут-таки в коробках з-під усякої всячини вона вирощувала розсаду помідорів для своєї дачі, а ще – тримала горнятко із смаженим соняшниковим насінням. Така собі оаза в центрі метушливої редакції, де багато хто полюбляв теревенити з Вірою Терентіївною, а заразом і лузати насіннячко задурно. У свої шістдесят з гаком років Козуб у редакції відігравала роль соціального психолога, референта і хрещеної матері цілком дорослого синочка, сорокап’ятирічного Дмитра Чорняти. Інколи вона підгодовувала його рештками свого домашнього бутерброда, а крихти вже діставалися горобчикам. Та одним з найважливіших обов’язків реліктової пані були функції своєрідного ВТК. Якщо Віра Терентіївна після двох-трьох тижнів із дня працевлаштування новачка виголошувала щодо нього свій негативний вердикт, бідолаху негайно звільняли без жодних пояснень.

Система найму в редакції була проста, як у добу феодалізму. Єдиним діячем так званої профспілкової організації, котру після тривалої летаргії ніхто не хотів очолювати, призначили сварливу друкарку Зою, а журналістський осередок ще за часів царя Панька очолила пані Козуб. У неї на цій громадській посаді не було конкурентів, якщо не брати до уваги самого редактора. Валерію Каперс цей статус не цікавив, а Марія Петрівна з відділу листів, мовчазна, як чорниця, й така само покірлива, не сміла б і мріяти про подібне піднесення. За всі роки існування газети до лав Спілки журналістів не вступив жоден молодий працівник редакції, – якийсь час більшість таких навшпиньки скрадалися повз кабінет Козуб, та згодом все одно щезала, як привиди. Незмінним залишався тільки особовий склад керівників середньої ланки, тобто численних заступників Дмитра Чорняти. Редакційним менеджментом тут також не надто переймалися – запозичили з інших епох. Євген уперше побачив живі ілюстрації до розділу з підручника історії, присвяченого періодові непу, коли в хазяїна працювали два-три десятки «лобів», а над ними для зміцнення господарської структури стояло майже стільки ж наглядачів. Наймитів не жаліли. Мовляв, одні підуть геть – нові знайдуться. Однак Євгена тішило принаймні те, що його Дмитро Віталійович з якихось незрозумілих міркувань підпорядкував безпосередньо собі.

VII

Женя міг би пишатися своїм окремим кабінетом, якби не декілька прикрих дрібниць. Перекошена віконниця із тріснутими, закіптюженими шибками заввишки три метри ніяк не зачинялася, самотня лампочка без плафона тьмяно блимала високо під стелею і тільки дратувала. Комп’ютера взагалі не дали, із техніки знайшовся лише роздовбаний телефонний апарат із довжелезним заплутаним дротом. Незакріплена дошка старезного столу ковзала туди-сюди й не дозволяла зіпертися ліктями. Як у столітнього дерева вік вираховується за кількістю кілець на зрізі стовбура, так і на цій подзьобаній не знати цим дошці роки її тяжкої праці означилися незчисленними слідами від чашок із чаєм. А головне, в кімнаті свистів протяг – мов у собачій буді десь на подвір’ї тракторної бригади. Втім, влаштовуючи кабінет на місці друкарської підсобки, в бетонній «трубі» – переході з одного корпусу в інший, цим нітрохи не переймалися практичні люди, здатні вельми раціонально розпланувати виробничі площі.

Хлопець торкнувся пальцем курної полиці сумно похиленої шафи й вкотре вже подумав, що в такому становищі обирати нема з чого. Мало кому з Чубенкових ровесників настільки поталанило: його, студента третього курсу, взяли на роботу до популярного всеукраїнського видання. Тепер слід зібрати докупи розгублені думки і визначити свої головні завдання на цих теренах. Адже в редакції ніхто, крім Євгена, не писав на економічні теми. Належало виявляти не просто творчі здібності. Поки бракує економічних знань і практики – підкорюватимемо читача віртуозністю виконання…

Якщо вірити словам заступника міністра, найближчими роками актуальність теми палива та енергетики, зовнішньої торгівлі й фінансів тільки зростатиме. Адже ці сфери діяльності формують шістдесят відсотків української економіки, саме той ласий шматок, якому невигідно виходити з «тіні». Привчений батьками з обережністю ставитися до будь-якої інформації, хлопець вирішив розкласти по теках вирізки з газет і власні нотатки з різних прес-конференцій. Часу було вдосталь – і години не минуло від початку робочого дня. Та несподівано Євгенові міркування перервав телефонний дзвінок.

– Доброго дня, Женю. Будь ласка, зайди до мене, – голос редактора звучав напрочуд м’яко.

Три сходинки вниз, із тунелю, і дванадцять нагору, на п’ятий поверх. Тиша коридору переривалася ледь чутним важким диханням пресів у друкарському корпусі. Усі ще тільки поприбігали і не встигли перемкнутись із учорашніх домашніх справ на сьогоднішні робочі.

Дмитро Віталійович був, як завжди, у світлій сорочці з темною краваткою. Кинув швидкий погляд на нового кореспондента, подумки несхвально оцінив його довгі темно-русяві кучері й потерті джинси.

– Ось тобі номер мобільного телефону. Набереш помічника народного депутата, який працює з Борисом Шевченком. Сподіваюся, ти знаєш такого нардепа? Треба взяти в нього інтерв’ю. Борис хоче об’єднати декілька партій. Швидше за все, й очолить нову політичну структуру.

– Але ж я маю займатися економікою, – здивувався Євген.

Редактор посміхнувся самими кутиками губів.

– Борис Шевченко – заступник голови бюджетного комітету Верховної Ради. Ти матимеш нагоду дізнатися про все, що тебе цікавлять.

Чубенко, не гаючи часу, набрав номер телефону, отриманий від Чорняти.

– Звичайно, приїжджайте, – відповів дзвінкий дівочий голос. – Ми вас чекаємо в приміщенні бюджетного комітету. Перепустку вже замовлено.

Парламентський корпус із численними профільними комітетами на вулиці Банковій розташовувався за два кроки від Адміністрації Президента. Євгена зупинили тільки один раз, під час перевірки редакційного посвідчення у фойє комітету. У кабінеті, де мала відбутися зустріч із депутатом, Чубенко побачив кругловиду темнооку дівчину. Вона запропонувала філіжанку кави і вибачилася за затримку – Бориса Миколайовича викликав голова Верховної Ради.

Помічницю звали Анастасією, і прізвище вона мала чудернацьке – Невінчана.

– Здається, ми з вами десь зустрічались, – оригінальнішої фрази Євген підшукати не встиг, але обоє розсміялися.

– Може, в університеті? Я на третьому курсі юридичного.

Тієї ж хвилини двері відчинились і увійшов ставний чорнявий чолов’яга приємної зовнішності, у вишуканому костюмі, – господар кабінету.

Євген встигнув ознайомитися з його біографією. За останнім парламентським призовом Шевченко потрапив у вищий ешелон влади разом із десятками інших грошовитих добродіїв. У свої тридцять три він зробив блискучу кар’єру – захистив дисертацію про стан українського фондового ринку, налагодив бізнес у сфері експортно-імпортних операцій і фактично придбав собі партію, яку згодом підтримали члени його депутатської групи. «Такі манери бувають хіба що в дипломатів», – подумав Євген, спостерігаючи за ним. Надто шляхетно співрозмовник тримав голову і дивився прямо у вічі, втім погляд був не надокучливим, не важким, а м’яким і трохи сумовитим, як у П’єро.

У відповідь на ледь помітний знак свого боса Анастасія вийшла з кабінету.

VIII

– Ви – Євген Чубенко, – чи то ствердно, чи то запитально сказав Шевченко, запрошуючи гостя сісти ближче і вдивляючись у його засмагле обличчя. – Є подія, про яку я хотів би повідомити вашій газеті. Можливо, ви маєте до мене якісь запитання. Готовий на них відповісти. Для початку, мабуть, просто поговоримо.

Депутат показав на увімкнений диктофон гостя, натякаючи на конфіденційність розмови.

Женю приємно вразив такий проникливий вступ. Хлопець подумав, що, мабуть, між редактором і цим народним депутатом існує якась попередня домовленість, зміст якої йому навряд чи колись буде відомий. Проте свою роботу він виконає, як належить. Чубенко вимкнув диктофон і несподівано для себе поставив Борису Миколайовичу запитання, на котрі той, власне, не зобов’язаний був відповідати:

– Донедавна ви очолювали інвестиційну компанію, яка своїм втручанням у різні галузі виробництва змінювала і наділі змінює клімат на підприємствах. Сьогодні це суднобудівні заводи, а завтра – кондитерські фабрики. І всі вони із збиткових перетворюються на прибуткові. Як вам це вдається?

В очах Шевченка промайнуло щось задерикувате.

– Ми прискіпливо добираємо об’єкти інвестування. Спрямовуємо кошти у досить привабливі проекти, на відміну від того, що робила переважна більшість учасників ринку. Багато хто з них в Україні був портфельним інвестором, тоді як після надходження капіталу очікувалися прибутки. Ми не прагнемо легких, швидких грошей, а йдемо тільки туди, де справді знаємо ситуацію і бачимо, які заходи сприятимуть достатньо швидкій віддачі.

Журналіст похапцем нотував. Більшість формулювань були для нього відкриттям. Парламентський «П’єро» потроху підіймав перед студентом завісу, за якою досі крилась українська «тера інкогніта» – власність в умовах часто завуальованого процесу концентрації капіталу. Наводилися аргументи, що цей капітал може існувати в межах правового поля, поповнюючи державний бюджет у вигляді податків. Євген насмілився зробити попередній висновок: Борис Шевченко – один з перших, хто, володіючи вирішальними паями акціонерного капіталу, відкрито, цивілізовано діє на фондовому ринку, одночасно займаючись виробничою діяльністю. І разом з цим жодної потреби в анонімності не відчуває.

– Вибачте, ще одне запитання, – Євген через поквапливість ковтав слова. – Після трьох років безробіття ожила «Ленкузня». Здається, «корабельна» карта стає козирною у зовнішньоторговельних стосунках України. Ви прорвалися до експорту суден крізь шлюзи кредитів. Є інші підприємства галузі. З огляду на це мене цікавить доля Херсонського суднобудівного заводу.