Розділ другий

I

Дощ періщив від самого ранку, але відмінити поїздку було неможливо. Павло Бортник сказав, як відрізав: «Зустрінемося на Покрову». А сьогодні якраз 14 жовтня. Настя визирнула у вікно вагона: ось вона, платформа з табличкою «Ірпінь». Плащ, парасолька, сумка. На східцях ввічливий провідник підтримав дівчину під лікоть: «Обережно, тут слизько». Ще раз поглянула на адресу. Будинок, куди вона прямувала, виявився зовсім близенько. Це була затишна провінційна вуличка.: похнюплені старі каштани вздовж вузенького тротуарчика, прив’яла трава під фарбованими парканами. Дощ, нарешті, почав вщухати.

Завернула за ріг, забрела по кісточки в калюжу на тротуарі, якраз перед потрібним будинком. Чи ні – швидше, сільською хатою, розділеною сіньми на дві половини. Біля воріт ні дзвінка, ні таблички. Настя обережно прочинила хвіртку – ніякий пес не озвався, й вона осміліла зробила кілька кроків до ґанку, постукала.

– Заходьте!

Майстер сидів за грубим столом посеред кімнати, вбраний у вишиванку. У руках він тримав цільний шмат дерева, з якого витесував бандуру. Чоловік сам чимось нагадував той дивовижний музичний інструмент, який для Насті досі залишався чарівної таємницею. Дівчину вразило, як точно про Бортника сказав один її знайомий: «Жодна фотографія не дає чіткого зображення його обличчя, усі риси розпливаються». Світлоокий і якийсь надто схудлий, він сидів на лаві спиною до вікна. Якоїсь миті сонце, неначе навздогін Настиним думкам, несподівано викотилося з-за хмар і окреслило постать майстра помаранчевим сяйвом. Дівчині згадалось, як вона шукала його біографії, та так і не знайшла нічого, крім дати й місця народження. Ніби він упав з небес задля якоїсь високої місії, а іншого людям і не потрібно знати. «Сприймайте мене таким, яким бачите», – мовби промовляв він всім своїм виглядом. У свої сорок сім років Бортник мав поставу струнку і витончену, як у юнака.

Він мовби забув про Настю, не запрошуючи сісти.

Дівчина озирнулася довкола й без дозволу прилаштувалася на лаві, накритій рядном. Світлиця випромінювала свіжість і чистоту. В чільному кутку – ікони в рушниках, по стінах – колекцIя зразків народного малярства. І багато музичних інструментів: кобза, ліра, бандура, торбан, цимбали, – у цьому розмаїтті Настя трішки загубилася, хоча й мала початкову музичну освіту. Багатьох інструментів вона просто ніколи в житті не бачила.

Справжня селянська піч обставлена всіляким домашнім начинням. На полицях вишикувалися чавуни, макітри й ступки з макогонами й дерев’яними ложками, полив’яні миски і кухлі. Прихилені до стіни ночви й рубель упоперек старовинної скрині доповнювали інтер’єр. Невже господар досі користувався цим усім? Чи то тільки колекція домашнього музею? Біля дверей, акуратно прихилені до стіни, чекали свого часу нові заготовки для бандур.

Тихий, стриманий голос Павла вивів Настю з її зачудованого стану.

– Я чекав на вас. Мене попередили. Вас зацікавила старожитня бандура?

– Так. Але не стільки мене, як мою тітку. Вона викладає в консерваторії.

– Даремно ви себе виключаєте з аматорів. Хто зна, ось побачите, що ми тут робимо, й самі закохаєтесь у бандуру…

Від погляду Павла Настю несподівано пройняло жаром.

Чого тільки про нього не казали. Мовляв, Бортник, з-поміж іншого, – характерник, віщун і чаклун. Про це Настю попереджали окремо, застерігаючи, що таких проявів офіційна церква не схвалює.

Майстер підвівся з місця, загортаючи свою роботу в клапоть полотна.

– Отож ви дізналися про нас у музеї Гончара?

Настя кивнула, не відводячи погляду від його рук. Він знову ніби забув про те, що збирався робити, й повільно сів на місце.

– Шкода, в консерваторії не визнають старожитньої бандури, – промовив, не дивлячись на Настю.

– Тепер готові визнати, – поквапилася вигукнути вона те, з чим приїхала. – Вас запрошують виступити в консерваторії з концертом. Прийдуть багато студентів і викладачів.

Павло Бортник скептично хмикнув.

– Не так усе просто. Бачте, багато хто чув про такий старовинний інструмент, як лютня, але більшість навіть професійних музикантів не знаються на традиційній українській музичній культурі. Бандура поряд з піснею в житті козака посідала друге місце після піднесення душі в молитві. 1950 року Іван Скляр створив бандуру, до якої потім люди й звикли. Однак її, на противагу давнім народним інструментам, зроблено за іншим каноном – академічним. У радянські часи заохочувалися тріо, і їхній репертуар відфільтровувався з ідеологічних міркувань. Для найпростіших народних творів і пристосували нову бандуру. І дотепер уся система музичної освіти залишається радянською. А найбільш прикро те, що вихованці системи подають себе як продовжувачів кобзарства.

– Я трохи знаю про цей… конфлікт, – Настя з натугою підшукувала слова. – Але невже тепер, на десятому році Незалежності, не можна дійти порозуміння?

Майстер навіть не глянув на дівчину. Знову розгорнув полотно над своєю заготовкою, погладив її, мов живу, взяв до рук мініатюрну сокирку й замислився, розглядаючи обтесане дерево.

– Вони цілковито нехтують кобзарсько-лірницькою традицією – естетикою, інструментарієм, репертуаром, – промовив нарешті. – Натомість нам дорікають за надмірне захоплення музеями, мовляв, ганяємося за примарами з минулого. Але, як на мене, нема гідного продовження традицій там, де людина стоїть між двох прірв, ладних її поглинути.

У Насті морозом обсипало спину.

– Що ви маєте на увазі?

– Те ж саме, що й Іван Мазепа у своїй промові до українців, коли побачив ці провалля. А згодом повинен був зробити вибір між Росією і Річчю Посполитою.

Божевільного, яку і всі пророки, – думала Настя вдивляючись в обличчя Майстра, погляд якого був спрямований крізь неї. Вочевидь, привиди минувшини не полишали в спокої його уяву. А недруги сьогоднішні для нього були не ліпші за тих, з сімнадцятого сторіччя. Обличчя Бортника випромінювало спокій при цілковитій переконаності в сказаному. Майстер анітрохи не хизувався перед дівчиною. З тим більшим бажанням вона вирішила перескочити на легшу тему.

– Як ви навчилися кобзарській справі?

– Налаштовував музичні інструменти з колекції Івана Макаровича Гончара, а як виконавець починав із уроків Георгія Кириловича Ткаченка, мого кобзарського батька. Він же, своєю чергою, успадкував манеру виконання від Петра Древченка, а той – від Гната Гончаренка…

Павло обережно зробив на деревині тонкий надріз, легенько зачистив наждаком довго примруженим поглядом вивчав зроблене з відстані, поки озвався знову:

– Дев’яносторічний художник Ткаченко був ландшафтним архітектором та чудовим акварелістом. Він казав, що в наш технократичний час проникає у минуле завдяки воскреслим мелодіям. Він створив у кобзарстві новий напрям – реконструкцію традицій, тобто відродження і майстрування старовинних інструментів, які потребують певної манери виконання.

– А чим же тоді, на вашу думку, є та музика, яку виконують у консерваторії? – чоло Анастасії прорізала мімічна зморшка.

– Там академічна бандура і класичний репертуар. Але будь-який слухач віддасть перевагу Бортнянському в первинному варіанті – з виконанням на клавесині. Те саме стосується органних чи фортепіанних творів Баха й Генделя. Академічна бандура, по суті, не має власного репертуару.

– Тим паче вам варто було б виступити з концертом у консерваторії.

– Не думаю. Якщо знайдуться охочі, нехай приходять на «Кобзарську Покрову» до Києво-Могилянської академії. Наші виконавці там знані…

II

Цієї хвилини двері до кімнати відчинилися і увійшли двоє хлопців.

– Наші братчики, – Бортник повернувся до юнаків.

– Іван! – назвався старший із них, – а тут мене звуть Лірником.

– Артем, – білозубо всміхнувся другий, кремезний і кучерявий. А для свого гурту я – Ніндзя.

Він озирнувся по світлиці:

– Що сьогодні робитимемо?

Але всі замислено мовчали. Павло на витягнутих руках тримав перед собою недороблену бандуру, як і раніше, її вивчаючи, Іван і собі уважно до неї придивлявся, Настя, відчуваючи, що змерзла і зголодніла, сумно спостерігала, як вечоріє за шибками. І Артем примовк, дістав з полиці свічки, запалив у старовинному поставці, хоча під стелею і висіла електрична лампочка.

Тоді Лірник вийшов і приніс дрова, вправно затопив піч. По світлиці війнуло теплим духом, стало затишніше, схотілося згорнутися клубочком, замружитися й крізь нещільно заплющені повіки стежити, як тіні гуляють по білих стінах…

– Яка погода на Покрову, такою і зима буде. Якщо цього дня сніг землі не вкриє – не випаде ні в листопаді, ні в грудні, – не вгавав балакучий Ніндзя. – А як щодо бутерброда із салом? – і зашарудів пакетом з харчами, який був поклав спершу на ослін коло дверей. Хазяйновито, як у себе вдома, відчинив буфет, дістав тарілки, великого ножа з різьбленим держаком, спритно почистив кілька великих цибулин, заходився нарізати їх тоненькими кружальцями. «Віртуоз!», – сонно подумала Настя, заколисана теплом і увагою. По хаті війнуло запахом печеної картоплі. Стіл уже застелили скатертиною.

Двері знову грюкнули, й до товариства приєдналася жвава дівчина Василина, яка називалася ще й Мавкою. Балакун-Ніндзя повідомив, що Мавка – солістка їхнього етногурту. Далі прийшли ще двоє парубків, із якими Настю не знайомили, світлиця наповнилася людом і веселими голосами. Один з незнайомців зняв зі стіни інструмент і почав перебирати струни. Усі заговорили разом, і найголосніше – горлатий Ніндзя. Настя вже знала про нього, що він поки лише вчиться робити бандури і прийоми, які йому намагається передати Лірник, опанував не до кінця. Але якоїсь миті всі раптом замовкли, ніби за таємним знаком. Нарешті тихо заговорив Майстер, який досі не брав участі в розмові:

– Настю, ви потрапили на наше перше зібрання з часу літніх канікул. Покрова остаточно завершує осінні молодіжні «вудиці». Відтепер молодь починає збиратися на вечорниці та досвітки.

– І весілля, – засміялася Мавка. – А ти заміжня, Насте?

– Ні.

– Тоді ти наша. Бували хоч раз на вечорницях?