15. Нове кохання

Зближенню Ковпервуда і Рити Солберґ мимоволі сприяла сама Ейлін. Вона зацікавилася Гарольдом, котрий побудив у ній не те щоб справжнє почуття, а скоріше якусь безглузду сентиментальну ніжність. У присутності жінок, особливо вродливих, Солберґ миттєво шарівся, ставав надзвичайно чемним, уважним і зумів цим сподобатися Ейлін. Вона вирішила неодмінно знайти йому учнів, а крім цього, їй було приємно бувати в студії Солберґів. Ейлін нудьгувала без товариства. А Френк заради пані Солберґ охоче супроводжував її. Переслідуючи свої власні цілі, він підступно заохочував це знайомство і часом пропонував Ейлін запросити Солберґів на обід або радив їй влаштувати у себе музичний вечір, аби дати можливість Гарольду виступити та трохи отримати грошенят. Ковпервуди запрошували Солберґів у свою ложу, надсилали їм квитки на концерти, по неділях і навіть у будні возили їх на прогулянку.

Саме життя з його фізіологічними законами часто бере на себе роль звідника. Позаяк Ковпервуд невпинно та схвильовано думав про Риту, вона також стала думати про нього. І з кожним днем він здавався їй все більш привабливим, владним і незвичайним. Відчуваючи його потяг, вона болісно боролася зі своєю совістю. Правда, нічого ще не було сказано, але Френк майстерно вів облогу, поступово заступаючи Риті всі шляхи до відступу – один за одним. Якось, коли ні Ейлін, ні Ковпервуд не могли приїхати до чаю, який по четвергах влаштовували у себе Солберґи, Рита отримала величезний букет чудових темно-червоних троянд. «Для затишних закутків вашої студії» – було написано на картці. Рита чудово знала, від кого ці троянди й скільки грошей вони коштують. Квітів було не менше, ніж на п’ятдесят доларів, і від букета віяло тією незвичною для неї розкішшю, яку могли дозволити собі тільки дуже заможні люди, фінансові функціонери та впливові біржовики. Риті щодня траплялися на очі газетні оголошення банкірської контори Ковпервуда. Якось вона зіткнулася з ним віч-на-віч у крамниці Меррила. Час був близько полудня, і Френк запропонував їй піти кудись поснідати, але Рита вважала своїм обов’язком відмовитися. Він завжди дивився на неї вперто, наполегливо та жадібно. Риті було приємно, що її врода дає їй над ним таку владу. Проти волі в голову їй закрадалася думка, що цей енергійний, чарівний чоловік може з часом оточити її розкішшю, яка й не снилася Солберґу. Однак зовні життя її текло по-старому, вона, як і раніше, трохи грала на роялі, ходила по крамницях, їздила в гості, читала, нарікала на лінь і непрактичність Гарольда, і лише іноді нею раптом опановувала дивна задума, і перед нею виникав образ Ковпервуда. Які у нього сильні та гарні руки, а погляд – ласкавий і водночас твердий, котрий усе бачить. Пуританству Вічіти (що вже дещо похитнулося перебуванням у колі чиказької богеми) доводилося туго в боротьбі зі спритністю і підступами нового часу, втіленими в цьому чоловікові.

– Ви якась невловима, – сказав їй Ковпервуд одного вечора в театрі, коли Ейлін із Гарольдом вийшла в фойє і вони залишилися вдвох у ложі. У залі стояв гомін голосів, і можна було говорити без побоювання. Пані Солберґ була чарівна у вечірній мереживній сукні.

– Ви так вважаєте? – сміялася Рита, задоволена зауваженням Ковпервуда та схвильована його близькістю. Вона все більше піддавалася його настрою, будь-яке його слово викликало в ній тремтіння. – А по-моєму, я істота доволі матеріальна, – додала вона і глянула на свої складені на колінах повні гарні руки.

Ковпервуд, котрий всім своїм єством відчував її матеріальність, так само, як і своєрідність цієї особи, куди багатшої за природу Ейлін, був глибоко схвильований. Почуття, настрої, фантазії, що володіли її душею, передавалися йому без слів, як подих вітру, захоплюючи та викликаючи у відповідь хвилювання в крові. У Риті було не менше життєвої енергії, ніж в Ейлін, але вона була витонченішою, ніжнішою та багатшою духовно. «Чи Ейлін мені вже наскучила?» – запитував він себе інколи. «Ні, такого не може бути», – вирішував він тут же. Але Рита Солберґ, без сумніву, – найпривабливіша жінка, яку він будь-коли зустрічав.

– І все ж таки ви – невловима, – продовжував він, нахиляючись до співбесідниці. – Ви нагадуєте мені щось, чого навіть не висловити словами: переливи барв, аромат, обривок мелодії… спалах світла. Я тепер тільки про вас і думаю. Ви дуже тонко розповідаєте про картини. Мені подобається ваша гра на роялі, ви вкладаєте в неї частинку себе. Ведете мене в інший світ, відмінний від того, в якому живу я. Розумієте, про що я?

– Я рада, якщо це так. – Рита глибоко і дещо театрально зітхнула. – Але ви малюєте аж надто привабливий портрет, я ще бозна-що про себе подумаю, – і вона зробила чарівну міну, округливши та випнувши губки. Розпалена, розпашіла, вона задихалася від почуттів, що її захоплювали.

– Авжеж, ви така, – наполягав Ковпервуд, – такою я завжди вас відчуваю. Ви знаєте, – він ще нижче схилився до її крісла, – часом мені здається, що ви ще зовсім не жили, нічого не бачили, але ж це багато додало б до вашої досконалості. Мені б хотілося, щоб ви побували за кордоном – зі мною або без мене. Я захоплююся вами, Рито. А я для вас хоч щось значу?

– Так, але… – Вона зам’ялася. – Боюся цього всього і вас боюся. – Її губки знову примхливо випнулися – мила звичка, що полонила його ще з першого дня знайомства. – Краще побалакаємо про інше. Гарольд жахливо ревнивий. І що подумає пані Ковпервуд?

– Я знаю, але чи варто зараз тривожитися про це? Й яка Ейлін шкода від того, що я розмовляю з вами? Життя – в спілкуванні індивідуальностей, Рито. А у нас із вами є дуже багато спільного. Хіба ви цього не відчуваєте? Ви – найцікавіша жінка, яку я будь-коли зустрічав. Ви відкриваєте мені щось нове, про що я ніколи навіть не здогадувався раніше. Ви маєте це зрозуміти. Скажіть мені правду, подивіться мені в очі! Ви ж не задоволені своїм життям? Не такі щасливі, як могли б, як хотіли б бути?

– Ні. – Вона задумливо розгладжувала пальцями віяло.

– Ви – нещасні!

– Колись мені здавалося, що я щаслива. Але це було давно.

– Воно й не дивно! – гаряче підхопив закоханий чоловік. – Ви не можете вдовольнятися роллю, яку виконуєте тепер, вона занадто для вас незначна. У вас є власна індивідуальність, а ви жертвуєте нею, щоб підтримувати багаття іншої людини. Не хочу цим сказати, що пан Солберґ не талановитий, але з ним ви ніколи не будете щасливі. Мене вражає, як ви цього самі не усвідомлюєте.

– Та звідки вам знати! – в її голосі чулася втома. Він пильно поглянув на жінку, і вона затремтіла.

– Давайте припиняти цю балачку, – сказала вона поспішно, – краще…

Ковпервуд поклав руку на спинку її крісла, він мало не торкався плеча красуні.

– Рито, – сказав він, знову називаючи її по імені, – ви – дивовижна жінка!

– О! – промовила вона ледь чутно.

Минуло днів десять, як Ковпервуд знову побачив Риту. Якось під вечір Ейлін заїхала за ним у контору в новому екіпажі, захопивши дорогою Солберґів, аби їхати разом прогулятися. Ейлін правила, Гарольд сидів поруч із нею попереду, а Ковпервудові з Ритою залишили місця на задньому сидінні. Їй навіть на гадку не спало, що Ковпервудові подобається пані Солберґ, – так обережно він поводився. До того ж Ейлін не сумнівалася в своїй перевазі над Ритою. Як же, вона ж і вродливіша, й одягається краще. Рита їй не рівня. Дружина Френка й не підозрювала, якою магнетичною силою володіла пані Солберґ в очах Ковпервуда. При всій його діловитості та гіпотетичній прозаїчності, під зовнішністю врівноваженого, позитивно налаштованого чоловіка у нього палав жар внутрішнього вогню і навіть романтики.

– Чудово, – сказав Ковпервуд, опускаючись на м’яке сидіння поруч із Ритою. – Який неймовірний вечір! І що за чарівний солом’яний брилик із трояндою, що так пасує до вашої сукні!

Троянди були червоні, плаття біле, з пропущеною крізь мережку вузенькою зеленою стрічкою. Рита чудово розуміла, чому Френк перебуває в такому піднесеному настрої. Наскільки він не схожий на Гарольда, який він сильний, життєрадісний і спритний! Гарольд – той цілий день сьогодні проклинав долю, життя та невдачі, що його переслідують.

– Я б на твоєму місці не скаржилася, – зауважила вона уїдливо. – Треба лише більше працювати і менше шаленіти.

У відповідь той кричав, влаштовував сцену, а вона пішла шпацирувати. Коли Рита повернулася, за ними заїхала Ейлін. Це було дуже до речі. Рита відразу ж повеселішала й побігла одягатися. Солберґ наслідував її приклад. Щасливі та задоволені задля годиться, наче нічого й не сталося, друзі вирушили в путь. Тепер, слухаючи Ковпервуда, Рита гордо роззиралася навсібіч. «Так, я гарна, – думала вона, – й він від мене шаленіє. Як це було б чарівно, якщо б тільки ми посмілішали». Але вголос казала:

– Нічого доброго в мені немає! Просто день видався привітний. Сукня звичайнісінька, а я навіть трохи засмучена сьогодні.

– Щось трапилося? – співчутливо питав Френк під стукіт коліс екіпажів, що заглушав їхні голоси. – Може, я зможу допомогти? – чоловік радів би нагоді витягнути Риту зі скрутного становища, надати їй послугу та підкорити її своєю добротою. – Зараз ми проїдемо в Джексон-парк, пообідаємо там у павільйоні та повернемося в місто при світлі місяця. Гаразд? Та посміхніться ж, будьте веселі, як завжди. Про що вам сумувати? Я готовий зробити для вас усе, що забажаєте, – все, що в моїх силах! У вас може бути все, чого запрагнете. Що вас турбує? Ви ж знаєте, наскільки ви мені дорогі. Розкажіть про свої труднощі, дозвольте позбавити вас будь-яких турбот.

– Ні, ви для мене нічого не можете вдіяти, принаймні зараз. Труднощі? Ну та які там труднощі! Все – марнота марнот!

Вона навіть про себе розповідала з недбалою відчуженістю, в якій домінувала якась особлива привабливість. Ковпервуд був вражений.

– Але ви для мене – не дрібниця, Рито, – м’яко сказав він, – як і все, що вас стосується. Я вам казав, як багато ви для мене означаєте. Невже ви самі цього не бачите? Для мене ви – найскладніша з усіх загадок і найцікавіша. Я втрачаю глузд через вас. Із часу нашої останньої зустрічі я все думав і думав. Якщо у вас є якісь турботи чи тривоги – поділіться зі мною. Бо в мене зараз тільки одна турбота – ви. Поєднайте своє життя з моїм, і я влаштую так, що ви будете щасливі. Ви потрібні мені, а я – вам.

– Так, – сказала вона, – я знаю… – І затнулася. – Нічого особливого не сталося, ми з Гарольдом трошки посварилися.

– Через що?

– Через мене. – Вона знову примхливо випнула вуста. – Не можу ж я вічно палити фіміам, як ви тоді сказали. – Слова Френка міцно засіли у неї в голові. – Але це все – позаду. Погляньте, який дивовижний день, просто пре-чу-до-вий!

Ковпервуд поглянув на неї та похитав головою. Яка вона чарівна в своїй непослідовності! Правлячи кіньми та балакаючи з Солберґом, Ейлін нічого не чула і не бачила. Вона була поглинута своїм супутником, а крім цього, її відволікав потік екіпажів, що прагнули на Південь по Мічиґан-авеню і миготіли повз дерева з ніжним молодим листям, зелені газони, скопані клумби, відчинені вікна будинків. Уся чарівна принадність весни викликала в Ковпервуда радісне відчуття життя, що наче знову відкривалося для нього. Якби все те захоплення, що він зараз відчував, можна було б побачити, воно оточило б його осяйним ореолом. Пані Солберґ відчувала, що її чекає фантастичний вечір.

Обідали в парку, просто неба, курчатами, смаженими в сухарях, пили шампанське й їли вафлі. Словом, усе було як годитися. Ейлін, задоволена тим, що Солберґ в її товаристві був дуже бадьорим, пустувала, проголошувала тости, сміялася, бігала по галявині та весело щебетала. Гарольд відверто залицявся до неї, як робили це всі чоловіки, намагався навіть освідчитися в коханні. Ейлін жартома його зупиняла, називала «нестерпним хлопчиськом» і вимагала, щоб той «перестав негайно». Вона була настільки впевнена в собі, що, повернувшись додому, не побоялася розповісти Ковпервудові, як легко заводиться Солберґ і як вона весь час із ним жартувала. Френк, котрий не сумнівався в її вірності, поставився до цієї розповіді дуже спокійно. Солберґ – бовдур, нехай собі упадає за Ейлін. Це дуже навіть до речі.

– Гарольд – непоганий хлопець, – зауважив він. – Нічого проти нього не маю, але скрипаль із нього, здається, досить посередній.

Після обіду вся компанія поїхала на берег озера за місто, де починалася прерія з розкиданими то тут, то там темними купками дерев. Небо було чистим, яскраво світив місяць, заливаючи сріблястим сяйвом безмовні поля та непорушну поверхню озера. Спокуса, що її продукував Ковпервуд, яку Рита останнім часом поглинала у величезних дозах, справляла на неї свою руйнівну дію. Палка та смілива за всієї своєї уявної апатичності, Рита була з тих жінок, у котрих почуття пробуджує рішучість. Френкові вдалося вразити її уяву. Його жертва розуміла, що він набагато значніший за всіх, хто її оточував. Хіба не щастя бути коханою такого чоловіка! Яке у них могло б бути яскраве та цікаве життя! Думка про зв’язок із Ковпервудом і вабила, і лякала Риту, немов яскравий вогник у темряві. Щоб здолати своє хвилювання, вона заговорила про мистецтво, про спільних знайомих, про Париж, Італію. Френк підтримував цю розмову і весь час тихенько гладив руку жінки, а раз, коли екіпаж в’їхав у тінь дерев, прихилив до себе її голову та торкнувся губами її щоки. Рита спаленіла, затремтіла, зблідла, піддавшись зненацька бурі нових відчуттів, але все ж упоралася з собою. Ось воно, щастя! Вона розуміла, що колишньому життю настав край.

– Будьте завтра о третій за мостом на Рош-стрит, – шепнув Ковпервуд. – Я приїду за вами. Вам не доведеться чекати ні хвилини.

Вона зволікала з відповіддю, міркуючи, марячи наяву, заворожена сліпучим майбутнім, яке чоловік відкривав перед жінкою, готова скоритися чужій, непохитній волі.

– То ви прийдете? – наполягав він.

– Стривайте, – промовила вона ледь чутно. – Дайте зважити… Чи можу я?

Вона все ще вагалася.

– Так, – сказала вона згодом і глибоко, на повні груди вдихнула повітря. – Так! – повторила вона, немов щось нарешті вирішивши про себе.

– Кохана, – прошепотів він, стискаючи лікоть Рити та задивляючись в її освітлений місяцем профіль.

– Що я роблю? – прошепотіла вона, бліднучи та задихаючись від хвилювання.