На той час, коли Солберґи познайомилися з Ковпервудами, Гарольду було тридцять чотири роки, а його дружині – двадцять сім. Вона вчилася в Чиказькій школі живопису та скульптури і зустрічалася з Солберґом на студентських вечірках. Тоді їй здавалося, що він грає божественно і що життя – це тільки мистецтво та кохання. Весна, озеро, що вилискує на сонці, білі вітрила яхт, кілька шпацерів і бесід у тихі, задумливі вечори, коли місто потопає в золотистому серпанку, завершили справу. Потім було раптове вінчання суботнього вечора, весільна подорож у Мілвокі на один день, повернення в студію, яку потрібно було тепер переобладнати для двох, і цілунки, цілунки без ліку, поки не був вгамований любовний голод. Але одними поцілунками ситий не будеш, і незабаром почалися сімейні негаразди. Щастя ще, що молодим не довелося зіткнутися зі справжньою нуждою. Рита була порівняно забезпеченою. У батька її був у Вічиті свій невеликий елеватор, що приносив йому непоганий прибуток, і, коли вона раптово вийшла заміж, старий вирішив, як раніше, висилати їй гроші, хоча служіння мистецтву, якому присвятили себе донька і зять, було для нього чимось абсолютно чужим і незрозумілим. Немічний, боязкий, м’який чоловічок, котрий надавав перевагу краще наживати менше, аби нічим не ризикувати, немов створений для життя в провінційній глушині, він дивився на Гарольда приблизно так, як ми стали б дивитися на пекельну машину, – з цікавістю, проте тримаючись на безпечній відстані. Але з часом – бо навіть людям простодушним не чужі людські слабкості – він став пишатися своїм зятем, хвалився по всій окрузі Ритою й її чоловіком-музикантом, запросив їх на все літо до себе в гості, бажаючи вразити сусідів, а восени привіз дружину в Чикаґо навідати молодих.

І мати Рити, котра мало чим відрізнялася від будь-якої іншої селючки, їздила з ними на прогулянку, брала участь у пікніках, бувала на артистичних вечірках у студіях. Це було кумедно, наївно, безглуздо і типово для Америки того часу.

Рита Солберґ була за природою жінкою доволі флегматичною. Її округлі, м’які форми свідчили про те, що до сорока років їй доведеться погладшати, і все ж вона була на рідкість приваблива. Шовковисте попелясте волосся, вологі сіро-блакитні очі, ніжна шкіра і рівні білі зуби давали їй право пишатися своєю зовнішністю, і вона чудово усвідомлювала силу своїх чарів. Розігруючи дитячу наївність і безпечність, вона прикидалася, ніби не помічає, який трепет викликає її врода в інших велелюбних чоловіків, а тим часом завжди чудово усвідомлювала, що робить і навіщо. Їй подобалося відчувати свою владу. Вона знала, що у неї гарні плечі та шия, пишні спокусливі форми, що одягається вона вишукано, і хоча багато витрачати на гарнітури не може, принаймні кожна її річ залишає на собі відбиток її індивідуальності. Будь-яка кравчиня позаздрила б мистецтву, з яким вона зі старого солом’яного бриля, стрічок і якоїсь пір’їнки робила собі капелюшок, що дивовижно пасував їй. Вона любила вбиратися в біле з блакитним або рожевим, в коричневе з палевим – наївні дівочі поєднання, в яких наче відбивалася її душа. Навколо талії красуня зазвичай пов’язувала широку брунатну або червону стрічку, а капелюшки носила великі, з м’якими крисами, що гарно обрамляли її обличчя. Рита граційно танцювала, непогано співала, з почуттям, а іноді і з блиском грала на роялі, малювала. Але все це не мало нічого спільного зі справжнім мистецтвом. Рита не була істинним художником, і якщо й виділялася зі свого середовища, то швидше власними настроями та думками – мінливими, навіженими та свавільними. З точки зору загальноприйнятої моралі Рита Солберґ у ті часи була особою небезпечною, хоча сама вона вважала себе просто милою фантазеркою. Мінливість настроїв жінки пояснювалася частково тим, що вона стала розчаровуватися в Солберґу. Він страждав однією з найвідразливіших хвороб – невпевненістю в собі та нездатністю знайти своє покликання. Часом музикант ніяк не міг вирішити, народжений він бути видатним скрипалем чи видатним композитором, або хоча б відомим педагогом. Утім, з останньою можливістю йому ніяк не хотілося миритися. «Я – артист, – любив він казати. – О, як я страждаю від свого темпераменту!» І докидав: «Покидьки! Бездушна сволота! Свині!» – це вже стосувалося оточення. Грав він дуже нерівно, хоча інколи в його виконанні було чимало витонченості, ліричності та м’якості, що здобули йому належну увагу публіки. Але, зазвичай, виконання Солберґа відображало хаос, що панував у його думках. Він грав так гарячково, настільки нервово, водив смичком із такою самовідданою пристрастю, що не міг уже встежити за технікою гри і багато від цього втрачав.

– Фантастично, Гарольде! – захоплено волала Рита в перші роки їхнього шлюбу. Потім вона вже не була в цьому впевнена.

Аби стати предметом захоплення, треба чогось досягти в житті. А Гарольд нічого не досяг – мимоволі мала визнати Рита – і навряд чи колись досягне. Він давав уроки, гарячкував, мріяв, лив сльози, що, однак, не заважало йому з апетитом їсти тричі на день і час від часу задивлятися на жінок. Бути для свого обранця всім, бути єдиною та неповторною, заповнити собою всі його помисли та почуття – на менше Рита не хотіла погодитися, вона занадто високо себе цінувала. Тому, коли з роками Гарольд почав зраджувати її, спочатку в мріях, а потім і в реальності, терпіння Рити вичерпалося. Вона вела рахунок його захопленням: дурненька юнка, котрій він давав уроки музики, студентка зі школи живопису, дружина банкіра, в будинку котрого Гарольд іноді виступав. Дізнавшись про чергову зраду, Рита замикалася в собі і похмуро мовчала або їхала до родичів. Гарольд принижено каявся, плакав, бурхливі сцени закінчувалися палким примиренням, а потім усе починалося знову. Таке життя…

Утративши віру в талант Гарольда, Рита перестала його ревнувати, але їй було прикро, що її чари вже не владні над ним і що він сміє звертати свою увагу на інших жінок. Під сумнів ставилася її краса, а вона все ще була вродлива. Нижча за зростом, ніж Ейлін, і не така помітна, Рита була пишнішою, округлішою і здавалася ніжнішою та жіночнішою. Повнота її прикрашала, але, по суті, вона й не мала такої вже гарної постави, зате в мінливому виразі очей, в лінії рота, в її несподіваних фантазіях і мрійливості зачаїлася якась чарівна краса. Вона стояла вище за Ейлін у розвитку, краще розуміла живопис, музику, літературу, краще розбиралася в подіях дня, а в коханні була куди загадковішою та спокусливішою. Вона знала багато цікавого про квіти, коштовне каміння, комах, птахів, пам’ятала імена героїв художніх творів, читала напам’ять прозу та вірші.

Коли Ковпервуди познайомилися із Солберґами, ті все ще знімали студію в Палаці нового мистецтва і, мабуть, насолоджувалися безхмарним сімейним щастям. Правда, справи у Гарольда йшли не найкраще, він уже на все махнув рукою і плив за течією. Перша зустріч відбулася за чаєм у Гатштадтів, із котрими Ковпервуди зберегли дружні стосунки. Гарольд грав, а Ейлін – Френка цього дня з нею не було, – вирішивши, що Солберґи – люди цікаві, а їй необхідно розважитися, запросила їх до себе на музичний вечір. Ті скористалися запрошенням.

Ковпервуд із першого погляду розгадав Солберґа.

«Нестійка, емоційна особа, – подумав він, – і, ймовірно, занадто слабкий і ледачий, аби з нього колись щось вийшло». Проте сам скрипаль йому сподобався. Так само як у фігурок на японських гравюрах, у Солберґа був цікавий і характер, і тип. Френк зустрів музиканта дуже люб’язно.

– Пані Солберґ, як я розумію, – сказав він, шанобливо схиляючись перед Ритою, спокійну грацію і смак котрої він оцінив одразу ж.

Вона була в скромній білій сукні з блакитною облямівкою – по верхньому краю мереживних оборок була пропущена вузенька блакитна стрічечка. Її оголені руки та плечі здавалися дивовижно ніжними. А жваві сірі очі дивилися лагідно та пустотливо, як у розпещеної дитини.

– Знаєте, – щебетала вона, примхливо випинаючи гарненькі губки, як завжди це робила, коли щось розповідала, – я вже думала, ми ніколи сюди не потрапимо. На Дванадцятій вулиці – пожежа (вона мовила поспіхом), і ніяк не проїдеш, стільки там машин. А дим який! Іскри! І полум’я з вікон. Величезні червоні язики, такі, знаєте, майже помаранчеві з чорним. Це гарно, еге ж?

Ковпервуд був зачарований.

– Дуже навіть, – весело погодився він із тим безтурботним і поблажливим виглядом, з яким дорослі розмовляють із дітьми.

Він і справді відчув якусь батьківську ніжність до пані Солберґ, вона здавалася такою наївною, юною і в той же час безперечно мала як характер, так і індивідуальність.

«Обличчя та плечі – надзвичайно гарні», – думав він, ковзаючи по гості поглядом. А пані Солберґ бачила перед собою тільки елегантного, холодного та стриманого чоловіка, судячи з усього, дуже енергійного, з блискучими проникливими очима. «Так, це не Гарольд! – думала вона. – Той ніколи нічого не доб’ється в житті, навіть популярності».

– Як добре, що ви взяли із собою скрипку, – казала тим часом Ейлін Гарольду в іншому кутку вітальні. – Мені б дуже хотілося послухати вас.

– Ви занадто ласкаві, – відповідав Солберґ, солодкаво розтягуючи слова. – Як у вас тут гарно, які чудові книги, нефрит і кришталь…

Ейлін подобалася його м’яка піддатливість. Він був схожий на вразливого, розбещеного хлопчиська, подумала вона. Ним мала б опікуватися якась сильна та заможна жінка.

Після вечері Солберґ грав. Висока постать, очі, спрямовані в далечінь, волосся, що спадає на чоло, – вся сутність музиканта зацікавила Ковпервуда, але пані Солберґ цікавила його більше, і погляд його раз по раз звертався до неї. Він кидав погляд на її руки, що пурхали по клавішах, на ямочки біля ліктя. Який привабливий рот, яке світле пухнасте волосся! Але головне – за всім цим відчувалася індивідуальність, впевнена душевна настроєність, що викликала у Ковпервуда співчутливий відгук, більше того – жагучий потяг. Таку жінку він міг би покохати. Вона чимось нагадувала Ейлін, коли та була на шість років молодшою (Ейлін тепер виповнилося тридцять три, а пані Солберґ – двадцять сім), тільки Ейлін була дебелішою, міцнішою, здоровішою та пересічнішою. «Пані Солберґ – як раковина тропічних морів, – з’явилося в голові порівняння, – ніжна, тепла, переливчаста. Але в ній є і твердість». Він ще не зустрічав у товаристві такої жінки, як вона. Такої привабливої, палкої та чарівної. Френк дивився на неї, аж поки Рита, відчувши на собі його погляд, не обернулася і лукаво, одними очима, не посміхнулася, строго підібгавши вуста. Ковпервуд був підкорений. Чи може він на щось сподіватися, – було тепер єдиною його думкою. «Чи означає ця невловима посмішка щось, крім світської ввічливості? Сподіваюся, ні. Але хіба в такій особистості, багатій і палкій, не можна розбудити почуття?» Френк скористався тим, що Рита встала з-за роялю, щоб спитати:

– Ви любите живопис? Не хочете подивитися на картинну галерею? – і запропонував їй руку.

– Колись я думала, що буду знаменитою художницею, – з кокетливим кривлянням і, як здалося Ковпервудові, дивно мило сказала пані Солберґ. – Кумедно, чи не так? Я навіть послала батькові малюнок зі зворушливим написом: «Тому, кому я всім зобов’язана». Треба було бачити цей малюнок, щоб зрозуміти, як це смішно.

І вона тихо засміялася. Ковпервуд весело підтримав її, відчуваючи, як життя раптом заграло новими барвами. Сміх Рити освіжав, немов літній вітерець.

– Це – Луїні, – сказав він, неусвідомлено стишуючи голос, коли вони увійшли в галерею, освітлену м’яким сяйвом газових ріжків. – Я купив його минулої зими в Італії. Перед ними була робота «Заручини св. Катерини».

Френк мовчав, поки його супутниця розглядала тонкі риси святої, яким художник зумів надати вираз неземного блаженства.

– А ось, – продовжував він, – моє найцінніше надбання – Пінтуріккйо.

Вони зупинилися перед портретом відомого своєю підступністю Цезаря Борджіа.

– Яка незвичайна особистіть! – простодушно зауважила пані Солберґ. – Я не знала, що існує його портрет. Він сам схожий на художника, не вважаєте? – Рита, певна річ, чула про підступи та злочини Цезаря Борджіа, але ніколи не читала його життєпису.

– Він був і митцем певного трибу, – відповідав із іронічною посмішкою Ковпервуд, котрому свого часу, коли він купував портрет, розповіли в усіх подробицях і про Цезаря Борджіа, і про його батька, папу Олександра VI. З того часу його і зацікавила історія родини Борджіа. Втім, пані Солберґ навряд чи вловила приховану в його словах іронію.

– А ось і пані Ковпервуд, – зауважила Рита, переходячи до портрета, написаного Ван-Беєром. – Ефектна річ! – додала вона тоном знавця, і ця наївна самовпевненість здалася Френкові дуже милою. Він вважав, що жінка має бути самовпевненою і трохи пихатою. – Які соковиті фарби! І цей сад і хмари – дуже вдалий фон.

Вона відступила на крок, і Ковпервуд, зайнятий тільки нею, замилувався вигином спини і профілем жінки. Яка гармонія ліній і фарб! «Рух кожен сплітається у візерунок», – хотілося йому процитувати, але замість цього він сказав:

– Портрет писався в Брюсселі. А хмари і вазу в ніші художник дописав потім.

– Чудовий портрет, – повторила пані Солберґ і рушила далі.

– А як вам подобається Ізраельс? Картина називалася «Скромна трапеза».

– Дуже подобається, – відповідала вона. – І ваш Бастьєн-Лепаж також (вона мала на увазі «Кузню»). Але мені здається, що старі майстри у вас – цікавіші. Якщо вам пощастить відшукати ще кілька речей, їх неодмінно треба перемістити в окрему залу. Вам так не здається? А ось до Жерома я чомусь байдужа, – вона промовляла, розтягуючи слова, і це здавалося Френкові чарівним.

– Чому ж? – здивувався він.

– У ньому є щось штучне, не вважаєте? Мені подобається колорит, але тіла одалісок аж надто досконалі. Хоча, звісно, це гарно.

Ковпервуд був не дуже високої думки про розумові здібності жінок і розцінював представниць прекрасної статі більше як витвори мистецтва, хоча і помічав, що інколи вони інтуїтивно осягали те, до чого він сам ніколи б не додумався. «Ейлін, безумовно, не могла б цього помітити, – міркував Френк. – До того ж вона тепер не така вже й приваблива. Немає в ній цієї чудової свіжості, наївності, чарівності та тонкощів розуму. А чоловік у пані Солберґ – якийсь блазень. Може, йому вдасться зацікавити її? Але чи поступиться така жінка? Чи не поставить умовою розлучення та шлюб?»

А пані Солберґ, зі свого боку, думала, що Ковпервуд, мабуть, людина непересічна і що він занадто близько стояв біля неї, коли вони прегелядали картини. Крутити голови чоловікам їй було не новиною, і вона відразу ж збагнула, що подобається йому. Рита знала силу своїх чарів, але, кокетуючи, щоб насолодитися своєю могутністю, дотримувалася міри та трималася неприступно. Досі вона не зустрічала чоловіка, заради котрого варто було б пожертвувати душевним спокоєм. «Безперечно, Ейлін невідповідна дружина для нього, – думала вона. – Йому потрібна жінка більш змістовна та глибока».