Читать книгу «Знахар» онлайн полностью📖 — Тадеуша Доленги-Мостовича — MyBook.
cover



Вільчур опустив голову і глухо проказав:

– Залишила…

Очі Обедзинського збблиснули злістю.

– Ну то й що! – заверещав він. – Що тут такого?!

– Що такого? – Вільчур вхопив його за рукав. – Це все. Все!

У його голосі було щось таке, що стало останнім аргументом, аби Обедзинський одразу принишк, скулився і замовк. Лише через кілька хвилин почав тихо говорити якимось жалібним тоном:

– Підле життя, а я не маю щастя. Я гидую всякими сентиментами, то, власне, доля вічно мусить порозкидати на моєму шляху різні жертви сентиментів. Чорт забирай… Не підлягає сумніву, що це справа умовна. Одного довбешка з ніг не звалить, інший на скоринці послизнеться і лоба розтрощить. Немає ніякої мірки, ніякого критерію. Пий, братику. Горілочка – то добра справа. Sapristi![12]

Він наповнив чарки.

– Пий – повторив, утискаючи чарку в пальці Вільчура. – Гей, Дрожджику, давай наступну!

Господар зліз зі свого лігвища в алькові й приніс пляшку, після чого вимкнув світло. Його вже не треба було. Через вікно з брудного подвір’я заглядав похмурий і дощовий, але вже справжній день. Товариство з кутка, залишивши дружбана, який продовжував хропіти, висипало на вулицю.

Обедзинський сперся на лікті й у п’яній задумі сказав:

– Так воно є з жінками… Одна присмокчеться до тебе і всі соки витягне, інша обдере тебе, як липку, третя обдурить на кожному кроці або і така буде, що втягне тебе в буденність, у щоденне болото… Прання, прибирання, пелюшки і таке інше. Оце тобі й життя… Але то неправда, це все залежить від чоловіка, який він є! Одному минеться легко, інший як підстрелений кіт закрутиться, запищить і здихає, а такий, як ти, amigo[13]?.. Мусиш бути твердим, як велике дерево. Якщо б із тебе кору здерли, на тобі б виросла нова, коли б тобі віття обрізали, виросло б нове… Але ось вирвали з корінням із землі… закинули тебе в пустелю…

Вільчур нахилився до нього пробелькотів:

– З корінням… це правда…

– От, бачиш. І сила не допоможе, якщо немає об що спертися. Земля розмокла, розпливлася, перестала існувати. Ще Архімед сказав… Що ж це він сказав… Зрештою, рудий пес йому морду лизав… Ага!… Про що я говорив? Про коріння! Найсильніше коріння не зарадить, якщо немає за що триматись. О!.. Собаче – свиняче… таке життя…

Язик йому щораз більше заплітався. Врешті він перехилився, сперся об стіну і заснув.

Вільчур рештками розуму подумки повторював:

«Як дерево, вирване з корінням… Як дерево, вирване з корінням…»

Він не спав, напевно, довго, і коли його розбудили безцеремонними штурханами, насилу розплющив очі й заточився. Алкоголь іще не встиг вивітритися. На столі знову стояла горілка, а окрім нічного товариша було ще троє незнайомців. Професор Вільчур з трудом усвідомив, де він знаходиться, і раптовим гострим болем у ньому відізвався спогад про Беату. Зірвався і, перевертаючи по дорозі стільці, попрямував до дверей.

– Гей, пане шановний! – крикнув услід йому господар.

– Що?

– А платити хто буде?.. Рахунок сорок шість злотих.

Вільчур машинально дістав із кишені портмоне і подав банкноту.

– Але й грошви! О-го-го! – здивувався тихенько один із компанії.

– Стули пельку, – гаркнув інший.

– Дрожджику! – закричав третій. – Що фраєра корчиш! Поверни гостеві решту! Подивися на нього!

Господар глянув із ненавистю, відрахував гроші й подав Вільчурові.

– А ти, шибенику, – буркнув до нього, – пильнуй свого.

Вільчур не звернув на це найменшої уваги і вийшов на вулицю. Падав густий мокрий сніг, але проїжджа частина і тротуари залишалися чорними, бо він тут же танув. Вулицею тяглися вози з вугіллям.

– Покинула мене… покинула… – повторював Вільчур. Ішов, похитуючись, уперед. – Як дерево, вирване з корінням…

– Шановний пан на Грохув?[14] – почув поряд чийсь голос. – То, може, краще обійти Равською. Менше болота.

Він упізнав одного з компанії.

– Мені все одно, – махнув рукою.

– То й добре. Мені по дорозі. Підемо разом. Разом веселіше. А вас, пане, справді спіткало якесь нещастя?

Вільчур не відповів.

– Відомо, людська справа. А я вам скажу, що від переживання існує тільки один спосіб: залити трохи, щоб полірнути. Зрозуміло, що не в такій норі, як у того Дрожджика, шахрая, який гостям подає м’ясо зі стрихніном. Тут недалеко, на Равській вулиці, є порядний шинок, я знаю. І побавитися можна, кельнерки обслуговують гостей. А ціна та сама.

Далі знов ішли мовчки. Супутник, значно нижчий і худіший від Вільчура, взяв його під руку і раз за разом задирав голову, щоб поглянути на нього з-під козирка своєї жокейки. Вони пройшли кілька вулиць, коли той потягнув професора вбік.

– Ну, то вступимо, чи як?.. Найкраще полірнути. Це вже тут. По єдиній.

– Добре, – погодився Вільчур, і вони увійшли до шинку.

Перший ковток горілки не приніс полегшення, навпаки, отверезив затуманений розум, наступні ж чарки зробили своє.

У сусідній залі хрипко грав оркестр. Увімкнули світло. Через деякий час до них приєдналися ще двоє чоловіків, з вигляду робітники. Товста, сильно розфарбована офіціантка також присіла до них. Вони вже пили третю пляшку, коли раптово з бокової кімнати почувся голосний жіночий сміх.

Професор Вільчур зірвався на рівні ноги. Кров ударила у скроні, секунду він стояв нерухомо. Він міг присягнутися, що це був голос Беати. Раптовим рухом відіпхнув товариша по чарці, який перегороджував йому дорогу, й одним скоком опинивсь у дверях.

Дві гасові лампи яскраво освітлювали невелику кімнату. За столиком сидів якийсь кремезний чоловік із великим животом і веснянкувата дівчина у зеленому капелюшку.

Вільчур повільно повернувся, важко впав на стілець і зайшовсь у плачі.

– Налий йому ще, – пробурмотів чоловік у жокейці. – Він уже готовенький.

Він потряс Вільчура за плече.

– Пий, братику, пий! Що там!

Коли об одинадцятій зачиняли шинок, компаньйони мусили підтримувати Вільчура, бо той вже не міг іти самостійно, заточуючись своїм великим тілом, хитався на всі боки. Вони важко сопіли. На щастя, йти далеко не довелося. За рогом, у темній пустій вуличці, чекав фаетон із піднятим тентом. Без слова запакували Вільчура всередину і втиснулися поряд з ним. Візник погнав коня.

Через кільканадцять хвилин будинки стали траплятися все рідше. Обабіч, тут і там між парканами, блищало світло гасових ламп. Врешті й воно зникло. Натомість у ніздрі вдарили випари великого сміттєзвалища. Фаетон повернув убік, відразу не стало чути цокання кінських копит, бо їхали по м’якій ґрунтовій дорозі. Доїхали до першої глиня- ної ями.

– Стій краще тут, – почувся тихий голос.

Хвилину прислухалися. Десь далеко чувся гул міста. Тут же панувала цілковита тиша.

– Викидай його, – пролунала коротка команда.

Три пари рук вчепились у безвладне тіло. За мить вміст кишень було очищено. Без зусиль зняли пальто, піджак і жилетку. Раптом, очевидно, під впливом холоду, Вільчур прийшов до тями і закричав:

– Що це, що ви робите?..

Одночасно він силувався підвестися з землі. У той момент, коли вже майже стояв на ногах, отримав страшний удар у потилицю. Беззвучно звалився, як колода, на землю. Позаяк, падаючи, він закотився аж на край глибокої ями, до якої зсипали сміття, тіло зсунулось на дно.

– Холера! – лайнувся один. – Не міг притримати?

– А для чого?

– Дурне щеня! Для чого? Зараз лізь в яму по черевики та штани!

– Сам лізь, коли ти такий хитрий.

– Що ти сказав? – перший загрозливо наблизився до нього.

Ішло вже до бійки, коли обізвався флегматичний голос візника, який до цього часу мовчки палив цигарку.

– А я кажу: поїхали. Хочете, щоб нас тут накрили?..

Чоловіки опам’ятались і вскочили у фаетон. Кінь рушив з місця. Перед виїздом на головну вулицю затрималися, візник із-під козел вийняв старий мішок і ретельно витер усі колеса від сміття, яке причепилося до них, після чого вскочив і пришпорив коня. Незабаром на полях запанувала давня тиша.

Протягом дня сюди ніхто не заглядав, а вночі – тим більше. Тільки на ранок розпочнеться рух біля глиняних рам. Це селяни з навколишніх сіл, які працювали на вивозі сміття зі столиці, приїжджали сюди зі своїм смердючим багажем. Приїжджали, висипали з возів сміття і, заробивши кілька злотих, поверталися додому. Більш сумлінні скидали нечистоти просто до ям, як було визначено, інші, користаючись відсутністю контролю, зсипали просто в полі.

Старий Павел Баньковський, господар із Березової Вільки, любив порядно зробити роботу. Тому й під’їхав до краю ями і заходився розвантажувати свого воза. Він не поспішав, бо й кобилі треба було дати відпочинок перед дорогою, та й сам він потерпав від задишки, що у його віці було справою зрозумілою.

Власне, вже закінчив роботу і мостив собі мішок із рештками сіна, коли з ями долинув якийсь стогін. Про всяк випадок перехрестився і наставив вуха. Стогін почувся ще ясніше.

– Гей, там! – крикнув. – Що за дідько?

– Води, – почувся слабкий голос.

Цей голос Павлові Баньковському видався знайомим. Увечері він їхав до міста і бачив Матеуша Піотровського з Бучинця, який так само їхав на вивіз сміття. Щось підказало Баньковському, що це власне Піотровський. І голос той самий, і завжди він до цієї ями зсипав. Та й випити любив. Сп’яну впав у яму, може, щось собі зламав і лежить.

Роззирнувся довкола. Ще було темно, на сході ледве сіріло. Якщо Піотровський свою фурманку залишив тут, то кінь напевно сам потягнувся до Бучинця.

– А то ви, пане Піотровський? – запитав. – Впали сюди, чи що?..

У відповідь почувся тільки тихий зойк.

«А може, то йому ті міські зробили?» – подумав господар. Від людей із міста всього найгіршого можна чекати.

Помацав ногою спадистий схил, після роздумів повернувся до коня, відв’язав шнури, які слугували замість віжок, зв’язав їх між собою, тугим вузлом прив’язав до осі та, тримаючись за шнур, спустився вниз.

– Пане Матеуше, відгукніться, бо темно, – закричав він. – Де ви?

– Води!.. – почув голос вже біля себе.

Він схилився і намацав плече.

– Води не маю, звідки вода? Мусите вилізти нагору. А де ваш кінь?.. Сам додому вирушив?.. Ну ж бо, не підніму вас, спробуйте встати.

Він притоптав ногами сміття, обперся і шарпнув безвладним тягарем.

– Руштеся. Далі, далі! Сам не дам ради.

– Не можу.

– О-о-о! Не можу! Піднатужтеся. Бо ж не будете тут здихати.

Руки Баньковського натрапили на густу рідину, яка обліпила волосся. Понюхав свої пальці й запитав:

– Побили вас, чи що?

– Не знаю…

Селянин задумався.

– Так чи сяк, не будете тут здихати. Тьху!.. Вважайте, у мене є шнурок, аби ви тільки піднялися, то якось підтягнетесь.

До лежачого, мабуть, поверталися сили, бо він поворушився раз, удруге, але знову впав, хоч Баньковський підтримував його як міг.

– Нема ради, – вирішив він, – треба йти по підмогу. Напевно, вже люди поприїжджали.

Видерся з ями і через кілька хвилин повернувся з двома іншими, поясняючи їм, що якісь варшавські розбишаки побили тут Піотровського з Бучинця. Селяни без розмови взялися за роботу і незабаром витягнули пораненого та поклали на возі старого. Зрештою, врятований почувався краще, бо сам сів і почав скаржитися на холод.

– Тільки штани йому залишили, сволота, – лайнувся один із господарів.

Тра’ було б до комісаріату, – зауважив інший.

Баньковський поворушив плечима.

– Не моя справа. Підвезу його до Бучинця і так по дорозі, а там хай його сини роблять, що хочуть. Чи у відділок, чи як.

– Так, так, – підтакнули, – певне. Їхня справа.

Старий підсунув лежачому під голову мішок із сіном, сам сів на голі дошки і потягнув за віжки. Коли виїхали на шосе, він зручніше всівся і задрімав. Кобила сама добре знала дорогу.

Прокинувся, коли вже зовсім ясно стало на небі. Розглянувся і протер очі. За ним на возі, прикритий якимось рядном, лежав незнайомий чоловік. Велике, набрякле обличчя, чорне волосся, на тім’ї заліплене згустками крові. Баньковський присягнувся б, що ніколи в житті не зустрічав його. А вже на Піотровського з Бучинця зовсім не був схожий. Хіба що зростом і фігурою, бо він також був здоровим мужиком. З-під короткого, дірявого рядна виглядала тонка порвана сорочка, вимазані болотом штани і міські черевики.

– От чорт! – лайнувся він і задумався, що з тим усім зробити.

Роздумував, роздумував і врешті нахилився і потряс пасажира за плече.

– Гей, пане, прокидайся! Здорово ти хильнув! Прокидайся! Людина сама собі лихо знайде… Прокидайся!

Пасажир поволі розплющив очі і звівся на лікоть.

– Що ви за один, пане?.. – гнівно запитав селянин.

– Де я є, що це? – відповів питанням на питання пасажир.

– А на моєму возі. Не бачиш?

– Бачу, – буркнув чоловік і ледве сів, підтягуючи під себе ноги.

– Ну?

– А звідки я тут узявся?

Баньковський відвернувся і сплюнув перед собою. Треба було б подумати.

– А я знаю? – врешті повів плечима. – Я спав, я спав, а ти, напевно, заліз на віз. З Варшави, що?

– Що таке?

– Тож я й питаю, ви, пане, є варшав’янином?.. Бо якщо так, то немає чого їхати зі мною до Вульки чи до Бачинця. Я додому їду. А вам же, пане, не до Вульки. О, мені вже за тим вітряком треба повертати… Зійдете чи як?.. І так до рогатки буде з десять кілометрів…

– Куди? – запитав чоловік, а в його очах стояв подив.

– Тож кажу, до варшавської рогатки. Ви з Варшави?

Чоловік витріщив очі, обтер чоло і сказав:

– Не знаю.

Баньковського аж підірвало. Тепер він зрозумів, що має справу з мерзотником. Обережно обмацав собі груди, де був схований мішечок із грішми, і роззирнувся. На відстані, може, пів кілометра, тягнулися вози.

– Що ж ти вдаєш із себе дурня, – гаркнув він, – не знаєш, звідки ти?

– Не знаю, – повторив чоловік.

– То тобі, напевно, розум помішався. А того, хто тобі голову розбив, ти теж не знаєш?

Той обмацав собі голову і пробурмотів:

– Не знаю.

– Ну то злазь із воза! – крикнув розлючений до краю селянин. – Злазь!

Потягнув на себе віжки і кобила стала. Незнайомець слухняно звалився на шосе. Зліз і почав роззиратися на всі боки, ніби був без тями. Баньковський, зауваживши, що незнайомець, можливо, не має ніяких злих намірів, вирішив звернутися до його сумління.

– То я з тобою по-людськи, по-християнськи, а ти як до пса. Тьху, міське стерво! Питаю, чи з Варшави, то навіть відповідає, що не знає. То, може, також не знаєш, що тебе мати породила?.. Може, й не знаєш, що ти за один і як тебе звати?..

Незнайомець дивився на нього широко розплющеними очима.

– Як?.. мене звати?.. Як?.. Н-не знаю… не знаю…

І на його обличчі м’язи скоротилися ніби зі страху.

– Тьху! – сплюнув Баньковський і раптово свиснув батогом по хребті кобили. Віз покотився вперед.

Від’їхавши зо дві стаї[15], господар оглянувся: незнайомець ішов краєм шосе за ним.

– Тьху! – повторив і вдарив кобилу, що аж почала бігти риссю.