P. S. Гроші та всі коштовності я залишила у сейфі. Ключ від нього я поклала в шухлядку у твоєму письмовому столі. З собою забираю лише речі Маріоли».

Професор Вільчур опустив руку з листом і протер очі: у дзеркалі навпроти побачив свій відбиток у дивакуватому одязі. Скинув із себе все і почав читати лист від початку.

Удар долі так несподівано зачепив його, що видавався йому чимось нереальним, якоюсь загрозою чи пересторогою.

Читав:

…на жаль, я ніколи тебе не кохала…

І далі:

…мучили мене і вищий світ, і багатство, і твоя слава…

– Як же це так? – застогнав. – Чому?.. Чому?..

Даремно він намагався зрозуміти все. В його свідомості тільки гуло: пішла, покинула, забрала дитину, кохає іншого. Жодний із мотивів не вкладався у його свідомість. Бачив лише голий факт, дикий, неправдоподібний, гротескний.

Надворі починалися ранні осінні сутінки. Він підійшов до вікна і читав листа Беати, вже й сам не знав укотре.

Раптово почувся стукіт у двері й Вільчур здригнувся. Вмить його охопила якась нестримна надія.

«Це вона! Повернулась!..»

Але наступної миті зрозумів, що це неможливо.

– Прошу, – відповів охриплим голосом.

До кімнати увійшов Зигмунт Вільчур, його далекий родич, голова апеляційного суду. Вони підтримували досить щирі стосунки і бували один в одного досить часто. Поява Зигмунта в цей момент не була випадковою, і професор відразу здогадався, що йому по телефону повідомила Міхалова.

– Як справи, Рафале? – енергійно заговорив Зигмунт дружнім тоном.

– Що нового у тебе? – професор простягнув йому руку.

– Що ти так сидиш у потемках? Дозволиш? – і, не чекаючи відповіді, крутнув вимикач. – Холодно тут, собача осінь. Що я бачу! Дрова в каміні! Немає кращого від каміна. Нехай же той Броніслав запалить…

Він прочинив двері й гукнув:

– Броніславе! Прошу запалити в каміні.

Лакей, входячи, скоса поглянув на свого господаря, підняв із підлоги кинуте хутро, розпалив вогонь і вийшов. Вогонь швидко почав лизати сухі дрова. Професор нерухомо стояв біля вікна.

– Ходи ж бо, сядьмо, побалакаймо. – Зигмунт потягнув його до фотеля перед каміном. – Отже, тепло – чудова річ. Ти як молодший від мене не можеш іще цього оцінити. Але на мої старі кості… Що ж це ти не в лікарні?

– Так… Так сталося.

– А я власне подзвонив, – натхненно продовжував голова, – дзвонив до лікарні. Хотів зайти, щоб отримати твою пораду. Мене починає турбувати ліва нога. Боюсь, що це ішіас…

Професор мовчки слухав, тільки окремі слова долітали до його свідомості. Рівний і приємний голос Зигмунта зробив так, що думки почали концентруватися, поєднуватися, зв’язуватись у якусь майже реальну картину.

Він здригнувся, коли двоюрідний брат змінив тон і спитав:

– А де ж Беата?

Обличчя професора змінилось, і він із зусиллям відповів:

– Виїхала… Так… Виїхала… Виїхала… за кордон.

– Сьогодні?

– Сьогодні.

– Це досить несподівано, видається мені? – ненароком зауважив Зигмунт.

– Так… так. Я її послав… Розумієш… були певні справи й у зв’язку з тим…

Він говорив дуже важко, страждання так чітко відбилося на його обличчі, що Зиґмунд поспішно найтеплішим тоном, як тільки міг, промовив:

– Розумію. Нормально. Тільки бачиш, на сьогодні ви розіслали запрошення на вечір. Слід би було подзвонити до всіх і відкликати… Ти дозволиш мені цим зайнятися?..

– Прошу…

– Ну й прекрасно. Гадаю, що Міхалова має список запрошених. Візьму його в неї. А ти вчиниш найкраще, коли ляжеш спати, так?.. Не буду тобі більше морочити голову. Ну, до побачення…

Простягнув руку, але професор цього не помітив. Зигмунт поплескав його по плечу, ще на хвилинку затримався у дверях і вийшов.

Вільчур прокинувся, коли брязнула клямка. Побачив, що стискає у долоні лист Беати. Зім’яв його в маленьку кульку і вкинув у вогонь. Полум’я тут же оточило її, вона спалахнула червоним вогнем і перетворилася на попіл. Вже давно після неї не залишилось і сліду, вже давно дрова в каміні перетворилися на купку червоних жарин, коли він протер очі та підвівся. Поволі відсунув фотель, роззирнувся навколо.

– Не можу, не можу тут витримати, – безмовно прошепотів і вибіг у передпокій.

Броніслав зірвався з крісла.

– Пан професор виходить?.. Осіннє чи тепліше пальто?

– Однаково.

– На вулиці лише п’ять градусів. Краще, думаю, тепліше, – вирішив лакей і подав пальто.

– Рукавички! – закричав, вибігаючи за професором на ґанок, але Вільчур вже не почув. Він був на вулиці.

Кінець жовтня того року був холодним і дощовим. Сильний північний вітер оббивав із дерев рештки передчасно пожовклого листя. На тротуарах хлюпала вода. Поодинокі перехожі йшли з піднятими комірами, схиливши голову, щоб сховати обличчя від дрібних, гострих крапель дощу, або обома руками тримали парасолі, які щоразу шарпали раптові пориви вітру. З-під коліс автомобілів, які рідко проїжджали вулицею, розліталися каламутні бризки води, коні ліниво чалапали, тягнучи фаетони з піднятими навісами, які омивав дощ, вони мляво виблискували у світлі жовтих ліхтарів.

Доктор Рафал Вільчур машинально застебнув пальто і пішов уперед.

«Як вона так могла вчинити! Як могла!» – повторював подумки. Чи вона не усвідомлювала, що відбирає у нього все, що позбавила його сенсу і мети існування? І чому?.. Тому, що зустріла якогось чоловіка… Якби він тільки знав, якби був упевнений, що той зуміє оцінити її, не скривдить, дасть їй щастя. Написала тільки його ім’я: Янек.

Вільчур у пам’яті почав перебирати ближчих і дальших знайомих. Ніхто з них. Може, це якийсь злидар, шахрай, волоцюга, який її покине при першій же нагоді. Якийсь професійний спокусник, який напустив Беаті туману, обкрутив, підманув фальшивими освідченнями та присягами. Авжеж, він розраховував на гроші. Що станеться, коли він переконається, що Беата навіть своїх дорогоцінних прикрас не взяла?.. Це точно рафінований пройдисвіт. Так, треба його ловити, треба, поки ще є час, відвернути злочин. Потрібно вимагати від влади, від поліції шукати їх. Оголосити їх у розшук, послати детективів…

Під впливом такої думки він затримався й оглянувся. Був у середмісті. Пригадав собі, що десь тут, на другій чи третій вулиці колись, проїжджаючи поряд, бачив вивіску комісаріату поліції.

Вирушив у тому напрямку, але, зробивши кілька кроків, повернувся.

– І що з того, що я її знайду? Вона ніколи не погодиться повернутись до мене. Вона щиро написала, що не кохає, що її дратувала так звана вищість, його багатство і слава… І його любов. Вона була настільки делікатною, що цього чітко не сказала… Яким правом він може її судити, вирішувати її долю? Навіть якщо вона хоче поневірятися разом із отим?.. Яких іще аргументів можна вжити, щоб переконати жінку повернутися до нелюбого, до… ненависного чоловіка?.. Зрештою, чи не надто поспішно він дійшов висновку, що отой чоловік – покидьок суспільства і хтивий мерзотник?.. Беата ніколи не любила мужчин такого роду, її завжди захоплювали ідеалісти, мрійники… Навіть Маріолі читала ліричні вірші, яких ця семирічна дівчинка ще не могла зрозуміти. Читала для себе.

Чоловік, з яким вона поїхала, мусить бути молодим, непрактичним бідняком. Яким чином, коли вони познайомилися?.. Чому ніколи Беата словом не обмовилася про нього?.. І раптом утекла. Вона вчинила надто безвідповідально і підступно. Лишила чоловіка, який для неї все… як пес, як раб… – І за що? За що?!

Чи згрішив будь-чим проти неї, проти свого кохання?.. Ніколи! Навіть подумки! Взагалі, вона була першою жінкою, яку він полюбив. Це було менше десяти років тому. Він добре пам’ятав усе. Вони познайомилися випадково. І він благословляв цей випадок іще до сьогодні, благословляв уранці й увечері, щогодини, коли дивився на неї й тішився думкою, що буде нею милуватися. Тоді він був іще доцентом і вів практичні заняття у морзі, коли вантажівка переїхала її дідуся. Він надав йому першу допомогу. Важкі переломи обох ніг. Старенький заклинав його, щоб якомога обережніше повідомити його дружині, хворій на серце, і внучці. Двері маленького помешкання у Старому Місті йому відчинила Беата.

А через кілька місяців вони вже заручились. Їй щойно виповнилося сімнадцять років. Вона була худенька й бліда, носила дешевенькі поштопані платтячка. В домі панувала біда. Батьки Беати під час війни^[1] втратили всю свою маєтність. Дідусь аж до того смертельного випадку утримував стареньку дружину і внучку за уроки іноземних мов, які він давав по заможних домах. Бабуся, поки не перебралася до родинного склепу на Повонзках^[2], до єдиного прекрасного маєтку, який їм залишився від колишнього багатства, годинами розповідала внучці та її нареченому про минулі блискучі часи роду Гонтинських, про палаци, полювання, бали, про табуни коней і про скарби, про наряди, які виписувалися з Парижа… Беата сиділа і слухала, а в її замріяному погляді, здавалося, миготів жаль за тією втраченою минувшиною, за тією казкою, яка вже ніколи не повернеться.

І в таку мить він стискав її худеньку ручку і говорив:

– Я все це тобі дам. Побачиш, Беато! І коштовності, і наряди з Парижа, і бали, і прислугу! Все тобі дам!

А сам тоді не мав нічого, крім кількох валізок у холостяцькій кімнаті, шафи з фаховими книжками та скромної платні доцента.

У нього була сталева воля і могутня віра, і бажання, яке пекло ніби вогнем, щоб дотримати слова, даного Беаті. Він розпочав боротьбу. За посаду, за практику, за багатих пацієнтів. Великі знання, вроджений талант, незламний характер і праця, завзята, нестерпна праця, зробили своє. А ще й щастя сприяло. Росла слава, росли доходи. На тридцять сьомому році життя він отримав кафедру, а через кілька тижнів іще більше щастя спіткало його – Беата народила дівчинку.

Саме на честь тієї чудової прабабусі Гонтинської названо її: Марія Іоланта, і зменшене її ім’я стало Маріола.

Спогад про дочку новим болем стиснув серце професора Вільчура. Не раз він замислювався над тим, котру з них він більше любить… Коли маленька почала говорити, одним із перших її слів було:

– Татусю…

Так вже й лишилося. Завжди називала його татусем. Коли їй було два рочки, вона захворіла на важку скарлатину, а потім одужала. Він дав собі слово, що з цього часу всіх бідних дітей лікуватиме безкоштовно. У його дорогій лікарні, де завжди бракувало місць, кілька палат займали діти – безкоштовні пацієнти. Бо ж усе це було заради неї, для її здоров’я.

А тепер її в нього відібрали.

Це вже було не по-людськи, це вже переходило всякі рамки егоїзму.

– Ти мусиш її віддати мені. Мусиш! – говорив голосно, стискаючи кулаки.

Перехожі оглядалися йому вслід, але він цього не зауважував.

– Закон на моєму боці! Ти покинула мене, але я змушу тебе повернути мені Маріолу. Закон на моєму боці. І моральне право теж. Ти сама мусиш це визнати, ти, підла, підла, підла!.. Нікчемо, чи ти не розумієш, що вчинила злочин! Який іще може бути важчий злочин?.. Який, скажи сама!.. Тобі гидкими були гроші та все решта. Добре, але чого тобі бракувало? Не любові ж, бо ніхто тебе так кохати не в змозі, як я! Ніхто! У цілому світі!

Він спіткнувся й мало не впав. Він ішов незамощеною вулицею, грузнучи в болоті до кісточок. Тут і там було розкидане каміння, по якому мешканці маленьких будиночків цього району намагались дістатися додому по сухому. Вікна вже були темні. Поодинокі гасові ліхтарі розсіювали мляве голубувате світло. Праворуч відходила ширша, більш забудована вулиця. Вільчур повернув у неї і плентався щораз повільніше.

Він не відчував утоми, лише ноги стали важкі, нестерпно важкі. Він напевно змок аж до сорочки, бо кожен повів вітру відчував ніби голою шкірою.

Раптом хтось йому перейшов дорогу.

– Пане дорогесенький, – обізвався захриплий голос, – позич, пане, без банківської гарантії, п’ять злотих для іпотеки Польської Спиртової Монополії^[3]. Надійність і довіра гарантовані.

– Що? – професор не зрозумів.

– Не щокай, бо общокають, каже Святе Писання: що більше щокаєш до ближнього свого, таким щоканням общокають і тебе, громадянине столиці тридцятимільйонної держави з виходом до моря.

– Що ви від мене хочете?

– Здоров’я, щастя і всіляких успіхів. А найбільше бажаю собі наповнити мій пустий шлуночок сорокап’ятипроцентним розчином алкоголю за ласкавої співучасті повної дози свинини, званої ковбасою.

Волоцюга ледь похитувався на ногах, а від його обличчя, зарослого багатоденною щетиною, тхнуло перегаром.

Професор вийняв із кишені кілька монет і подав йому.

– Прошу.

– Bis dat, qui cito dat^[4], – відповів сентенцією п’яничка. – Thank you, my darling^[5]. – Дозволь же, щедрий жертводавцю, що взамін і тобі пожертвую щось дорогоцінне. Маю на увазі своє товариство. Так! Слух тебе не підводить, добрий чоловіче. Можеш торкнутися такої честі. Noblesse oblige^[6]!

Я ставлю! Ти змокнув, sir^[7], і замерз на холоді, ходи до моєї хатинки і зігрійся разом зі мною. Насправді, я не маю хатинки, але зате володію знанням. Що там якийсь будинок у порівнянні зі знаннями?.. А ними, пане, mon prince^[8], поділюся. Мої знання широкі. Наразі йдеться тільки про їхню топографічну частину. Я конкретно знаю, де знаходиться єдина корчма, до якої о такій порі людина може потрапити без виламування замків і ґрат. Словом: Дрожджик. Тут, на розі Полянецької та Вітебської.

Вільчур подумав, що алкоголь піде йому на користь. Справді, він перемерз. А крім того, монотонна балаканина п’янички, який зустрівся йому на шляху, діє оглушливо. Мимоволі з того лепету, який гальмував яскраву картину нещастя, що звалилося на нього, він намагався щось зрозуміти. Та балаканина розплутувала під черепом цілі клубки найболючіших думок.

На сході вже починало сіріти, коли після другого стуку в зачинені віконниці, нарешті, вони потрапили до маленького магазинчика, просякнутого випарами бочок із-під оселедців, запахами пива та гасу. У кімнаті за магазином, ще більш просмерділій, у цигарковому диму дешевого, кислуватого тютюну, в кутку сиділи кілька вщент п’яних чоловіків. Господар, квадратний здоровило з мордою заспаного бульдога, у брудній сорочці й у розстебнутій жилетці, ні про що не питаючи, поставив на вільний столик пляшку горілки та вищерблену тарілку з обрізками якогось м’ясива.

Але тут було тепло. Розкішно тепло, замерзлі аж до болю руки, здавалося, відходили. Перша чарка горілки відразу зігріла горло та шлунок. Випадковий товариш не переставав говорити. Пияки в кутку не звертали на прибульців ніякої уваги. Один голосно хропів, троє інших час від часу вибухали белькотінням якихось незрозумілих слів. Ніби про щось сперечались.

Друга чарка горілки принесла Вільчурові певне полегшення.

«Як це добре, – подумав він, – що на мене тут ніхто не дивиться, ніхто нічого…»

– …бо, прикинь, графе, – тягнув свій монолог зарослий товариш, – Наполеона дідько вхопив, Олеська Македонського ditto^[9]. А чому, питаєш, так голосно? А це все тому, що річ не полягає в тому, щоб бути кимось. Мистецтво – бути нічим. Дрібним інсектом^[10] за коміром Провидіння – disce puer^[11]! Я це тобі кажу, я, Самуїл Обедзинський, який ніколи не впаде з котурнів і не розіб’ється, бо ніколи ні на що не вийде. Цоколь служить підкладкою для дурнів, дорогий друже. А віра – це кулька, з якої раніше або пізніше вийде повітря.

Шанс?.. Є, зрештою: скоріше сам здохнеш. Стережіться кульок, громадяни!

Підніс догори пусту пляшку і закричав:

– Пане Дрожджику, ще одну! Дарувальнику всілякої радості, опікуне заблукалих, жертводавцю свідомості й забуття.

Понурий шинкар, не поспішаючи, приніс горілку, широкою долонею вдарив об дно і поставив перед ними відкорковану пляшку.

Професор Вільчур мовчки випив і здригнувся. Він ніколи не пив і противний смак ординарної горілки викликав огиду. Але вже відчував легкий шум у голові та хотів сп’яніти повністю.

– Сенс володіння сірою мозковою масою, – говорив чоловік, який назвався Самуїлом Обедзинським, – полягає в жонглюванні між свідомістю і мороком. Бо чим же можна виправдати драму інтелекту, який доходить до абсурдного твердження про те, що є вибриком природи, непотрібним баластом, міхуром, причепленим до хвоста нашої звірячої високоповажності? Що ти знаєш про світ, про речі, про мету існування? Так, питаю тебе, істото, обтяжена двома кілограмами мозкової речовини, що ти знаєш про мету?.. Чи це не парадокс? Ти не зможеш поворухнути рукою, не зможеш зробити кроку без чіткого розуміння мети. Правда?.. А тим часом народжуєшся і протягом кількох десятків років робиш мільйони, мільярди різноманітних дій, борешся, працюєш, вчишся, падаєш, встаєш, радієш, упадаєш в розпач, думаєш, споживаєш стільки енергії, скільки її виробляє варшавська електростанція, на якого дідька все це? Так, друже, не знаєш і знати не можеш, із якою метою ти все це робиш. Єдиною інстанцією, до якої ти можеш звернутися за достовірною інформацією в цьому розумінні, є твій розум, а той, скажімо так, безпорадно розводить руками. Отже, де сенс, де логіка?

Він голосно засміявся й одним духом перехилив чарку.

– Тож для чого існує розум, якщо не вміє виконати свого єдиного, власне, єдиного завдання?.. Знаю, яку відповідь мені дасть, але це також дурниці. Скаже, що поле його діяльності охоплює тільки функції життя. Причини і мета життя належать до іншого департаменту. Погоджуюсь. Але ти побачиш, як він собі дає раду з життям. Що нам може це пояснити? І, виявляється, що нічого. Нічого, окрім найелементарніших звірячих функцій. То для чого ж виріс у нас під черепом цей новотвір? На яку таку біду, запитую тебе, вельмишановний друже? Бо що він знає? Чи знає, що таке думка?! Чи він дав чоловікові бодай пізнати самого себе? Пізнати хоча б настільки, щоб спромога була з упевненістю сказати: я – негідник або я – порядна людина. Я – ідеаліст або матеріаліст. Ні та й ні, стократ – ні! Скаже тільки, чи хочу телятини або свинини. Але на це вистачить розуму звичайного дворняги. А якщо йдеться про людей, про ближнього? Навчить нас чогось?.. Ні! Даю гарантію всім своїм майном, що під вашим, пане, високим чолом не зародилося ніякої аксіоми щодо моєї цікавої особи. Хоч ми й розмовляємо між собою вже… дві пляшки. Зрештою, скажімо, чи у вас, пане, є якась аксіома не щодо мене, але щодо тих, хто вам відомий багато років?.. Може, щодо братів, щодо батька, щодо дружини, щодо друга?.. Ні! Люди ходять у непробивних скафандрах. І немає способів проникнути у їхній зміст. За нас, кавалерів! Пий, пане!

Стукнув у чарку Вільчура і випив свою.

– Якщо захочеш, маестро, дізнатись, який насправді має вигляд шикозна дама, можеш за нею підглянути у ванній крізь шпарку для ключа. Переконаєшся, що у неї обвислі груди і худі ноги. Дізнаєшся про неї щось нове. Але про її суть нічого й далі не знатимеш. Бо навіть коли залишається наодинці з собою, знімає скафандр, який завжди носить на собі, під сподом має інший, якого ніколи не знімає і який для неї самої є чимось непроникливим. Правда? Зрозуміло, що є миті, коли можна комусь заглянути в рукав чи за комір. Це хвилини катастрофи. Скафандр розривається, тріскається, з’являються шпарини і щілини. Ось… ось, наприклад, у такій ситуації, в яку ти зараз потрапив, вождю! По тобі проїхалося щось важке.

Він похилився над столиком і втупив у Вільчура свої голубі, почервонілі очні яблука.

– Правда? – спитав із притиском.

– Так, – професор ствердно кивнув головою.

– Зрозуміло! – гнівно викрикнув Обедзинський. – Ясно! Людина, що так прагне спокою, як я, не може кроку ступити, щоб не зіткнутися з людським безглуздям! Бо дно кожної трагедії – то безглуздя!.. То що? Кулька чи котурни?.. Ти збанкрутував, викинули тебе з якогось міністерського стільця чи розчарування? Що?.. Жінка?.. Зрадила тебе?..