Розділ VI

З того часу Антоній Косіба замешкав у млині Прокопа Мельника. І хоч він ніколи не сміявся, а всміхався надто рідко, тут йому було добре, як ніде до цього часу. Роботи він не боявся, ні рук, ні плечей не шкодував, у балачку не полюбляв устрявати, тож у старого Прокопа до нього не було претензій. Зрештою, він навіть був задоволений із нового наймита. Якщо він і нічим цього не виявляв, то лиш тому, що не мав такої звички.

Антоній Косіба виконував будь-яку роботу, яку йому давали. Чи біля засувок, чи біля люка, чи біля ваги, чи біля жорен. Коли щось псувалося, він брався ремонтувати. А те, що він був метикуватий від природи, це завжди приходило йому на виручку. Не раз скоба тріскала або й шестерня з осі злітала, він вже знав, що треба зробити, заміняв і коваля, і стельмаха.

– Здібний, ти, Антонію, – говорив Віталіс. – Пізнати легко, що ти по світах бував.

А вже іншим разом:

– Не такий вже ти й старий. Будеш із розумом Прокопові служити, дивись, і жінку собі заслужиш, Ольгу-вдову собі за жінку візьмеш…

– Патякаєш казна-що, – Антоній Косіба знизав плечима. – Ані їм це не в голові, ані мені. До дідька воно мені?

Стугоніло коло млина, шумів сильний струмінь води, скрипіли жорна. Білий борошняний пил носивсь у повітрі, наповнюючи його хлібним смаком. Від світання до смеркання роботи не бракувало. Часу не було ні на що. Зате у неділю можна було відпочити і випростати кості. Але й тоді Антоній не намагався зблизитись ані з веселою Зонею, ані з Наталчиною матір’ю, Ольгою, хоч обидві його любили та ставилися до нього доброзичливо. Найчастіше відпочинок він проводив із Наталкою.

День був схожий на інший, і йому самому здавалося, що так вже буде завжди, доки не стався випадок, який не лише все змінив, але й для родини Прокопа Мельника мав стати великою подією.

Було це так: у суботу, відразу після зупинки кола, тріснула дубова ступиця, яку відразу потрібно було схопити залізним обручем. Прокіп майже бігом приніс інструмент, і Антоній зо три години вкривався потом, поки не закінчив ремонт. Позаяк старий понад усе цінував інструменти і завжди тримав їх біля свого ліжка, наказав скриньку віднести туди. Антоній закинув її на плече і пішов. До цього часу він ніколи не заглядав до покоїв, бо не був цікавий, та й не мав у тому потреби.

Тут було надзвичайно чисто. Білі накрохмалені фіранки на вікнах і горщики з калачиками. На всіх ліжках виростали аж до стелі піраміди пухких подушок, підлога була пофарбована червоним.

Антоній позадкував, щоб старанно витерти ноги, і тільки тоді увійшов. У другій кімнаті побачив Василька. Василько лежав у ліжку і плакав. Коли побачив Антонія, почав заспокоюватись, але раптом закричав:

– Слухай, Антонію, я вже більше не витримаю. Краще смерть, ніж таке життя. Я вкорочу собі віку. Так мені вже написано.

– Не мели дурниць, – спокійно відповів Антоній. – Різні нещастя трапляються людям, але ж вони живуть…

– Живуть? А для чого?.. Що ж я, як та колода, маю гнити?

– Чому ж гнити…

– А що за користь із мене? Ані комусь, ані мені. Так і буде. Лежу тут і постійно думаю. І додумавсь: іншого виходу немає.

– Облиш дурниці, – буркнув Антоній, тамуючи хвилювання. – Молодий іще.

– І що з того, що молодий! Яка ж моя молодість, якщо я сам на ноги стати не можу. Якби я був старий, то хай вже… А то кара Божа за батьків гріх! А я маю за те терпіти. Чому я?.. Я у дядька забрав його частину?.. Не я! Не я! Тільки батько. За що ж мені таке каліцтво?..

Антоній опустив очі. Він просто не міг дивитися на цього красивого хлопця, майже дитину, який побивався над своєю долею.

– Ти думай про щось інше, – бовкнув непереконливо.

– Про що ж я можу думати, про що? Як тільки погляну на свої ноги, то волів би не народитись! Ось подивись!

Він шарпнув ковдру і відкрився.

Худі ноги, неприродно тонкі, на гомілках були вкриті рожевими пругами ран, які ще не побіліли і не потовщали.

Василь щось говорив, але Антоній Косіба не чув того, не розрізняв слів. Дивився як приворожений. Відчував, як щось дивне діється з ним. Дивився так, ніби вже колись щось подібне бачив, ніби так мусило бути. Якась нездоланна сила наказувала йому схилитися над лежачим. Він простягнув руки і почав обмацувати коліна та гомілки. Його товсті пальці з загрубілою шкірою безпомилково точно натискали кволі м’язи каліки і знаходили кривизну неправильно складених кісток.

Антоній важко дихав, ніби з великої напруги. Він боровся з думками, які переповнювали його. Але ж так, так, дійсно він дуже чітко розумів, що кістки неправильно зрослись. Але так не мусить бути. І тут також. Як же так!

Він випростався і рукавом витер піт із чола. Його очі світились, але він так зблід, що аж Василько запитав:

– Що з тобою?

– Чекай, Василю, – відгукнувся Антоній раптово охриплим голосом, – як давно ти впав і поламав ноги?

– П’ятий місяць… Але…

– П’ятий? Але тобі склали?

– Склали. Лікар із містечка, з Радолішок.

– І що?

– І сказав, що я буду здоровий. Дощечками ноги мені перев’язав. Два місяці я лежав, а як зняв…

– То що?

– То сказав, що вже мені ніщо не допоможе. Так поламані, що немає ніякої ради.

– Немає?

– Еге ж! Батько хотів мене у лікарню везти до самого Вільна. Але лікар сказав, що немає потреби, бо й сам Господь Бог тут не допоможе.

Антоній засміявся.

– Неправда.

– Як це неправда? – тремтячим голосом запитав Василь.

– А так, неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. А бачиш… Неправда! Якби ти не міг поворушити, тоді кінець. А ступнями?

– Не можу, – скривився Василь, – болить.

– Болить?.. То й мусить боліти. Значить, усе в порядку, це добре.

Він насупив брови і роздумував. Врешті переконливо проказав:

– Треба тобі знову поламати ноги і правильно скласти кості. Як має бути. І одужаєш. Якби ти не міг пальцями поворушити, то пропало, а так – можна.

Василь здивовано вдивлявся в нього.

– А ти, Антонію, звідки знаєш?

– Звідки?.. – Антоній завагався. – Не знаю звідки. Але зовсім не трудно. Ось, подивись. Тут тобі криво зрослось і тут, а на цій нозі ще гірше. Тут тріщина, напевно, аж до коліна.

Він натиснув і спитав:

– Болить?

– Дуже болить.

– Ось бачиш. І тут мусить бути так само!..

Каліка засичав від натиску пальця.

Антоній усміхнувся.

– Бачиш!.. Тут треба перерізати шкіру і м’язи. А потім молоточком… або пилкою. І правильно скласти.

Зазвичай спокійний, навіть скоріше флегматичний, Антоній зараз змінився до невпізнання. Він жваво пояснював Василеві, що не можна гаяти часу і це потрібно швидко зробити.

– Лікар Павліцький не погодиться, – Василь покрутив головою. – Він як один раз щось скаже, то потім і слухати не хоче. Хіба що до Вільна їхати?

Він увесь тремтів від надії, яку в ньому розбудив Антоній, і вдивлявся у нього з тривогою.

– Не треба до Вільна! – гнівно відповів Антоній. – Нікого не треба. Я сам! Я сам це зроблю!..

– Ти?! – вже з повною зневірою закричав Василь.

– Так, я. І побачиш, ходитимеш, як колись.

– Звідки ж ти вмієш це робити? Це ж операція. Треба науки закінчити, щоб такі речі робити. Це ти колись робив?

Антоній спохмурнів. Він не міг перебороти того дивного бажання, просто щось його змушувало протестувати проти свого наміру. Одночасно він зрозумів, що йому не дадуть, не дозволять, не будуть вірити. Річ ясна, він ніколи не займався лікуванням, ані тим більше – складанням поламаних ніг. Серед багатьох професій, якими він оволодів протягом своєї багатолітньої подорожі, він був переконаний, що ніколи нікого не лікував. Він сам дивувався з себе, звідки так упевнено, так переконливо міг стверджувати, що каліцтво Василя можна було вилікувати. Він дивувавсь, але це ніяк не змінювало його переконання чи применшувало його рішення.

Антоній Косіба не любив брехні. Але цього разу він не хотів від цього відмовитись, якщо це допомогло б досягти мети.

– Чи я це робив? – знизав плечима. – Багато разів я це робив. І тобі зроблю, і ти одужаєш! Ти не дурний і погодишся на це.

Двері відхились, і мала Наталка загукала:

– Антонію, ходи вечеряти! А тобі як, Васильку, до ліжка принести?

– Не буду їсти, – з нетерпінням промовив Василь, сердитий за те, що йому переривають таку важливу розмову. – Геть звідси, Наталко!

Він почав знову розпитувати Антонія і відпустив його тільки тоді, коли у сінях заскрипів голос матері, який квапив до вечері.

Через два дні після цього старий Прокіп, сидячи перед млином і пускаючи дим зі своєї люльки, покликав до себе Антонія.

– Антонію, що ти там наговорив моєму Василькові? – запитав він. – Нібито про те лікування.

– Я йому правду сказав.

– Що за правду?

– А те, що я можу його з того каліцтва вивести.

– Як же ти зможеш?

– Треба розрізати, кості наново розламати і знову скласти. Вони погано складені.

Старий сплюнув, пригладив свою сиву бороду і махнув рукою.

– Перестань. Сам лікар підтвердив, що тут ніщо не допоможе, а ти, дурний неуку, зробиш?.. Щоправда, ти розумієшся на багатьох речах як майстер. Не перечу. Бо й гріх було б… Але з людським тілом все не так просто. Треба знати, де яка кісточка, де яка жилочка, яка до якої підходить, яка яке значення має. Тож я сам, наприклад, не раз так розбирав порося чи теля. Скільки ж там такого, що й перелічити неможливо. А по суті що?.. Худоба. А в людини ж усе делікатне. На тому потрібно розумітися. То тобі не січкарня, яку ти можеш розкрутити, всі гаєчки і таке інше на землі порозкладати, а потім назад поскручувати, змастити – і вона краще різатиме, як до того. Вміння треба мати, такі школи, такі науки.

Конец ознакомительного фрагмента.