Середа

Незручно писати в ліжку. Сьогодні у мене тридцять вісім і дві десятих. Але почуваю себе чудово.

Я звеліла купити всі газети. Та, на жаль, знайшла в них тільки коротку, однакову скрізь замітку, яку і вклеюю сюди.

СТРІЛЯНИНА НА ВУЛИЦІ МОНЮШКА

Вчора близько полудня агенти слідчої служби намагалися затримати на вулиці Монюшка підозрілого суб’єкта, який у відповідь на вимогу показати документи вихопив револьвер і кілька разів вистрелив у поліційних чинів.

Внаслідок стрілянини цей суб’єкт був тричі поранений і в безнадійному стані одвезений до тюремного шпиталю на Мокотові.

Із знайдених при ньому документів виявилося, що це давно вже розшукуваний бандит Ян Гусак, винний у багатьох злочинах: крадіжках із зламом, озброєних грабунках і вбивствах. Під час операції, що була зроблена негайно з метою видалення куль, Гусак помер.

Дуже негарно з мого боку, але я прочитала звістку про його смерть з почуттям полегкості. Все-таки я егоїстка. Та дарма, я спокутую свою вину: ось нехай видужаю, то дізнаюся, де його поховано, й одвезу на його могилу квіти. Думаю, що найбільше підійдуть червоні троянди. (До речі, щодо квітів: Тото, звичайно, приніс-таки мені вчора величезний пук мімози. Я підпустила йому кілька шпильок).

Не розумію, чому вони зробили з Роберта бандита. Важко повірити, що вони його не впізнали, – адже спеціально чатували на нього. Найімовірніше, дали до преси таку замітку, бо не хотіли виказати, що вбито шпигуна сусідньої держави. Та я, зрештою, не певна, що він був шпигуном справді сусідньої держави.

Перед полуднем зателефонував дядько Альбін і сказав, що одержав листівку від міс Норман з Криниці. Нічого цікавого в ній нема – тільки звичайнісінькі вітання. Але для мене цілком зрозуміло: саме те, що вона прислала листівку, промовисто свідчить про її хитрість. Вона безсумнівно знає моє дівоче прізвище і не може не замислитися над тим фактом, що нею дуже цікавиться літній пан, який має таке прізвище.

Сьогодні я переконалася, що Яцек знає про перебування міс Норман у Криниці. Коли я сказала йому, що, одужавши, думаю поїхати на кілька днів до Криниці, він мене розраджував. Натомість схиляв мене їхати в Закопане, хоч і знає, що я його не люблю. Цікаво, чи він листується з нею. Перед обідом я навіть встала на хвилинку й якнайретельніше обшукала шухляди в його письмовому столі. Але він дуже обережний. Нічогісінько я там не знайшла. Одначе в календарі була нотатка:

«“Патрія” – 6–8».

Можна було догадатися, що це має якийсь зв’язок з міс Норман. На мою думку, це означає, що вона спинилася в «Патрії» і що він може телефонувати до неї між шостою і восьмою. І я твердо поклала собі: тільки-но одужаю, одразу ж їду до Криниці і також оселяюся в «Патрії». Сьогодні я прочитала в газетах, що туди має приїхати Кіпура^[6] з дружиною. З ним я уже познайомилася два роки тому в Парижі. А от вона мене дуже цікавить. У неї справді прегарний голос. Дехто із знайомих казав мені, що ми з нею дуже схожі одна на одну, але я з цим аж ніяк не згодна.

Вчора надіслала листа Мостовичу. Знаю, що він страх не любить писати листи, але телеграмою мені відповість напевне. Йому я зможу звірити деякі свої переживання і запитати, що він про них думає.

Четвер

Коли ввечері всі пішли, Яцек сів біля мого ліжка і сказав:

– Мене часто дивує, чому люди так рідко розуміють інших. По-моєму, на світі було б куди менше несправедливості, коли б одні зволили пояснювати мотиви своїх вчинків, а другі – розуміти їх і оцінювати, як велить сумління.

Він говорив неначе сам до себе. Був замислений і смутний. Я невимушено мовила:

– Люди надто заклопотані собою.

– Навпаки, – похитав він головою. – Вони клопочуться своїми ближніми, але клопочуться поверхово. Звідси стільки облудних думок і стільки гіркоти. Я більш ніж певен, що в рай потрапляє куди більше людей, як нам здається.

Я подумала про Роберта і притакнула:

– Авжеж. Я цілком поділяю твою думку. Ніколи ж бо не знаєш, які страшні чи просто несприятливі обставини зумовлюють чийсь лихий вчинок.

Він пильно подивився на мене.

– Ти серйозно так думаєш?

– Цілком серйозно. Кожен може допуститися помилки.

Яцек поцілував мені руку.

– Мене тішить, що ти так думаєш, Ганечко. Тим більше, що поблажливість – вельми рідкісна риса. А надто в жінок… Бачиш, Ганечко, я хотів тобі де в чому признатися. Я хотів признатися тобі в тому, що, мов скабка, сидить у моєму сумлінні…

– Я слухаю тебе, Яцеку, – мовила я, затамувавши віддих.

– Колись, як я був ще зовсім молодий і недосвідчений, я покохав одну дівчину. Покохав так сильно, що, якби вона зажадала од мене чогось найстрашнішого, я вчинив би це без вагання. Ти сказала, що підозрюєш, ніби я мав не один роман, коли ми ще не були разом. Так от, це неправда. У мене був лиш один роман, який до того ж і не можна назвати романом. Коли я шукаю для нього відповідної назви, мені спадають на думку слова «фарс», «драма», «трагедія», «комедія помилок» – усе, що хочеш, тільки не роман. Тепер, коли переді мною виразно постали два можливих шляхи, коли я цілковито зібрався з думками, я можу щиро поговорити про це з тобою. Я знаю, ти зумієш мене вислухати і постараєшся не судити надто суворо.

– Можеш бути в цьому певний.

– Дякую тобі.

– Знай, Яцеку, в тебе немає кращого друга, ніж я.

Він зробив такий порух, наче хотів узяти мою руку, щоб поцілувати її, але одразу ж відсунувся. Як видно, його вколола думка, що перед правдивим зізнанням це було б не гречно з його боку.

Я знала, як мені повестися. Треба було полегшити йому зізнання, витягти з нього якнайбільше, залишивши йому далеку перспективу можливого пробачення, але водночас не шкодувати проявів ображеної гідності та гіркого смутку скривдженої душі.

Яцек почав розповідати:

– Це було вісім років тому. Хоч мені й минуло вже двадцять чотири роки і дехто з моїх ровесників мав на той час чималий життєвий досвід, я, як тепер розумію, належав до тих, що не були вельми обізнані з життям, надто легко піддавалися своїм пориванням і легковажно хапали те, що давала їм доля. Кажучи просто, був наївний. Кінчаючи університет, я пробува5в під опікою дядька Довгірда, якого ти, напевне, пам’ятаєш, бо він був у нас на весіллі.

– Пам’ятаю, – потвердила я. – Дуже милий чоловік.

– Я завжди його цінував. І якби в той час більше довіряв його досвідові, то багато чого, напевне, склалося б інакше і я сьогодні не карався б наслідками тодішніх помилок. Та, зрештою, дядько, посідаючи високе і надзвичайно клопітне становище посла, був завжди страшенно зайнятий і не міг приділити мені багато часу. Саме тоді я й познайомився з одною дівчиною. Познайомився в досить незвичайний спосіб, що, як мені тоді здавалося, був пророчим. Ось як це було. Коли я від’їжджав машиною від посольства, якась молоденька і дуже гарна дівчина мало не впала мені під колеса. Вона так перелякалася, що мені довелось одвезти їі, майже непритомну, додому, а точніше, до готелю, в якому вона мешкала разом з батьком. Це знайомство швидко перейшло у взаємне почуття. Батько тої дівчини був іноземець, що приїхав у своїх комерційних справах. Він узяв з собою дочку, щоб вона пізнала велику столицю і її людей. Оскільки я приятелював з багатьма дипломатами, то упрохав одну з жінок у нашому посольстві, щоб вона ввела мою дівчину в усі ті салони, в яких я бував. Вона скрізь справила прекрасне враження, і всі почали називати наші імена разом.

Яцек на мить замовк і коротко сказав:

– Ми стали коханцями.

– І що ж далі? – спитала м’яко.

– Далі події пішли в такому напрямку, що ними вже не керувала ні моя свідомість, ані воля. Одне випливало з другого. Посольство саме мало надіслати до Вашінгтона дипломатичного кур’єра з якимись важливими документами. Оскільки подорож до Америки мене вельми вабила, та й дівчина моя, коли я їй про це сказав, гаряче взялася укладати плани від’їзду, то я спромігся умовити дядька, щоб цю місію доручили мені. Батько Бетті – її звали Бетті, – певна річ, не знав про те, що ми їдемо разом. Я забув іще сказати, що Бетті в себе на батьківщині мала нареченого. Одруження їхнє було віддавна визначене, і його не можна було зірвати з поглядів матеріальних та родинних. Я хочу бути щирий з тобою, Ганечко, і тому признаюся тобі, що, хоч моє почуття до тої дівчини здавалось мені тоді, а може, й справді було великим коханням, усе ж в душі я тішився тим, що не стану її чоловіком. Одначе бували хвилини, коли ревнощі до її нареченого могли довести мене до чого завгодно.

– Ти знав його? – спитала я.

Він заперечливо похитав головою.

– Ні. Бачив тільки його фотографію. То був вельми гожий з виду чоловік. Але це не має значення. На початку квітня ми відпливли до Америки великим лайнером. У Сполучених Штатах мали пробути кілька місяців, подорожуючи й розважаючись. Ця пригода видавалась мені чимось прекрасним – можливо, тому, що це була перша така пригода в моєму житті. Я був просто зачарований її романтичністю, а мої почуття до Бетті зростали й міцніли в міру того, як я на власні очі пересвідчувався, що всі чоловіки навколо заздрять мені і засипають її компліментами.

– Вона й справді була така гарна?

– Так, гарна. В свої вісімнадцять років вона була напрочуд чарівна. В Америці, де молоді дівчата взагалі поводяться дуже вільно, наша приязнь і спільна подорож нікому не здавалися чимось надзвичайним. Окрім знайомих у тамтешніх дипломатичних колах, я мав там ще багато приятелів і університетських товаришів із заможних верств. Розважалися ми чудово. Я мимоволі пристосувався до тамтешніх звичаїв. Ночі ми проводили в гулянках. Отоді я й навчився пити. Мало не щодня ми поверталися додому над ранок, добре підпивши. Нарешті одного дня я одержав з Вашінгтона запит, чи не збираюсь я повертатися до Європи. Мовляв, якби я призначив своє повернення на найближчі дні, наше посольство у Вашінгтоні скористалося б з цього, щоб доручити мені перевезення надзвичайно важливої дипломатичної пошти. А оскільки й Бетті вже мала повертатися додому, то я охоче погодився. Отут і настала наша перша розлука. Вона не хотіла їхати зі мною до Вашінгтона по ті папери, а воліла залишитися в Нью-Йорку й чекати там на мене. Розлука наша тривала заледве три дні, одначе переконала мене, як сильно я прив’язався до Бетті…

Яцек замовк, а потім скрушним тоном звернувся до мене:

– Ти пробач, що я про таке говорю. Я знаю, це неделікатно. Але мені треба пояснити тобі свій тодішній душевний стан, бо саме в ньому полягає причина припущеної мною помилки.

– Я слухаю тебе, Яцеку, розповідай далі.

– Отож, коли я повернувся до Нью-Йорка, мене наче громом вразила звістка: Бетті одержала телеграму, що приїжджає її наречений. Це геть вивело мене з рівноваги. Як мені здавалося, вона теж була в розпачі. Ми пиячили цілу ніч у товаристві кількох знайомих, а над ранок Бетті сказала мені: «У нас є тільки дві можливості. Або ми розлучимось назавжди, або поставимо мого нареченого і всю мою родину перед доконаним фактом».

Яцек потер чоло і додав:

– Ти розумієш, що таким доконаним фактом міг бути тільки шлюб.

Я не озвалась ані словом. Яцек нервово бгав пальцями давно згаслий недокурок.

– Ти ж знаєш, – сказав він, – як легко і просто залагоджуються ці справи в Америці. У мене й дотепер таке враження, що ми обоє були просто п’яні. Ми сіли в машину одного з далеких кузенів Бетті, якого спіткали в Америці, і поїхали до найближчої шлюбної контори. Прокинувшись десь після полудня другого дня, я не міг збагнути, чи не було те, що я вчинив, просто сном.

Я чекала цього зізнання, знала, що воно настане, і все ж Яцекові слова приголомшили мене. Отже, все це правда! Отже, моя примарна надія, що то була якась містифікація з боку Елізабет Норман, виявилась облудою.

Уперше Яцекова справа постала переді мною в такому виразному освітленні. Тепер у мене не лишалося жодного сумніву: одружившись зі мною, він вчинив злочин. Вчинив підлоту, бо приховав правду.

Я вже давно звикла до цієї думки, але тільки в цю мить так ясно побачила дійсність в усій її непривабливій наготі, позбавлену серпанку таємничості й тих барв, яких надавали їй почуття. І нараз докорінно змінилося моє внутрішнє ставлення до Яцека. Якщо досі воно було зумовлене скорше співчуттям і палким прагненням утримати його при собі, то тепер я дивилась на цього чоловіка майже як на когось чужого, який до того ж заподіяв мені кривду.