Субота

Дядько Альбін був вельми вражений моїми відомостями. Я не відмовила собі в приємності зробити кілька в’їдливих зауважень щодо його досвіду. Він покірливо вислухав їх і сказав:

– У такому разі це страшенно хитра жінка. Повір, мала, я не належу до наївних простаків. Коли вже вона й мене зуміла ввести в оману, то це свідчить, що вона таки добра пройда і має якусь дуже важливу причину приховувати своє знання польської мови.

– Але яку?…

– І гадки не маю. Адже вона не криється з тим, що володіє кількома іншими мовами. Крім англійської, вона знає французьку, німецьку та італійську. Чому ж їй так важливо приховувати одну цю мову?… Може, вона просто хоче мати наді мною перевагу, аби розуміти, що я кажу? Чи, може, прикидається перед прислугою, бажаючи знати, що про неї балакають.

Я занепокоїлась.

– А може, ви, дядечку, чимось виказали себе перед нею?

– О, не турбуйся. Я для цього надто обережний. То, кажеш, пан Довгірд про неї доброї думки?

– В усякому разі, нічого поганого він про неї не сказав.

– Ну, на нього ми можемо звіритись. Колись його вважали за одного з найкращих дипломатів.

Я іронічно посміхнулася.

– Так само, як вас вважають за одного з найкращих знавців жінок.

– Слухай, мала, – сказав він, – твої стріли летять у порожнечу. Кожен знавець жінок знає про них, по суті, лиш одне: що вони ховають у собі чимало несподіванок. У цьому, зрештою, і полягають ваші чари. Але будемо говорити серйозно. Не знаю, чи не варто б трохи відкрити карти. Чи не треба б принаймні їй сказати, що її фокус із приховуванням знання польської мови не вдався.

– А навіщо їй це казати?

– Хоч би на те, щоб потім спитати, чому вона це робила.

– По-моєму, краще зачекати. Передусім треба надіслати до Брюсселя ті відомості, які я дістала в дядька Довгірда. Це дуже полегшить їм дальші пошуки.

– Авжеж, – погодився дядько. – Я зараз же їм напишу. Так чи інак, а ми вже знаємо про цю даму чимало. Я бачу, що тобі не терпиться, але даремно. Поспіх тут ні до чого.

Я похитала головою.

– А по-моєму, навпаки.

– Ти помиляєшся, мала. Якби Яцекові загрожувала з її боку якась серйозна небезпека, якби її тиснув час, вона вже давно пустила б у хід ту зброю, що має в руках. Та їй, як видно, не так уже й доконче треба скомпрометувати Яцека. Скидається на те, що вона веде з ним переговори.

– Про що?

Дядько знизав плечима.

– Цього я не знаю. Якщо не про гроші, то можна припустити, що вона хоче повернути собі Яцека. Бо чого б іще вона могла хотіти? В усякому разі, варте уваги те, що вона його не квапить. Вона погодилася на його від’їзд до Парижа, а тепер от до Бєловежі. Казала мені навіть, що й сама невдовзі збирається поїхати на кілька днів до Криниці, яка її нібито зацікавила відтоді, як там побували наступниці голландського трону і принц Бернард.

Я попрощалася з дядьком розчарована. Чекати й чекати… Не кажучи вже про те, що чекати загалом не в моїй натурі, я хочу нарешті щось знати. Бувають такі хвилини, коли мене пориває просто піти до тої жінки і віч-на-віч з’ясувати все. Адже я маю на те цілковите право.

Прийти б до неї і сказати:

«Чого ви хочете од мого чоловіка? Навіщо ви його шантажуєте? І якщо вас і справді єднали колись якісь почуття, то я нізащо не повірю, що ви зберегли їх досі».

Цікаво, що б вона мені на це відповіла.

Ми з Яцеком на годинку поїхали до кав’ярні «Європейська», де зустріли багато знайомих. Я умовила всіх піти в кіно, а потім подалися вечеряти до «Брістоля».

Уже заходячи в ресторан, я побачила її: вона сиділа з дядьком Альбіном, правником Непшицьким і ще одним добродієм, що завжди крутиться на перегонах. Я скоса пильнувала за Яцеком. Він удавав, ніби не дивиться в той бік, одначе злегка поблід на виду й почувався, видимо, ніяково. Неважко було догадатися чому.

Вже саме5 те, що він побачив її несподівано, доконче мало вивести його з рівноваги. До того ж, безперечно, вразило його і її товариство: дядько Альбін. Щоправда, Яцек не підтримував з ним стосунків і знав, що ніхто з родини не спілкується з дядьком, та все ж це видовище напевне його сполохало. Це я зміркувала собі одразу.

Вона кілька разів позирнула в наш бік, але зробила це з очевидною байдужістю, і складалося враження, що вона взагалі не знає Яцека. Одначе раз їхні очі зустрілися. Я напружила всю свою увагу, аби не пропустити нічого з тої хвилі. У погляді Яцека був неначе гнів; її очі ковзнули по ньому без жодного виразу.

То, без сумніву, небезпечна жінка.

Я навмисне почала ластитися до Яцека. Робила це дуже демонстративно, тим самим викликаючи його на взаємність. Щоправда, він намагався якось стримати мене, але я не поступалася. Нарешті я сказала йому, що хочу танцювати. Він на якусь мить завагався, але я, боячись, щоб він не вигадав якоїсь відмовки, встала й простягла до нього руки.

Я бачила, що він роздратований, бо усміхався неприродно. Отож, коли ми опинилися серед танцюючих пар, я півголосом озвалася до нього:

– Не розумію, що це з тобою діється?

– Зі мною? – перепитав він, аби вигадати час.

– Раніше ти так любив танцювати.

– Чому раніше? – вдав він обуреного. – Я завжди люблю танцювати з тобою.

– Чого ж тоді в тебе таке обличчя, ніби тебе ведуть на ешафот?

– Що ти вигадуєш?! – нещиро засміявся він.

– Ти тримаєш мене так силувано і маєш такий вигляд, наче запросив мене просто із ввічливості.

Яцек скривився.

– Ти маєш до мене якісь дивні претензії. Я трохи стомився. Ото й тільки.

Ми саме поминали столик тої жінки. Я пестливо погладила Яцека по руці. Правда, вона того не завважила, але Яцек почервонів, і я побачила, як йому стиснулися щелепи. Мабуть, він дуже боїться цієї жінки.

Я підступно мовила:

– Ти поводишся так, ніби хочеш показати, що тобі неприємні мої пестощі.

Яцек злегка нахмурив брови і, силкуючись прибрати люб’язного виразу, відказав:

– Ти ж сама знаєш, що це неправда.

– Можливо, – не вгавала я. – Але ти хочеш, щоб усі тут думали, ніби це правда.

– Запевняю тебе, Ганечко, що все це тобі просто ввижається.

– А я тебе запевняю, що ніколи більше з тобою не танцюватиму.

– Я таки справді тебе не розумію. Ти закидаєш мені те, чого взагалі немає. Адже не так уже й важко зрозуміти, що людині часом, може, не хочеться танцювати.

– Чому ж, я це розумію. Але навіщо ж ти тоді запросив мене до танцю?

Яцек прикусив губу.

– Пробач, але ж ти сама захотіла.

– Ну то й що?… Ти міг сказати, що тобі не хочеться, що я вже до смерті тобі обридла, що… Хіба я знаю… Що ти соромишся зі мною танцювати, що…

Він спинив мене, міцно стиснувши мені руку. Був дуже злий. Не знаю чому, але мене охопило таке роздратування, що я не могла стримати дошкульних слів:

– Коли хочеш, щоб я закричала з болю, стисни мені руку трохи дужче.

– Слухай, Ганечко, – озвався він здушеним голосом, – чим я перед тобою завинив?… Признаюся, я не хотів танцювати і, якби ти не встала, я попрохав би тебе обрати іншого партнера. Та коли вже ти встала, мені не лишалося нічого іншого, як теж устати.

– Так, – погодилась я, – можливо. Але чи не вважаєш ти, що, танцюючи з дружиною, годилося б принаймні вдавати, що це для тебе не мука?

Оркестр закінчив грати, і ми повернулися до столика, відчужені й збуджені суперечкою. Через Яцекове боягузтво (а може, й через моє роздратування) зірвався весь мій план. Мені хотілося показати тій видрі, як закоханий у мене Яцек. А вийшло зовсім навпаки. Навіть за нашим столиком усі помітили, що ми сварилися, і хтось навіть кинув з цього приводу кілька нерозумних дотепів.

Під час наступного танцю з’явився Тото. Він, звісно, зараз же запросив мене, але я відмовилась.

І тут Яцек показав, на що він здатний! Коли знову заграли вальс, він устав і з усміхом схилився переді мною. Мабуть, переборов у собі страх перед тою жінкою або злякався, що я на нього серйозно розгнівалась. В усякому разі, це був ще один доказ того, як сильно він мене кохає.

Він був напрочуд милий, а оскільки вальс він танцює пречудово, то ми привертали до себе загальну увагу. Коли в другій половині ми трохи сповільнили темп, він нахилився до мого вуха й шепнув:

– Ну, а тепер добре?

Уроджена впертість не дала мені поступитись одразу.

– Так мало бути й тоді, – відказала я.

– Твоя правда, люба. Тільки, бачиш, тоді б це було нещиро, а зараз – найщиріше. – Він трохи помовчав і додав: – Так тебе кохаю, як нікого й ніколи вже не кохатиму.

Я була цілком щаслива. І з того, що він мені казав, і з тих поглядів, якими проводили мене чоловіки, і з свого принадного вигляду, і з того, що на мені прегарна сукенка, скромність якої ще дужче підкреслювала мою молодість у порівнянні з тою рудою видрою. Мабуть, і вона це відчула, бо незабаром підвелась і з усім своїм товариством перейшла до коктейль-бару.

Неділя

Яцек цілий день був удома, тільки десь о шостій я умовила його піти до моїх батьків. Вони ж бо й справді були прикро вражені отими кількома проявами його неуваги.

Поки його не було, я витягла з-за ванни Робертів пакет і сховала його в комод. Яцек туди ніколи не заглядає. Що ж до прислуги, то я можу ховати ключа в туалетний столик.

Понеділок

Щоправда, дядько Альбін уже згадував про це, і все ж новина була для мене цілком несподівана. Міс Елізабет Норман учора ввечері виїхала до Криниці. Як видно, ненадовго, бо залишила за собою номер у готелі. Дядько дав мені зрозуміти, що залюбки поїхав би з нею, але цього йому не дозволяють усілякі справи. Я догадалася, що в нього просто немає грошей.

Та, зрештою, мені й ні до чого, щоб дядько їхав до Криниці. Можливо, було б найрозумніше, якби я сама туди подалася. В тамтешніх умовах, де зав’язується багато випадкових знайомств, неважко було б спізнатися з нею, не збуджуючи в ній підозри, що мені стільки про неї відомо. Я певна, що куди краще від дядька зуміла б схилити цю пані до відвертості. Ось дядько й досі не спромігся притиснути її до стінки з приводу польської мови. Каже, що ніяк не випадає звести розмову на цю тему.

Отже, все лягає на мене. Я мушу про все думати, все передбачати. Анізвідки не маю жодної допомоги.

Яцек знову дуже зайнятий. У світі діються важливі речі. Безнастанно приїздять дипломатичні кур’єри. Яцек каже, що цілком може спалахнути війна. Цього ще тільки бракувало! Хоч я і вважаю, що в розповідях старших людей про минулу війну багато перебільшень, але все ж незаперечне те, що доводилося їсти всяку погань, бо харчі подорожчали, а про те, щоб привозити щось із-за кордону, не було й мови.

Якщо спалахне війна, Яцекові доведеться йти на фронт, і Тото теж. Ми з Тулею вже поклали собі, що вступимо до Червоного Хреста як сестри-жалібниці. Адже чепець добре підкреслює овал мого обличчя, і я матиму в ньому прегарний вигляд. До того ж убір сестри-жалібниці надає жінці un cachet de virginite5.^[5]

Єдине, що мене лякає, це протигази. Мало того, що вони спотворюють вигляд людини, але в них ще й задихнутися можна. До того ж від них огидно тхне гумою. І навіщо люди затівають війни? Я ще могла б зрозуміти, якби вони були такі гарні й мальовничі, як за часів Наполеона.

Вівторок

Я повернулася з балу десь після шостої ранку, отож спала майже до першої. Коли встала, Яцека вже не було вдома. Я випила забагато шампанського, і через те мені трохи боліла голова. Вирішила не виходити з дому до вечора, а отже, і не вбиратися. Зателефонувавши кільком знайомим, я вже мала намір сісти за свої нотатки, коли прийшов Юзеф і доповів, що в передпокої чекає посильний з листом, якого йому наказано віддати мені особисто.

У першу мить я подумала, що це Тото вигадав для мене якийсь новий сюрприз. Він любить такі недоречні несподіванки. Нічого лихого я не передчувала.

У передпокої стояв звичайнісінький собі посильний: старий згорблений чоловік із сивою борідкою та з червоною шапкою в руці. Я навіть і не додивлялася б до нього, якби він не сказав:

– Може, шановна пані зробить ласку і замкне двері?

Я озирнулася. Справді, двері до кабінету лишилися відчинені. Я трохи занепокоїлась.

– А навіщо їх замикати?

– Зараз поясню, шановна пані.

Я подивилася на нього з недовірою, одначе подумала собі, що такий дідок не може мати жодних лихих намірів. Коли я замкнула двері, він простягнув до мене руки і шепнув:

– Ганечко!..

Я мало не крикнула з переляку й відскочила назад. Як я собі пригадую, мені здалося, що переді мною божевільний. Ні, ви тільки уявіть собі: згорблений стариган, неохайний на вигляд, з брудним сивим волоссям, простягає руки і шепоче до мене так, наче ми були з ним у найінтимніших стосунках. А на додачу ще має червоні запалені повіки. Який жах!

– Ти не впізнаєш мене? – запитав він.

І тут я його впізнала. То був Роберт. Але як він змінився! Яких тяжких знегод мав зазнати, щоб так постаріти незалежно від гриму. А той грим! Я могла б годинами придивлятися до нього й не знати, що то він.

– Ти не впізнаєш мене? – знову спитав він.

Зі страху та подиву мені аж голос одібрало. Руки в мене тремтіли.

– Впізнаю, – насилу проказала я.

– У мене обмаль часу, кохана. Я прийшов забрати те, що ти вийняла з сейфа. Іншим разом, десь за два чи три дні, зателефоную тобі. Ті пакети в тебе?

Я кивнула головою:

– Авжеж.

Серце мені гупало, наче молот.

– От і добре, – мовив він. – От і чудово. Я тобі безмежно вдячний. А тепер, Ганечко, поквапся, будь ласка.

Ноги мені підтиналися, голова йшла обертом. Як на те, я не могла знайти ключика від комода. Минуло добрих п’ять хвилин, доки я витягла пакети й повернулася до передпокою.

Він зустрів мене мало не з гнівом.

– Що ти так довго робила? Зараз же кажи, що робила! Де в тебе телефон?

Він боляче стиснув мені руку. Я була така приголомшена, що не знала, як на це реагувати.

– Пусти мене, – прошепотіла я. – Я шукала ці пакети. Десь заподівся ключ од комода.

– Де в тебе телефон? – засичав він, ще дужче стиснувши мою руку.

– Отут поруч, у кабінеті.

Він дивився мені у вічі з люттю й ненавистю. Вигляд мав жаский. Скільки жорстокості в цій людині! Він грубо відштовхнув мене і зайшов до кабінету. Тільки допевнившись, що телефон і справді там, він трохи заспокоївся і став розривати пакета.

Раптом з його уст вихопилося страшне прокляття, і він з люттю жбурнув пакета додолу. По килиму розсипались обрізки газет. Не тямлячи себе з люті, він зиркнув на мене і проказав крізь зуби:

– А все через тебе! Чому ти не пішла до банку того дня, коли отримала мого листа? Вони встигли знайти і підмінити. Чому не пішла одразу?

Він подався до мене, і я просто зі страху збрехала:

– Але ж я пішла. Одразу…

– Брешеш! – майже крикнув він. – Ти пішла другого дня об одинадцятій. Я був дурнем, що довірив тобі цю справу!

Він копнув ногою розкидані газети і сказав:

– Зрештою, тепер уже все воно байдуже. А зараз слухай: ти повинна мовчати, як могила. Якщо викажеш, що я тут був, уб’ю тебе без найменшого жалю. Затям, що я вмію дотримувати свого слова, зрозуміла?

Тоді повернувся і, навіть не попрощавшись, вийшов.

Важко знайти слова, щоб розказати, що зі мною діялось. Знаю одне: я цілком повірила першому приголомшливому враженню. Адже цей чоловік ще недавно був зовсім іншим. Разом із зовнішністю він змінив і свою вдачу. Він, який умів обдаровувати мене найпрекраснішими пестливими словами, сьогодні розмовляв зі мною, наче з найлютішим ворогом. Дивився на мене, як на бездушну ненависну річ. У ті хвилини я розуміла тільки це. Над усе огорнув мене якийсь безмежний пронизливий сором – сором за потоптану честь, сором за власну легковірність, сором за те, що я могла вірити цьому чоловікові.

Він повівся із мною, як із служницею. Ба навіть гірше.

З грюкотом зачинилися надвірні двері, і цей згук повернув мене до дійсності. Не знаю, нащо я побігла до вітальні, не знаю, чи прокинулась у мені жага негайної помсти, чи то був просто несвідомий порух. Знаю тільки, що я виразно пам’ятала майорові настанови. Треба було підійти до вікна і в умовлений спосіб одслонити фіранку. Щоправда, згадала я й те, що нагляд за моїми вікнами, очевидно, давно вже припинено. Я не бачила на вулиці нікого, хто б пильнував їх. З прагнення скарати Роберта водночас зродилася й досада на майора. Чому вони за ним не стежили? Оце тепер могли б його схопити.

Ще ніколи в житті не зазнавала я такого струсу. Я почувала себе геть спустошеною, жорстоко скривдженою, приниженою. Отже, він брехав, що кохає мене, підло мене обдурював! Він вбачав у мені лише знаряддя своїх мерзенних махінацій. І тепер я була щаслива, що хоч ця його махінація не вдалася. Він заслужив на це. Заслужив, щоб його схопили.

«Що робити?» – думала я гарячково.

Уже од вікна я хотіла повернутися й бігти до кабінету, аби зателефонувати до майора, але тут-таки усвідомила, що вони однаково не встигнуть.

І саме в цю мить я побачила Роберта внизу. Він переходив вулицю. Раптом від натовпу перехожих відокремився якийсь приземкуватий огрядний добродій і рушив до нього.

І тут сталося щось страшне. Роберт блискавичним рухом вихопив з кишені револьвер. Пролунав постріл, за ним другий і третій.

Перехожі панічно тікали врізнобіч. Тепер я побачила, що з машини, яка стояла оддалік, також стріляє якийсь чоловік у брунатному капелюсі. Роберт метнувся вбік і побіг до перехрестя. За ним гналося двоє чи троє чоловіків. Вони стріляли в нього, а він раз по раз обертався і відстрілювався.

У повітрі розлягалася стрілянина; звідкись іздалеку долинали свистки поліцаїв. Я відчинила вікно і вихилилась надвір.

На розі Роберт, як видно, побачив поліцаїв, що бігли йому навперейми, і на мить спинився. Тієї одної миті було досить. Мабуть, його влучило кілька куль одразу, бо він упав, мов підтятий косою.

На снігу довкола нього швидко почала розпливатися червона пляма крові.

Я здригнулась і відійшла од вікна. Мені стало млосно. В очах замерехтіли червоні цятки. Вся кімната навколо мене хиталася.

Я ледве дійшла до канапи і впала непритомна.

Тільки через годину мене знайшла там прислуга…

Мені треба було лишитися самій. Треба було зібрати докупи думки й обміркувати оті приголомшливі події.

Поступово я дійшла висновку, що в першу мить несправедливо засудила Роберта так суворо. Зрештою, його поведінка цілком зрозуміла. Можна дуже кохати когось, але в таку хвилину, коли людині загрожує смерть, не опанувати своїми нервами і сказати щось прикре чи навіть нечемне. Коли прийшов Роберт, я ще не усвідомлювала до пуття становища, в якому він опинився. Подумати тільки: в брудному одязі посильного, з приклеєною бородою і в перуці скрадатися вулицями й не знати, чи перший-ліпший перехожий не важить на твоє життя.

А тут іще його спіткало таке розчарування. Він сподівався віднайти свої речі, ризикував задля цього головою, а коли відкрив пакета, побачив там якісь обрізки газет. Треба бути ангелом, щоб за таких обставин опанувати собою.

Бідолаха. Мабуть, він почувався, як зацькований звір, на якого чатують мисливці.