Все сталося так, як було передбачено детально розробленим планом. Об одинадцятій я пішла до банку. Бліда з хвилювання, я відімкнула дверцята. Руки мені тремтіли. Всередині справді були два невеликих пакети. Я сховала їх до кишені.
Як неприємно, коли за тобою пильнують. Хоч мене й запевняли, що ніщо мені не загрожує, я відчула страх. Нараз мені пригадалися всі гангстерські та шпигунські фільми. Кожну мить звідкись ізбоку чи ззаду могли пролунати револьверні постріли…
Нічого такого, одначе, не сталося. Я вийшла на вулицю, перейшла на другий бік. Озирнулася навколо. Позаду мене були звичайні перехожі, що нічим не різнилися від тих, яких я бачила щодня. І все ж я наддала ходи.
Коли я, врешті, опинилася дома, ноги мені підтиналися. На мене вже чекав майор, убраний у цивільне. Яке щастя, що не було Яцека. Як би я викрутилась перед ним з приводу майорового візиту?!
Майор узяв у мене пакети, пильно їх оглянув і сказав:
– Я повинен забрати їх з собою. Години за дві ви одержите їх назад.
– Та навіщо вони мені?! – злякано вигукнула я.
– Треба, щоб вони були у вас. Тоннор або сам по них з’явиться, або когось пришле. Од вас вимагається лише віддати ці пакети. Якщо це буде вдень, то одразу ж, тільки-но вийде той чоловік, ви одслоните фіранку на цьому вікні в такий-от спосіб.
Він показав мені, як я маю одслонити фіранку.
– Ну, а якщо, – провадив далі, – буде вже темно, ви тричі засвітите і згасите світло.
Ми саме сиділи з Яцеком за обідом, силкуючись обоє вдавати невимушених і веселих, коли в передпокої почувся дзвінок. Я схопилася як опечена.
Цього разу на порозі стояла якась дівчина. Вона спитала мене:
– Ви пані Реновицька?
Коли я це потвердила, вона кивнула головою і подала мені невеликий пакуночок.
– Це прислав вам пан майор.
Я просто з передпокою подалася до ванної кімнати і сховала пакунок за ванну.
– Що там таке, люба? – спитав Яцек, коли я повернулася до столу.
Я мало не плакала. Ну що було йому відповісти?
– Кожен має свої прикрощі… – прошепотіла я.
Більше він нічого не спитав. Він-бо такий делікатний.
Мала такий напад мігрені, що не допомогли жодні порошки. Сьогодні під очима в мене темні кола, і я виглядаю на старшу від своїх літ. Вирішила цілий день провести вдома, у халаті. На п’яту запросила кількох знайомих і Тото. Сиділи до сьомої. Вони видалися мені нудними, а розмови їхні були такі банальні та буденні, що, коли вони пішли, я відчула справжню полегкість.
Яцек повернувся до вечері. Був наче трохи веселіший і дав мені зрозуміти, що його особисті справи можуть повернути на краще. Увесь вечір він був напрочуд милий зі мною. Він таки справді єдиний чоловік, якого я можу кохати. Я навіть сказала йому про це. Це його зворушило не менше, аніж тоді, коли я згодилася вийти за нього заміж.
Яцек поїхав до Бєловежі. Наша прощальна ніч була чудова, і, наче на довершення цієї ночі, день, що прийшов їй на зміну, теж прекрасний. Зранку випав свіжий сніг. Усе навколо побіліло. А над білим світом – блакитне склепіння неба без найменшої хмаринки. Сонце світить так ясно, що аж очі засліплює.
Я прокинулася радісна, з якимось певним передчуттям, що на мене чекає щось напрочуд приємне.
Я не помилилася: ледве я встигла поснідати (усе було таке смачне!), як подзвонив дядько Альбін. Я аж скрикнула з подиву, почувши новину: розшукне бюро в Брюсселі натрапило на слід міс Елізабет Норман. Вони там просто генії. Спромоглися виявити, що три роки тому вона мешкала в Біарріці у віллі «Флора» з містером Фолкстоном і сама підписувалась як місіс Фолкстон. Вони провели там цілий сезон і вважалися закоханим подружжям. Докази та свідків знайти буде не важко.
Це вже було принаймні щось певне. Он вона, виявляється, яка, ця пані! Спочатку тікає від чоловіка, а потім шаліє з якимось чужим добродієм, удаючи його дружину.
Ми з дядьком умовились зустрітися в кондитерській, щоб усе обговорити. Дядько теж був у чудовому настрої. Звістку з Брюсселя він одержав перед самим вечором і вже встиг її перевірити. Він запросив ту видру на вечерю і під час вечері спрямовував розмову на Біарріц. Оскільки він бував там не раз і добре знав усе Біскайське узбережжя, йому вдалося між іншим натякнути, що колись він пережив там цікаву пригоду. З одною чарівною іспанкою, що мешкала на віллі «Флора».
– Я розповідав їй про це, – сказав дядько, – в такому розчуленому припливі спогадів, що вона спіймалася на гачок. «“Флора”? – перепитала вона. – Це забавно. Уявіть собі, що і я колись наймала цю віллу. Вона стоїть у прегарному місці».
Цього вже дядькові було цілком досить. Ми вирішили негайно зателеграфувати до Брюсселя, щоб вони там трималися цього сліду й постаралися розвідати все, що можна, про отого містера Фолкстона.
Разом з тим у дядька виникла непогана ідея: зв’язатися з Яцековим дядьком, що був на той час послом і під опікою якого Яцек жив за кордоном. Від нього напевне можна буде про щось дізнатися.
Мене так захопила ця ідея, що я тут-таки, з кондитерської, зателефонувала до Тото і спитала, чи не знає він, де тепер живе пан Влодзімеж Довгірд. Тото не знав, але сказав, що в Мисливському клубі це безперечно відомо і що він за півгодини матиме для мене потрібну інформацію.
Відтоді, як дядько Довгірд захворів на якийсь особливо злоякісний ревматизм, він полишив дипломатичну службу й або подорожував десь по півдню, або ж сидів у своєму маєтку під Ленчицею. Сама я знала дядька Довгірда дуже мало. Він два чи три рази був у моїх батьків, коли я заручилася з Яцеком, потім приїздив на наше весілля, і, нарешті, рік тому я зустріла його в Гелуані.
Хоч ми з ним і мало знайомі, він щиро мене любить. І я теж завжди почувала до нього симпатію.
Я з нетерпінням чекала на дзвінок Тото і страшенно зраділа, коли він сказав, що дядько Довгірд тепер у Косинцях під Ленчицею.
– О, це чудово! – вигукнула я, а оскільки рішення виникають у мене напрочуд швидко, то тут-таки додала: – Ти знаєш, мені страх як хочеться його провідати. Чи не поїхав би ти зі мною?
Такі пропозиції Тото не треба повторювати двічі. За годину він заїхав до нас своєю машиною. Я була вже готова. Тільки ще мимохідь зазирнула за ванну. Пакет був на місці. Заспокоєна, я замкнула ванну кімнату, а ключ сховала між старими часописами, що лежали у вестибюлі.
Тото здивовано стежив за мною.
– Що це за чудні маніпуляції? – запитав він.
Я відбулася сміхом. Від усіх підозр Тото слід відбуватися сміхом.
Сідаючи в машину, я уважно розглянулася навколо: чи не помічу де отих агентів, що пильнують мої вікна, – але нікого не побачила.
У Косинцях я ніколи ще не була, хоч, власне, мала б ними цікавитися, бо рано чи пізно вони дістануться нам у спадщину по дядькові Довгірду.
До маєтку їхали довгою алеєю, а потім густим парком. Сам палац не справляв приємного враження. То був масивний двоповерховий будинок, що скидався на якийсь залізничний вокзал у Пруссії.
Нагору вели досить широкі сходи. Біля входу в покої нас зустрів дядько Довгірд, убраний вельми оригінально: на голові хутряна шапка, на плечі накинута бекеша, підбита білим смушком, а на ногах – картаті німецькі пантофлі на хутрі. Як змінився цей чоловік! Я завжди пам’ятала його вишуканим худорлявим паном з моноклем, з тим самим моноклем, що так чудово пасував до його сухого довгастого обличчя з різкими, енергійними рисами. Потилиця і щоки його трохи одвисли, на носі були грубі окуляри. Давно не стрижені вуса стирчали, мов сива щітка.
Тото, за кожним словом величаючи дядька «шановним паном послом», нагадав йому, що колись мав честь з ним познайомитись. Які кумедні ці чоловіки, що весь світ поділяють на ранги! Навіть для Тото, що ні від кого не залежить, дядько Довгірд являв собою важну персону, і його присутність так захопила Тото, що він нібито зовсім забув про мене.
Коли ми перейшли до кабінету, дядько втупився в мене своїми невеличкими, трохи збляклими очима й запитав:
– Ну, то що там, любцю? Як ся має мій небіж? Коли не помиляюся, він щось накоїв?
– Що ви, зовсім ні, – заперечила я. – Яцек гідний племінник свого дядечка. То чи міг би він вчинити якусь кривду чи нетактовність?
Дядько галантно вклонився і з усміхом мовив:
– Ти, моя любцю, завжди надто добра до мене, але цього разу я схильний підозрівати найгірше. Коли вже ти наважилася на таке тяжке випробування, як візит до мене, старого нуднющого пенька, то, напевне, скоїлося щось надзвичайне.
– Та ні, нічого особливого, – відказала я. – Ви ж знаєте, дядечку, яка я ревнива.
– Ніколи не повірю, щоб Яцек давав тобі приводи до ревнощів! – вигукнув дядько з удаваним обуренням.
– Ні-ні, дядечку. Але я ревную його навіть до минулого.
– Це повинно йому лестити.
– Отже, дядечку, мене цікавить призабута минувшина. Чи ви не пригадуєте собі жінки на ім’я Елізабет Норман?
– Елізабет Норман? – дядько наморщив чоло й замислився. – Стільки прізвищ на світі… Елізабет Норман… Якого віку ця дама?…
– Нині їй десь під тридцять.
– А яка вона з себе?
Я, як могла докладніше, описала її, зважаючи, певна річ, на те, що тоді вона мала виглядати набагато молодше. Дядько похитав головою.
– Дуже шкода, але не пригадую такої.
– І все ж, дядечку, ви напевне її знали. Свого часу Яцек дуже цікавився нею…
Він звів брови.
– Ой… Здається, щось таке пригадую… Вельми гожа панна… Зовсім молоденька й напрочуд чарівна… Так, так. Яцек привів її на прийом у посольство… Ну звісно ж. Її звали Бетті, Бетті Норман. Шатенка з зеленими очима. Її батько, дуже пристойний літній добродій, був власником якогось пароплавства чи чогось подібного. Їх приймали в найкращих домах. Авжеж, пам’ятаю. Бетті Норман. Здається, вона навіть доводилась якоюсь родичкою леді Норткліф… Тоді Яцек був начебто вельми нею захоплений… – Дядько з усміхом узяв мене за руку й додав: – Але хіба можна бути на нього за це в претензії? Усе воно було так давно…
– Та ніхто ж і не каже про якісь претензії. Просто я хотіла б щось про неї дізнатися.
Він замислився.
– Атож, пам’ятаю. Бетті Норман. Дуже гарна дівчина. Та ще й така вихована… Здається, вона серйозно важила на Яцека. А так, так. Навіть вивчала польську мову, а це ж неабищо для іноземки. Вона була дуже здібна. А потім якось зникла з обрію. Та воно й зрозуміло. Яцек поїхав на кілька місяців до Америки, а вона вернулась у Бельгію, до батьків. Так, вона часто бувала в посольстві. Мила, безпосередня натура. Усі її любили. Була в неї навіть така незвична риса: її цікавили політичні питання. Але все в минулому… А ти що, бачила її недавно?…
Усе для мене поступово прояснювалось. Якщо її не було в той час, коли Яцек поїхав до Америки, то вона, безперечно, не вернулася ні до яких батьків у Бельгію, а подалася з ним. Тепер мені стало зрозуміло, чому Яцек завжди обминав мовчанкою своє пробування в Сполучених Штатах.
Тло ситуації почало вимальовуватися мені виразніше. Дуже скидається на те, що Яцек потайки побрався з нею, а від’їзд до Америки був, по суті, весільною подорожжю. І все ж одна річ лишається для мене незбагненна: чому ця жінка його покинула?…
Це така сама загадка, як і її приїзд до Польщі тепер, коли минуло стільки літ. Навряд чи вона тішить себе надією, що Яцек згодиться до неї повернутися, хоч би й під загрозою викриття. А як розуміти Яцекові слова, що його справи повернули на краще?… Чи має це означати, що йому пощастило дійти з нею якоїсь згоди?… В усякому разі, вона не справляє враження поступливої жінки. З вигляду вона скоріше вперта. Може, навіть затята. Жінки такого типу не спиняються ні перед чим.
Дядько Довгірд більше не міг дати мені ніяких відомостей. Одначе й ті, що я дістала, були надзвичайно важливі. Цікаво, яку міну зробить дядько Альбін, коли я скажу йому, що ота його англійка знає польську мову.
О проекте
О подписке