Володя Парабкович – 12 років.
Зараз – персональний пенсіонер.
Я ріс без мами…
Ніколи не пам’ятаю себе маленьким… Мама моя померла, коли мені було сім років. Жив у тітки. Пас корів, рубав дрова, ганяв коней на випас. Не бракувало справ і на городі. Зате взимку каталися на дерев’яних саночках і саморобних ковзанах, теж дерев’яних, підбитих залізяками й підв’язаних до луб’яних постолів мотузками, ходили на лижах із дощок і клепок розсохлих бочок. Усе робив собі сам…
Досі пам’ятаю, як я надягнув перші свої черевики, куплені батьком. І яке було горе, коли подряпав їх сучком у лісі. Мені так їх було шкода, що я думав: краще було би порізати ногу – загоїлася б. У цих же черевиках я ішов з батьком з Орші, коли місто бомбардували фашистські літаки.
Вони нас розстрілювали впритул… Люди падали на землю… У пісок, у траву… «Заплющ очі, синку… Не дивися…» – просив батько. Я боявся дивитися й на небо – там було чорно від літаків, і на землю – скрізь лежали вбиті. Близько пролетів літак… Батько теж упав і не підвівся. Я сидів над ним: «Тату, розплющ очі… Тату, розплющ очі». Якісь люди кричали: «Німці!» – і тягнули мене за собою. А до мене не доходило, що батько вже не встане, і ось так у поросі, на дорозі, я його повинен кинути. На ньому ніде не було крові, він просто мовчки лежав. Мене від нього відтягнули силоміць, але багато днів я йшов і озирався, чекав – батько мене дожене. Прокидався вночі… Прокидався від його голосу… Я не міг повірити, що батька в мене вже немає. Так залишився я сам і в одному сукняному костюмі.
Після довгих поневірянь… Їхав потягом, ішов пішки… Забрали мене в дитячий будинок міста Мелекеса Куйбишевської області. Кількаразово намагався втекти на фронт, але щоразу це закінчувалося невдало. Ловили й повертали. І, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя помогло. У лісі, під час заготівлі дров, я не втримав сокиру, вона відскочила від дерева і вдарила мені по пальцю правої руки. Вихователька перев’язала мене своєю хустинкою й відправила в міську поліклініку.
На зворотному шляху до дитбудинку із Сашком Ляпіним, якого відправили разом зі мною, біля міському комсомолу ми помітили моряка в безкозирці зі стрічками, він приклеював на дошці об’яву. Підійшли ближче й побачили, що це правила прийому до школи юнг Воєнно-Морського Флоту на Соловецьких островах. Школа юнг комплектувалася тільки добровольцями. Перевагу в наборі віддавали дітям моряків і вихованцям дитячих будинків. Наче зараз чую голос цього моряка:
– Ну, що, хочете бути моряками?
Відповіли йому:
– Ми з дитячого будинку.
– Тоді заходьте у міськом і пишіть заяву.
Не передати захвату, який охопив нас у той момент. Адже це був прямий шлях на фронт. А я вже не вірив, що зможу помститися за батька! Встигну на війну.
Зайшли до міському комсомолу й написали заяву. Через кілька днів ми вже проходили медичну комісію. Один із членів комісії подивився на мене:
– Дуже він худенький і маленький.
А інший, в офіцерській формі, зітхнув:
– Нічого, підросте.
Нас перевдягнули, ледве підібравши потрібні розміри. Побачивши себе в дзеркалі в морській формі, в безкозирці, я був щасливий. Ще через добу ми вже пливли на пароплаві до Соловецьких островів.
Усе нове. Незвичне. Глибока ніч… Стоїмо на палубі… Моряки женуть нас спати:
– Ішли б ви, хлопці, в кубрик. Там тепло.
Рано-вранці побачили монастир, що сяяв на сонці, й облитий золотом ліс. Це й були Соловецькі острови, де відкривалася перша в країні школа юнг Воєнно-Морського Флоту. Але перш ніж розпочати заняття, ми повинні були побудувати школу, а точніше – землянки. Соловецька земля – суцільний камінь. Бракувало пилок, сокир, лопат. Навчилися робити все вручну: копати важкий ґрунт, пиляти сторічні дерева, корчувати пні, теслювати. Після роботи йшли відпочивати в холодні намети, постіллю були матраси й наволочки, набиті травою, під ними лежали ялинові лапки. Накривалися шинелями. Прали самі, вода з кригою, плакали, як зашпори заходили в руки.
У сорок другому році… Прийняли військову присягу… Нам видали безкозирки з написом «Школа юнг ВМФ», але, на наш жаль, не з довгими конами на плечах, а з бантиком на правому боці. Вручили рушниці. На початку сорок третього… Я потрапив для проходження служби на гвардійський есмінець «Сообразительный». Для мене все було вперше: гребені хвиль, в які заривався носом корабель, «фосфорна» доріжка від гребних гвинтів, що старанно лопатили солону морську воду… Перехопило дихання…
– Страшно, синку? – запитав командир.
– Ні, – я не замислився ані на мить. – Гарно!
– Якби не війна, було б гарно, – сказав командир і чомусь відвернувся.
Мені було чотирнадцять років…
Лариса Лисовська – 6 років.
Зараз – бібліотечний працівник.
Згадую про мого тата… І про мого братика…
Тато був у партизанах. Фашисти його схопили й розстріляли. Мамі жінки підказали, де їх стратили: тата і ще кількох чоловіків. Вона побігла туди, де вони лежали… Усе життя згадувала, що було холодно, крижана кірка на калюжах. А вони лежали в самих шкарпетках… Чекала нашого братика.
Нам треба було ховатися. Партизанські сім’ї заарештовували. Забирали з дітьми… На накритих брезентом машинах…
Довго сиділи в сусідів у льосі. Уже починалася весна… Лежали на картоплі, а картопля проростала… Заснеш, а вночі росточок вискочить і лоскоче біля носа. Наче жучок. Жучки в мене жили в кишенях. У шкарпетках. Я їх не боялася ні вдень, ні вночі.
Вийшли ми з льоху, і мама народила братика. Він підріс, почав розмовляти, і згадуємо ми тата:
– Тато був високий…
– Сильний… Як підкине мене на руках!
Це ми із сестрою кажемо, а братик питає:
– А я де був?
– Тебе тоді не було…
Він починає плакати, тому що його не було, коли був тато…
Ніна Ярошевич – 9 років.
Зараз – учителька фізкультури.
У нас всі переживали велику подію…
Увечері до старшої сестри приходив жених свататися. Усі до ночі обговорювали, коли весілля, де молоді будуть розписуватися, скільки покликати гостей. А із самого ранку батька викликали у військомат. Уже по селу загомоніли – війна! Мама розгубилася: що робити? Я тільки про одне думала: хоч би пережити цей день. Мені ще ніхто не пояснив, що війна – це не день і не два, а це може бути дуже довго.
І ось літо, спекотний день. Хочеться піти на річку, а мама нас збирає в дорогу. У нас був іще брат, його тільки-но забрали з лікарні, там йому зробили операцію на нозі, і він повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всім». Куди? Ніхто нічого не знав. Пройшли кілометрів п’ять. Брат кульгав і плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько. Чоловіки, які вранці пішли у військомат, усі повернулися, німці вже зайняли наш райцентр. Місто Слуцьк.
Летіли перші бомби – я стояла і слідкувала за ними, поки вони на землю не падали. Хтось підказав, що треба відкривати рота, щоб не оглушило. І ось відкриваєш рота, затуляєш вуха і все одно чуєш, як вони летять. Виють. Це так страшно, що шкіра не лише на обличчі, на всьому тілі напружується. Висіло в нас на дворі відро. Коли все вщухло, зняли його: нарахували п’ятдесят вісім пробоїн. Відро біле, зверху їм здалося, що це хтось стоїть у білій хустині, й вони стріляли…
Німці в’їхали в село на великих машинах, замаяних березовими гілками. Так у нас прикрашали, коли було весілля. Наламають-наламають березових гілок… Ми роздивлялися їх через тин, тоді парканів не було, а тини. Лозові. Приглядалися… На звичайних людей наче схожі… Я хотіла побачити, які в них голови? Чомусь у мене було таке уявлення, що в них нелюдські голови… Уже йшов поголос, що вони вбивають. Палять. А вони їдуть, сміються. Веселі, засмаглі.
Уранці робили фіззарядку у дворі школи. Обливалися холодною водою. Закачали рукави, сіли на мотоцикли і поїхали. Веселі, засмаглі…
За кілька днів за селом біля молокозаводу викопали велику яму, і щодня о п’ятій-шостій ранку звідти було чути постріли. Як почнуть там стріляти, навіть півні перестають співати, ховаються. Їдемо ми з батьком у надвечір’ї на возі, він притримав коня недалеко від тої ями. «Піду, – каже, – погляну». Там і його двоюрідну сестру розстріляли. Він іде, а я за ним.
Раптом батько повертається, затуляє від мене яму: «Повертайся. Тобі далі не можна». Я тільки побачила, коли переступала струмок, що вода в ньому червона… І як ворони піднялися. Їх було так багато, що я закричала… А батько після цього кілька днів нічого їсти не міг. Побачить ворону і в хату біжить, трясеться весь… У лихоманці…
У Слуцьку в парку повісили дві партизанські родини. Стояли великі морози, повішені були такі замерзлі, що коли їх хитало вітром, вони дзвеніли. Дзвеніли, наче замерзлі дерева в лісу… Цей дзвін…
Коли нас визволили, батько пішов на фронт. Пішов із армією. Уже без нього мені пошили першу сукню за війну. Пошила її мама з онучів, вони були білі, вона їх пофарбувала чорнилами. На один рукав чорнил не вистачило. А мені хотілося показати подружкам нову сукню. І я стояла у хвіртці боком, тобто гарний рукав показувала, а поганий ховала. Мені здавалося, що я така ошатна, така гарна!
У школі переді мною сиділа дівчинка Аня. У неї загинули батько з матір’ю, вона мешкала з бабусею. Вони були біженцями, з-під Смоленська. Школа їй купила пальто, валянки й блискучі калоші. Учителька принесла й поклала все це їй на парту. А ми сиділи принишклі, тому що ні в кого з нас не було ні таких валянків, ні такого пальта. Ми заздрили. Хтось із хлопців штовхнув Аню і сказав: «Оце пощастило!» Вона впала на парту й заплакала. Плакала безупину всі чотири уроки.
Повернувся з фронту батько, всі прийшли подивитися на нашого тата. І на нас, тому що до нас повернувся тато.
Першою прийшла ця дівчинка…
Тамара Пархимович – 7 років.
Зараз – секретарка-друкарка.
Усю війну я думала про маму. Маму я загубила в перші дні…
Ми спимо, а наш піонерський табір бомблять. Вискочили з наметів, бігаємо й кричимо: «Мама! Мама!» Мене вихователька за плечі трясе, щоб я заспокоїлася, а я кричу: «Мама! Де моя мама?» Поки вона мене до себе не пригорнула: «Я – твоя мама».
У мене на ліжку висіли спідничка, біла кофтинка і червона краватка. Я їх надягнула, і ми пішли пішки у Мінськ. Дорогою багатьох дітей зустрічали батьки, а моєї мами не було. Раптом кажуть: «Німці у місті…» Повернули всі назад. Хтось мені сказав, що бачив мою маму – вбитою.
І тут у мене провал у пам’яті…
О проекте
О подписке