Вєра Ташкіна – 10 років.
Зараз – робітниця.
Перед війною я багато плакала…
Помер батько. У мами залишилося семеро дітей на руках. Жили ми бідно. Важко. Але потім, під час війни, воно здавалося щастям, це мирне життя.
Дорослі плачуть – війна, а ми не злякалися. Ми часто гралися «у війну», і це слово було нам дуже добре знайоме. Я дивувалася, чому мама всю ніч ридає. Ходить із червоними очима. Тільки пізніше зрозуміла…
Ми їли… воду… Прийде час обіду, мама ставить на стіл каструлю гарячої води. І ми її розливаємо у миски. Вечеря. На столі каструля гарячої води. Білої гарячої води, взимку й зафарбувати її нічим. Навіть трави немає.
Від голоду брат з’їв ріг пічки. Гриз, гриз щодня, коли помітили, у пічці була ямка. Мама брала останні речі, їздила на базар і вимінювала на картоплю, на кукурудзу. Зварить тоді мамалиги, розділить, а ми на каструлю поглядаємо, просимо: можна облизати? Облизували по черзі. А після нас ще кішка лиже, вона теж ходила голодна. Не знаю, що ще їй залишалося в каструлі. Після нас там жодної крапельки. Навіть запаху їжі вже немає. Запах вилизано.
Увесь час ждали наших…
Коли почали бомбити наші літаки, я не побігла ховатися, а помчалася дивитися на наші бомби. Знайшла осколок…
– І де це тебе носить? – зустрічає вдома налякана мати. – Що ти там ховаєш?
– А я не ховаю. Я принесла осколок.
– Ось уб’є, то знатимеш.
– Що ти, мамо! Адже це від нашої бомби осколок.
Хіба він міг мене вбити?
Я його довго зберігала…
Емма Левіна – 13 років.
Зараз – працівниця друкарні.
Того дня мені залишався рівно місяць до чотирнадцяти років…
– Ні! Ми нікуди не поїдемо, нікуди. Теж мені вигадали – війна! Не встигнемо від’їхати від міста, як вона й закінчиться. Не поїдемо! Не по-ї-їдемо! – так казав мій батько, член партії від тисяча дев’ятсот п’ятого року. Не раз він сидів у царських тюрмах, брав участь у Жовтневій революції.
Але поїхати все ж довелося. Гарненько полили квіти на вікнах, квітів у нас було безліч, зачинили вікна та двері, тільки кватирку залишили відчиненою, щоб кішка могла виходити, коли їй треба. Взяли із собою найнеобхідніше. Тато всіх переконав: через кілька днів повернемося. А Мінськ палав…
Не пішла з нами тільки середня сестра, вона була старшою від мене на три роки. Довго ми про неї нічого не знали. Переживали. А це було вже в евакуації… В Україні… Отримали від сестри лист із фронту, потім ще і ще. Пізніше прийшла подяка від командування частини, де вона служила санінструктором. Кому тільки мама цю подяку не показувала! Пишалася. Голова колгоспу видав нам на честь такої події один кілограм фуражного борошна. Смачними коржиками мама тоді пригощала всіх.
Робили різну селянську роботу, хоча ми зовсім не сільські люди. Але працювали добре. Старша сестра, яка до війни працювала суддею, вивчилася на трактористку. Але невдовзі почали бомбардувати Харків, і ми поїхали далі.
Уже дорогою дізналися, що везуть нас у Казахстан. В одному вагоні з нами їхало сімей десять, в одних була вагітна дочка. Почали бомбардувати потяг, налетіли літаки, ніхто не встиг вискочити з вагону. Тут ми чуємо крик: у вагітної відірвало ногу. Цей жах досі сидить у мене в пам’яті. Жінка почала народжувати… І рідний батько почав приймати пологи. І все це на очах у всіх. Гуркіт. Кров, бруд. Дитина народжується…
Виїхали ми з-під Харкова влітку, а на кінцеву нашу станцію приїхали під зиму. Приїхали в казахські степи. Довго не могла звикнути, що нас не бомблять, не обстрілюють. І був у нас ще один ворог – воші! Величезні, середні, маленькі! Чорні! Сірі! Усякі. Але однаково безжальні, вони не давали спокою ні вдень, ні вночі. Ні, брешу! Коли потяг рухався, вони нас не так кусали. Поводилися більш-менш тихо. Але щойно ми заходили в дім… Боже мій, що вони починали коїти… Боже мій! Уся спина й руки в мене були погризені, були в гнійниках. Коли я знімала кофтинку, мені ставало легше, але в мене більше нічого було надягти. Усе одно довелося кофтинку спалити, така вона була вошива, і я накривалася газетою, ходила одягнена в газету. У мене кофтинка була з газети. Відмивала нас хазяйка такою гарячою водою, що якби я зараз помилася такою водою, то в мене б розлізлася шкіра. А тоді… Це таке щастя – тепла вода. Гаряча!
Мати наша була чудовою господинею, чудовою кулінаркою. Тільки вона могла так приготувати ховраха, що його можна було їсти, хоча м’ясо ховраха вважається не дуже їстівним. Лежить ховрах на столі… Від нього на версту гидкий запах, неймовірно гидкий запах. А іншого м’яса ніякого немає, і нічого в нас немає. І ми їмо цих ховрахів…
Жила поряд із нами дуже гарна, добра жінка. Вона бачила всі наші страждання і сказала мамі: «Нехай ваша дочка допомагає мені по господарству». Надто вже я була квола. Пішла вона в поле, а мене залишила з онуком, показала, що де лежить, щоб я його нагодувала і сама поїла. Я підійду до столу, подивлюся на їжу, а брати боюся. Мені здавалося, що якщо я візьму що-небудь, то все одразу зникне, що це сон. Не те що їсти, я навіть пальцем боялася крихти торкнутися – тільки б усе це не перестало існувати. Я краще дивитимуся, довго дивитимуся. То збоку, то ззаду підійду. Очі боялася заплющити. Так за весь день до рота нічого не взяла. А в цієї жінки були корова, вівці, кури. І вона залишила мені масло, яйця…
Прийшла господиня увечері, питає:
– Їла?
Відповідаю:
– Їла…
– Ну, йди тоді додому. А це мамі віднеси. – І дає мені хлібця. – А завтра знову приходь.
Прийшла я додому, і ця жінка – одразу за мною. Я злякалася: чи не пропало щось? А вона цілує мене і плаче:
– Що ж ти, дурненька, ні крихточки не з’їла? Чому все на місці лежить? – І гладить, гладить мене по голові.
Зими в Казахстані суворі. Топити пічку немає чим. Рятував коров’ячий гній. Рано-вранці встаєш і чекаєш, коли корови вийдуть із двору, підставляєш відро. Бігаєш від корови до корови. І я тут не одна, всі евакуйовані тут. Набереш повне відро, виллєш біля свого дому і швиденько назад. Потім усе це перемішувалося із соломою, висушувалося, і виходили такі чорні коржі. Кизяки. Цим ми опалювали.
Помер тато… Мабуть, у нього розірвалося від жалю за нас серце. Воно давно в нього було хворе.
Мене взяли в ремісниче училище. Видали форму: пальто, взуття, і – хлібну карточку. Я ходила раніше стрижена, а тут у мене вже відросло волосся, я заплітала кіски. Мені вручають комсомольський білет. Сфотографували для газети. Несла білет у руках, а не в кишені. Така дорогоцінність… Боялася в кишеню покласти, раптом загублю. Серце билося: тук-тук-тук. От би тато мене побачив зараз, який би він був щасливий.
Зараз думаю: «Який страшний час, але які чудові були люди». Дивуюся, які ми були тоді! Як вірили! Не хочеться це забувати… Я давно не вірю в Сталіна, в комуністичні ідеї. Цю частину свого життя я хотіла б забути, але я бережу в серці ті переживання. Ту висоту. Я не хочу забувати свої почуття… Дорогоцінні… Удома того вечора мама приготувала справжній чай, із заваркою. Аякже, таке свято! А мені дала, як іменинниці, добавку – ще пів ложечки цукру…
Ніна Рачицька – 7 років.
Зараз – робітниця.
Згадуються якісь уривки… Іноді – дуже яскраво… Як німці приїхали на мотоциклах… У кожного було відро, й вони торохтіли цими відрами. А ми сховалися… У мене ще було двоє маленьких братиків – чотири і два роки. Ми з ними сховалися під ліжко і весь день просиділи там. Поки вони не перестали торохтіти…
Я дуже здивувалася, що молодий фашистський офіцер, який у нас оселився, був в окулярах. А я собі уявляла, що в окулярах ходять лише вчителі. Він жив із денщиком в одній половині будинку, а ми – в іншій. Братик, найменший, у нас застудився й сильно кашляв. У нього була висока температура, він весь горів, плакав уночі. Уранці офіцер заходить на нашу половину й каже мамі, що якщо кіндер плакатиме й не даватиме йому спати вночі, то він його «пуфпуф» – і показує на свій пістолет. Уночі, тільки-но брат закашляє чи заплаче, мати хапає його в ковдру, біжить на вулицю і там колише, поки він не засне або не заспокоїться. Пуф-пуф…
Забрали в нас усе, ми голодували. На кухню не пускали, варили вони там тільки собі. Брат маленький, він почув запах і поповз на цей запах. А вони щодня варили гороховий суп, дуже чути, як пахне цей суп. Через п’ять хвилин долинув крик мого брата, страшний вереск. Його облили окропом на кухні, облили за те, що він просив їсти. А він був такий голодний, що підійде до мами: «Звари моє каченя». Каченя в нього було найулюбленішою іграшкою, він нікому його раніше в руки не давав. Спав із ним.
Наші дитячі розмови…
Сядемо й розмірковуємо: якщо зловити мишу (а їх під час війни розвелося багато – й удома, й у полі), чи можна її з’їсти? Чи їдять синичок? Чи їдять сорок? Чому мама не зварить суп із жирних жуків?
Не давали вирости картоплі, лазили в землю руками й перевіряли: велика вона чи маленька? І чому все так повільно росте: й кукурудза, й соняхи…
Останнього дня… Перед своїм відступом німці підпалили наш дім. Мама стояла, дивилася на вогонь, і в неї ні сльозинки на обличчі. А ми втрьох бігали й кричали: «Домику, не гори! Домику, не гори!» Винести з будинку нічого не встигли, я тільки схопила свій буквар. Усю війну я рятувала його, берегла. Спала з ним, він у мене завжди під подушкою. Дуже хотіла вчитися. Потім, коли ми в сорок четвертому році пішли в перший клас, мій буквар був один на тринадцять дітей. На весь клас.
Залишився в пам’яті перший післявоєнний концерт у школі. Як співали, як танцювали… Я відбила долоні… Плескала й плескала… Мені було весело, поки якийсь хлопчик не вийшов на сцену й не почав читати вірш. Він читав голосно, вірш був довгий, але я почула одне слово – «війна». Озираюся: всі сидять спокійно. А в мене страх – тільки війна закінчилася і знову війна? Я це слово чути не могла. Зриваюся й біжу додому. Прибігаю, мама щось варить на кухні: отже, ніякої війни немає. Тоді я – назад, у школу. На концерт. Знову плескаю.
Тато наш з війни не повернувся, мамі прислали папірець, що він пропав безвісти. Піде мама на роботу, ми зберемося втрьох і плачемо, що тата немає. Перевернули дім, шукали папірець, де було про тата. Думали: там не написано, що тата вбили, там написано – тато пропав безвісти. Порвемо цього папірця, і прийде звістка, де наш тато. Але ми папірця не знайшли. А коли прийшла з роботи мама, вона не могла зрозуміти, чому вдома такий безлад. Вона запитала в мене: «Що ви тут робили?» За мене відповів молодший брат: «Тата шукали…»
До війни любила, коли тато розповідав казки, він знав багато казок і вмів їх розповідати. Після війни казки я вже не хотіла читати…
Саша Суєтін – 4 роки.
Зараз – слюсар.
Пам’ятаю маму… Окремими картинками… Перша картинка…
Мама завжди в білому халаті… Батько – офіцер, мама працювала в госпіталі. Це потім уже старший брат мені розповів. А я пам’ятаю тільки білий мамин халат… Навіть обличчя не пам’ятаю, лише білий халат… І ще – білу шапочку, вона завжди стояла на маленькому столику, саме стояла, а не лежала, бо накрохмалена.
Друга картинка…
Мама не прийшла… До того, що тато часто не приходив, я звик, а мама раніше поверталася додому завжди. Ми з братом самі сидимо кілька днів у квартирі, нікуди не виходимо: а раптом з’явиться мама? Стукають чужі люди, одягають і кудись ведуть нас. Я плачу:
– Мама! Де моя мама?
– Не плач, мама нас знайде, – втішає мене братик, він старший від мене на три роки.
Ми опиняємося в якомусь довгому чи то будинку, чи то сараї, на нарах. Увесь час хочеться їсти, я смокчу ґудзики на сорочці, вони схожі на льодяники, які привозив із відряджень батько. Я жду маму.
Третя картинка…
Якийсь чоловік заштовхує нас із братом у куток нар, накриває ковдрою, закидує ганчір’ям. Починаю плакати, він гладить мене по голові. Я заспокоююсь.
О проекте
О подписке