«Через петельку для гудзика…»

Інна Левкевич – 10 років.

Зараз – інженер-будівельник.

У перші ж дні… Від самого ранку…

Над нами вибухали бомби… На землі лежали стовпи і проводи. Люди налякані, всі бігли з будинків. Зі своїх будинків усі бігли на вулицю, але все одно попереджали одне одного: «Обережно – провід! Обережно – провід!», щоб ніхто не зачепився, не впав. Ще вранці двадцять шостого червня мама видавала зарплату, вона працювала бухгалтером на заводі, а ввечері ми вже були біженцями. І коли йшли з Мінська, то бачили, як горіла наша школа. Полум’я лютувало в кожному вікні… Так яскраво… Так… Так сильно, до самого неба… Ми ридали, що горить наша школа. Нас було четверо в мами, троє йшли пішки, а молодша «їхала» в мами на руках. Мама ще хвилювалася, що ключ взяла із собою, а квартиру забула зачинити. Вона намагалася зупиняти машини, кричала й просила: «Візьміть наших дітей, а ми підемо захищати місто». Не хотіла повірити, що німці вже в місті. Місто здали.

Страшним і незрозумілим було все, що відбувалося на наших очах. Із нами. Особливо смерть… Біля вбитих валялися чайники та каструлі. Вражала їхня кількість. Усе горіло… Здавалося, що ми біжимо по жаринах… Я завжди дружила з хлопцями. Росла шибайголовою. Мені було цікаво подивитися: як це летять бомби, як це вони свищуть і як вони падають. І ось я лягала на землю, накривалася пальтом і через петельку для ґудзика спостерігала… Люди біжать… На дереві щось висить… Коли я зрозуміла, що це щось від людини на дереві висить, мене заціпило. Я заплющила очі…

Сестрі Ірмі було сім років, вона несла примус і мамині черевички, страшенно боялася загубити ці черевички. Черевички були нові, блідо-рожевого кольору, з гранчастим каблучком. Мама взяла їх мимоволі, а може, тому, що це була в неї найгарніша річ…

І з ключом, і з черевичками ми незабаром повернулися назад у місто, де все згоріло. Невдовзі почали голодувати. Збирали лободу, їли лободу. Їли якісь квіти! Швидко закінчилися дрова. Німці спалили великий колгоспний сад за містом, боялися партизанів, то всі ходили й обрубували там пеньки – хоча б трохи принести дров. Нагріти вдома піч. Із дріжджів робили печінку: смажили дріжджі на сковорідці, й у них з’являвся присмак печінки. Мама дала мені гроші, щоб я купила хліба на базарі. А там стара жінка продавала козенят, і я подумала, що врятую всю нашу сім’ю, якщо куплю козеня. Козеня підросте – й у нас буде багато молока. І я купила козеня, заплативши за нього всі гроші, які мені дали із собою. Я не пам’ятаю, як мама мене лаяла, пам’ятаю тільки, що ми кілька днів сиділи голодні: гроші закінчилися. Варили якусь затирку, годували нею козеня, я брала його із собою спати, щоб йому було тепло, але воно замерзало. І невдовзі померло… Це була трагедія… Ми дуже плакали, не дозволяли його винести з дому. Найдужче плакала я, вважаючи себе винною. Мама винесла його вночі тайкома, а нам сказала, що козеня з’їли миші.

Але в окупації ми відзначали всі травневі й жовтневі свята. Наші свята! Наші! Обов’язково співали пісень, у нас уся родина співоча. Нехай це була картопля в мундирах, іноді один шматочок цукру на всіх, але в цей день намагалися хоча б трошечки краще приготувати, нехай завтра ми будемо голодними, але свята ми всі відзначали. Пошепки співали мамину улюблену пісню: «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля…» Це обов’язково…

Сусідка напекла пиріжків на продаж і запропонувала нам: «Візьміть у мене за гуртовою ціною, а продайте вроздріб. Ви молоді, у вас ноги легкі». Я вирішила взятися за цю справу, знаючи, як мамі важко одній прогодувати нас. Принесла сусідка ці пиріжки, ми із сестрою Ірмою сидимо й дивимося на них:

– Ірмо, тобі не здається, що цей пиріжок більший за той? – кажу я.

– Здається…

Ви не уявляєте, як хотілося спробувати шматочок.

– Давай відріжемо трошечки, а потім підемо продавати.

Посиділи так дві години, і нічого нести на базар. Потім сусідка почала варити подушечки, це такі цукерки, їх давно вже немає чомусь у магазинах. Дала вона нам продати ці подушечки. Знову ми з Ірмою сидимо над ними:

– Одна подушечка більша за інші. Давай, Ірмо, трошки її полижемо.

– Давай…

У нас було одне пальто на трьох, одні валянки. Ми часто сиділи вдома. Пробували розповідати одне одному казки… Якісь книжки… Але це було нецікаво. А цікаво нам було мріяти, як закінчиться війна і як ми житимемо після війни. Їстимемо самі пиріжки та цукерки.

Коли війна закінчилася, мама надягла крепдешинову кофтинку. Як у неї залишилася ця кофтинка, я не пам’ятаю. Усі гарні речі ми виміняли на продукти. На цій кофтинці були чорні манжети, мама відпорола їх, щоб нічого не було темного, а тільки світле.

Одразу ми пішли в школу і з перших днів почали вчити пісні для параду…

«Тільки мамин крик чула…»

Ліда Погоржельська – 8 років.

Зараз – кандидат біологічних наук.

Я все життя згадую цей день… Перший день без тата…

Хотілося спати. Мама підняла нас рано-вранці і сказала: «Війна!». Який тут сон? Почали збиратися в дорогу. Ще страху не було. Усі дивилися на тата, а тато наш поводився спокійно. Як завжди. Він був партійним працівником. Кожному, сказала мама, треба взяти із собою що-небудь. Я нічого не придумала взяти, а сестра молодша захопила ляльку. Мама взяла на руки нашого маленького братика. Тато наздогнав нас уже дорогою…

Я забула сказати, що мешкали ми в місті Кобрині. Недалеко від Бреста. Ось чому війна докотилася до нас уже першого дня. Отямитися не встигли. Дорослі майже не розмовляли, йшли мовчки, їхали на конях мовчки. І ставало страшно. Йдуть і йдуть люди, багато людей, і всі мовчать.

Коли тато нас наздогнав, ми трохи заспокоїлися. Тато в нас у сім’ї в усьому був найголовніший, тому що мама була дуже молодою, вона в шістнадцять років вийшла заміж. Вона не вміла навіть готувати. А тато – сирота, він усе вмів. Я пам’ятаю, як ми любили, коли в тата був час, і він міг що-небудь смачненьке нам приготувати. Для всіх – свято. Мені й зараз здається, що немає нічого смачнішого від манної каші, яку варив тато. Скільки ми їхали без нього, стільки ми на нього чекали. Залишитися під час війни без тата – цього ми уявити не могли. Така в нас була сім’я.

Обоз вийшов великий… Рухався повільно. Іноді всі зупинялися й дивилися на небо. Шукали очима, де наші літаки… Шукали даремно…

Серед дня побачили колону якихось військових. Вони їхали на конях і були одягнені в новеньку червоноармійську форму. Коні ситі. Великі. Ніхто не здогадався, що це диверсанти. Вирішили: наші! Зраділи. Тато вийшов до них назустріч, і я почула мамин крик… Пострілу я не чула… Тільки мамин крик: «А-а-а-а! І-і-і…» Мамин чи не мамин голос? Мамин! Я пам’ятаю, що ці військові навіть не злізли зі своїх коней… Коли мама закричала, я побігла. Усі кудись побігли… Бігли мовчки. Я чула тільки, як наша мама кричить… Я бігла, поки не заплуталася й не впала у високій траві…

До вечора наші коні стояли. Чекали. А ми всі повернулися на це місце, коли темніти почало. Мама сама там сиділа й чекала. Хтось промовив: «Ви погляньте, вона сива». Пам’ятаю, як дорослі копали яму… Як потім нас із сестричкою підштовхували: «Ідіть. Попрощайтеся з батьком». Я ступила два кроки, а далі йти не змогла. Сіла на землю. А сестричка поруч зі мною. Братик спав, він був зовсім маленький, нічого не розумів. А мама наша лежала на возі непритомна, нас до неї не пускали.

Так ніхто з нас і не бачив тата мертвим. І не запам’ятав його мертвим. Я завжди, коли згадувала його, чомусь згадувала в білому кителі. Молодого й гарного. Навіть зараз, а зараз я вже старша за нашого тата.

У Сталінградській області, куди нас евакуювали, мама працювала в колгоспі. Мама, яка нічого не вміла, не знала, як полоти грядки, не відрізняла вівса від пшениці, стала ударницею. У нас не було тата, й у когось ще не було тата. У когось не було мами. Або брата. Або сестри. Або дідуся. Але ми сиротами себе не відчували. Нас жаліли й ростили всі. Пам’ятаю тітоньку Таню Морозову. У неї загинуло двоє дітей, вона жила сама. І вона від себе відривала все для нас, наче наша мама. А це ж була абсолютно чужа людина, але за війну стала рідною. Братик, коли підріс, казав, що в нас немає тата, зате в нас є дві мами: наша мама й тітонька Таня. Так ми всі й росли… Із двома, з трьома мамами…

Ще пам’ятаю, як нас дорогою в евакуацію бомбили, і ми бігли ховатися. Ми бігли ховатися не до мами, а до солдатів. Закінчиться бомбардування, мама нас лає, що ми від неї тікаємо. Але все одно, як знову почнуть бомбити, біжимо до солдатів.

Коли звільнили Мінськ, вирішили повертатися. Додому. У Білорусь. Мама наша – корінна мінчанка, але коли ми вийшли на Мінському вокзалі, вона не знала, куди йти. Це було інше місто. Самі руїни… Пісок із каміння…

Я вже навчалася в Горецькій сільгоспакадемії… Мешкала в гуртожитку, було нас в кімнаті вісім осіб. Усі – сироти. Ніхто нас окремо не поселяв, не збирав – нас було багато. Не одна кімната. Пам’ятаю, як ми вночі всі кричали… Я могла зірватися з ліжка й стукати у двері… Кудись рвалася… Дівчата мене ловили. Тоді я починала плакати. І вони за мною. Усією кімнатою ревма ревіли. А зранку треба йти на заняття і слухати лекції.

А одного разу я на вулиці зустріла чоловіка, схожого на тата. Наче мій тато. Довго йшла за ним… Я ж не бачила тата мертвим…

«Ми грали, а солдати плакали…»

Володя Чистоклєтов – 10 років.

Зараз – музикант.

Це був гарний ранок…

Ранкове море. Синє і спокійне. Перші дні, як я приїхав у дитячий санаторій Совєт-Квадже на Чорному морі. Почули гудіння літаків… Я пірнув у хвилі, але й там, під водою, було чути це гудіння. Ми не злякалися, а почали гратися «у війну», не знаючи, що десь уже йде війна. Не гра, не військові навчання, а війна. Через кілька днів нас відправили додому.

Я – в Ростов. На місто вже падали перші бомби. Усі готувалися до вуличних боїв: копали щілини, будували барикади. Училися стріляти. А ми, діти, вартували ящики, в які складали пляшки із запалювальною сумішшю, підвозили пісок і воду на випадок пожежі.

Усі школи перетворилися на госпіталі. У нашій сімдесятій школі було розташовано армійський польовий госпіталь для легкопоранених. Туди скерували маму. Їй дозволяли й мене брати із собою, щоб не залишався сам удома, а коли відступали, куди їхав госпіталь, туди їхали й ми.

Після чергового бомбардування запам’ятав купу книжок серед розбитого каміння, підібрав одну, вона називалася «Життя тварин». Велика, з гарними картинками. Усю ніч не спав, читав і не міг відірватися… Пам’ятаю, що воєнних книжок я не взяв, читати про війну вже не хотілося. А ось про тварин, про птахів…

У листопаді сорок другого… Начальник госпіталю наказав видати мені форму, щоправда, її довелося терміново перешивати. А чоботи на мене не могли знайти цілий місяць. Так я став вихованцем госпіталю. Солдатом. Що робив? Самі бинти могли звести з розуму. Їх завжди бракувало. Доводилося прати, сушити, скручувати. Спробуйте скрутити тисячу штук на день! А я наловчився ще швидше за дорослих. Зграбно вийшла й перша самокрутка… У день мого дванадцятиліття старшина з усмішкою вручив мені пачку махорки, як повноправному бійцю. Покурював… Тайкома від мами… Випендрювався, звісно. До того ж і страшно… Я ледве до крові звик. Боявся обгорілих. Із чорними обличчями…

Коли розбомбили вагони із сіллю та парафіном, і те, й інше придалося. Сіль – кухарям, парафін – мені. Довелося опанувати спеціальність, не передбачену жодними військовими списками – робив свічки. Це ще гірше за бинти! Моїм завданням було, щоб свічки довго горіли, ними користувалися, коли не було електрики. Під час бомбардувань. Лікарі не припиняли операцій ані під бомбами, ані під обстрілом. Уночі лише зачиняли вікна. Завішували простирадлами. Ковдрами.

Мама плакала, а я все одно мріяв утекти на фронт. У те, що мене можуть убити, не вірив. Послали одного разу за хлібом… Трохи проїхали, почався артобстріл. Били з мінометів. Сержанта вбило, візника вбило, мене контузило. Я втратив мову, а коли через якийсь час заговорив, усе одно залишилося заїкання. Воно й зараз у мене є. Усі дивувалися, що я залишився живим, а в мене було інше відчуття – хіба мене можуть убити? Як це мене можуть убити? Проїхали ми з госпіталем усю Білорусь. Польщу… Я вивчив польські слова…

У Варшаві… Серед поранених виявився чех – тромбоніст Празької опери! Начальник госпіталю зрадів йому і, коли той почав видужувати, попросив пройти палатами, пошукати музик. Оркестр вийшов чудовий. Мене навчили грати на альті, на гітарі навчився вже сам. Ми грали, а солдати плакали… Грали ми веселі пісні…

Так доїхали до Німеччини…

У розбитому німецькому селищі побачив: дитячий велосипед валяється. Зрадів. Сів і поїхав. Гарно так іде! Я за війну жодної дитячої речі не бачив. Забув, що вони десь існують. Дитячі іграшки…

Я забув… Забув, тому що виріс на війні…

«На кладовищі покійники лежали нагорі… Неначе ще раз убиті…»

Ваня Тітов – 5 років.

Зараз – меліоратор.

Чорне небо…

Чорні товсті літаки… Вони гудуть низько. Над самою землею. Це – війна. Як я пам’ятаю… Пам’ятаю окремими спалахами…

Нас бомбили, а ми ховалися в саду за старими яблунями. Усі п’ятеро. У мене було ще четверо братиків, найстаршому – десять років. Він навчив, як треба ховатися від літаків – за великими яблунями, де багато листя. Мама збирала нас і несла у льох. А в льосі було страшно. Там жили щурі з маленькими пронизливими очицями, які палали в темряві. Палали неприродним блиском. Ще щурі вночі повискували. Гралися.

Коли німецькі солдати зайшли в хату, ми сховалися на пічці. Під старим ганчір’ям. Лежали із заплющеними очима. Не так страшно.

Спалили наше село. Розбомбили сільський цвинтар. Прибігли люди туди: покійники лежали нагорі… Вони лежали, неначе ще раз убиті… Наш дідусь лежав, який нещодавно помер. Їх знову ховали…

І під час війни, і після війни ми гралися «у війну». Коли набридало «у білих і червоних», «у Чапаєва», гралися «в росіян і німців». Воювали. Брали у полон. Розстрілювали. Надягали на голови солдатські каски, наші й німецькі, каски валялися скрізь – в лісі, на полях. Ніхто не хотів бути німцем, через це ми навіть билися. Гралися у справжніх бліндажах та окопах. Воювали з палицями, кидалися в рукопашну. А матері хитали головами, їм не подобалося. Плакали.

Ми дивувалися, тому що раніше… До війни вони нас за це не лаяли…

«І зрозумів – це батько… У мене тремтіли коліна…»

Льоня Хосенєвич – 5 років.

Зараз – конструктор.

У моїй пам’яті залишився колір…

Мені було п’ять років, але я прекрасно пам’ятаю… Будинок свого діда – жовтий, дерев’яний, за парканом на траві колоди. Білий пісок, в якому ми гралися, наче випраний. Білий-білий. Ще пам’ятаю, як мама нас із сестричкою водила фотографуватися кудись у місто, і як Елочка плакала, і я її втішав. Фотографія ця збереглася, єдина наша довоєнна фотографія… Вона чомусь запам’яталася зеленою.

Потім усі спогади у темному кольорі… Якщо ці, перші, у світлому тоні – трава зелена-зелена, така світла акварель, і пісок білий-білий, і паркан жовтий-жовтий… То потім усе в темних барвах: я задихаюся від диму, мене кудись виносять, на вулиці – наші речі, клунки, чомусь стоїть один стілець… Він порожній… Люди стоять біля нього і плачуть. І ми з мамою довго йдемо вулицями, я тримаюся за спідницю. Усім, кого мама зустрічає, вона повторює одну фразу: «У нас згорів дім».

Ночували в якомусь під’їзді. Мені холодно. Грію руки в кишені маминої кофтини. Намацую там щось холодне. Це – ключ від нашого дому…

Раптом – мами немає. Мама зникає, залишаються бабуся й дідусь. У мене з’явився друг, на два роки старший, – Женя Савочкін. Йому сім років, мені – п’ять. Мене вчать читати по книжці казок братів Грим. Учить бабуся за своєю методикою, від неї можна отримати й прикрого ляща по лобі: «Ех, ти!!», й учить Женя. Читаючи книжку, він показує літери. Але більше я люблю слухати казки, особливо коли розповідає бабуся. Її голос схожий на мамин. Одного вечора приходить вродлива жінка і приносить щось дуже смачне. Я розумію з її слів, що мама жива, вона, як і тато, воює. Кричу щасливий: «Мама швидко повернеться!» Хочу вискочити у двір і поділитися новиною зі своїм другом. Отримую від бабусі ременя. За мене заступається дід. Коли вони вляглися спати, я зібрав усі ремені в домі й закинув за шафу.