Мишко Майоров – 5 років.
Зараз – кандидат сільськогосподарських наук.
Під час війни я любив сни… Я любив сни про мирне життя, про те, як ми жили до війни…
Перший сон…
Бабуся впоралася з господарськими справами… Я чекаю на цей момент. Ось вона підсуває стіл до вікна, розстеляє матерію, накладає на неї вату, накриває її іншим шматком матерії й починає стьобати ковдру. У мене теж є робота: з одного боку ковдри бабуся вбиває цвяшки, до них по черзі прив’язує шпагат, який натирає крейдою, а я натягаю його з іншого боку. «Тягни, Мишенько, сильніше», – просить бабуся. Я натягую – вона відпускає: бах – і готова крейдяна смужка на червоному чи синьому сатині. Смужки перехрещуються, виходять ромбики, по них біжать стібки чорних ниток. Наступна операція: бабуся розкладає паперові викрійки (зараз це називається трафаретом), і на зметаній ковдрі з’являється малюнок. Дуже гарно й цікаво. Моя бабуся майстриня й сорочки строчити, особливо комірці їй вдаються. Її ручна машинка «Зінгер» працює й тоді, коли я вже сплю. І дідусь спить.
Другий сон…
Дідусь чоботарює. У мене й тут є діло – готувати дерев’яні шпильки. Зараз усі підошви – на залізних гвіздках, але вони іржавіють, і підошва швидко відлітає. Може, й тоді вже використовувалися залізні гвіздки, але я пам’ятаю дерев’яні. Із рівної, без сучків, колодки старої берези треба було напиляти кружки й залишити висихати під повіткою, потім настругати брусочки товщиною близько трьох сантиметрів і довжиною сантиметрів із десять і теж просушити. Із отих брусочків легко відколоти поперечні пластинки товщиною два-три міліметри. Швецький ніж гострий, і ним легко зрізати край пластинки з двох боків: упреш її у верстак – жик-жик, і пластинка гостра, а потім уже колеш гвіздки-шпильки. Дідусь наколюшкою (таке шевське шило) наколює отвір у підошві чобота, вставляє шпильку, стук шевським молотком! – і гвіздок у підошві. Шпильки набивають у два ряди, це не лише гарно, а й дуже міцно: від вологи сухі березові гвіздки тільки розбухнуть і ще міцніше триматимуть підошву, і вона не відпаде, аж доки не зноситься.
А ще дідусь підшиває валянки, вірніше, робить другу підошву на валянках, вони тоді довше служать і можна в них ходити без калош. Або обшиває шкірою задник валянка, аби в калошах той не швидко протирався. Мій обов’язок – сучити лляну нитку, смолити варом і вощити воском дратовку, засилювати її в голку. Але шевська штопальна голка – велика цінність, і тому дідусь найчастіше користується щетиною, найзвичайнішою щетиною із загривка дикого кабана, можна і з домашнього, але та м’якіша. У дідуся такої щетини – цілий жмут. Нею можна й підошву пришити, й маленьку латочку в незручному місці: щетинка гнучка і де завгодно пролізе.
Третій сон…
Старші хлопці в сусідському великому сараї організували театр, іде вистава про прикордонників і шпигунів. Квитки по десять копійок, а в мене немає, і мене не пускають, починаю плакати: я теж хочу «побачити війну». Заглядаю тайкома в сарай, «прикордонники» там у справжніх гімнастерках. Спектакль приголомшує…
Далі сни мої обривалися…
Незабаром я побачив солдатські гімнастерки в нас удома… Бабуся годувала втомлених і запорошених солдатів, а вони говорили: «Німець пре». Я почав чіплятися до бабусі: «А які вони, німці?»
Складаємо на воза клунки, мене саджають на них… Кудись їдемо… Потім повертаємося… У нас у хаті – німці! Вони схожі на наших солдатів, тільки в іншій формі і веселі. Ми з бабусею і мамою тепер живемо за пічкою, а дідусь – у сарайчику. Бабуся вже не стьобає ковдри, дідусь не шевцює. Одного разу відсуваю запону: в кутку біля вікна сидить німець у навушниках і крутить ручки рації, чути музику, потім чітко російською… Інший німець у цей час намазував масло на хліб, побачив мене і махнув ножем біля самого мого носа, я ховаюся за полог і вже не вилізаю з-за пічки.
Вулицею повз наш будинок ведуть чоловіка в горілій гімнастерці, босого, зі зв’язаними дротом руками. Чоловік увесь чорний… Потім я бачив його повішеним біля сільради. Казали, що це наш льотчик. Уночі він мені приснився. Уві сні він висів у нас у дворі…
Із тих днів… Усе пам’ятається в чорному кольорі: чорні танки, чорні мотоцикли, німецькі солдати в чорній формі. Я не впевнений, що все це було насправді тільки чорним, але я так запам’ятав. Так воно лежить у пам’яті… Чорно-біла плівка… У школу я ще не ходив, але читати й рахувати вмів. Рахував танки, їх було багато, так багато, що білий сніг перетворювався на чорний.
…Мене закутують у щось теж чорне, і ми ховаємося на болоті. Увесь день і всю ніч. Ніч холодна. Кричать страшним голосом незнайомі птахи. Здається, що місяць світить надто яскраво. Страх!! А якщо нас побачать або почують німецькі вівчарки? Іноді долинав їхній хрипкий гавкіт. Уранці – додому! Я хочу додому! Усі хочуть додому, в тепло! Але дому вже немає, тільки купа димлячих головешок. Погоріле місце… Після великого вогнища… Знаходимо в золі велику грудку солі, яка завжди в нас лежала на припічку. Акуратно зібрали сіль, потім і глину, змішану із сіллю, зсипали її у глек. Це все, що залишилося від нашого дому…
Бабуся мовчала, мовчала, а вночі заголосила: «Ох, моя ти хатко! Ох, моя ти хатко! Тут я дівувала-а-а-а… Сюди свати приїжджали-и-и-и… Тут дітей народила-а-а-а…» Вона ходила нашим чорним двором, наче привид.
Уранці я розплющив очі – ми спимо на землі. На нашому городі…
Зіна Шиманська – 11 років.
Зараз – касирка.
Я озираюся в минуле з усмішкою… Зі здивуванням. Невже це було зі мною?
Того дня, коли почалася війна, ми пішли до цирку. Усією родиною. На ранкову виставу. Ні про що не здогадувалися. Ні про що… Усі вже знали, а ми ні. Ляскали в долоні. Сміялися. Був там великий слон. Слонище! Танцювали мавпочки… І ось… Вибігли ми весело на вулицю – а люди йдуть заплакані: «Війна!» Усі діти: «Ур-ра!!» Зраділи. Тепер ми себе проявимо, допоможемо нашим бійцям. Станемо героями. Я над усе любила воєнні книжки. Про бої, про подвиги… Мрії там усякі… Я схиляюся над пораненим бійцем, виношу його з диму. Із вогню… Удома всю стінку над своїм столом обклеїла воєнними фотографіями з газет. Там – Ворошилов, там – Будьонний…
Ми з подружкою тікали на фінську війну, а наші знайомі хлопці – на іспанську. Війна нам уявлялася найцікавішою подією в житті. Найбільшою пригодою. Ми про неї мріяли, ми були дітьми свого часу. Гарними дітьми! Моя подружка завжди ходила в старій будьонівці, де вона її взяла, я вже забула, але це була її улюблена шапочка. А як ми тікали на війну? Зараз розповім… Вона залишилася в мене ночувати, звичайно, навмисно, а на світанку ми разом потиху вибралися з дому. Навшпиньки… Тс… тс… Захопили із собою якісь продукти. А старший брат, певно, вже слідкував за нами, як ми останніми днями шепотілися, щось пхали в мішечки. У дворі наздогнав нас і повернув. Вилаяв і пригрозився, що викине з моєї бібліотеки всі воєнні книжки. Увесь день я плакала. Ось такими ми були!
А тут справжня війна…
Через тиждень у Мінськ увійшли німецькі війська. Самих німців я не зразу запам’ятала, а запам’ятала їхню техніку. Великі машини, великі мотоцикли… У нас таких не було, таких ми не бачили… Люди оніміли й оглухли. Ходили зі зляканими очима… На парканах і стовпах з’явилися чужі плакати та листівки. Чужі накази. Прийшов «новий порядок». Через якийсь час знову відкрилися школи. Мама вирішила, що війна війною, а переривати навчання не слід, все одно я повинна вчитися. На першому уроці географічка, та сама, яка нас учила й до війни, почала виступати проти радянської влади. Проти Леніна. Я сказала собі: вчитися в такій школі я не буду. Ні-і-і-і… Не хочу! Прийшла додому й поцілувала в підручнику всі портрети… Усі улюблені портрети…
Німці вривалися у квартири, когось увесь час шукали. То євреїв, то партизанів… Мама сказала: «Сховай свій піонерський галстук». Удень я галстук ховала, а вночі, коли лягала спати, надягала. Мама боялася: а якщо німці постукають уночі? Умовляла мене. Плакала. Я чекала, поки мама засне, стане тихо вдома й на вулиці. Тоді діставала з шафи червоний галстук, діставала радянські книжки. І моя подружка так робила. Вона й будьонівку берегла.
Тепер сама дивуюся: невже це була я?
Женя Селеня – 5 років.
Зараз – журналіст.
У ту неділю… Двадцять другого червня…
Пішли з братом за грибами. Уже був час товстих боровиків-колосовиків. Лісок наш невеликий, ми там знали кожний кущик, кожну галявину, де які гриби ростуть, які ягоди і навіть квіти. Де іван-чай, а де жовтий звіробій. Синій верес… Уже поверталися додому, коли почули громове гудіння. Гуло з неба… Підвели голови: над нами штук дванадцять – п’ятнадцять літаків… Вони летіли високо, дуже високо, я подумав, що раніше наші літаки так високо не літали. Було чути гудіння: у-у-у!
Тут же ми побачили нашу маму, вона бігла до нас – розгублена, із плачем, голос у неї переривався. Таким і залишилося враження від першого дня війни – мама не кличе лагідно, як зазвичай, а кричить: «Діти! Мої діти!» У неї великі очі, замість обличчя самі очі…
Через два дні, мабуть, до нас на хутір зайшла група червоноармійців. Запорошені, спітнілі, з пошерхлими губами, вони жадібно пили воду з колодязя. І як же вони ожили… Як проясніли їхні обличчя, коли в небі з’явилися чотири наших літаки. На них ми помітили такі чіткі червоні зірки. «Наші! Наші!» – кричали ми разом із червоноармійцями. Але раптом звідкись виринули маленькі чорні літаки, вони крутилися навколо наших, щось там тріщало, гриміло. Це наче, знаєте… Хтось рве клейонку або тканину… Але звук голосніший… Я ще не знав, що так здалеку або згори тріщать кулеметні черги. За нашими літаками, що падали, потягнулися червоні смуги вогню та диму. Бабах! Червоноармійці стояли й плакали, не соромлячись своїх сліз. Я вперше бачив… Уперше… Щоб червоноармійці плакали… У воєнних фільмах, які я ходив дивитися в наше селище, вони ніколи не плакали.
А потім… Потім… Ще через кілька днів… Із села Кабаки прибігла мамина сестра – тітонька Катя. Чорна, страшна. Вона розповіла, що в їхнє село приїхали німці, зібрали активістів і вивели за край села, там розстріляли з кулеметів. Серед розстріляних був і мамин брат, депутат сільської ради. Старий комуніст.
Досі пам’ятаю слова тітки Каті:
– Вони йому розбили голову, і я руками мізки збирала… Вони білі-білі…
Вона жила в нас два дні. І весь час розповідала… Повторювала… За ці два дні в неї побіліла голова.
І коли мама сиділа поряд із тітонькою Катею, обіймала її і плакала, я гладив її по голові. Боявся.
Я боявся, що мама теж стане білою…
Вася Харевський – 4 роки.
Зараз – архітектор.
Від цих видовищ, від цих вогнів… Це – моє багатство… Це – розкіш, те, що я пережив…
О проекте
О подписке