Багато людей, як і ми, йшли до метро… А хтось стояв у черзі за морозивом… Купував квіти. Проходимо поруч веселою компанією… Ловлю слова: «Якщо завтра через танки не потраплю на концерт, то я їм цього ніколи не подарую». Біжить назустріч чоловік у трусах і з авоською, а в авосьці – порожні пляшки. Порівнявся з нами: «Вулиця Будівельна – не підкажете?» Я показала йому, де слід повернути праворуч, і далі – прямо. Він: мовляв, дякую. Йому все «по барабану», аби пляшки здати. А що, 1917 року було інакше? Хтось стріляв, а хтось на балах танцювали. Ленін на броньовику…

Єлена Юрієвна:

– Фарс! Розіграли фарс! Переміг би ГКЧП, сьогодні жили би в іншій країні. Якщо б Горбачов не злякався… Не видавали б зарплатню шинами та ляльками. Шампунем. Випускає завод цвяхи – цвяхами. Мило – милом. Усім кажу: погляньте на китайців… У них свій шлях. Ні від кого не залежать, нікому не уподібнюються. І увесь світ сьогодні боїться китайців… (Знову до мене із запитанням.) Я впевнена – мої слова ви викреслите.

Я обіцяю – розповіді буде дві. Хочу залишитися витриманим істориком, а не істориком із запаленим смолоскипом. Нехай суддею буде час. Час справедливий, але віддалений час, а не близький. Час, який уже буде без нас. Без наших упередженостей.

Анна Іллінічна:

– Можна із цих днів покепкувати, назвати оперетою. Стьоб у моді. А тоді все відбувалося серйозно. Чесно. Усе було справжнє, й усі ми були справжніми. Беззбройні люди стояли перед танками й були ладні померти. Я сиділа на цих барикадах і бачила цих людей, вони приїхали з усієї країни. Якісь бабульки московські, на чому тільки душа тримається, котлетки приносили, теплу картоплю, загорнуту в рушник. Підгодовували всіх… і танкістів теж: «Їжте, хлопчики. Тільки не стріляйте. Невже будете?» Солдати нічого не розуміли… Коли вони відкрили люки й вилізли з танків, то очманіли. На вулицях – уся Москва! Дівчата залазили до них на броню, обіймали, цілували. Пригощали булочками. Солдатські матері, в яких сини загинули в Афганістані, плакали: «Наші діти загинули на чужій землі, а ви що – приїхали на своїй землі помирати?» Якийсь майор… коли його оточили жінки, в нього здали нерви, він кричав: «Та я сам – батько. Я не буду стріляти! Клянусь вам – не буду! Проти народу – не підемо!» Там було безліч кумедних речей і зворушливих до сліз. Раптом вигуки у натовпі: «Чи є в кого-небудь валідол, людині тут погано». Відразу знайшовся валідол. Стояла жінка з дитиною в колясці (бачила б це моя свекруха!), вона дістала пелюшку, щоб намалювати на ній червоний хрест. Чим? «У кого є помада?» Їй почали кидати дешеву помаду й ланкомівську… Крістіан Діор… Шанель… Ніхто це не знімав, не зафіксував у деталях. Шкода. Дуже. Гармонійність події, її оздоблення… вони з’являються потім, оці прапори та музика… І все відливається в бронзу… А в житті все розпорошено, брудно й тьмяно: люди сиділи всю ніч біля вогнища просто на землі. На газетах і листівках. Голодні, злі. Матюкалися й випивали, але п’яних не було. Хтось привозив ковбасу, сир, хліб. Каву. Казали, що це кооператори… бізнесмени… Одного разу я навіть бачила кілька банок червоної ікри. Ікра зникла в когось у кишені. Сигарети роздавали теж безкоштовно. Поряд зі мною сидів хлопець у зеківських наколках. Тигр! Рокери, панки, студенти з гітарами. І професура. Усі були разом. Народ! Це був мій народ! Я зустріла там своїх друзів з інституту, яких не бачила років п’ятнадцять, якщо не більше. Хтось мешкав у Вологді… Хтось у Ярославлі… Але вони сіли на поїзд і приїхали до Москви! Захищати щось важливе для всіх нас. Уранці ми забрали їх до себе додому. Помилися, поснідали й повернулися назад. На виході з метро кожному вже давали шмат арматури або камінь. «Булыжник – оружие пролетариата», – сміялися ми. Будували барикади. Перекидали тролейбуси, пиляли дерева.

Уже стояла трибуна. Над трибуною повісили плакати: «Хунте – нет!», «Народ – не грязь под ногами». Промовці говорили в мегафон. Починали вони свої виступи нормальними словами – і звичайні люди, й відомі політики. Через кілька хвилин нормальних слів уже бракувало всім, й тоді починалися матюки. «Да мы этих мудаков…» і матюк! Добірний російський матюк! «Закінчився їхній час…» і – велика, потужна російська мова! Матюк як бойовий заклик. І це було зрозуміло всім. Відповідало моменту. Хвилини такого підйому! Такої сили! Старих слів не вистачало, а нові ще не народилися… Постійно очікували штурму. Тиша, особливо вночі, була неймовірна. Усі жахливо напружені. Тисячі людей – і тиша. Пам’ятаю запах бензину, який розливали в пляшки. Це був запах війни…

Там стояли чудові! Там стояли прекрасні люди! Зараз багато про горілку пишуть і наркотики. Мовляв, яка це революція? П’яні та наркомани пішли на барикади. Брехня! Усі чесно прийшли помирати. Ми знали, що ця машина перемелювала людей на пісок сімдесят років… Ніхто не думав, що вона так легко зламається… Без великої крові… чутки: міст заміновано, незабаром пустять газ. Хтось зі студентів медичного інституту пояснює, як поводитися під час газової атаки. Ситуація змінювалася щопівгодини. Страшна звістка: троє хлопців загинули під танком… Але ніхто не похитнувся, не пішов із площі. Настільки важливо це для твого життя, хай би як потім все склалося. Хай би скільки було розчарувань. Але це ми пережили… Ми такі – були! (Плаче.) Під ранок над площею: «Ур-ра! Ура!» Знову матюки… сльози… крики… Ланцюжком передали: армія перейшла на бік народу, спецпризначенці із загону «Альфа» відмовилися брати участь у штурмі. Танки йдуть зі столиці… А коли оголосили, що путчистів заарештовано, люди кинулись обіймати одне одного – це було таке щастя! Ми перемогли! Ми оборонили свою свободу. Разом ми це змогли! Отже, можемо! Брудні, змоклі під дощем, довго ще не хотіли розходитися до домівок. Записували адреси одне одного. Клялися пам’ятати. Товаришувати. Міліціонери в метро були дуже ввічливими, ніколи ані до того, ані після того я не бачила таких ввічливих міліціонерів.

Ми перемогли… Горбачов повернувся з Форосу в цілком іншу країну. Люди ходили містом і усміхалися одне одному. Ми перемогли! Довго мене не залишало це відчуття… Я ходила й згадувала… Перед очима сцени… як хтось вигукнув: «Танки! Танки йдуть!» Усі взялися за руки і встали ланцюжком. Десь година друга чи третя ночі. Чоловік поряд зі мною дістав пачку печива: «Хочете печива?» – й усі беруть у нього це печиво. Чомусь регочемо. Хочеться печива… хочеться жити! Але я… досі… Я щаслива, що там була. Із чоловіком, із друзями. Тоді всі були ще дуже щирими. Шкода нас тих… Що ми вже не такі… Особливо раніше було шкода.

Прощаючись, запитую в них: як їм вдалося зберегти свою, як я дізналася, ще університетську дружбу?

– У нас угода – не зачіпати ці теми. Не робити одна одній боляче. А колись ми сперечалися, розривали стосунки. Роками не спілкувалися. Але це минуло.

– Тепер говоримо тільки про дітей та онуків. Що в кого на дачі росте.

– Зберуться наші друзі… Також ані слова про політику. Кожен своїм шляхом прийшов до цього. Живемо разом: «Господа» і «товариші». «Білі» й «червоні». Але ніхто вже не хоче стріляти. Досить крові.