Так увесь день і просиділи біля телевізорів і телефонів. Неспокійно: хто там, нагорі, пересилить? Очікували. Я вам чесно скажу, вичікували. Усе це трохи нагадувало повалення Хрущова. Мемуарів уже начиталися… Розмови, звісно, про одне… Яка свобода? Свобода нашій людині – як мавпі окуляри. Ніхто не знає, що з нею робити. Усі ці ятки, базарчики… ну, не лежить до них душа. Я згадала, як кілька днів тому зустріла свого колишнього водія. Така історія… До нас у райком парубок потрапив одразу після армії. Через якийсь великий блат. Був страшенно задоволений. Але почалися зміни, дозволили кооперативи, і він від нас пішов. Зайнявся бізнесом. Я його ледве впізнала: стрижений наголо, шкіряна куртка, спортивний костюм. Це в них, як я зрозуміла, уніформа така. Похвалився, що за один день заробляє більше, ніж перший секретар райкому партії за місяць. Бізнес безпрограшний – джинси. Орендували з другом звичайну пральню й там роблять «варенки». Технологія проста (біда навчить коржі з маком їсти): звичайні, банальні джинси кидають у розчин відбілювача або хлорки, додають туди биту цеглу. Кілька годин «варять» – на штанях смуги, розводи, малюнки… Абстракціонізм! Просушують і приклеюють лейбл «Монтана». Мене одразу осінило: якщо нічого не зміниться, вони, ці продавці джинсів, незабаром нами командуватимуть. Непмани! І нагодують усіх, й одягнуть, як це не смішно. У підвалах заводи побудують… Так воно й сталося. Ось!! Тепер цей хлопець – мільйонер або мільярдер (для мене мільйон і мільярд однаково божевільна сума), депутат Держдуми. Один будинок на Канарах… Інший – у Лондоні… За царя в Лондоні жили Герцен і Огарьов, тепер вони… наші «нові росіяни»… Джинсові, меблеві, шоколадні королі. Нафтові.

* О дев’ятій вечора «перший» іще раз зібрав усіх у себе. Доповідав начальник районного КГБ. Розповів про настрої серед людей. За його словами, народ підтримував ГКЧП. Не обурювався. Горбачов усім набрид… Талони на все, крім солі… горілки немає… Хлопці з КГБ побігали містом і записали розмови. Сцени в чергах: «Переворот! Що буде з країною?» – «А що в тебе перевернулося? Ліжко на місці стоїть. Горілка – та сама». – «Ось і закінчилася свобода». – «Отож! Свобода з ліквідації ковбаси» – «Комусь захотілося жуйки. «Мальборо» курити». – «Давно час! Країна на межі краху!» – «Іудушка Горбачов^[1]! Хотів продати Батьківщину за долари». – «Крівця потече…» – «А без крові в нас неможливо…» – «Щоб урятувати країну… партію… потрібні джинси. Гарна жіноча білизна й ковбаса, а не танки». – «Гарного життя закортіло? Хрін вам! Забудьте!» (Мовчить.)

* Одне слово, народ очікував… як і ми… У партбібліотеці детективів до кінця дня вже не було, всі розібрали. (Сміється.) Леніна би нам всім читати, а не детективи. Леніна й Маркса. Наших апостолів.

Запам’ятала прес-конференцію ГКЧП… У Янаєва тремтіли руки. Стояв і виправдовувався: «Горбачов заслуговує всілякої поваги… Він – мій друг…» Очі бігають… налякані очі… У мене впало серце. Не ті це люди, які б могли… на яких чекали… Пігмеї… звичайні партапаратчики… Рятувати країну! Рятувати комунізм! Нема кому рятувати… На екрані: московські вулиці – море людей. Море! На поїздах, приміських електричках народ рвонув до Москви. Єльцин на танку. Роздає листівки… «Єльцина! Єльцина!» – скандує натовп. Тріумф! (Нервово мне край скатерки.) Скатерка ось… китайська… Увесь світ заповнено китайськими товарами. Китай – країна, де ГКЧП переміг… А де ми? Країна третього світу. Де ті, хто кричав: «Єльцин! Єльцин!»? Вони гадали, що житимуть, як в Америці та Німеччині, а живуть – як у Колумбії. Ми програли… програли країну… А нас, комуністів, на той час було п’ятнадцять мільйонів! Партія могла… її зрадили… На п’ятнадцять мільйонів не знайшлося жодного лідера. Жодного! А на тому боці лідер був. Був – Єльцин! Бездарно все програли! Півкраїни очікувало, що ми переможемо. Однієї країни вже не було. Уже було – дві.

Ті, хто називав себе комуністами, раптом почали зізнаватися, що вони ненавиділи комунізм із пелюшок. Здавали свої партквитки… Хтось приносив і залишав партквитки мовчки, а хтось хряпав дверима. Підкидали вночі до будівлі райкому… як злодії. Попрощайтеся з комунізмом чесно. Ні – тайкома. Уранці двірники ходили і збирали у дворі – партквитки, комсомольські посвідчення – і приносили нам. Приносили в пакетах, у великих целофанових торбах… Що з цим робити? Куди здавати? Команди немає. Згори – жодних сигналів. Мертва тиша. (Замислилася.) Такий це був час… Люди почали змінювати все… Абсолютно все. Начисто. Деякі від’їжджали – змінювали Батьківщину. Інші змінювали переконання та принципи. А хтось змінював речі в домі, речі змінювали суціль. Старе радянське викидали, купували всі імпортне… «Човноки» одразу всього навезли: чайники, телефони, меблі… холодильники… Звідкілясь усього з’явилося навалом. «У мене пральна машина “Бош”». – «А я купив телевізор “Сіменс”». У кожній розмові лунало: «Панасонік», «Соні»… «Філіпс»… Зустріла сусідку: «Соромно радіти німецькій кавомолці… А я щаслива!» Вона ж тільки-но… ось тільки-но… ніч стояла в черзі за книжкою Ахматової, тепер божеволіє від кавомолки. Від якоїсь дурниці… І з партквитком прощалися – як із непотрібною річчю. Важко було повірити… але за кілька днів усе змінилося. Царська Росія, як читаєш у мемуарах, випарувалася за три дні, й комунізм також. За кілька днів. У голові не вкладалося… Траплялися, щоправда, й такі, хто ховав свої червоні книжечки, приберігав про всяк випадок. Нещодавно в одній родині мені дістали з антресолі бюст Леніна. Зберігають… раптом іще згодиться… Повернуться комуністи, вони першими причеплять червоний бант. (Мовчить довго.) У мене на столі лежали сотні заяв про вихід із партії… Усе це невдовзі згребли й винесли, як сміття. Згнило на звалищі. (Щось шукає в папках на столі.) Я кілька аркушиків зберегла… Колись їх попросять у мене для музею. Шукатимуть… (Зачитує.)

«…Я була відданою комсомолкою… зі щирим серцем вступила до партії. Тепер хочу сказати, що партія вже не має жодної влади наді мною…»

«…Час змусив мене схибити… Я вірила у Велику Жовтневу революцію. Прочитавши Солженіцина, я зрозуміла, що «прекрасні ідеали комунізму» всі в крові. Це обман…»

«…Мене змусив вступити до партії страх… Ленінські більшовики розстріляли мого дідуся, а сталінські комуністи знищили в мордовських таборах моїх батьків…»

«…Від свого імені й від імені мого покійного чоловіка заявляю про свій вихід із партії…»

Це слід було пережити… Не сконати від жаху… У райкомі стояли черги, немов у крамниці. Черги тих, хто бажав повернути партквитки. До мене пробилася проста жінка. Доярка. Вона плакала: «Що мені робити? Як чинити? У газетах пишуть, що партквитки слід викидати». Виправдовувалася вона тим, що в неї троє дітей, вона за них боїться. Хтось пустив чутки, що комуністів судитимуть. Засилатимуть. Уже ремонтують у Сибіру старі бараки… У міліцію надійшли наручники… хтось бачив, як їх виносили з вантажівок, накритих брезентом. Моторошно! Але я запам’ятала і справжніх комуністів. Відданих ідеї. Молодого вчителя… Незадовго до ГКЧП його прийняли до партії, але квиток не встигли вручити, він просив: «Вас незабаром опечатають. Випишіть мені зараз партквиток, а то я його ніколи не отримаю». У цей момент люди особливо яскраво проявлялися. Прийшов фронтовик… Увесь у бойових орденах. «Іконостас» на грудях! Повернув він партквиток, який йому вручили на фронті, зі словами: «Не хочу бути в одній партії із цим зрадником Горбачовим!» Яскраво… яскраво… люди показували себе. І чужі, і знайомі. І навіть родичі. Раніше зустрінуть: «Ах, Єлено Юрієвно!», «Як ваше здоров’я, Єлено Юрієвно?» А тут побачать здаля й переходять на інший бік вулиці, щоб не привітатися. Директор найкращої школи в районі… Незадовго до всіх цих подій ми проводили в нього у школі наукову партконференцію по книгах Брежнєва «Мала земля» і «Відродження». Тоді він виступив із блискучою доповіддю про керівну роль комуністичної партії в роки Великої Вітчизняної війни… і особисто товариша Брежнєва… Я йому вручила грамоту райкому партії. Відданий комуніст! Ленінець! Боже мій! Місяця не минуло… Зустрів мене на вулиці й почав ображати: «Закінчився ваш час! За все відповісте! Насамперед – за Сталіна!» Мені дихання перехопило від образи… Це він – мені! Мені? Мені, в якої батько в таборі сидів… (Кілька хвилин заспокоюється.) Сталіна я ніколи не любила. Батько пробачив, а я ні. Я не пробачила… (Мовчить.) Реабілітацію «політичних» почали після Двадцятого з’їзду. Після доповіді Хрущова… А це… А це вже було за Горбачова… Мене призначили головою районної комісії з реабілітації жертв політичних репресій. Я знаю, що спочатку пропонували іншим: нашому прокуророві та другому секретарю райкому партії. Відмовилися. Чому? Може, побоялися. У нас досі бояться всього, що пов’язане з КГБ. А я жодної хвилини не вагалася – так, я згодна. У мене батько постраждав. Чого мені боятися? Першого разу повели кудись у підвал… Десятки тисяч папок… Одна «справа» – два аркушики, а інша – том. Як у тридцять сьомому році був план… розверстка… з «виявлення і викорчування ворогів народу», так у вісімдесяті роки по районах та областях «спускали цифри» щодо реабілітації. План слід було виконати й перевиконати. Стиль сталінський: наради, накачки, догани. Давай-давай… (Хитає головою.) Ночами сиділа й читала, гортала томи. Чесно… чесно скажу… Волосся сторч ставало… Брат писав на брата, сусід на сусіда… Полаялися через город, через кімнати в комуналці. Заспівав на весіллі: «Спасибо Сталину-грузину, що обул нас всіх в резину». Цього було досить. З одного боку, система нищила людину, а з іншого, – люди не жаліли одне одного. Людина була готова…

Звичайна комуналка… Живуть разом п’ять родин – двадцять сім осіб. Одна кухня й одна вбиральня. Дві сусідки дружать: в одної дівчинці п’ять років, а друга самотня. У комуналках, звісна річ, стежили одне за одним. Підслуховували. Ті, в кого кімната – десять метрів, заздрили тим, у кого вона – двадцять п’ять метрів. Життя… воно таке… І ось уночі приїжджає «чорний ворон»… Жінку, в якої маленька дівчинка, заарештовують. Перед тим, як її забрали, вона встигнула вигукнути подрузі: «Якщо не повернуся, візьми мою дочку до себе. Не віддавай у дитячий будинок». І та забрала дитину. Переписали їй другу кімнату… Дівчинка почала називати її мамою… «мамою Анею»… Минуло сімнадцять років… Через сімнадцять років повернулася справжня мама. Вона цілувала руки й ноги своїй подрузі. Казки зазвичай закінчують ся на цьому місці, а в житті була інша кінцівка. Без хепі-енду. За Горбачова, коли відкрили архіви, у колишньої табірниці запитали: «Ви хочете подивитися свою справу» – «Хочу». Взяла вона свою папку… розгорнула… Згори лежав донос… знайомий почерк… Сусідка… «мама Аня»… написала донос… Ви щось розумієте? Я – ні. І та жінка – вона теж не змогла зрозуміти. Прийшла додому й повісилася. (Мовчить.) Я – атеїстка. У мене до Бога багато запитань… Я пам’ятаю… Я згадую татові слова: «Табір пережити можна, а людей ні». Іще він казав: «Умри ти сьогодні, а я завтра – ці слова я не в таборі вперше почув, а від нашого сусіда. Від Карпуші…» Карпуша все життя лаявся з батьками через наших курей, які ходили його грядками. Бігав під нашими вікнами з мисливською рушницею… (Мовчить.)

Двадцять третього серпня… Заарештували членів ГКЧП. Застрелився міністр внутрішніх справ Пуго… Перед цим він застрелив свою дружину… Люди раділи: «Пуго застрелився!» Повісився у своєму кремлівському кабінеті маршал Ахромєєв. Ще було кілька дивних смертей… Керуючий справами ЦК Ніколай Кручина випав із вікна п’ятого поверху… Самогубства чи вбивства? Гадають і досі… (Мовчить.) Як жити? Як вийти на вулицю? От просто вийти на вулицю й кого-небудь зустріти. Я тоді… Уже кілька років я жила сама. Дочка вийшла заміж за офіцера, поїхала у Владивосток. Чоловік помер від раку. Увечері поверталася в порожню квартиру. Я не слабка людина… але думки всілякі… жахливі… вони з’являлися… Чесно скажу… були, аякже… (Мовчить.) Ще якийсь час ми ходили на роботу в райком. Зачинялися там у своїх кабінетах. Дивилися телевізійні новини. Чекали. На щось сподівалися. Де наша партія? Наша непереможна ленінська партія! Світ завалився… Дзвінок з одного колгоспу: селяни з косами та вилами, з мисливськими рушницями – в кого що було, зібралися біля контори захищати радянську владу. «Перший» наказав: «Відправте людей додому». Злякалися… ми всі злякалися… А люди були налаштовані рішуче. Я кілька таких фактів знаю. А ми злякалися…

І ось… цей день… Подзвонили з райвиконкому: «Ми зобов’язані опечатати ваші кабінети. У вас дві години, щоб зібрати свої речі». (Не може говорити від хвилювання.) Дві години… дві… Кабінети опечатувала спеціальна комісія… Демократи! Якийсь слюсар, молодий журналіст, мати п’ятьох дітей… Я її вже знала з мітингів. Із листів у райком… До нашої газети… Мешкала вона з великою родиною в бараці. Скрізь виступала й вимагала квартиру. Кляла комуністів. Я запам’ятала її обличчя… Вона в цей момент тріумфувала… Коли вони прийшли до «першого», він кинув у них стілець. У мене в кабінеті одна з членів комісії підійшла до вікна й демонстративно розірвала штору. Щоб я додому її не забрала, чи що? Боже мій! Змусили відкрити сумочку… Через кілька років я зустріла на вулиці цю матір п’ятьох дітей. Навіть ім’я її зараз згадала – Галина Авдей. Я її запитала: «Отримали ви квартиру?». Вона насварилася кулаком убік будівлі обласної адміністрації: «І ці негідники мене обдурили». Далі… Далі – що? На виході з будівлі райкому на нас чекав натовп: «Комуністів – під суд! Тепер їх – у Сибір!», «Узяти б зараз кулемети й шарахнути по вікнах». Озираюся – за спиною в мене двоє підпилих чоловіків – це вони… про кулемет… Відповідаю: «Тільки врахуйте, я буду відстрілюватися». Поруч стояв міліціонер і робив вигляд, що він нічого не чує. Знайомий міліціонер.

Увесь час було відчуття… неначе чую за спиною: у-у-у… Не лише я так жила… У школі до дочки нашого інструктора підійшли дві дівчинки з її класу: «Ми з тобою дружити не будемо. Твій тато в райкомі партії працював». – «Мій тато хороший». – «Хороший тато не міг там працювати. Ми вчора на мітингу були…» П’ятий клас… діти… Уже вони – гавроші, ладні підносити патрони. Інфаркт у «першого». Він помер у машині «швидкої», до лікарні не довезли. Я думала, що, як раніше, буде багато вінків, оркестр, а тут – нікого й нічого. Йшли за труною кіль ка людей… група товаришів… Його дружина замовила, щоб на пам’ятнику вибили серп і молот і перші рядки радянського гімну: «Союз нерушимый республик свободных…» Із неї кепкували. Я весь час чула цей шепіт: у-у-у… Думала, що збожеволію… Незнайома жінка в крамниці: «Ну що, комуняки, просрали країну!» – мені в обличчя.

Що рятувало? Рятували дзвінки… Дзвінок від подруги: «Якщо зашлють у Сибір, ти не бійся. Там гарно». (Сміється.) Була вона там у турпоїздці. Їй сподобалося. Дзвінок від двоюрідної сестри з Києва: «Приїжджай до нас. Я дам тобі ключі. Зможеш сховатися в нас на дачі. Тебе там ніхто не знайде». – «Я – не злочинниця. Не буду ховатися». Батьки дзвонили щодня: «Що поробляєш?» – «Консервую огірки». Цілими днями банки кип’ятила. Закручувала. Не читала газет і не дивилася телевізора. Читала детективи, одну книжку закінчувала й одразу ж починала іншу. Телевізор жахав. Газети також.

Довго не могла влаштуватися на роботу… Усі вважали, що ми поділили гроші партії, й у кожного з нас – шмат нафтової труби чи, щонайменше, маленька автозаправка. Немає в мене ні автозаправки, ні крамнички, ні ятки. Їх тепер «комками» називають. «Комки», «човники»… Великої російської мови не впізнати: ваучер, валютний коридор… транш МВФ… Іноземною мовою розмовляємо. Я повернулася до школи. Перечитую з учнями улюбленого Толстого та Чехова. Як в інших? Доля в моїх товаришів склалася по-різному… Один наш інструктор наклав на себе руки… У завпарткабінету був нервовий розлад, лежав тривалий час у лікарні. Хтось перетворився на бізнесмена… Другий секретар – директор кінотеатру. А один інструктор райкому – священик. Я з ним зустрічалася. Розмовляла. Живе людина друге життя. Позаздрила йому. Згадалося… Я була в художній галереї… На одній картині, пам’ятаю, багато-багато світла – і жінка стоїть на мосту. Дивиться кудись у далину… багато-багато світла… Не хотілося від цієї картини йти. Піду – і знову повернуся, мене до неї тягне. У мене теж могло бути інше життя. Не знаю тільки – яке?

Анна Іллінічна:

– Я прокинулася від гудіння… Відчиняю вікно… У Москві! У столиці повзуть танки і бетеери. Радіо! Мерщій увімкнути радіо! По радіо передавали звернення до радянського народу:

«Над Батьківщиною нависла смертельна небезпека… Країна занурюється в пучину насильства та беззаконня… Очистимо вулиці від злочинних елементів… Покладемо край непевним часам…» Було незрозуміло – чи то Горбачов пішов у відставку за станом здоров’я, чи то його заарештували. Телефоную чоловікові, він на дачі: «У країні державний переворот. Влада в руках…» – «Дурна! Поклади слухавку, тебе зараз заберуть». Вмикаю телевізор. По всіх каналах – балет «Лебедине озеро». А в мене перед очима інші кадри, всі ми діти радянської пропаганди: Сант’яго в Чилі… Палає президентський палац… Голос Сальвадора Ал’єнде… Почались телефонні дзвінки: у місті повно військової техніки, танки стоять на Пушкінській площі, на Театральній… У нас в цей час гостювала свекруха, вона страшенно злякалася: «Не виходь на вулицю. Я жила за диктатури, я знаю, що це таке». А я не хочу жити за диктатури!

Після обіду чоловік повернувся з дачі. Сиділи на кухні. Багато курили. Боялися прослуховування телефону… Поклали на телефон подушку… (Сміється.) Начиталися дисидентської літератури. Наслухалися. Тепер ось воно згодилося… Дали трохи подихати, а зараз все закриється. Заженуть назад у клітку, вмажуть нас знову в асфальт… Будемо, як метелики в цементі… Згадували нещодавні події на площі Тяньаньмень. Як саперними лопатками в Тбілісі розганяли демонстрацію. Штурм телецентру у Вільнюсі… «Поки ми читали Шаламова і Платонова, – сказав чоловік, – почалася громадянська війна. Раніше сперечалися на кухнях, ходили на мітинги, а тепер будемо стріляти одне в одного». Настрій був такий… Щось катастрофічне близько… Радіо ні на хвилину не вимикали, крутили-крутили – скрізь передавали музику, класичну музику. І раптом – диво! Запрацювало «Радіо Росії»: «Відсторонено від влади законно обраного Президента… Здійснено цинічну спробу перевороту…» Так ми дізналися, що тисячі людей уже вийшли на вулицю. Горбачов у небезпеці… Іти чи не йти – це навіть не обговорювалося. Іти! Свекруха спочатку мене відмовляла: подумай, мовляв, про дитину, ти божевільна, куди ти попхаєшся? Я мовчала. Ну, вона бачить, що ми збираємося: «Якщо ви такі ідіоти, то візьміть із собою хоча б содовий розчин, будете намочувати марлю і прикладати до обличчя у випадку газової атаки». Я приготувала трилітрову банку цього розчину, розірвала одне простирадло на клапті. Ще ми взяли з собою все, що в нас було з їжі, я вигребла з буфета всі консерви.