Про братів і сестер, катів і жертв… та електорат

Алєксандр Порфир’євич Шарпіло – пенсіонер, 63 роки

Із розповіді сусідки Марини Тихонівни Ісайчик:

– Чужі люди, що вам потрібно? Ходять і ходять. Ну… смерть без причини не буває, причина завжди є. Смерть знайде причину.

Горіла людина на своїй грядці з огірками… Облив голову ацетоном і підпалив сірником. Сиджу, телевізор увімкнула, чую – крики. Старий голос… знайомий… Сашків, наче, голос, і якийсь молодий. Ішов собі студент, технікум у нас тут поблизу, і бачить – людина горить. Ну, що ти скажеш! Прибіг, почав гасити. Сам обгорів. Коли я прилетіла, Сашко вже на землі лежав, стогнав… голова жовта… Чужі люди, ну, що воно вам… Що вам чуже горе?

Усім на смерть подивитися кортить. О-ой! А взагалі… взагалі… У нашому селі, де я дівувала в батьків, був старий, він полюбляв приходити й дивитися, як умирають. Баби соромили, гнали його з хати: «Іди геть, чортяко!», а він сидить. Жив довго. Може, і справді чорт! Що тут дивитися? Куди… в який бік? Після смерті нічого немає. Помер – і все, закопали. А живий, хай і нещасний, і по вітерцю походить, і по садочку. А коли дух вийшов, немає людини, є земля. Дух – це дух, а вся решта – земля. Земля – і все. Хтось у колисці вмирає, а хтось до сивини живе. Щасливі люди не хочуть помирати… і ті… ті, кого люблять, теж не хочуть. Відпрошуються. А де вони, щасливі люди? По радіо колись говорили, що після війни всі щасливі будемо, і Хрущов, пам’ятаю, обіцяв… що скоро комунізм настане. Горбачов клявся, дуже гарно говорив… Доладно. Тепер Єльцин клянеться, на рейки грозився лягти… Чекала й чекала я на гарне життя. Маленькою чекала… і коли підросла… Тепер уже стара… Якщо коротше, всі обдурили, життя ще гіршим стало. Почекай-потерпи та почекай-потерпи. Почекай-потерпи… Чоловік помер. Вийшов на вулицю, упав і все – відмовило серце. Ані метром не переміряти, ані на вагах не переважити, скільки ми всього пережили. А ось – живу. Живу. Діти роз’їхалися: син – у Новосибірську, а дочка в Ризі з родиною залишилася, тепер, вважай, за кордоном. На чужині. Там уже російською не говорять.

Іконка на покуті в мене, й песика тримаю, щоб було з ким поговорити. Одна головня й уночі не горить, а я намагаюся. Отакоо-о… Добре, що Бог дав людині й собаку, й кішку… і дерево, і птаха… Дав для того Він оце все, щоб людина раділа й життя не здалося їй довгим. Не набридло. А мені одне, що не набридло – дивитися, як пшениця жовтіє. Наголодувалася я за своє життя так, що найбільше люблю, як зерно половіє, колосся гойдається. Мені це – як вам картина в музеї… І зараз не женуся за білою булкою, а смакує найкраще чорний посолений хліб із солодким чаєм. Почекай-потерпи… та почекай-потерпи… Від усякого болю один у нас засіб – терплячість. Так і життя минуло. От і Сашко… наш Порфирич… Терпів, терпів, та й не витерпів. Ось як! Тут плачемо… і коли йдемо, теж плачемо…

Знову люди почали в Бога вірити, бо немає іншої надії. А колись нас у школі вчили, що Ленін – бог, і Карл Маркс – бог. Зерно в храми засипали, буряки звозили. Так було, поки війна не почалася. Почалася війна… Сталін церкви відчинив, щоб молитви правили за перемогу російської зброї, і звернувся до народу: «Брати та сестри… друзі мої…» А до того – хто ми були? Вороги народу… куркулі й підкуркульники… У нашому селі всі міцні родини розкуркулили, якщо двоє коней і дві корови у дворі – це вже куркулі. До Сибіру їх вивозили, кидали там у голу тайгу… Жінки душили своїх дітей, щоб ті не мучилися. Ой, горя… сліз людських… було більше, ніж на землі води. А тут Сталін попросив: «Брати та сестри…» Повірили йому. Пробачили. І Гітлера перемогли! А Гітлер у броні до нас прийшов… у залізі… Все одно перемогли! А тепер – хто я? Ми? Електорат… Я телевізор дивлюся. Новини не пропускаю… Тепер ми – електорат. Наша річ – піти проголосувати правильно – і годі. Я одного разу хворіла, не пішла на дільницю, так вони самі до мене приїхали на машині. Із червоною скринькою. Цього дня про нас згадують… Ота-а-ак…

Як живемо, так і вмираємо… Я й у церкву ходжу, і хрестика ношу, а щастя як не було, так і немає. Не зібрала я щастя. І вже не допитаєшся. Швидше б умерти… Швидше би Царствіє Небесне, набридло терпіти. Так і Сашко… Лежить тепер на кладовищі… відпочиває… (Перехрестилася.) Із музикою поховали, зі слізьми. Усі плакали. Цього дня багато плачуть. Шкодують. А чого каятися? Після смерті хто почує? Залишилося: дві кімнатки в бараці, одна грядка, червоні грамоти й медаль «Переможець соціалістичного змагання». У мене така ж медалька у шафі лежить. І стахановкою була, й депутатом. Поїсти не завжди вистачало, а червону грамоту дадуть. Сфотографують. Нас тут три родини в цьому бараці. Поселилися молодими, думали – на рік-два, а прожили все життя. У бараці й помремо. Хто двадцять, хто тридцять років… стояли в черзі на квартиру, чекали… Тепер об’явився Гайдар і сміється: ідіть – купуйте. За які такі статки? Гроші наші пропали… одна реформа, друга… обікрали нас! Таку країну спустили в унітаз! У кожної родини – дві кімнатки, сарайчик і грядка. Ми однакові. Ото заробили! Забагатіли! Усе життя вірили, що коли-небудь будемо добре жити. Омана! Велика омана! А життя… краще й не згадувати… Терпіли, працювали і страждали. А тепер уже не живемо, а дні проводжаємо.

Ми із Сашком із одного села… Тут… під Брестом… Бувало, сядемо з ним увечері на лавочці та згадуємо. А про що ще говорити? Гарною він був людиною. Не пив, не п’яниця… ні-і-і… хоча самотою жив. Що робити самотньому чоловікові? Випив – поспав… випив… Ходжу собі двором. Тупцяю. Ходжу й думаю: земне життя – не всьому кінець. Смерть – душі простір… де він там? Наостанок про сусідів подумав. Не забув. Барак старий, одразу після війни побудували, дерево всохло і, як папір, загорілося б, запалало. Умить! негайно! Згоріли б до трави… до піску… Написав записку дітям: «Виховуйте онуків. Прощавайте» – і поклав на помітне місце. Пішов на город… на свою грядку…

Ой-ой! Взагалі… взагалі… Приїхала «швидка», на ноші його кладуть, а він зопалу встає, хоче сам іти. «Ти що, Сашку, накоїв?» – проводжала я його аж до машини – «Утомився жити. Синові подзвони, нехай у лікарню приїде». Він іще зі мною розмовляв… Піджак обгорілий, а плече біле, чисте. П’ять тисяч рублів залишив… Колись були великі гроші! Зняв з ощадкнижки і на стіл поклав поруч із запискою. Усе життя збирав. До перебудови за такі гроші можна було купити машину «Волга». Найдорожчу! А зараз? Вистачило на нові черевики та вінок. Ось як! Лежав на ношах і чорнів… Чорнів на моїх очах… Забрали лікарі й того хлопця, який його рятував, хапав з мотузки мокрі мої простирадла (я вдень випрала) й кидав на нього. Чужий хлопець… студент… проходив поблизу і бачить – людина горить! Сидить на грядці, зіщулився й горить. Димить. Мовчить! Так потім він нам і розповідав: «Мовчить і горить». Жива людина… Уранці син до мене постукав у двері: «Тато помер». У труні лежав… голова вся спалена і руки… Чорний… чорний… Руки в нього були золоті! Усе вмів. І за столяра, й за муляра. Тут у кожного про нього пам’ять залишилася – у кого стіл, у кого книжкові полиці… етажерочки… До ночі, бувало, стоїть у дворі й стругає, як зараз бачу – стоїть і стругає. Любив дерево. Розрізняв дерево за запахом, за стружкою. Кожне дерево, казав, по-своєму пахне, найміцніший запах у сосни: «Сосна – як гарний чай пахне, а клен має веселий запах». До останнього дня працював. Справедлива приказка: поки ціп у руках, так і хліб у зубах. На пенсію ніяк зараз не прожити. Я сама в няньки найнялася, чужих дітей доглядаю. Копійку дадуть, так і цукру куплю, і докторської ковбаски. А що наша пенсія? Купиш хліба та молока, а капці на літо вже не купиш. Не вистачить. Старі раніше сиділи на лавочці на подвір’ї безтурботно. Балакали. А тепер ні… Хтось порожні пляшки містом збирає, хтось біля церкви стоїть… у людей просить… Хтось насінням або сигаретами на автобусній зупинці торгує. Талонами на горілку. У нас затоптали у винному відділі людину. Насмерть. Горілка тепер дорожча від цього… як його? Ну, цього – американського долара. За горілку в нас все купиш. І сантехник прийде, й електрик. А так – не докличешся. Взагалі… взагалі… Життя промайнуло… Єдине, що час ні за які гроші не купиш. Плач перед Богом чи не плач, не докупишся. Так задумано.

А Сашко сам не захотів жити. Відмовився. Сам повернув Богові квиточок… Ой, Бо-о-же! Їздить та їздить тепер міліція. Розпитують… (Прислухалася.) Ото-о-о… Поїзд гуде… Це – московський – Брест – Москва. Мені й годинника не треба. Встаю, коли варшавський крикне – о шостій ранку. А там мінський, перший московський… Уранці й уночі вони різними голосами кричать. Усю ніч, бува, слухаю. На старість сон відлітає… Із ким мені тепер розмовляти? Тепер сама на лавочці сиджу… Я його втішала: «Сашку, знайди добру жінку. Оженися». – «Лізка повернеться. Чекатиму». Я сім років її не бачила, як вона від нього пішла. З офіцером якимось зв’язалася. Молода… Молодша за нього на багато років. Кохав він її сильно. Билася в труну головою: «Це я Сашкові життя поламала». Ой-ой! Взагалі… Кохання – не волосина, швидко не вирвеш. І хрестом кохання не зв’яжеш. Чого потім плакати? Хто тебе почує з-під землі… (Мовчить.) Ой, Бо-оже! До сорока років можна все робити, й грішити можна. А після сорока слід каятися. Тоді Бог простить.

(Сміється.) Усе пишеш? Ну, пиши-пиши. Я ще розповім… У мене горя не один мішок… (Підвела голову.) Оно-о-о… Ластівки прилетіли… Тепло буде. Правду сказати, до мене одного разу вже приходив кореспондент… Про війну розпитував… Я останнє з двору винесу, аби тільки війни не було. Жахливіше за війну нічого немає! Під німецькими кулеметами стоїмо, а наші хати тріщать від вогню. Палають і садки. Ой-ой! Із Сашком ми війну щодня згадували… У нього батько зник без вісті, а брат у партизанах загинув. Зігнали до Бреста полонених – хмари людей! Їх гнали шляхами, як коней, тримали за огорожею, вмирали вони й валялися, як сміття. Ціле літо Сашко ходив і шукав там із мамою свого батька… Почне мені розповідати… і не може зупинитися… Шукали вони серед мертвих, шукали серед живих. Ніхто вже смерті не боявся, смерть стала звичайною річчю. До війни співали: «От тайги и до британских морей / Красная Армия всех сильней…» Гордо ми співали! Навесні крига розтанула… скресла… Уся ріка за нашим селом була забита трупами, голі, почорнілі, тільки ремені на поясах блищать. Ремені з червоними зірочками. Немає моря без води, а війни – без крові. Бог дає життя, а під час війни його забирає будь-хто… (Плаче.) Ходжу-ходжу двором. Тупцяю. І здасться, що Сашко за спиною стоїть. І голос його почую. Озирнусь – нікого. Взагалі… взагалі… Що ти, Сашку, накоїв? Таку муку вибрав! Ну, може, одне: на землі горів, так на небі не буде. Відмучився. Десь же зберігаються всі наші сльози… Як там його зустрінуть? Каліки по землі повзають, паралізовані лежать, німі живуть. Не нам вирішувати… не наша воля… (Хреститься.)