1792 рік. Два місяці, три місяці французькі Національні збори ніяк не можуть вирішити: війна проти коаліції імператора і короля чи мир. Людовик XVI і сам нерішучий: він здогадується про небезпеку перемоги революціонерів, але здогадується й про небезпеку поразки. Невпевнені й партії. Жирондисти наполягають на війні, щоб зберегти владу, Робесп’єр і якобінці борються за мир, щоб тим часом самим захопити владу. День у день ситуація стає напруженіша, газети лементують, клуби дискутують, ширяться дедалі несамовитіші чутки і щоразу більше збуджують громадську думку. Тому, як і завжди, якась постанова – це певне звільнення, і 20 квітня король Франції нарешті оголосив війну імператорові Австрії й королю Пруссії.
Електрична напруга, що в ті довгі тижні нависала над Парижем, давила і руйнувала душу, але ще гнітючіше і грізніше душила тривога в прикордонних містах. На всіх біваках уже зібралися війська, в кожному селі, в кожному містечку організовувались добровольчі загони і національні гвардійці, всюди готували фортеці, і передусім в Ельзасі, люди знали, що на цьому клаптику землі, як і завжди, мають відбутися перші вирішальні бої. На берегах Рейну ворог і супротивник – не розмите, як у Парижі, патетично-риторичне уявлення, а очевидна, чуттєва присутність, бо з укріплення перед мостом і з вежі собору вже можна неозброєним оком бачити прусські полки, що підійшли до кордону. Вночі понад байдужою і лискучою в місячному сяйві річкою вітер доносить гуркіт ворожих гарматних повозів, брязкіт зброї, сигнали сурм. Усі знають: потрібне лише одне слово, один-єдиний декрет, і з мовчазних жерл прусських гармат полетять грім і блискавка, знову почнеться тисячолітня війна між Францією і Німеччиною, цього разу в ім’я нової свободи на одному боці і в ім’я старого порядку на другому.
Отож то був незабутній день, коли 25 квітня 1792 року посланці донесли з Парижа до Страсбурґа звістку про оголошення війни. Народ з усіх вуличок та будинків одразу позбирався на площах, увесь гарнізон, готовий до війни, полк за полком, пройшов маршем на останньому параді. На головній площі їх чекав мер Дітріх із трибарвною перев’яззю на грудях і кокардою на капелюсі, яким він вітав солдатів. Спів фанфар і барабанний дріб закликали до тиші. Дітріх на цій і на інших площах міста французькою та німецькою мовами гучним голосом зачитав текст декрету про оголошення війни. Після його останніх слів полкові музики заграли першу, тимчасову бойову пісню революції: «Ça ira», власне, грайливу, бадьору і глузливу танцювальну мелодію, якій брязкітлива і гримотлива хода полків на марші надала войовничого такту. Потім юрба розійшлася і понесла роздмухане натхнення в усі вулички та будинки, в кав’ярнях і клубах виголошували палкі промови і роздавали прокламації. «Aux armes, citoyens! L’étendard de la guerre est déployé! Le signal est donné!»[2] – такими та подібними до них закликами починалися вони, і всюди, в усіх промовах, в усіх газетах, на всіх плакатах, усіма вустами повторювали такі ударні, ритмічні звернення, як «Aux armes, citoyens! Qu’ils tremblent donc, les despotes couronnés! Marchons, enfantas de la liberté!»[3] – і кожен радів і радів масі вогненних слів.
На вулицях і майданах, коли оголошують війну, завжди радіють численні юрби, але в такі миті вуличних радощів завжди хвилюють ще й інші голоси – тихі та дивні, бо з оголошенням війни прокидаються ще й страх і тривога, але про них потай шепочуть у кімнатах або мовчать зі зблідлими вустами. Завжди і всюди є матері, які запитують себе: «Чи не вб’ють чужі солдати моїх дітей? – Адже в усіх країнах є селяни, які дбають про своє майно, свої поля, хатини, худобу та врожай. – Чи не затопчуть мої лани і не сплюндрують дім жорстокі орди, чи не угноять кров’ю поля нашої праці?» Мер Страсбурґа барон Фрідріх Дітріх, власне, аристократ, але, як і найкращі французькі аристократи тієї доби, він усією душею відданий новій свободі, хоче чути тільки гучні, дзвінкі голоси впевненості й тому навмисне перетворив день оголошення війни в громадське свято. З перев’яззю впоперек грудей квапиться він зі зборів на збори, щоб надихнути населення. Він наказав частувати вином і наїдками солдатів, що маршували, а ввечері у своєму просторому домі на площі Брольї зібрав генералітет, офіцерів і найголовніших достойників на прощальну врочисту вечерю, якій бойовий запал ще від самого початку надав характеру свята перемоги. Генерали, що, як і властиво їм, прагнули перемоги, задавали тон, молоді офіцери, які бачили у війні реалізацію сенсу свого життя, мали свободу слова. Кожен надихав своїм вогнем інших. Люди вимахували шаблями, обіймалися, пили один до одного, бо, як є добре вино, промови палкі і стають дедалі палкіші. А натхненні слова з газет і прокламацій знову зринали в усіх промовах: «До зброї, громадяни! Ходімо! Рятуймо Батьківщину! Невдовзі затремтять короновані деспоти! Тепер, коли розгорнули прапор перемоги, настав день пронести трибарвний прапор над усім світом. Кожен тепер повинен віддати найкраще за короля, за прапор, за свободу!» Увесь народ, уся країна набуде в такі миті святої єдності завдяки вірі в перемогу і запалу задля справи свободи.
Раптом, серед промов і тестів, мер Дітріх звернувся до одного молодого капітана гарнізонних військ на ймення Руже, що сидів поряд із ним. Він пригадав, що цей охайний, не те що дуже гарний, але симпатичний офіцер півроку тому з приводу проголошення конституції написав справжній гімн свободі, який полковий музикант Плеєль одразу озвучив. Непретензійний вірш виявився придатним для пісні, полковий оркестр вивчив її, потім її хором співали на майдані. Чи не стали б тепер оголошення війни і рух військ у наступ ще одним приводом для такого свята? Отож мер Дітріх недбало, немов просячи доброго знайомого про ласку, звернувся до капітана Руже (що цілком безпідставно сам себе ушляхетнив і мав ім’я Руже де Ліль), запитуючи, чи не хоче він скористатися патріотичним приводом і написати що-небудь для військ, які вирушають на війну: бойову пісню Рейнської армії, що завтра має рушити на ворога.
Руже, скромний, незначний чоловік, що не вважав себе за великого творця, – його вірші не друкували, від його опери відмовились, – знає, що вірші з певної нагоди легко набігають йому на перо. Щоб сподобатися високому достойникові й доброму приятелеві, він заявив, що готовий. Так, він спробує. «Браво, Руже!» – підніс до нього склянку генерал, що сидів навпроти, Руже повинен одразу послати йому пісню навздогін військам; Рейнська армія справді може потребувати якоїсь патріотичної маршової пісні, що окрилює ходу. Тим часом слово вже взяв хтось інший. Знову виголошували тости, галасували, пиячили. Загальне збудження високою хвилею покотилося далі, проминувши короткий випадковий діалог. Лунають дедалі екстатичніші, щоразу гучніші й несамовитіші розмови, і вже було далеко за північ, коли з дому мера розійшлися гості.
Північ давно вже минула. 25 квітня, такий бурхливий для Страсбурґа день оголошення війни, скінчився, власне, вже почалося 26 квітня. Нічна пітьма налягла на будинки, але ця пітьма оманлива, бо місто ще тремтить від збудження. В казармах солдати споряджаються до походу, а чимало обережних за зачиненими віконницями, мабуть, потай уже готувалися до втечі. По вулицях маршували окремі взводи, інколи цокотіли копита коней вісників, потім знову гуркотіли важкі артилерійські запряги, монотонно перегукувались вартові від посту до посту. Ворог так близько, душа міста така непевна і збуджена, що не може знайти собі сну такої вирішальної миті.
Та й Руже, що тепер вибрався гвинтовими сходами до своєї скромної комірчини на Ґранд-Рю, 126, відчуває себе навдивовижу збудженим. Він не забув своєї обіцянки спробувати якомога швидше написати маршову пісню, бойову пісню для Рейнської армії. Він неспокійно походжає по вузькій комірчині. Як почати? Як почати? Ще шумують у його голові запальні заклики прокламацій, хаотично змішуються промови і тости. «Aux armes, citoyens!.. Marchons, enfants de la liberté!.. Écrasons la tyrannie!.. L’étendard de la guerre est déployé!..» Але спадають йому на думку й інші слова, які він чув мимохідь, голоси жінок, які боялися за своїх синів, тривоги селян, що чужі когорти можуть потоптати французькі поля та напоїти їх кров’ю. Майже бездумно Руже написав два перші рядки, що є тільки відлунням, відзвуком, повторенням тих закликів:
Потім зупинився й заціпенів. Згодом сів. Початок добрий. Тепер тільки знайти одразу правильний ритм, мелодію до цих слів. Він дістав із шафи скрипку й пробує. І диво: вже з перших тактів ритм цілковито пасує до слів. Руже похапцем пише далі, тепер уже підхоплений, тепер уже піднесений силою, що увійшла в нього. Нараз злилося все докупи: всі почуття, вивільнені цієї пори, всі слова, які він чув на вулиці, на бенкеті, ненависть до тиранів, страх за рідну землю, віра в перемогу і любов до свободи. Руже не треба ані творити, ані винаходити, треба лише заримовувати, вставляти в поривний ритм своєї мелодії слова, які сьогодні, цього єдиного дня, переходять із вуст до вуст, і він висловив, виповів, виспівав усе, що відчувала нація в глибинах своєї душі. Йому не треба компонувати, бо крізь зачинені віконниці проникає ритм вулиць і даної історичної миті, ритм опору і виклику, що полягає в маршовій ході солдатів, галасливості сурм, гуркоті гармат. Можливо, він ще не сприймає їх сам і не чує його пильне вухо, але геній історичної миті, що на цю єдину ніч оселився в його смертному тілі, чув їх. Дедалі податливіше кориться мелодія стукітливому радісному тактові, гупанню серця цілого народу. Руже, немов хто диктує йому, похапцем і дедалі швидше записує слова й ноти, на нього налетіла мов буря, яка ще ніколи не шаленіла в його обмеженій міщанській душі. Така екзальтація, таке натхнення, що, власне, й не належить йому, а є магічною силою, спресованою в однісіньку вибухову секунду, пориває бідолашного дилетанта в сто тисяч разів вище від його звичайної міри і жбурляє його, наче ракету, – на секунду спалахує світло і струмениться полум’я, – до зір. Одну ніч даровано капітанові Руже де Лілю, щоб бути братом безсмертного: з перейнятого, з запозиченого з вулиць та газет поклику і початку в нього формується творче слово й підноситься до строфи, що у своїй поетичній формі не менш неминуща, ніж безсмертна мелодія:
Amour sacré de la patrie,
Conduis, soutiens nos bras vengeurs!
Liberté, liberté chérie,
Combats avec tes défenseurs![5]
Потім ішла ще п’ята строфа, остання, і, вилита збудженням у нерозривне ціле, безсмертна пісня, довершено пов’язавши слово з мелодією, була написана ще до того, як за вікном засіріло. Руже погасив світло і впав на ліжко. Щось, він сам не знав що, піднесло його в іще ніколи не відчутій ясності розуму, а тепер повалило в тупому виснаженні. Він добре виспався, бо спав, як мертвий. І справді, поет, творець і геній у ньому знову вмер. Проте на столі лежить, уже вільний від заснулого, що вочевидь здійснив це диво в священному сп’янінні, завершений твір. Навряд чи в історії всіх народів пісня коли-небудь ще раз так швидко і так досконало ставала словом і музикою.
Уранці дзвони собору повідомили, як і завжди, про новий день. Вітер із Рейну вряди-годи доносив бахкання пострілів, почалися перші перестрілки. Руже прокинувся. На превелику силу витягнув себе з провалля свого сну. Щось сталося, неясно відчуває він, щось сталося з ним, але він лише туманно пригадує. Тільки тоді помічає на столі недавно написану сторінку. Вірші? Коли ж я їх написав? Музика, записана моєю рукою? Коли ж я скомпонував її? Таж так, пісня, приятель Дітріх учора попросив написати маршову пісню для Рейнської армії. Руже читає свій вірш, мугикає мелодію, але почувається, як і завжди творець перед щойно закінченим твором, зовсім невпевнено. Але поряд живе полковий товариш, він покаже йому й проспіває. Товариш видається задоволеним і запропонував тільки невеличку зміну. Після цього першого схвалення Руже почувається трохи впевненіше. З усім нетерпінням автора і гордістю за так швидко виконану обіцянку він одразу пішов додому до мера, що якраз вийшов у сад на ранкову прогулянку і продумував нову промову. Що, Руже? Вже готово? Ну, то ми одразу і проби влаштуємо. Приятелі мерщій пішли з саду в салон, Дітріх сів за рояль і акомпанував, Руже співав текст. Приваблена несподіваною музикою вранці, в салон прийшла мерова дружина й пообіцяла виготовити копії нової пісні і, як людина з музичною освітою, опрацювати акомпанемент, щоб уже сьогодні ввечері, коли збереться товариство, пісню можна було проспівати друзям дому серед яких-небудь інших пісень. Мер Дітріх, що пишався своїм чистим тенором, заходився докладно вивчати пісню, щоб 26 квітня, ввечері того самого дня, коли складено і скомпоновано пісню, вперше проспівати її перед випадково зібраним товариством у своєму салоні.
О проекте
О подписке