Але люди наважились! День і ніч працюють фабрики, бо демонічна воля одного чоловіка крутить уперед усі колеса. Для цього єдиного шнура використали цілі мідні та залізні копальні, й цілі ліси каучукових дерев мали пускати сік, щоб виготовити гутаперчеву оболонку для такої великої відстані. Ніщо не дає такого яскравого уявлення про величезні пропорції цього проекту, як те, що для сплітання кабелю знадобилося триста шістдесят сім тисяч миль самого дроту – в тринадцять разів більше, ніж потрібно, щоб обкрутити всю землю, і досить, щоб поєднати одною лінією Землю з Місяцем. Після будівництва Вавилонської вежі людство в царині техніки ще не наважувалось на щось грандіозніше.

Перший старт

Цілий рік стугонять машини, дріт із фабрик, немов тонку текучу нитку, намотують у трюми обох кораблів, і нарешті, після тисяч і тисяч оборотів, кожна половина кабелю змотана в кожному кораблі на котушку. Вже сконструювали й поставили нові важкі машини, які, устатковані гальмами і зворотним ходом, мають тиждень, два тижні, три тижні ненастанно опускати кабель в океанські глибини. На борту зібралися найкращі інженери і техніки, серед них і сам Морзе, щоб під час прокладання всякчас перевіряти приладами, чи не урвався електричний струм, а їм товаришили на кораблях репортери та художники, щоб словом і олівцем змальовувати цей вихід у море, який після плавань Колумба і Магеллана породжував найбільше хвилювання.

Нарешті все готове, щоб вирушати, і, якщо досі скептики брали гору, тепер усе англійське суспільство з палкою цікавістю стежило за проектом. 5 серпня 1857 року в невеличкій ірландській гавані Валентія сотні човнів і кораблів оточили кабельний флот, щоб стати свідком важливої для всієї історії миті, коли один кінець кабелю з корабля доставили на берег і закріпили на європейському суходолі. Вихід у море несамохіть перетворився у святкову врочистість. Уряд прислав свого представника, лунали промови, священик у зворушливому зверненні просив благословення Господнього для сміливого заходу. «О вічний Боже, – почав він свою проповідь, – ти, що сам розпросторюєш небо і приборкуєш розбурхане море, ти, що тобі коряться вітри й течії, глянь у своєму милосерді вниз на своїх слуг… Усунь велінням своїм усяку перешкоду, подолай будь-який опір, що міг би завадити нам виконати цю важливу роботу». Потім із берега та моря замахали тисячі рук і капелюхів. Земля повільно поринула в чекання. Одна з найсміливіших мрій людства пробувала стати реальністю.

Невдача

Спершу планували, що обидва великі кораблі – «Агамемнон» і «Ніаґара», кожен з яких містив у собі половину кабелю, мають одночасно плисти до одного наперед визначеного місця посеред океану, і там має відбутися з’єднання обох частин кабелю. В такому разі один корабель мав плисти на захід до Ньюфаундленду, а другий – на схід до Ірландії. Але цей задум видався надто сміливим: одразу відправити в море під час першої спроби увесь неоціненний кабель, тому вирішили прокласти з континенту тільки одну половину, бо ще не було певності, чи взагалі функціонуватиме як слід передача телеграфних сигналів під водою на таку велику відстань.

З обох кораблів саме «Ніаґарі» припало завдання прокласти кабель із континенту до середини океану. Повільно, обережно пливе туди американський фрегат і ненастанно випускає позаду себе нитку кабелю, немов павутину з гігантського тіла. Повільно, регулярно гуркоче на борту машина, яка випускає кабель: це давній, добре знайомий усім морякам звук якірного ланцюга, що опускається з брашпиля. Через кілька годин люди на борту звертають на регулярні звуки вже не більше уваги, ніж на удари свого серця.

Далі, далі пливе корабель у море, постійно опускається кабель позаду кіля. В цьому заході, здається, немає нічого незвичайного. Тільки в окремій каюті сидять і прислухаються електрики, всякчас обмінюючись сигналами з ірландським суходолом. Дивна річ: хоча берега давно вже не видно, передача сигналів по підводному кабелю відбувається не менш виразно, ніж з одного європейського міста до іншого. Невдовзі корабель уже покинув неглибокі води і почасти перетнув так звані глибоководні плато, які постають на морському дні за Ірландією, а металевий шнур і далі рівномірно, наче пісок із піскового годинника, опускається за кілем у воду, одночасно і передаючи, і приймаючи повідомлення.

Уже прокладено триста тридцять п’ять миль, отже, подолано в десять разів більшу відстань, ніж від Дувра до Кале: Сайрус Філд, уже п’ять днів і п’ять ночей поборовшись із першою непевністю, увечері шостого дня, 11 серпня, після багатогодинної праці і збудження готується лягати спати для заслуженого відпочинку. Аж раптом – що сталося? – замовк гуркітливий механізм. Немов сонна людина, що в потязі вискакує з купе, коли несподівано зупинився локомотив, немов мірошник, що злякано зривається з ліжка, коли раптом зупиняється млинове колесо, так і на кораблі всі нараз прокинулись і вибігли на палубу. Перший погляд на машину показує: випускний отвір пустий. Кабель раптом спорснув із лебідки, неможливо було вчасно зловити вивільнений кінець, і ще неможливіше тепер знайти загублений кінець у глибинах і дістати його. Моторошне сталося. Невеличка технічна помилка знищила працю кількох років. Мов переможені, повернулися до Англії ті, хто так відважно вирушав у море, а там уже підготувались до лихої звістки, бо зненацька замовкли всі знаки і сигнали.

Ще одна невдача

Сайрус Філд, єдиний непохитний, герой і купець водночас, підбиває підсумки. Що втрачено? Триста миль кабелю, десь сто тисяч фунтів стерлінгів акціонерного капіталу і – можливо, це пригнічує ще тяжче – цілий рік, що пропав без вороття. Бо тільки влітку експедиція може сподіватися на сприятливу погоду, а тепер літо вже хилиться до осені. На другому аркуші Сайрус Філд записує невеликі здобутки. Під час цієї першої спроби набуто бодай трохи практичного досвіду. А сам кабель, що виявився придатним, можна намотати, а потім використати для наступної експедиції. Змінити треба тільки кабелеукладач, що спричинив такий фатальний розрив.

Отак у чеканні та готуванні минув ще один рік. Тільки 10 червня 1858 року з новою мужністю і старим кабелем той самий корабель знову виплив у море. Оскільки передача електричних сигналів під час першої спроби функціонувала бездоганно, повернулися до першого плану: почали укладати кабель від середини океану в обидва боки. Перші дні цієї нової спроби минули без пригод. Тільки сьомого дня на наперед визначеному місці мало початися укладання кабелю, а отже, власне робота. Доти все видавалося тільки прогулянкою. Машини не працювали, моряки могли ще спочивати і радіти приязній погоді, безхмарному небу і тихому, можливо, занадто тихому морю.

Але на третій день капітан «Агамемнона» відчув потаємний неспокій. Погляд на барометр показав, із якою страхітливою швидкістю опускається ртутний стовпчик. Наближається незвичайна буря, і справді четвертого дня почався шторм, і то такий, що навіть найдосвідченіші моряки рідко коли бачили такий в Атлантичному океані. Найдошкульніших ударів цей ураган завдав саме англійському кораблеві – «Агамемнону». Сам по собі неоцінений корабель, що в усіх морях і на війні витримав найтяжчі випробування, адміральський корабель англійського військово-морського флоту мав пережити й цю негоду. Але, на лихо, корабель цілком перебудували для укладання кабелю, щоб він міг узяти величезний тягар. Але тут не можна було, як на торгівельному судні, рівномірно розподілити вантаж по всьому трюму, бо вся вага величезної котушки припадала на середину, і тільки частину вантажу склали в носовій частині, що мало ще гірші наслідки, бо під час кожного піднімання та опускання цієї частини маятниковий рух посилювався вдвічі. Тому буря могла грати в страхітливу гру зі своєю жертвою, корабель нахилявся праворуч і ліворуч, вперед і назад до сорока п’ятьох градусів, круті хвилі заливали палубу, геть усе на ній було розтрощене. А тут ще нове лихо: під час одного зі страхітливих ударів, які струшували корабель від кіля до щогли, подалася перегородка складеного на палубі вугілля, і вся його маса чорним градом, немов каменепад, посунула на вже й так виснажених і закривавлених моряків. Дехто отримав рани під час падіння, декого обварило в камбузі окропом, коли перекинувся казан. Один матрос збожеволів під час десятиденного шторму, і вже думали про крайній засіб: викинути за борт частину кабелю, щоб зменшити небезпечний тягар. На щастя, капітан не хотів брати на себе таку відповідальність і вчинив слушно. «Агамемнон» вистояв під час несказанних випробувань десятиденного шторму і, незважаючи на чимале спізнення, зміг знайти другий корабель на визначеному місці в океані, де мало початись укладання кабелю.

Але аж тепер стало видно, як тяжко постраждав неоціненний і вразливий вантаж тисячі разів переплетеного дроту внаслідок ненастанних ударів стихії. В деяких місцях кільця переплутались, гутаперчева оболонка протерлась або розірвалася. Не дуже вірячи в успіх, кабель таки спробували укладати, але це призвело тільки до втрати десь двохсот миль кабелю, що без потреби зник у морі. Це означало, що треба вдруге спустити прапори і повернутися безславно замість сподіваного тріумфу.

Третя спроба

Акціонери в Лондоні, вже почувши лиху звістку, з блідими обличчями чекали в Лондоні свого проводиря і спокусника Сайруса Філда. Під час перших двох спроб витрачено вже половину акціонерного капіталу, але ж нічого не доведено, нічого не досягнуто, тож можна зрозуміти, що більшість тепер кажуть: досить! Голова радить, що треба врятувати те, що ще можна врятувати. Він наполягав, що решту невикористаного кабелю слід зняти з кораблів і в крайньому випадку продати навіть зі збитком, а потім підвести риску під цим марнотратним планом укладання кабелю через океан. Його заступник погоджується з ним і посилає письмову заяву про свою відставку, щоб наголосити, що далі він уже не хоче мати нічого спільного з цим абсурдним заходом. Але затятість та ідеалізм Сайруса Філда годі похитнути. Ще нічого не втрачено, пояснює він. Сам кабель блискуче витримав випробування, і його ще досить на борту, щоб повторити спробу, зібрати флот і найняти екіпажі. Саме незвичайна негода під час останньої спроби дає тепер підстави сподіватися на період гарних, безвітряних днів. Мужність, ще раз мужність! Тепер або ніколи є нагода наважитись на останню спробу.

Акціонери дедалі невпевненіше переглядаються між собою: чи треба довіряти цьому дурневі рештки величезного капіталу? Але могутня воля, зрештою, завжди пориває з собою тих, хто вагається, і Сайрус Філд домігся нового виходу в море. 17 липня 1858 року, через п’ять тижнів після другої невдалої спроби, флот утретє покинув англійську гавань.

Тепер знову підтвердився давній досвід, що найвирішальніші речі майже завжди вдаються потай. Цього разу відплиття відбулося цілком непомітно, жоден човен, жоден корабель не кружляють довкола, бажаючи щастя, не зібралася на березі юрба, не приїхав жоден урядовець, не виголошували промов, жоден священик не просив про Господню допомогу. Кораблі, немов на піратську виправу, відпливають несміливо і тихо. Натомість їх чекає приязне море. Точнісінько визначеного дня, 28 липня, через одинадцять днів після відплиття з Квінстауну, «Агамемнон» і «Ніаґара» на визначеному місці серед океану можуть почати велику роботу.

Рідкісне видовище: кораблі стали кормою один до одного. Між двома кораблями тепер з’єднують кінці кабелю. Без ніяких формальностей, ба навіть без того, щоб люди на борту приглядались до того процесу з великою цікавістю (вони вже втомилися від марних спроб) залізно-мідна линва опускається поміж двох кораблів у глибини аж до найглибшого, ще жодним лотом не виміряного океанського дна. Потім ще вітання від борту до борту, від прапора до прапора, і англійський корабель узяв курс на Англію, американський – на Америку. Поки вони віддаляються один від одного – дві мандрівні цятки на безкінечному океані, – їх постійно пов’язує кабель, бо тепер уперше на людській пам’яті два кораблі можуть спілкуватися між собою в невидному, незважаючи на вітер і хвилі, простір і відстань. Що дві години повідомляє один корабель електричним сигналом із глибин океану про пройдені милі, і щоразу підтверджує другий корабель, що він завдяки чудовій погоді подолав таку саму відстань. Так відбувалося день, другий, третій і четвертий. 5 серпня «Ніаґара» нарешті повідомила, що вже бачить американський берег у затоці Трініті-бей у Ньюфаундленді, уклавши трохи менше, ніж тисячу тридцять миль кабелю, і так само й «Агамемнон», теж успішно опустивши в глибини тисячу миль кабелю, тріумфально повідомив, що й він уже бачить ірландський берег. Тепер уперше люди могли передавати слова від континенту до континенту, від Америки до Європи. Але знають про цей успіх тільки обидва кораблі, кількасот людей у дерев’яних судових корпусах. І ще не знає світ, давно вже забувши про цей проект. Ніхто не чекає їх на березі, ніхто в Ньюфаундленді, ніхто в Ірландії, але тієї самої секунди, коли новий океанський кабель поєднають із суходільними, все людство дізнається про їхню важливу спільну перемогу.

Велика «осанна»

Саме тому, що ця блискавка радості впала з абсолютно безхмарного неба, спалахнуло небачене завзяття. Майже тієї самої години в перші дні серпня і на старому, і на новому континентах почули повідомлення про успішно закінчену роботу, і наслідки тут годі описати. В Англії загалом така обачна газета «Times» писала в передовій статті: «Since the discovery of Columbus, nothing has been done in any degree comparable to the vast enlargement which has thus been given to the sphere of human activity». Тобто: «Після відкриття Колумба не сталося нічого, що хоч якось можна було б порівняти з цим величезним розширенням сфери людської діяльності». Сіті перебуває в найрадіснішому збудженні. Але ця горда радість Англії видається боязливою і тьмяною проти ураганного захвату в Америці, породженого тією звісткою. Одразу закрили крамниці, вулиці заполонили люди, що розпитували одне одного, галасували, сперечалися. Сайрус Філд, цілком невідомий чоловік, став нараз національним героєм усієї країни, в пориві любові його поставили поряд із Франкліном і Колумбом, усе місто, а з ним і сотні інших міст, тремтіли і гули від сподівання побачити чоловіка, що завдяки своїй рішучості здійснив «шлюб молодої Америки і Старого Світу». Але захват ще не досяг найвищого ступеня, бо тим часом надійшло тільки повідомлення, що кабель укладено. Та чи може він говорити? Чи вдалося, власне, реалізувати той величний задум? Грандіозне видовище: все місто, ціла країна чекають і слухають на єдине, на перше слово через океан. Люди знають, що передусім англійська королева пошле всім повідомлення, своє побажання щастя, і щогодини чекання стає дедалі нетерплячішим. Але минають ще дні та дні, бо внаслідок прикрої випадковості пошкоджено якраз кабель, що йде у Ньюфандленд, тому лише 16 серпня повідомлення королеви Вікторії дійшло у вечірні години до Нью-Йорка.

Бажана звістка приходить запізно, щоб газети могли опублікувати офіційне повідомлення, вивісили тільки оголошення на телеграфних пунктах і приміщеннях редакцій, і вулиці одразу заполонили величезні юрби. Newspapers boys із саднами та роздертим одягом були змушені пробиратися крізь юрбу. Звістку повідомляли в театрах і ресторанах. Тисячі людей, які ще не могли збагнути, що телеграф випереджає найшвидший торгівельний корабель, ринули до Бруклінської гавані привітати «Ніаґару», героїчний корабель цієї мирної перемоги. Наступного дня, 17 серпня, газети раділи заголовками з величезних літер: «The cable in perfect working order»; «Everybody crazy with joy»; «Tremendous sensation throughout the city»; «Now’s the time for an universal jubilee»^[9]. Незрівнянний тріумф: від початку мислення на Землі думка з притаманною їй швидкістю перетнула океан. Уже гримить батарея з сотні гармат, повідомляючи, що президент Сполучених Штатів Америки відповів королеві. Тепер уже ніхто не наважується сумніватись, і ввечері Нью-Йорк та інші великі міста сяють десятками тисяч ліхтарів і смолоскипів. Кожне вікно осяяне, і навряд чи псує радість обставина, що при цьому загорівся купол City Hall, муніципалітету. Бо вже наступний день приніс ще одне свято: прибула «Ніаґара», великий герой Сайрус Філд уже тут! Рештки кабелю тріумфально пронесли по місту, екіпаж частували. Тепер день у день у кожному місті від Тихого океану аж до Мексиканської затоки повторюються маніфестації, немов Америка вдруге святкує день свого відкриття.

Але й цього не досить, аж ніяк не досить! Властивий тріумф має бути ще грандіознішим, ще величнішим, ніж ті, що їх коли-небудь бачив Новий Світ. Два тижні тривають готування, а потім, 31 серпня, все місто як одна людина вшановує єдиного чоловіка, Сайруса Філда, і то так, як народи давно вже не вшановували своїх монархів, імператорів і навряд чи вшановували переможців. Того чудового осіннього дня влаштували врочисту процесію, яка була така довга, що їй знадобилося шість годин, щоб пройти від одного краю міста до другого. Попереду крізь завішане прапорцями місто йшли полки з прапорами й корогвами, а далі безкінечною ходою тягнулися музичні товариства, чоловічі хорові товариства, співочі спілки, пожежники, школярі й ветерани. Всі, хто міг маршувати, маршували, кожен, хто міг співати, співав, кожен, хто міг радіти, радів. У запряженій четвериком коней кареті везли Сайруса Філда, немов античного тріумфатора, в другій везли капітана «Ніаґари», в третій – президента Сполучених Штатів Америки; далі йшли мер, урядовці, викладачі. Ненастанно лунали промови, тривали бенкети, влаштовували ходу зі смолоскипами, бамкали церковні дзвони, гриміли гармати, юрба знову і знову галасливо вітала нового Колумба, об’єднувача двох світів, переможця простору, чоловіка, що тієї миті став найславетнішим і найбільш обожненим в усій Америці, – Сайруса Веста Філда.

Велике crucifige^[10]

Того дня галасували й раділи тисячі та мільйони голосів. Тільки один, і то найважливіший, був протягом того свята навдивовижу німим: електричний телеграф. Можливо, Сайрус Філд серед радощів уже здогадувався про страхітливу правду, і, мабуть, для нього було тяжкою мукою розуміти, що тільки він єдиний знає, що саме того дня атлантичний кабель припинив функціонувати, що після отриманих в останні дні дедалі більш плутаних і навряд чи зрозумілих сигналів дріт видав останній передсмертний хрип і замовк остаточно. В усій Америці ще ніхто не знає і ніхто не здогадується, що телеграф поступово замовкає, крім кількох людей, які забезпечують прийняття сигналів у Ньюфаундленді, і навіть вони перед лицем безмірного ентузіазму вагаються довгі дні повідомляти радісним людям прикру новину. Але невдовзі впало у вічі, що повідомлення надходять украй рідко. Америка тепер чекала годину за годиною, щоб майнуло якесь повідомлення через океан, але замість цього в обидва боки йшли тільки туманні й неконтрольовані сигнали. Недовго й тривав цей стан, як поширилася чутка, мовляв, люди, сповнені завзяття й нетерпіння, поставили кращі передавачі, пускали занадто сильні електричні розряди і внаслідок цього остаточно вивели з ладу вже й так негодящий кабель. Ще є сподівання усунути перешкоду. Але невдовзі вже годі заперечити: сигнали стають дедалі більш нерозбірливі та незрозумілі. Саме після того буйного святкового дня, 1 вересня, через океан уже не переходить жодного виразного тону, жодного чистого коливання.