Гендель схилив голову над аркушами, немов під час урагану. Вся втома минулася. Ще ніколи він не відчував отак гостро своєї сили, ще ніколи отак не відчував, як пронизує його завзяття творчого пориву. І знову, щоразу, наче потоки теплого спасенного світла, струмують над ним слова, кожне спрямоване в його серце, заклинає і визволяє! «Rejoice» («Радій»), – як велично пориває цей хоровий спів, Гендель несамохіть піднімає голову і випростує руку. «Він справжній помічник», – так, Гендель прагнув засвідчити це, наче ніколи не робив нічого земного, прагнув підняти своє свідчення над світом, наче осяйну скрижаль. Тільки той, хто тяжко страждав, знає про радість, тільки катований здогадується про останнє добро помилування, треба засвідчити перед людьми саме це, засвідчити воскресіння після пережитої смерті. Коли Гендель прочитав слова: «He was despised» («Він був зневажений»), набігли тяжкі спогади, обернувшись у похмурі, гнітючі звуки. Вже вважали, ніби він переможений, ніби його живцем поховано, глузливо цькували його – «And they that see him, laugh», сміялися ті, хто бачив його. «І не було нікого, хто б утішив стражденного». Ніхто не допоміг йому, ніхто не втішив його, як він був безсилим, але дивовижна сила – «He trusted in God», він покладався на Бога, – дивіться, вона не дала йому лежати в могилі: «But thou didst not leave his soul in hell». Ні, не в могилі його розпачу, не в пеклі його безсилля, бо, скутому і зниклому, Господь лишив йому душу, ні, знову покликав його, щоб він приніс людям звістку радості. «Lift up your heads» («Підведіть свої голови»), – як мелодійно лине тепер із нього величний наказ проголошення! І раптом побачив Гендель, бо ж там стояли слова, написані рукою бідолашного Дженненса: «The Lord gave the word».

Йому забило дух. Тут сказано істину випадковими людськими вустами: Господь послав йому слово, зверху долинуло воно до нього. «The Lord gave the word»: від нього прийшло слово, від нього прийшов звук, від нього милосердя! Він повинен повернутися до Господа, піднестися до нього на повені серця, хвалити його – палке прагнення й обов’язок кожного створіння. Ох, слово треба ловити, тримати й підносити, щоб воно витало, треба розтягувати й напинати його, щоб було широке, як світ, щоб охопило всю радість буття, щоб було величне, як Бог, що дав його, ох, слово, смертне й минуще, завдяки красі та безкінечній пристрасті знову перетворене у вічність! І дивіться: вже записане слово і звучить, безкінечно повторюване й мінливе, ось воно: «Алілуя! Алілуя! Алілуя!» Так, усі голоси цієї землі зосереджені в ньому, ясні і темні, наполегливі чоловічі й податливі жіночі, вони наповнюють, підносять і змінюють, зв’язують і звільняють у ритмічному хорі, дають піднестися і зійти вниз Яковою драбинкою тонів, заспокоюють солодкими дотиками скрипок, надихають гострим ударом фанфар, буяють у громі органа: Алілуя! Алілуя! Алілуя! – створюють із цього слова, з цієї подяки радість, яка вже з землі повертається звуками до Творця всього сущого!

Сльози затуманили Генделю очі, така бо гаряча пристрасть розпирала його. Ще були непрочитані сторінки, третя частина ораторії, але після слів «Алілуя! Алілуя!» він уже не міг читати далі. Він відчував у собі ту радість звуками, вона ширилась і напиналась, завдавала болю, наче рідкий вогонь, що прагнув текти, вилитись. Ох, як тисне і напирає, бо ж прагне вийти з нього, прагне полинути вгору й повернутись на небо. Гендель похапцем схопив перо і записав ноти, з магічним поспіхом ставив знак за знаком. Він не міг стриматися, мов корабель, чиє вітрило захопила буря, його несло вперед і вперед. Навколо мовчить ніч, німотно лежить волога пітьма над великим містом. Але в ньому струмує світло, кімната нечутно бринить від музики всесвіту.

Коли наступного ранку слуга тихо зайшов до кабінету, Гендель ще сидів за робочим столом і писав. Він не відповів, коли Кристоф Шмідт, його помічник, несміливо запитав, чи може він допомогти копіювати, а тільки буркнув тупо і загрозливо. До Генделя вже ніхто не наважувався підступати, він три тижні не виходив із кімнати, а коли йому приносили їсти, хапав лівою рукою кілька скибок хліба, а права писала далі. Він не міг стриматися, його опанувало велике сп’яніння. Коли він підводився й ходив по кімнаті, гучно виспівуючи та відбиваючи такт, очі йому горіли неземним блиском, коли до нього зверталися, він лякався й давав плутану відповідь. Для слуги тоді настали тяжкі часи. Приходили кредитори, щоб їм заплатили за борговими розписками, приходили співаки просити якусь святкову кантату, приходили посланці, запрошуючи Генделя до королівського палацу, але слуга був змушений їх усіх відсилати, бо, коли пробував бодай одним словом озватися до опанованого нестримним поривом праці, йому левиним риком відповідав гнів роздратованої людини. Ґеорґ Фрідріх Гендель у ті тижні вже не знав ні часу, ні години, не розрізняв дня і ночі, цілковито жив у тій сфері, де час вимірюють тільки ритмом і тактом, ворушився тільки тоді, коли його поривали струмені, що ринули з нього дедалі несамовитіше й дедалі наполегливіше, що ближче підступав його твір до святого потоку, до свого кінця. Полоненик власного «Я», Гендель вимірював кроками, що немов відбивали такт, тільки створену доброхіть в’язницю кабінету, підскакував до клавесина, потім знову сідав і писав, писав, аж поки пекли вже пальці, в житті на нього ще ніколи не находив такий порив творчості, ще ніколи він не жив і не страждав отак у музиці.

Нарешті, після трьох коротеньких тижнів, – незбагненно навіть сьогодні і на всю прийдешність! – 14 вересня твір був закінчений. Слово стало тоном, цвіло тепер не в’янучи, і звучало те, що було нещодавно сухим, твердим словом. Запалена душа витворила диво волі, як колись паралізоване тіло виконало диво воскресіння. Все було записане, створене і сформоване, в мелодії та пориві розгорнене, бракувало тільки одного слова, останнього слова в творі: «Амінь». Але це «амінь», ці два коротенькі, швидкі склади, охопило тепер Генделя, щоб він сформував із нього збудовану зі звуків драбину до небес. Він кидав ті склади одному голосу, а потім другому в хорі, що міняв голоси, розтягував ті обидва склади і щоразу розривав їх, щоб потім неодмінно і ще палкіше сплавити їх докупи. Пристрасть Генделя, немов подих Господа, оголошувала цим останнім словом його величної молитви, що вона широка, як світ, і наповнена його повнотою. Це єдине, останнє слово не відпускало Генделя, і він сам не відпускав його, в дивовижній фузі вибудовував те «амінь» на першому звуці, лункому «А», празвуці початку, аж поки він став храмом, гучним і повним, і сягав своїм шпилем у небо, спинаючись усе вище і падаючи знову, і підносячись знову, а зрештою, оточений буянням органа, знову і знову підкинутий угору силою поєднаних голосів, виповнив усі сфери, аж поки здавалося, ніби в цьому пеані подяки співають разом ще й янголи, і від того вічного «Амінь! Амінь! Амінь!» розкололась покрівля, впавши йому на голову.

Гендель насилу підвівся. Перо випало йому з рук. Він не знав, де він. Він уже не дивився, вже не чув нічого. Відчував тільки втому, незмірну втому. Він був змушений триматися за стіни, бо заточувався. Зникла його сила, смертельно змореним було тіло, збурилися чуття. Мов сліпий, дибав він далі вздовж стін. Потім натрапив на ліжко й заснув, як мертвий.

Слуга вранці тричі тихесенько стукав у двері. Господар і далі спав, без руху, немов витесане з каменя, видніло його обличчя з заплющеними очима. Опівдні слуга спробував учетверте розбудити Генделя. Він гучно відкашлявся, гучно постукав. Але в незмірну глибину того сну не проникав жоден звук, не сягало жодне слово. Пополудні на допомогу прийшов Кристоф Шмідт, але Гендель і далі лежав у заціпенінні. Шмідт нахилився над сплячим: немов полеглий герой на бойовищі після здобутої перемоги, лежав перед ними Гендель, розбитий утомою після несказанної звитяги. Але Кристоф Шмідт і слуга нічого не знали про звитягу і перемогу, тільки переляк опанував їх, коли вони бачили, що Гендель лежить так довго, так страхітливо непорушно; вони боялися, що, можливо, його знову побив грець. А коли ввечері, незважаючи на всі спроби розбуркати, Гендель і далі не хотів прокидатися, – німий і заціпенілий, він лежав уже так сімнадцять годин, – Кристоф Шмідт знову побіг по лікаря. Він знайшов його не одразу, лікар Дженкінс, скориставшись лагідним вечором, пішов на берег Темзи вудити рибу і, коли його нарешті знайшли, бурчав через таку прикру перешкоду. Але, почувши, що йдеться про таку пригоду, скрутив волосінь, зібрав своє рибальське причандалля, взяв – минуло чимало часу – свою хірургічну валізку, щоб, напевне, вдатися до потрібного кровопускання, і, нарешті, поні з обома пасажирами потрюхикало на Брук-стрит.

Але там уже слуга махав їм обома руками повертати назад. «Він прокинувся, – гукнув він через вулицю, – а тепер їсть, як шестеро вантажників. Половину йоркширської шинки проковтнув одним духом, мені довелося наливати йому чотири пінти пива, а він однаково хоче ще».

І справді, Гендель, неначе бобовий король, сидів за столом, заставленим наїдками, і, як за ніч і за день він виспався за три тижні, так тепер їв і пив з усім бажанням і силою свого велетенського тіла, наче прагнув за раз повернути в тіло всю силу, яку за три тижні віддав ораторії. Тільки-но побачивши лікаря, він засміявся, мало-помалу то вже був страхітливий, лункий, загрозливий гіперболічний регіт, Шмідт пригадав, що він за ці тижні не бачив на вустах Генделя жодної усмішки, тільки напругу і гнів, а тепер прорвалася застояна правічна радість його натури, ревіла, наче потік, що проривається крізь скелі, пінився і здиблювався гуркотливими звуками; ще ніколи в своєму житті Гендель не сміявся отак стихійно, як тепер, побачивши лікаря в мить, коли почувався здоровим, як ніколи раніше, і жадоба життя п’янко струмувала в ньому. Він високо підняв кухоль і махнув їм, убраним у чорне, на знак вітання.

– Хай йому біс! – дивувався лікар Дженкінс. – Що з вами? Що за еліксир ви спожили? Та життя аж порскає з вас! Що з вами сталося?

Гендель, сміючись, з іскристими очима дивився на лікаря. Потім мало-помалу споважнів. Поволі підвівся й підійшов до клавесина. Сів, руки спершу поворушились у просторі над клавіатурою. Потім обернувся до них, усміхнувсь якось дивно і почав тихо, наполовину промовляючи, наполовину співаючи, мелодію речитативу «Behold, I tell you a mystery» («Слухай, я сповіщаю таємницю»), то були слова з «Месії», і Гендель проказав їх жартівливо. Але, тільки-но він ворухнув пальцями в теплому повітрі, як його понесло. Граючи, Гендель забув про інших і про себе, його власний потік підхопив і велично поніс його. Раптом він знову опинився в своєму творі, співав і грав останні хорові партії, які досі складав, немов уві сні, а тепер уперше чув у пробудженому стані. «Oh death where is thy sting» («О смерте, де твоє жало»), – чув він у душі, пронизаний полум’яністю життя, і дужче підносився голос, він сам був хором, радісним і тріумфальним, і грав далі й далі, доспівав аж до «Амінь, Амінь, Амінь», і кімната мало не репалася від звуків, так сильно і поривно пускав він свою силу в музику.

Лікар Дженкінс стояв, мов зачарований. А коли Гендель нарешті підвівся, сказав збентежено й зачудовано, щоб тільки сказати що-небудь:

– Слухайте, такого я ще ніколи не чув. Та у вас диявол у тілі.

Але обличчя Генделя спохмурніло. Навіть він злякався твору і ласки, що прийшли до нього, немов уві сні. Навіть він засоромився. Відвернувся і сказав тихим, ледве чутним голосом:

– Я думаю, що зі мною Бог.

Через кілька місяців двоє добре вбраних добродіїв постукали в двері будинку на Еббі-стрит, де найняв собі приміщення шляхетний гість із Лондона, видатний метр Гендель. Вони шанобливо звернулися до нього з проханням, бо Гендель у цьому місяці потішив столицю Ірландії такими чудовими творами, яких у цій країні ще ніколи не чули. Та ось до них дійшла чутка, що він хоче тут уперше виконати і свою нову ораторію «Месія»; це велика честь, що він саме це місто, а не Лондон, вирішив обрати для виконання свого останнього твору, а з огляду на незвичайність цього концерту він може розраховувати на чималий прибуток. Отож вони прийшли запитати, чи метр у своїй загальновідомій великодушності не захоче пожертвувати прибуток від цього першого виконання доброчинним закладам, що їх вони мають честь представляти.

Гендель приязно глянув на них. Він любив те місто, бо і воно поставилось до нього з любов’ю, тож його серце було відкрите. Він охоче погодиться, всміхнувся Гендель, але нехай вони лише скажуть, у які заклади піде той прибуток. «На підтримку в’язнів у різних в’язницях», – відповів перший, добродушний сивий чоловік. «І хворим у лікарні Мерсьє», – додав другий. Але, зрозуміла річ, ця великодушна пожертва буде тільки з прибутку від першого виконання, всі подальші прибутки лишаться метрові.

Але Гендель боронився:

– Ні, – промовив він тихо, – ніяких грошей за цей твір. Я ніколи не хочу брати гроші за нього, ніколи – це мій борг перед іншим. Нехай він завжди належить хворим та в’язням. Бо я сам був хворим, а потім одужав. Я сам був в’язнем, і дано мені волю.

Чоловіки трохи здивовано поглянули на Генделя. Вони не зовсім розуміли. Але потім щиро подякували, вклонилися й пішли поширювати в Дубліні радісну звістку.

7 квітня 1743 року нарешті провели останні проби. Як слухачів запросили тільки деяких родичів хористів з обох соборів, а задля економії в концертній залі на Фішембл-стрит горіло лише тьмяне світло. На пустих лавах лише вряди-годи сиділи поодинокі постаті і групки, щоб послухати новий опус метра з Лондона, в темній просторій залі висів тоненький холодний туман. Але, тільки-но-хори загучали, наче ревучі водоспади, сталося дивовижне. Поодинокі постаті та групки на лавах мимоволі почали сходитись докупи і мало-помалу утворили єдиний темний масив слуху і подиву, бо кожному здавалося, ніби пориву тієї ще ніколи не чутої музики для нього одного забагато, ніби він може затопити його й понести. Дедалі ближче туляться одне до одного слухачі, немов хотіли слухати одним серцем, як єдина побожна громада, сприймати слово надії, що, завжди по-іншому сказане і сформоване, линуло до них від поєднаних голосів. Кожен почувався слабким перед тією правічною силою, але й відчував блаженство, що вона схопила й несе його, і дощ радості пронизав їх усіх, наче єдине тіло. Коли вперше загучало «Алілуя», хтось один зірвався на ноги, а за ним одним рухом підвелися і решта; слухачі відчували, що вже не можна триматися за землю, опановані неземною силою, вони стояли, щоб і своїми голосами наблизитись до Бога бодай на п’ядь і, служачи йому, запропонувати свою святобливість. А потім люди розійшлися й розповідали від дверей до дверей, що створено такий твір музичного мистецтва, якого ще ніколи не було на землі. В напрузі та радості нетерпляче чекало все місто, щоб почути шедевр.

Минуло шість днів, і ввечері 13 квітня перед дверима згромадилась юрба. Дами прийшли без кринолінів, чоловіки без шпаг, щоб більше слухачів могли знайти собі місце в залі; втиснулося сімсот чоловік, ще ніколи не бачене число, бо чутка про славетний твір миттю поширилася. Проте, коли зазвучала музика, не чулося жодного віддиху, а потім публіка дослухалася до неї дедалі тихіше. Згодом загриміли хори, озвалася ураганна сила, і серця затремтіли. Гендель стояв коло органа. Він був хотів наглядати за своїм твором і диригувати, але твір уже відірвався від нього, творець загубився в ньому, він став йому чужим, наче він ніколи його не слухав, ніколи не творив і не формував, він знову плив у своєму власному потоці. А коли наприкінці заспівали «Амінь», вуста Генделю мимоволі розтулились, і він співав разом із хором, співав так, як ще ніколи не співав у своєму житті. А потім, тільки-но несамовита радість слухачів виповнила приміщення, він відійшов убік, щоб дякувати не людям, які хотіли подякувати йому, а ласці Божій, яка дала йому змогу створити цей твір.

Шлюзи відкрилися. Тепер рік у рік Гендель знову відчував, як плине в ньому потік звуків і тонів. Тепер уже ніщо не могло зігнути Генделя, ніщо не могло повалити того, хто підвівся знову. Оперне товариство, яке він заснував у Лондоні, знову збанкрутувало, кредитори знову цькували його боргами, але тепер він стояв випростано і протистояв усім злигодням, шістдесятирічний чоловік безтурботно йшов своїм шляхом уздовж верстових стовпів своїх творів. Йому створювали перешкоди, але він умів чудово долати їх. Літа мало-помалу підточували його силу, паралізували руки, подагра крутила коліна, але з невтомною душею він і далі творив і творив. Зрештою відмовили очі: пишучи ораторію «Єфта», Гендель осліп. Проте з невидющими очима, як і Бетховен із вухами, які не чули, він творив далі й далі, невтомний і непереможний, і тільки що довершеніша була його перемога на землі, ставав дедалі смиренніший перед Богом.

Як усі справжні та сильні митці, Гендель не хвалив своїх творів. Але один любив – «Месію», любив цей твір з удячності, бо він урятував його з власної прірви. Рік у рік виконували цю ораторію в Лондоні, щоразу з повною залою, і він щоразу пересилав 500 фунтів стерлінгів на користь лікарень, одужалий посилав недужим, звільнений – тим, хто ще був зв’язаний. Але і з цим твором, з яким Гендель вийшов з Аїду, він теж хотів попрощатися. 6 квітня 1759 року, вже тяжко хворий, сімдесятитрирічний чоловік ще раз дозволив вивести себе на сцену в театрі Ковент-Ґарден. Він стояв там, велетенський сліпий чоловік, серед своїх вірних товаришів, серед музикантів і співаків, проте вони вже не могли бачити його порожніх, згаслих очей. Та коли до нього у великому і п’янкому пориві долетіли хвилі тонів, коли радість упевненості домчала до нього ураганом сотень голосів, його втомлене обличчя проясніло й засяяло. Він махав руками в такт і співав так поважно й побожно, наче стояв, як священик, у головах власної домовини і молився разом з усіма про своє спасіння і спасіння всіх. Тільки раз, коли сурми гостро заспівали заклик «The trumpet shall sound» («Тромбони зазвучать»), Гендель здригнувся і глянув своїми застиглими очима вгору, наче вже тепер прийшов на останній суд; він знав, що добре зробив свій твір. Він міг постати перед Господом із випростаною головою.

Зворушені, друзі повели сліпого додому. Вони теж відчували: то було прощання. В ліжку Гендель ще поволі ворушив губами. Він хоче померти страсної п’ятниці, пробурмотів Гендель. Лікарі дивувалися, вони не розуміли, бо не знали, що ця страсна п’ятниця була 13 квітня, днем, коли тяжка рука повалила його на землю, і днем, коли його «Месія» вперше прозвучав у світі. Того дня, коли все в ньому померло, він підвівся. Того дня, коли він підвівся, – хотів померти, щоб мати впевненість у воскресінні до вічного життя.

І справді його унікальна воля мала владу не тільки над життям, а й над смертю. 13 квітня сила покинула Генделя. Він уже не бачив, не чув, масивне тіло непорушно лежало на подушках: пуста важка шкаралупа. Але, як порожня мушля відлунює шумом морського прибою, так і в ньому жебоніла нечутна музика, чужа і велична, немов він чув її коли-небудь. Невблаганний набряк мало-помалу відокремив йому душу від змученого тіла й поніс її вгору, в невагомість. Потік у потоці, вічне звучання у вічну сферу. Наступного дня, коли ще не прокинулись великодні дзвони, померло нарешті те, що було смертним у Ґеоргу Фрідріху Генделі.