Це прагнення Марії Стюарт стояти над усім неминуче мало обернутись у стояння одинцем. Сміливістю та рішучістю вона особисто була незмірно вища від Єлизавети. Але Єлизавета боролася проти неї не сама. Внаслідок властивого їй чуття невпевненості вона вчасно зрозуміла, що їй треба зміцнити свою позицію, зібравши коло себе спокійних і прозірливих людей; навколо неї під час цієї війни стояв цілий генеральний штаб, вона вивчала тактику і практику і, ухвалюючи важливі постанови, стереглася мінливості та неспокою свого темпераменту. Єлизавета змогла створити навколо себе таку довершену організацію, що й сьогодні, коли минули сторіччя, майже неможливо відокремити її особисті дії від колективних дій єлизаветинської доби, тож незмірна слава, пов’язана з її ім’ям, поширюється й на анонімні дії її видатних радників. Якщо Марія Стюарт – лише Марія Стюарт, Єлизавета завжди представляє Єлизавету плюс Сесіла, плюс Лестера, плюс Волсінґема, плюс енергію всього свого народу, і навряд чи можна розрізнити, хто був генієм того шекспірівського сторіччя: Англія чи Єлизавета, бо ж вони сплавилися докупи в одну чудову єдність. Ніщо не дало Єлизаветі такого високого становища поміж монархів тодішньої доби, як те, що вона прагнула бути не володаркою над Англією, а тільки управителькою англійської народної волі, служницею національної місії; вона зрозуміла хід часу, що вів від автократії до конституціоналізму. Єлизавета з власної волі визнає нові сили, які формуються завдяки трансформації суспільних станів, розширенню світу в процесі відкриттів; вона сприяє всьому новому, цехам, купцям, грошовитим людям і навіть піратам, бо вони прокладали Англії, її Англії, шлях до панування на морях. Єлизавета безліч разів жертвує (чого ніколи не робила Марія Стюарт) своїми особистими бажаннями задля загальних інтересів, добробуту країни. Адже найкращим способом порятунку від душевної скрути для неї завжди була можливість поринути в творчу діяльність; своє нещастя як жінки Єлизавета перетворила в щастя своєї країни. Увесь свій егоїзм, усе своє жадання влади жінка, що не мала ані дітей, ані чоловіка, перетворила в турботу про країну; її найшляхетнішим честолюбством було прагнення стати видатною для нащадків завдяки величі Англії, і тільки для цієї майбутньої великої Англії вона жила по-справжньому. Жодна інша корона не вабила її (натомість Марія Стюарт із радістю обміняла б свою на будь-яку кращу), і, якщо Марія Стюарт велично сяє в сучасності, теперішньої миті, Єлизавета, ощадлива і далекозора, всю свою силу присвятила майбутньому рідної країни.

Аж ніяк не випадково, що боротьба між Марією Стюарт і Єлизаветою вирішилася на користь прогресивної і спрямованої до світу королеви, а не спрямованої в минуле лицарської королеви; з Єлизаветою перемогла воля історії, яка штовхає вперед, скидає позаду віджилі форми, немов пусту шкаралущу, і творчо випробовує свою силу щоразу в чомусь іншому. У своєму житті Єлизавета втілювала енергію країни, яка прагне вибороти своє місце у світі, а з загибеллю Марії Стюарт гине пишно і героїчно лише лицарська минувшина. І все-таки кожна з обох жінок досконало реалізувала в цій боротьбі сенс свого життя: Єлизавета, реалістка, перемогла в історії, Марія Стюарт, романтик – у поезії та легенді.

Ця конфронтація велична в просторі, часі й своїми постатями, – якби ж тільки спосіб її провадження не був таким жалюгідно дріб’язковим! Адже, незважаючи на свій видатний формат, обидві жінки лишаються все-таки жінками і не можуть подолати властивої своїй статі слабкості провадити ворожнечу не відверто, а завжди тільки жалюгідно й підступно. Якби замість Марії Стюарт і Єлизавети стояли навпроти один одного двоє чоловіків, двоє королів, одразу дійшло б до гострого конфлікту, до відкритої війни. Претензія гостро постала б проти претензії, сміливість проти сміливості. Натомість конфлікт Марії Стюарт і Єлизавети позбавлений ясної чоловічої відвертості, це котяча бійка, підкрадання і чатування з прихованими пазурами, підступна і наскрізь нечесна гра. Обидві жінки чверть сторіччя ненастанно брехали одна одній і ошукували одна одну (проте насправді навіть на секунду не піддаючись ошуканству). Вони ніколи не дивляться вільно й чесно одна одній у вічі, їхня ненависть ніколи не стає відвертою, щирою і виразною, вони зі сміхом, лестощами і лицемірством вітають та обдаровують одна одну, зичать навзаєм щастя, тоді як кожна потай тримає ніж за спиною. Ні, хроніка війни між Єлизаветою і Марією Стюарт не згадує ні про які битви на кшталт описаних в «Іліаді», ні про які славетні ситуації, це не героїчна пісня, а мерзенний розділ із Макіавеллі, хоч і напрочуд цікавий психологічно, проте морально огидний, бо це двадцятирічна інтрига, що ніколи не була чесною, дзвінкою війною.

Ця нечесна гра починається одразу з початком шлюбних переговорів Марії Стюарт, коли на сцену вийшли високі претенденти. Марія Стюарт дала б згоду вийти заміж за будь-кого, бо жінка ще не прокинулася в ній, і тому вона не втручається у вибір. Вона б охоче взяла собі за чоловіка п’ятнадцятирічного хлопчика Дона Карлоса, хоча чутка змальовує його як лихого і скаженого юнака; з не меншою охотою вийшла б і за неповнолітнього Карла IX. Молодий, старий, бридкий чи привабливий – її честолюбству цілком байдуже, якщо шлюб піднесе її над ненависною суперницею. Особисто майже незацікавлена, Марія Стюарт полишає переговори своєму єдинокровному братові Морею, що провадить їх з украй егоїстичних мотивів, бо, коли його сестра ходитиме з короною в Парижі, Відні або Мадриді, він знову звільниться від неї й буде некоронованим королем Шотландії. Але Єлизавета, що їй бездоганно служили шотландські шпигуни, дуже скоро дізнається про ті закордонні сватання і одразу накладає енергійне вето. Англійська королева відверто погрожує шотландському послові, що у випадку, коли Марія Стюарт відповість на якесь монарше сватання з Австрії, Франції або Іспанії, вона вважатиме це за ворожий акт, якому, проте, ніяк не перешкоджатиме, а водночас ніжно нагадує дорогій родичці, що та може довіряти тільки їй, «хоч які гори щастя і земної пишноти обіцяють їй інші люди». Ох, Єлизавета не має ані найменших заперечень проти якого-небудь протестантського володаря, проти данського короля або герцога Феррарського, – тобто, коли сказати ясними словами, проти якогось безпечного, невартісного претендента, – але було б найкраще, якби Марія Стюарт одружилася «вдома», з яким-небудь шотландським або англійським дворянином. У такому випадку вона довіку може бути впевнена в її сестринській любові та допомозі.

Таке ставлення Єлизавети, зрозуміла річ, – відверта foul play, мерзенність, і кожен прозирає її намір: virgin Queen мимоволі не прагне нічого іншого, як занапастити кожен добрий шанс своїй суперниці. Але Марія Стюарт не менш спритною рукою відкидає м’яча назад. Вона, зрозуміло, ані на мить не думає визнавати за Єлизаветою overlordship, право заперечення в своїх шлюбних справах. Але велику оборудку ще не укладено, ще вагається Дон Карлос, головний претендент. Отож Марія Стюарт спершу лицемірно вдає щиру вдячність за дбайливу турботу Єлизавети. Марія Стюарт запевняє, що навіть “for all uncles of the world” вона не поставить під сумнів свою неоціненну дружбу з англійською королевою якимсь свавільним учинком, – о ні, аж ніяк! – вона зі щирим серцем готова вірно дотримуватися всіх її пропозицій, нехай Єлизавета лише повідомить, якого претендента можна було б вважати за allowed, дозволеного, а якого – ні. Ця поступливість зворушує, але водночас Марія Стюарт несміливо вставляє запитання, яким способом Єлизавета хотіла б відшкодувати їй за цю поступливість. Гаразд, начебто каже вона, я дослухаюся до твого бажання, не виходитиму заміж за жодного чоловіка з таким високим статусом, щоб він, дорога й люба сестро, був вищий від тебе. Але тепер і ти дай мені запоруку і скажи, будь ласка, виразно: як там із моїм правом на наступність?

Отак конфлікт успішно знову опинився на давній мертвій точці. Тільки-но Єлизавета має сказати виразне слово про наступність, ніякий Бог не змусить її висловитись ясно. Вдаючись до вкрай кружних шляхів, вона мимрить, про свою «цілковиту прихильність до інтересів сестри», запевняє, що хотіла б дбати про Марію Стюарт, як про рідну доньку; цілу сторінку ллються найсолодші слова, але єдиного, яке зобов’язувало б і вирішувало б, не вимовила. Обидві, немов двоє левантійських купців, прагнуть провадити оборудку тільки з рук до рук, жодна не розкриває перша руку. Виходь заміж за того, кого я пропоную, каже Єлизавета, і я назву тебе моєю наступницею. Назви мене своєю наступницею, і я вийду заміж за того, кого ти мені пропонуєш, відповідає Марія Стюарт. Але жодна не довіряє іншій, бо кожна прагне ошукати суперницю.

Два роки тягнуться переговори про шлюб, претендентів, право наступності. Хоч як дивно, обидві жінки, вдаючись у своїй грі до шулерства, неусвідомлено грають на користь одна одній. Єлизавета прагне лише стримувати Марію Стюарт, а Марії Стюарт, на лихо, треба вести переговори з найповільнішим з усіх монархів: кунктатором Філіпом II. Тільки тоді, коли переговори з Іспанією скінчилися невдачею і слід пошукати якийсь інший варіант, Марія Стюарт вважає за потрібне покласти край поглядам скоса та вбік і приставити любій сестрі пістолет до грудей. Вона наказує ясно і виразно запитати, кого, власне, пропонує їй Єлизавета як відповідного її становищу чоловіка.

Для Єлизавети не може бути нічого прикрішого за мить, коли від неї вимагають виразної відповіді, надто в цьому випадку. Адже вона вже давно, вдаючись до алегорій, давала зрозуміти, кого вона обрала для Марії Стюарт. Вона багатозначно бурмотіла, що «хотіла б їй дати кого-небудь, про кого ніхто б не подумав, що вона могла обрати його». Але шотландський двір удає, ніби нічого не розуміє, і вимагає реальної пропозиції, назвати ім’я. Приперта до стіни, Єлизавета вже не може ухилятися, вдаючись до натяків. Нарешті вона крізь зуби процідила ім’я обранця: Роберт Дадлі.

Тепер дипломатична комедія загрожує на мить стати фарсом. Адже ця пропозиція Єлизавети – або несвітська образа, або несвітський блеф. Уже навіть те, що королеві Шотландії, вдові короля Франції, пропонують вийти заміж за subject, підданого, своєї сестри-королеви, дрібного дворянина без краплі рівноцінної крові, означало згідно з уявленнями тодішнього часу майже образу. Але вона стала ще зухваліша внаслідок вибору запропонованої постаті, бо ж в усій Європі знають, що Роберт Дадлі вже багато років є Єлизаветиним товаришем в еротичних іграх, отож королева Англії хоче передати королеві Шотландії, наче поношену сукню, саме того чоловіка, якого сама вважала за незначного для шлюбу. Крім того, завжди нерішуча кілька років тому ще бавилася думкою вийти заміж за нього (вона завжди тільки бавиться цією думкою). Тільки тоді, коли Емі Робсарт, дружину Дадлі, знайшли вбитою за вкрай дивних обставин, Єлизавета притьмом відступила назад, щоб уникнути будь-якої підозри в співучасті. Тепер цього чоловіка, вже двічі скомпрометованого перед світом – по-перше, тією темною справою, по-друге, своїми еротичними стосунками, – пропонують Марії Стюарт як чоловіка: серед багатьох раптових і приголомшливих дій за доби Єлизавети, ця, мабуть, приголомшує найдужче.

З’ясувати повною мірою, чого насправді хотіла досягти Єлизавета цієї пропозицією, не пощастить ніколи: хто наважиться логічно сформулювати плутані забаганки істеричної натури! Може, як щиро закохана, вона хотіла коханому, за якого сама не сміла вийти заміж, передати за порядком наступності найдорожче, що мала: королівство? А може, просто хотіла позбутися чичисбея, що вже набрид їй? Може, Єлизавета сподівалася, що з чоловіком, якому вона довіряла, пощастить легше утримувати в рамках її честолюбну суперницю? Може, лише хотіла випробувати вірність Дадлі? Може, мріяла про partie à trois, спільні любовні стосунки втрьох? Чи, може, вигадала цю безглузду пропозицію взагалі тільки на те, щоб Марія Стюарт, відхиливши, зрозуміла річ, таку дурницю, скоїла переступ? Усі ці варіанти цілком можливі, але найреальніша можливість полягає в тому, що примхлива жінка в душі й сама не знала, чого хотіла: можливо, вона лише гралася з цією думкою, як завжди полюбляла гратися з людьми і постановами. Ніхто не може уявити собі, що сталося б, якби Марія Стюарт справді пристала на пропозицію вийти заміж за відставного коханця Єлизавети. Можливо, Єлизавета тоді, миттю змінивши думку, заборонила б Дадлі шлюб і до глуму пропозиції накинула б своїй суперниці ще й ганьбу відмови.

Марія Стюарт сприйняла пропозицію Єлизавети, мовляв, їй треба одружитися з кимсь, хто не має в своїх жилах королівської крові, як блюзнірство. Пройнявшись спершу гнівом, вона глузливо запитує посла, чи його володарка справді серйозно висловила думку, що вона, помазана королева, має вийти заміж за якогось простого «лорда Роберта». Проте швидко приховує свою скривдженість і поглядає приязними очима: таку небезпечну суперницю не годиться розлютити передчасно гострою відмовою. Якщо вона матиме колись за чоловіка іспанського чи французького спадкоємця трону, тоді як слід відплатить за цю образу. У цій сестринській боротьбі завжди відповідають нечесністю на нечесність, на підступну пропозицію Єлизавети Марія Стюарт одразу відповідає не менш облудною приязністю. Дадлі не треба одразу посилати до Единбурґа як залицяльника, ні, аж ніяк; королева вдає, ніби поважно сприймає цей фарс, і ставить тоді його чудову другу дію. Марія Стюарт посилає до Лондона з офіційним дорученням сера Джеймса Мелвілла, начебто щоб почати переговори про Дадлі, а насправді – щоб ще тісніше затягти вузол брехні та прикидання.

Мелвілл, найвірніший поміж дворян Марії Стюарт, мав вправну дипломатичну руку, яка, крім того, ще вміла добре писати та описувати, і за це слід бути особливо вдячним йому. Адже в результаті свого візиту він подарував світові вкрай пластичний і разючий опис особистості Єлизавети і водночас неоціненну історичну комедію. Єлизавета достеменно знає, що цей освічений чоловік довго жив при французькому дворі, та й при німецькому, тож і заходилася докладати ревних зусиль, щоб заімпонувати йому саме як жінка, не здогадуючись, що він із нещадною здатністю пам’ятати передасть історії кожну її слабкість і кокетство. Адже жіноче марнославство Єлизавети часто утинає дуже кепський жарт із її королівською гідністю, тож і цього разу кокетлива жінка замість політично переконувати посланця шотландської королеви намагається передусім сподобатися чоловікові своїми особистими перевагами. Єлизавета раз по раз розпускає свій пишний павичевий хвіст. Зі свого величезного гардеробу – після її смерті нарахували три тисячі уборів – обирає найдорожчі убрання, показується одягненою то в англійському стилі, то в італійському, то у французькому, з вочевидь щедрим демонстративним декольте, а водночас пишається латиною, французькою та італійською мовами і всотує з невситимим завзяттям начебто безмірне зачудування посла. Але всіх найвищих ступенів порівняння, похвал, яка вона гарна, яка розумна, освічена, не досить, Єлизавета на запитання «Дзеркальце, кажи мерщій, хто на світі найгарніший?» вочевидь прагне почути відповідь саме від посла шотландської королеви, хоче змусити його сказати, що він як жінкою захоплюється нею більше, ніж своєю володаркою. Єлизавета хоче почути, що вона або гарніша, або розумніша, або освіченіша за Марію Стюарт. Єлизавета показує Мелвіллу свої напрочуд хвилясті рудувато-біляві коси й запитує, чи коси Марії Стюарт гарніші, – тяжке запитання для посла королеви! Мелвілл спритно вибирається з халепи, відповідаючи, мов Соломон, що в Англії жодна жінка не може дорівнятися до Єлизавети, а в Шотландії жодна жінка не може перевершити Марію Стюарт. Але такої половинчастої відповіді дурнуватій марнославній жінці мало, вона знову і знову демонструє свої принади, грає на клавесині і співає під лютню; зрештою Мелвілл змушений, цілком усвідомлюючи доручення політично ошукати Єлизавету, нібито признатися, що в неї біліша шкіра, що вона вправніше грає на клавесині й танцює з кращою поставою, ніж Марія Стюарт. Через це ревне самовиставляння Єлизавета спершу забула за саму справу, а коли Мелвілл нарешті згадав про делікатну тему, вона, вже втягнувшись у комедіантство, передусім дістає з шухляди мініатюрний портрет Марії Стюарт і ніжно цілує його. Потім тремким голосом розповідає, яка б вона була рада особисто познайомитися з Марією Стюарт (тоді як насправді завжди вигадувала що завгодно, щоб тільки зірвати таку зустріч), і той, хто вірив тій зухвалій актрисі, мав бути переконаний, ніби для Єлизавети на землі немає нічого важливішого, ніж знати, що її сусідка-королева щаслива. Але Мелвілл має холодну голову і ясний зір. Його аж ніяк не ошукує те окозамилювання, він узагальнено повідомляє до Единбурґа, що Єлизавета і говорила, і діяла нещиро, засвідчивши тільки велике прикидання, збудження і страх. Коли Єлизавета зі свого боку запитує, що думає Марія Стюарт про шлюб із Дадлі, вправний дипломат уникає і гострого «ні», і виразного «так». Ухильно відповідає, мовляв, Марія Стюарт по-справжньому ще не розглядала цього питання. Але що більше він ухиляється, то гостріше напирає Єлизавета. «Лорд Роберт, – запевняє вона, – мій найкращий друг. Я люблю його як брата і ні за кого іншого не вийшла б заміж, якби взагалі надумала брати шлюб. Та оскільки в цьому питанні я не змогла переконати себе, то бажаю, щоб принаймні моя сестра обрала його, бо не знаю нікого, кого б я хотіла бачити, як він разом із нею стає моїм наступником. Щоб моя сестра не зневажала його, я за кілька днів надам йому титул графа Лестера і барона Денбі».

І справді, через кілька днів – третя дія комедії – відбувається з нечуваною пишнотою оголошена церемонія. Лорд Роберт Дадлі перед усією аристократією стає навколішки перед своєю володаркою і щирою подружкою, а потім підводиться вже як граф Лестер. Але цієї врочистої миті жінка в Єлизаветі знову утнула лихий жарт із королевою. Коли володарка одягала на голову вірному слузі графську корону, коханка не змогла утриматися, щоб не почухати довірчо голову своєму дружку: патетична церемонія обернулася у фарс, і Мелвілл міг тихенько всміхатися собі в бороду: він пошле своїй володарці в Единбурґ веселе повідомлення.