Тієї пори дві молоді жінки мали найбільше залицяльників у світі: Єлизавета, королева англійська, і Марія, королева шотландська. Якщо хто в Європі мав право на корону і не мав дружини, він посилав тепер своїх сватів: Габсбурґ і Бурбон, Філіп II, король іспанський, і його син Дон Карлос, ерцгерцог австрійський, королі шведський і данський, діди і хлопчаки, чоловіки і юнаки; на політичному шлюбному ринку давно вже не було таких щедрих пропозицій. Адже шлюб із королевою завжди становить для володаря найзручніший спосіб збільшити свою владу. За доби абсолютизму великі спадкові володіння були розбудовані завдяки не війні, а шлюбам: об’єднана Франція, Іспанія, що охопила світ, і землі Габсбурзького дому. А тепер несподівано стали вабити вже останні коштовні коронні діаманти Європи. Єлизавета чи Марія Стюарт, Англія чи Шотландія, – той, хто здобуде одну з цих країн завдяки шлюбу, той переможе й у світовій грі, тоді настане край водночас і змаганням між країнами, і другій, релігійно-священицькій війні. Якщо внаслідок шлюбу з котроюсь володаркою Британський острів дістанеться католицькому королю, стрілочка на терезах боротьби між католицизмом і протестантством остаточно схилиться на користь Рима, ecclesia universalis, світова церква, знову стане переможна на землі. Тому ця гарячкова гонитва за нареченими означає незмірно більше, ніж родинну справу, в ній символічно відображене важливе для всього світу вирішення.
Важливе для світу, але для обох жінок, для обох королев це ще й вирішення, яке визначає життя. Адже їхні лінії долі нерозривно пов’язані між собою. Якщо одна з обох суперниць завдяки шлюбу підніметься вище, трон другої почне невпинно хитатися, якщо одна шалька терезів піднімається вгору, друга має опуститися. Марево начебто дружби між Марією Стюарт і Єлизаветою може існувати тільки так довго, поки обидві неодружені, одна просто королева Англії, а друга просто королева Шотландії, а коли рівновага зсунеться, котрась із них стане могутніша, переможе. Проте рішуче стоїть гордість проти гордості, жодна королева не хоче поступитися суперниці, – і не поступиться. Тільки боротьба на життя і смерть може покласти край цій страхітливій плутанині.
Для пишно поставленої вистави цієї боротьби між сестрами історія двох суперниць обрала найбільший формат. Обидві, і Марія Стюарт, і Єлизавета, надзвичайно і незрівнянно обдаровані. Поряд із їхніми енергійними постатями решта тогочасних монархів – по-чернечому зашкарублий іспанський король Філіп II, по-хлопчачому примхливий французький король Карл IX, незначущий ерцгерцог австрійський Фердинанд – видаються немов пісними другорядними акторами, жоден з них і близько не сягає високого духовного рівня, на якому ці надзвичайні жінки протистоять одна одній. Обидві розумні, – їхньому розуму часто стають на заваді лише жіночі примхи та пристрасті, – обидві честолюбні аж до несамовитості, вони з найперших юних літ украй добре підготовані до свого високого становища. Обидві вміють взірцево поводитись у своїй представницькій ролі, обидві засвоїли гуманістичну культуру за доби її найпишнішого розквіту. Кожна поряд із рідною мовою вільно розмовляє латиною, французькою та італійською мовами, Єлизавета, крім того, ще й грецькою, листи обох силою своєї пластичної виразності набагато перевершують листи їхніх найкращих міністрів, листи Єлизавети незмірно барвистіші та образніші, ніж листи її розумного державного секретаря Сесіла, листи Марії Стюарт більш відшліфовані й своєрідні, ніж гладенькі дипломатичні листи Мейтленда чи Морея. Розум, розуміння мистецтва і монарший спосіб життя обох королев можуть заслужити схвалення найсуворіших суддів; якщо Єлизавета породжує захват Шекспіра і Бена Джонсона, Марія Стюарт – Ронсара і Дю Белле. Але вся схожість між обома жінками обмежується лише спільним високим культурним рівнем, і тому тим гостріше постає їхня внутрішня протилежність, яку поети від самого початку відчули й зображували як суто драматичну.
Ця протилежність абсолютна тому, що навіть лінії життя просто-таки геометрично наочно відображують її. Вирішальна відмінність: Єлизаветі було важко на початку, а Марії Стюарт – наприкінці. Щастя і влада Марії Стюарт зростали легко, ясно і швидко, немов ранкова зоря на чистому небі; вона народилась як королева і ще дитиною її вдруге помазали на королеву. Але не менш круто й раптово відбувається її падіння. Доля Марії Стюарт сконцентрована в трьох або чотирьох окремих катастрофах, отже, сформована суто драматично, – саме тому її завжди обиратимуть за героїню трагедій, – натомість піднесення Єлизавети відбувається повільно й наполегливо (тому слушним для неї може бути тільки широке, суто епічне зображення). Господь нічого не дарував їй і не давав легкою рукою. Ще дитиною її проголосили бастардом, рідна сестра запроторила її до Тауеру, погрожувала смертним вироком, тож Єлизавета спершу була змушена з допомогою хитрощів і рано сформованого дипломатичного хисту виборювати саме своє життя і стерпне ставлення до себе. Марії Стюарт мала монаршу гідність від самого початку завдяки успадкуванню, а Єлизавета була змушена створити її своїм тілом і життям.
Дві такі різні лінії життя неминуче повинні розходитись у різні боки. При нагоді вони можуть перетинатись і накладатись одна на одну, але ніколи не здатні по-справжньому поєднатися. Адже основоположна відмінність – одна народилася з короною, немов із косами на голові, а друга виборювала, здобувала хитрощами, завойовувала своє становище; одна з самого початку була легітимною королевою, а друга мала сумнівний статус – яскраво проступала в кожному поруху та відтінку їхніх характерів. У Марії Стюарт легкість і невимушеність, із якими дісталося їй усе, – зарано! – формують незвичайну легковажність і самовпевненість, наділяють її відважною сміливістю, що становить і її велич, і згубу. Господь дав їй корону, ніхто не може відібрати її в неї. Вона має правити, а решта – коритися, і, навіть якщо увесь світ сумнівається в її праві, вона палко відчуває панування в своїй крові. Марія Стюарт легко й не вимагаючи доказів проймається натхненням, швидко й запально, немов хапаючись за руків’я меча, ухвалює постанови, і, немов безстрашна вершниця, що, смикнувши за вузду, одним стрибком, одним махом долає бар’єри та перешкоди, думає, ніби зможе взяти гору над усіма політичними труднощами і небезпеками самою крилатою хоробрістю. Якщо для Єлизавети владарювання означає гру в шахи, розв’язування головоломок, постійну інтенсивну напругу, для Марії Стюарт – це лише гостра насолода, піднесена радість існування, лицарський турнір. Вона має, як одного разу сказав про неї папа, «серце чоловіка й тіло жінки», і саме внаслідок цієї легковажної сміливості, егоїстичної суверенної зарозумілості, що роблять її постать такою придатною для вірша, балади, трагедії, її спіткала передчасна загибель.
Адже Єлизавета, наскрізь реалістична натура, майже геніальний знавець дійсності, здобуває перемогу, власне, завдяки тільки розумному використанню бездумності й дурниць своєї лицарської суперниці. Ясними і гострими пташиними очима – гляньте на портрет Єлизавети – вона з недовірою дивиться на світ, небезпек якого навчилася боятись надто рано. Ще дитиною вона мала нагоду спостерігати, як швидко колесо фортуни котиться вниз і вгору і що лише один крок відокремлює королівський трон від ешафота і знову-таки лише один крок веде від Тауеру, цього передпокою смерті, до Вестмінстерського палацу. Тому Єлизавета завжди відчуватиме владу як щось плинне, а все певне – немов під загрозою; обережно і перелякано тримає Єлизавета корону і скіпетр, неначе вони зі скла й можуть будь-якої миті випорснути з рук; власне, все її життя минає в турботі та нерішучості. Всі портрети переконливо доповнюють збережені описи її характеру: на жодному портреті вона не дивиться ясно, вільно й гордо, як справжня повелителька, її нервове обличчя завжди наполохано й неспокійно напружене, ніби вона дослухається до чогось, ніби чекає на щось, на її вустах ніколи не сяє впевнена усмішка. Боязливо й водночас марнославно підносить Єлизавета свій блідий лик над помпезною пишнотою надміру лискучої від діамантів сукні, вона немов мерзне під тією заважкою розкішшю. І ми відчуваємо: тільки-но вона лишається сама, тільки-но з її кістлявих плечей спадає врочисте вбрання, тільки-но зникають рум’яна з худеньких щік, із неї заразом спадає і величність, лишається тільки жалюгідна, розгублена, рано постаріла жінка, самотня людина, що навряд чи може дати раду своїй скруті і ще меншою мірою тямить панувати над світом. Така боязкість, властива королеві, не може справляти дуже героїчного впливу, і ці вічні зволікання й вагання, нездатність вирішити, звичайно, не мають у собі нічого величного, але державницька велич Єлизавети перебуває не на романтичному рівні, а на іншому. Її сила розкривається не у відважних планах і постановах, а в упертій і тривалій праці примноження й забезпечення, заощадження і збирання, власне, в міщанських і господарських чеснотах: якраз її вади, її боязливість і обережність стали продуктивними в державницькому розумінні. Якщо Марія Стюарт любить тільки себе, Єлизавета любить свою країну, як реалістка, вона сприймає своє владарювання з чуттям обов’язку як професію, натомість Марія Стюарт, цей романтик, сприймає своє королювання як покликання, яке ні до чого не зобов’язує. Кожна з обох жінок сильна і кожна слабка у якомусь іншому аспекті. Якщо героїчно-безглузда відвага довела Марію Стюарт до згуби, зволікання й вагання Єлизавети зрештою забезпечили їй перемогу. Адже в політиці повільна впертість завжди бере гору над нестримною силою, ретельно вироблений план – над імпровізованим поривом, реалізм – над романтизмом.
Але в цій боротьбі між сестрами протилежність має ще глибший характер. Єлизавета і Марія Стюарт – полярні типи не тільки як королеви, а і як жінки, немов природі раптом заманулося продемонструвати, як контрапункт, всесвітньо-історичну антитезу у двох видатних постатях аж до найменшої подробиці.
Марія Стюарт – повноцінна жінка, жінка від першої до останньої риси, і якраз найважливіші постанови її життя походять із цього найнижчого джерела її статі. Але це не означає, ніби нею постійно керували пристрасті, ніби над її натурою панували лише інстинкти, бо перше, що впадає у вічі в Марії Стюарт, коли придивлятися до її характеру, – її довга жіноча стриманість. Довелося чекати не один рік, перше ніж у ній узагалі прокинулося чуттєве життя. Ми довго бачимо (і портрети підтверджують це) приязну, лагідну, милу, недбалу жінку з легенькою млістю в очах, майже дитячу усмішку на вустах, нерішучий, пасивний характер, жінку, схожу на дівчинку. Марія Стюарт напрочуд чутлива (як і кожна справді жіноча натура), її настрій украй мінливий, вона з найменшого приводу може почервоніти, збліднути, швидко і легко течуть її сльози. Але ці квапливі, поверхневі хвилі її крові довгі роки не зворушують глибин її єства, саме тому, що Марія Стюарт – цілком звичайна, справжня, реальна жінка, вона розкриває свою властиву, справжню силу тільки в пристрасті, – загалом лише раз у житті. Але тоді ми відчуваємо, яка на диво сильна жінка в ній, якою великою мірою вона піддається поривам та інстинктам, як безвольно вона прикута до своєї статі. Адже тієї величної миті екстазу раптом зникають, немов відкинуті, вищі, культурні сили, що були притаманні цій доти холодній і стриманій жінці, прориваються всі греблі доброї вихованості, звичаїв та гідності, і, поставлена перед вибором між честю і пристрастю, Марія Стюарт як справжня жінка віддає перевагу не королівській владі, а жіночій натурі. З неї одразу спадає королівська мантія, вона почувається лише голою та гарячою, як і ті незліченні, які прагнуть брати і давати кохання, і ніщо не надає постаті Марії Стюарт такої величності, як те, що задля єдиної прожитої повною мірою миті існування вона просто-таки зневажливо відкидає державу, владу і гідність.
Натомість Єлизавета ніколи не здатна до такого цілковитого самозречення, і то з однієї таємної причини. Адже вона, як писала Марія Стюарт у своєму відомому сповненому ненависті листі, фізично «не така, як інші жінки». Їй відмовлено не тільки в материнстві, а напевне, і в природній формі змоги віддатися повністю як жінка. Не зі своєї волі, як облудно стверджує Єлизавета, вона все своє життя лишається virgin Queen, незайманою королевою, і, навіть якщо деякі тогочасні повідомлення (скажімо, ті, що їх переказує Бен Джонсон) про фізичний ґандж Єлизавети сумнівні, лишається певним, що якась фізична чи психічна перешкода сковує її в найпотаємніших зонах жіночого єства. Таке безталання повинно вирішальною мірою визначати натуру жінки, і в цій таємниці містяться, наче в зародку, всі інші таємниці характеру Єлизавети. Все тремке, хитке, метушливе, флюгерне її нервів, що всякчас занурює її єство в миготливе світло істерії, неврівноваженість, нерозважливість її постанов, вічні переходи від гарячого до холодного, від «так» до «ні», все комедіантське, витончене, підступне і не найменшою мірою кокетство, здатне інколи утнути найлихіший жарт із її державницькою гідністю, є наслідком цієї внутрішньої непевності. Почуватися, думати і діяти однозначно й природно ця уражена щонайглибше жінка не може, ніхто не може покладатися на неї, а щонайменше вона впевнена в собі. Але, навіть знівечена в своїй найпотаємнішій сфері, навіть інколи з розірваними нервами, навіть небезпечна своїм розумним інтриганством, Єлизавета все-таки ніколи не була жорстока, нелюдяна, холодна й черства. Ніщо не може бути ще більш фальшивою, плиткою і банальною вигадкою, ніж уже стереотипне розуміння (яке перейняв і Шиллер у своїй трагедії), ніби Єлизавета, немов підступна кицька, гралася з лагідною і безборонною Марією Стюарт. Той, хто дивиться глибше, відчуває в цій жінці, що самотньо мерзне серед своєї влади і завжди лише істерично мучить своїх наполовину коханців, бо ж нікому не здатна віддатися цілковито й однозначно, приховане, згнічене тепло, а за всіма її витівками і запальністю – щире бажання бути великодушною і доброю. Насильство не відповідає її боязливій натурі, вона тікає радше до дрібного й пікантного мистецтва дипломатії, до безвідповідальної гри на задньому плані; під час кожного оголошення війни вона вагається і здригається, кожен смертний вирок лежить, мов камінь, на її сумлінні, і вона докладає щонайревніших зусиль для збереження миру в своїй країні. Якщо Єлизавета бореться з Марією Стюарт, то тільки тому, що відчуває (не без підстав) загрозу з її боку, і все ж вона уникла б відкритої боротьби, бо своєю вдачею вона тільки гравець і шулер, а не борець. Обидві – Марія Стюарт із недбальства, Єлизавета з боязливості – воліли б краще мати половинчастий і фальшивий мир. Але тодішні обставини не дозволяли ніякого співіснування. Байдужа до внутрішньої волі індивідів сильніша воля історії часто штовхає людей і держави до своєї вбивчої гри.
Адже позаду внутрішньої відмінності особистостей владно піднімаються, немов велетенські тіні, великі суперечності доби. Аж ніяк не можна назвати випадковим, що Марія Стюарт була оборонцем давньої, католицької релігії, а Єлизавета – покровителькою нової, реформаторської віри; належність до різних релігійних партій лише символічно відображує, що кожна з обох королев була втіленням іншого світогляду: Марія Стюарт представляла вмирущий, середньовічно-лицарський світ, Єлизавета – світ у процесі становлення, новочасний. У суперечці між ними виборола собі простір нова доба.
Марія Стюарт – саме це надає її постаті такої романтичності – стоїть і гине за минулу, застарілу справу як останній відважний паладин. Вона лише кориться формотворчій волі історії, коли, спрямована в минуле, політично пов’язується тільки з тими державами і силами, що вже перейшли свій зеніт: Іспанією і папством, тим часом як видюща Єлизавета посилає своїх послів у найдальші країни, в Росію та Персію, і з прозірливим чуттям спрямовує енергію свого народу до океану, немов здогадуючись, що саме на нових континентах слід збудувати опори майбутнього світового панування. Марія Стюарт твердо наполягає на традиційному, вона не виходить за рамки династичного розуміння королівської влади. На її думку, країна пов’язана з володарем, а не володар зі своєю країною; власне, всі ті роки Марія Стюарт була лише королевою Шотландії і ніколи не була королевою для Шотландії. В сотні листів, які вона написала, йдеться тільки про зміцнення та розширення її особистих прав, але немає бодай одного листа, де б ішлося про добробут народу, про сприяння торгівлі, про судноплавство і збройні сили. Як її мовою в поезії та спілкуванні все життя була французька, так і її думки та почуття ніколи не стали шотландськими, національними; вона жила й загинула не за Шотландію, а тільки за те, щоб бути королевою Шотландії. Зрештою, Марія Стюарт не дала своїй країні нічого творчого, крім легенди свого життя.
О проекте
О подписке