Така потреба лише природна. Але Марії Стюарт завжди небезпечно піддаватися своєму недбальству. Прикидання пригнічує її, обережність протягом довгого часу їй нестерпна, а проте саме ця чеснота – «невміння промовчати», це “je ne sais point déguiser mes sentiments”^[8] (як вона колись написала) – в політичному аспекті завдала їй більших прикрощів, ніж іншим людям – найпідступніше ошуканство і найнещадніша жорстокість. Адже невимушеність, із якою поводиться королева поміж тих молодих людей, зі сміхом приймаючи їхню пошану і, можливо, мимоволі навіть вимагаючи її, породжує в тих розгнузданих недоречне панібратство, а для палкої натури воно становить навіть спокусу. Щось у цій жінці, чию красу на портретах не можна побачити повною мірою, збуджувало чуттєвість, можливо, окремі чоловіки на основі непомітних ознак ще тоді передчували, що під лагідним, люб’язним і начебто цілком упевненим поводженням цієї схожої на дівчинку жінки прихована страхітлива здатність піддаватися пристрастям, немов вулкан під милим краєвидом; можливо, вони ще задовго до того, як сама Марія Стюарт пізнала власну таємницю, відчули й винюшили чоловічим інстинктом ту нестримність, бо була в ній якась сила, що радше розпалювала в чоловіків чуттєвий потяг, ніж породжувала прагнення романтичного кохання. Можливо, Марія Стюарт, і то саме тому, що її інстинкти ще не прокинулися, легше дозволяла невеличкі довірчі жести – погладжування руки, поцілунок, вабливий погляд, – ніж досвідчена жінка, яка знає про небезпечну здатність такої невимушеності спонукати до фізичної близькості; хай там як, Марія Стюарт дозволяла молодикам навколо неї інколи забувати, що жінка в ній як королева має бути недосяжна для кожної сміливої думки. Одного разу один молодий шотландський капітан на ймення Гепберн уже дозволив собі дурнувато-зухвалу недоречність щодо неї, і тільки втеча врятувала його від найтяжчого покарання. Але Марія Стюарт надто поблажливо проминає цей прикрий інцидент, легковажно вибачає капітану, наче то був прощенний гріх, і тим самим додає духу іншому аристократові зі свого вузького кола.

Ця пригода почалась як суто романтична, але, як майже кожен епізод у шотландському краї, сформувалась у криваву баладу. Месьє Данвіль, перший поклонник Марії Стюарт на французькому королівському дворі, якось звірився своєму юному другові й компаньйонові поету Шастеляру про свої марення. А тепер месьє Данвіль, що разом з іншими дворянами супроводив Марію Стюарт у подорожі до Шотландії, має повертатися до Франції, до дружини й обов’язку, натомість трубадур Шастеляр лишається в Шотландії, немов представник чужого почуття. Аж ніяк не безпечно складати всякчас ніжні віршики, бо гра легко перетворюється в дійсність. Марія Стюарт бездумно приймає поетичне вшанування від молодого й дуже досвідченого в усіх лицарських мистецтвах гугенота, ба навіть відповідає на його вірші своїми поезіями; яка чутлива до музики, самотня серед грубого й відсталого середовища молода жінка не почуватиметься влещеною, чуючи, як її вшановують такими зачудованими строфами:

 
Oh Déesse immortelle
Escoute donc ma voix
Toy qui tiens en tutelle
Mon pouvoir sous tes loix
Afin que si ma vie
Se voie en bref ravie
  Ta cruauté
La confesse périe
Par ta seule beauté.
 
 
Богине горда, гойна і сяйлива,
Послухай, ти безсмертна, голос мій.
Мене ти опікаєш, норовлива,
Закон панує наді мною твій.
Хоча усе моє життя —
Лиш спалах марного чуття,
Твоя жорстокість невблаганна
В тумані тане забуття,
Як сяє твоя врода бездоганна!
 

А надто, коли вона почувається невинною? Бо щирим коханням у відповідь на свою пристрасть Шастеляр похвалитися не міг. Він змушений сумовито признатися:

 
Et néansmoins la flâme
Qui me brûle et enflâme
  De passion
N’émeut jamais ton âme
D’aucune affection.
 
 
І все-таки вогонь,
Що пропікає від долонь до скронь,
  Кохання
З душі твоєї не добув либонь
Бодай зітхання.
 

Мабуть, лише як поетичну пошану сприймає Марія Стюарт ті вірші серед багатьох інших придворних і догідливих лестощів, бо, й сама поетеса, знає про гіперболізацію в усьому ліричному, зі сміхом слухає такі строфи свого гарненького селадона і без ніяких інших думок терпить як вияв грайливості завелику галантність, що на цьому романтичному жіночому дворі не видається дивною. Марія Стюарт невимушено жартує і пустує з Шастеляром не менш простодушно, ніж зі своїми чотирма Мері. Невеличкими безневинними компліментами вона засвідчує особливе ставлення до нього, обирає його (адже відповідно до придворної ієрархії він навряд чи може підступити до неї) як партнера для танців, під час однієї танцювальної фігури – falking-dance – нахиляється якось надто близько до його плеча, дозволяє йому промовляти вільніше, ніж заведено у Шотландії, і то за три вулиці від амвона Джона Нокса, що пише, мовляв, “such fashions more lyke to the bordell than to the comeliness of honest women”;^[9] можливо, одного разу вона навіть дозволила Шастеляру під час маскараду або гри у фанти побіжний поцілунок. Але самі по собі не сумнівні такі довірчі жести все-таки чинять поганий вплив, бо молодий поет, подібно до Торквато Тассо, вже не сприймає виразно різницю між королевою і слугою, повагою і панібратством, між галантністю і пристойністю, між поважністю і жартом і з гарячою головою йде за своїми почуттями. Отож раптом стався прикрий інцидент: якось увечері юні дівчата, які прислужували Марії Стюарт, знайшли в спальні королеви Шастеляра, що заховався за завісами. Спершу вони не припускали нічого непристойного і вважали цю молодечу дурість за жарт; дівчата жвавими і вочевидь гнівними словами вигнали зухвальця зі спальні. Та й Марія Стюарт сприймає цю нетактовність уже не з вибачливою поблажливістю, а зі щирим обуренням; цей випадок ретельно приховали від брата Марії Стюарт, і про справжнє покарання за таке страхітливе порушення звичаїв невдовзі вже не говорили. Але така поблажливість була недоречною. Або той йолоп унаслідок легковажного ставлення до своєї витівки в колі молодої королеви радше відчув заохочення повторити свій жарт, або щире й палке кохання до Марії Стюарт позбавило його всіх гальм, – хай там що, він потай їде вслід за королевою в її подорожі у Файф, тож ніхто при дворі навіть не здогадувався про його присутність, і тільки тоді, коли Марія Стюарт уже наполовину роздяглася, того безголового знову знайшли в її спальні. Злякавшись від несподіванки, ображена жінка скрикнула, пронизливий крик пролунав по всьому будинку, з сусідньої кімнати забіг її єдинокровний брат Морей, і тут уже не було змоги ані простити, ані замовчати. Марія Стюарт начебто вимагала тоді (цьому годі повірити), щоб Морей одразу заколов зухвальця кинджалом. Проте Морей, на відміну від палкої сестри, під час кожної дії завжди розважливо обраховує всі наслідки і тому достеменно знає, що вбивство молодика в спальні королеви не тільки замастить кров’ю підлогу, а й заплямує честь. У такому переступі слід звинуватити публічно, порушника слід прилюдно покарати на міському ринковому майдані, щоб довести отак перед народом і світом цілковиту невинність володарки.

Через кілька днів Шастеляра повели на ешафот. Його зухвалу сміливість судді вважали за злочин, його легковажність – за злостивість. Вони одностайно засудили його до найсуворішої кари: смерті від сокири. Марія Стюарт, навіть якби хотіла, тепер уже не мала змоги помилувати безголового; посли вже повідомили про інцидент усім монаршим дворам, у Лондоні та Парижі з цікавістю приглядалися до дій королеви. Тепер кожне слово на користь Шастеляра витлумачили б як визнання частки провини. Тож королева змушена видаватися суворішою, ніж, напевне, була настроєна особисто, і покинути товариша своїх веселих і приємних годин без надії та допомоги в його найтяжчу годину.

Шастеляр помирає, як і годиться при дворі романтичної королеви, бездоганною смертю. Він відмовляється від будь-якої священицької підтримки, тільки поезія має втішити його, а також усвідомлення, що

 
Mon malheur déplorable
Soit sur moy immortel.
 
 
Біда моя плачевна
Безсмертна стане, як я.
 

Сміливий трубадур, випроставшись, іде до місця страти і замість псалма або молитви проказує вголос по дорозі славетне “Épître à la Mort”^[10] свого приятеля Ронсара:

 
Je te salue, heureuse et profitable Mort
Des extrêmes douleurs médicin et confort.
 
 
Тебе вітаю, Смерте, радісна й корисна,
Від мук тяжких розрадо добромисна!
 

Перед ешафотом Шастеляр ще раз підвів голову для вигуку, що більше скидався на зітхання, ніж на звинувачення: “O cruelle dame!”^[11] – потім спокійно нахилився, щоб отримати вбивчий удар. Цей романтик помер у стилі балади, вірша.

Але бідолаха Шастеляр – лише один із темної зграї, він просто перший, хто загинув за Марію Стюарт, він випередив решту. З нього починається примарний танок смерті всіх, хто пішов за цю жінку на ешафот; приваблені її долею, вони і її втягнули в свою долю. Вони їдуть з усіх країн і, немов на картині Гольбейна, безвільно тягнуться за чорним кістяним барабаном, крок за кроком, рік за роком: монархи і регенти, графи і дворяни, священики і воїни, юнаки і діди – всі жертвують і пожертвували собою задля неї, що безневинно винна в їхній похмурій процесії, а потім і сама, немов спокутуючи, приєдналася зрештою до них. Доля дуже рідко наділяє одну жіночу постать такою могутньою магією смерті: Марія Стюарт, немов темний магніт, найнебезпечніше притягує всіх чоловіків навколо себе на згубний шлях. Кожного, хто опинився на її шляху, – байдуже, прихильного до неї чи ні, – чекає лихо і насильна смерть. Ненависть до Марії Стюарт нікому не дала щастя. Але ще тяжча кара спіткала тих, хто наважився любити її.

Тому цей епізод із Шастеляром тільки на перший погляд видається випадковістю, звичайним інцидентом, бо тут уперше розкривається – хоча Марія Стюарт одразу й не зрозуміла – закон її долі: їй не дозволено безкарно бути недбалою, легковажною і довірливою. Її життя від першої години налаштоване так, що вона має зображувати представницьку постать, королеву і завжди лише королеву, офіційну постать, м’яч у світовій грі, і те, що попервах видавалося ласкою: раннє коронування, її природжений статус є, власне, прокльоном. Адже завжди, коли Марія Стюарт намагається належати собі, жити тільки своїми настроями, своїм коханням, своїми справжніми схильностями, її страхітливо каратимуть за це недбальство. Шастеляр – лише перше попередження. Після дитинства без буття дитиною Марія Стюарт у невеличкі проміжки, перше ніж і вдруге, і втретє її тіло й життя продають якому-небудь чужому чоловікові за якусь корону, кілька місяців намагається бути лише юною і безтурботною, тільки дихати, жити й радіти, але суворі руки відривають її від легковажної гри. Занепокоєні інцидентом, регент, парламент і лорди наполягають тепер на новому шлюбі. Марія Стюарт повинна обрати собі чоловіка, річ зрозуміла, не такого, який подобається їй, а такого, що збільшить могутність і багатство країни. Уже давно проваджені переговори миттю прискорили, бо державних мужів опанував своєрідний страх, що ця бездумна жінка може, зрештою, якоюсь новою дурницею остаточно занапастити свою славу і значення. Знову починаються махінації на шлюбному ринку: Марію Стюарт ще раз загнали в зачароване коло політики, яке нещадно замикає її долю від першої години до останньої. І щоразу, коли Марія Стюарт намагається бодай на мить розбити те холодне коло навколо свого теплого справжнього життя, вона розбиває і чужу, і власну долю.