Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж
Отже, мадемуазель, ви, як і раніше, відмовляєтеся відповідати мені? Ніщо не може похитнути вас, і кожен новий день забирає з собою сподівання, яке він мені обіцяв! Ви визнаєте нібито, що між нами існує дружба, але що це за дружба, якщо вона недостатньо сильна, щоб зворушити вас моїми стражданнями, якщо ви все так само холодні та незворушні, тоді як мене спалює лютий пломінь, якого я не в силах погасити; якщо вона не тільки не вселяє вам довіри, але її не вистачає й на те, щоб пробудити в вас жалість? Як, друг ваш страждає, а ви нічого не робите, щоб йому допомогти! Він просить одного лише слова, а ви йому відмовляєте! І ви хочете, щоб він задовольнявся таким слабким почуттям, у якому ви, попри все, ще й боїтеся зайвий раз запевнити його!
Учора ви сказали, що не хотіли б бути невдячною. Ах, повірте мені, мадемуазель, прагнення заплатити за любов дружбою означає не побоювання бути невдячною, а лише страх видатися такою. Проте я більше не зважуюся говорити вам про почуття, яке може бути лише обтяжливим для вас, якщо воно вам чуже. Я мушу вміти хоч би таїти його, поки не навчуся перемагати. Я добре розумію, як це буде важко; я не приховую від себе, що мені знадобляться всі мої сили; я випробую всі засоби; один із них буде особливо тяжким для мого серця: без кінця повторювати собі, що ваше серце бездушне. Я постараюся навіть бачитися з вами якомога рідше і вже знаходжу для цього відповідний привід.
Як! Я змушений буду відмовитися від солодкої звички бачити вас щодня! Ах, в усякому разі, я ніколи не перестану жалкувати про це. Вічне горе буде розплатою за ніжну любов, і це станеться з вашої вини, і це буде справою ваших рук. Я відчуваю, що ніколи не знайду знову щастя, яке нині втрачаю. Лише ви одна створені були для мого серця. З якою радістю дав би я клятву жити тільки заради вас. Але ви не хочете прийняти її. Ваше мовчання ясно говорить мені, що у вашому серці я не народжую ніякого відгуку, воно краще за все доводить вашу байдужість і одночасно найжорстокішим способом дає мені це зрозуміти. Прощавайте, мадемуазель.
Я не смію вже сподіватися на відповідь: любов написала б його, не зволікаючи ні хвилини, дружба – з радістю, і навіть жалість – із добрим почуттям. Але і жалість, і дружба, і любов однаково чужі вашому серцю.
Париж, 23 серпня 17…
Від Сесілі Воланж до Софі Карне
Я ж казала тобі, Софі, бувають випадки, коли писати можна, і запевняю тебе, розкаююся, що послухалася твоєї поради, яка заподіяла нам, – кавалерові Дансені й мені – стільки горя. На доказ, що я мала рацію, скажу тобі, що пані де Мертей – жінка, яка в усіх цих речах уже напевно чудово розбирається, – врешті-решт, почала думати, як я. Я їй в усьому призналася. Спершу вона, щоправда, говорила те ж, що і ти, але, коли я їй усе пояснила, вона погодилася, що це зовсім інша справа. Вона лише вимагає, щоб я показувала їй усі мої листи й усі листи кавалера Дансені, позаяк хоче бути цілком упевненою, що я пишу тільки так, як треба. І тепер я абсолютно спокійна. Господи, як я люблю пані де Мертей! Вона така добра! І до того ж вона жінка дуже шанована. Таким чином, проти цього нічого й заперечити.
Із якою радістю напишу я панові Дансені, й який він буде задоволений! Він зрадіє навіть більше, ніж думає, оскільки досі я говорила йому тільки про дружбу, а він увесь час хотів, щоб я сказала про свою любов. Я-то вважаю, що це одне і те саме, але все-таки не зважувалась, а він наполягав. Я сказала про це пані де Мертей, і вона відповіла, що я маю рацію, що освідчуватися в любові треба лише тоді, коли мовчати вже немає можливості. А я якраз упевнена, що більше в мене не вистачить сил стримуватися. Врешті-решт, це ж однаково, а йому буде приємніше.
Пані де Мертей сказала мені також, що дасть мені книги, в яких про все це говориться і які навчать мене правильно поводитись і писати краще, ніж я це роблю. Бо, бачиш, вона вказує мені на всі мої недоліки, а це означає, що вона мене міцно любить. Вона тільки порадила мені нічого не говорити про ці книги мамі, тому що хто-небудь, можливо, ще скаже, що вона нехтувала моїм вихованням, а це може їй бути неприємно. О, звичайно, я їй нічого не скажу.
Як усе ж дивно, що жінка, майже мені чужа, більше піклується про мене, ніж рідна мати! Яке щастя для мене, що я з нею познайомилася!
Вона попросила також у мами дозволу взяти мене післязавтра в Оперу, в свою ложу. Мене вона повідомила, що ми там будемо самі й зможемо ввесь час розмовляти, не побоюючись, що нас почують. Це навіть краще, ніж сама опера. Ми поговоримо про моє заміжжя, оскільки, за її словами, я дійсно незабаром маю вийти заміж, але нам не вдалося поки що поговорити про це детальніше. До речі, хіба не дивно й те, що мама ні слова мені про це не сказала?
Прощавай, моя Софі. Йду писати кавалерові Дансені. О, я страшенно рада.
Із ***, 24 серпня 17…
Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені
Нарешті, добродію, погоджуюсь я написати вам і завірити вас у моїй дружбі, в моїй любові, якщо вже без цього ви будете нещасні. Ви кажете, що в мене немає сердечної доброти. Запевняю вас, що ви помиляєтесь, і сподіваюся, що тепер у вас уже не залишилося ніяких сумнівів. Якщо ви страждали через те, що я вам не писала, то невже ви думаєте, що і я теж не засмучувалась? Але справа в тому, що я ні за що у світі не хотіла б зробити чого-небудь поганого, і я навіть, напевно, не освідчилася б у коханні до вас, якби могла утриматися, але ваша печаль була для мене занадто тяжкою. Сподіваюся, що тепер ви вже перестанете сумувати, і ми будемо дуже щасливі.
Я розраховую на задоволення бачити вас сьогодні ввечері й на те, що ви прийдете раніше; однаково це ніколи не буде так рано, як мені хотілося б. Мама вечеряє вдома, і я гадаю, що вона запросить вас залишитися. Сподіваюся, що ви не будете зайняті, як позавчора. На тій вечері, куди ви вирушали, було, напевно, дуже весело? Адже ви поквапилися піти дуже рано. Але про це не говоритимемо. Я сподіваюся, що тепер, коли ви знаєте, що я вас люблю, ви залишатиметеся зі мною так довго, як тільки зможете.
Я ж радію тільки тоді, коли буваю з вами, і хотіла б, щоб і для вас це було так само.
Я дуже засмучена, що нині ви ще сумні, але це вже не з моєї вини. Я попрошу вас принести мені арфу, як тільки ви прийдете, щоб ви негайно ж отримали мого листа. Нічого кращого придумати не можу.
Прощавайте, добродію. Я дуже люблю вас, усім серцем. І чим частіше я про це говорю, тим стаю щасливішою. Сподіваюся, що і ви будете щасливі.
Із ***, 24 серпня 17…
Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж
Так, певна річ, ми будемо щасливі! Щастя моє забезпечене, позаяк ви любите мене; вашому ніколи не буде кінця, якщо воно продовжиться стільки ж, скільки любов, яку ви мені вселили. Як! Ви любите мене, ви вже не боїтеся запевнити мене у своїй любові! Чим частіше ви мені про це говорите, тим ви щасливіші! Прочитавши це чарівне я люблю вас, написане вашою рукою, я тут же почув це освідчення з ваших прекрасних уст. Я побачив, як на мені зупинився привабливий цей погляд, що його ніжне почуття зробив ще чарівнішим. Я отримав од вас клятву жити тільки для мене. Прийміть же і мою – присвятити все моє життя вашому щастю, прийміть її і будьте певні, що я ніколи її не зраджу.
Який блаженний день провели ми вчора! Ах, чому в пані де Мертей не щодня є що сказати по секрету вашій мамі? Чому думка про перешкоди, які очікують нас, мусить домішуватися до солодкого спомину, який володіє мною? Чому не можу я безперервно тримати у своїх руках чарівну ручку, що написала мені слова: Я люблю вас! – укривати її поцілунками, хоч цим винагороджуючи себе за вашу відмову в більшій милості!
Скажіть, моя Сесіль, коли ваша мама повернулася, коли її присутність змусила нас обмінюватися лише байдужими поглядами, коли ви вже не могли запевненнями у своїй любові втішати мене в тому, що не хочете мені її довести – невже не відчували ви ані найменшого жалю, не сказали собі: «Поцілунок зробив би його щасливішим, але я сама позбавила його цього щастя?». Обіцяйте мені, милий мій друже, що при першій же слушній нагоді ви виявитеся менш суворою. У цій обіцянці знайду я мужність перенести всі негаразди, уготовані нам долею, і жорстокі злигодні будуть пом’якшені хоча б упевненістю, що ви також жалкуєте про них.
Прощавайте, чарівна моя Сесіль, настав час іти до вас. Я не в змозі був би зараз покинути вас, коли б не думка, що я роблю це лише для того, щоб побачитися з вами. Прощавайте, так мною кохана! Ви, яку я любитиму все більше й більше!
Із ***, 25 серпня 17…
Від пані де Воланж до президентші де Турвель
Отже, ви хочете, добродійко, щоб я повірила в доброчесність пана де Вальмона? Признаюся, що не можу на це зважитись і що мені так само важко вважати його порядною людиною на підставі одного лише факту, про який ви розповіли, як і визнати порочним яку-небудь благородну людину, дізнавшись про один лише непристойний її вчинок. Рід людський недосконалий ні в чому – ні в поганому, ні в хорошому. Негідник може мати свої чесноти, як і чесна людина – свої слабкості. Мені уявляється, що вважати це істиною тим більше важливо, що саме звідси випливає необхідність поблажливості до злих так само, як і до добрих, і що істина ця одних оберігає від гордині, а інших – од відчаю. Ви, напевно, визнаєте, що в цьому випадку я не дуже додержуюсь поблажливості, яку проповідую. Але я вважаю її лише згубною слабкістю, якщо вона веде до того, що ми починаємо однаково ставитись і до порочної, і до благородної людини.
Я не дозволю собі дошукуватися, з яких причин пан де Вальмон зробив свій вчинок. Готова вірити тому, що вони похвальні, як і сам цей вчинок. Але хіба, незважаючи на це, пан де Вальмон не займався все своє життя тим, що вносив до чесних сімей замішання, безчестя і ганьбу? Прислухайтеся, якщо хочете, до голосу нещасного, якому пан де Вальмон надав допомогу, але нехай голос цей не заглушає крики сотень жертв, яких він погубив. Якщо він, як ви кажете, лише приклад того, які небезпечні бувають зв’язки, то хіба від цього він сам перестає бути небезпечним? Ви вважаєте його здатним повернутися на шлях істинний? Нехай так; припустімо навіть, що диво це сталось. Але ж громадська думка буде, як і раніше, проти нього, і хіба цього недостатньо для того, щоб керувати вашою поведінкою? Тільки господові дано прощати в мить розкаяння: адже він читає в серцях. Але люди можуть судити про наміри лише за вчинками, й ніхто з них, утративши повагу інших людей, не має права скаржитися на законну недовіру, внаслідок якої втрачена повага відновлюється з такими труднощами. Подумайте особливо, юний друже мій, що іноді для того, щоб утратити її, досить лише удати, ніби занадто мало її цінуєш. І не вважайте таку суворість несправедливою, бо, з одного боку, є всі підстави вважати, що людина не відмовляється від такого цінного блага, якщо має право на нього претендувати, а з іншого боку, дійсно, той, кого не стримує ця потужна вузда, завжди перебуває ближче до зла. Адже саме такий вигляд мали б ви в очах товариства, якби у вас зав’язалася близька дружба з паном де Вальмоном, хоч якою б вона була невинною.
Мене налякала палкість, із якою ви його захищаєте, і тому я поспішаю передбачити вірогідні ваші заперечення. Ви назвете мені пані де Мертей, якій пробачили цей зв’язок. Ви запитаєте, чому я його приймаю. Ви скажете, що він не лише не знехтуваний порядними людьми, але що він прийнятий і навіть користується успіхом у так званому добірному товаристві. Я гадаю, що зможу відповісти вам на все.
Щодо пані де Мертей, то вона дійсно гідна всілякої поваги, має, можливо, лише той недолік, що надміру впевнена у власних силах: вона спритний візник, якому забавно їхати, маневруючи серед скель над прірвами, і якого виправдовує лише успіх.
Справедливо хвалити її за це, але небезпечно було б наслідувати її приклад: вона сама згодна з цим і засуджує себе. У міру того як збільшується її життєвий досвід, вона стає більш суворою, і я не побоюся запевнити вас, що в цьому разі вона була б зі мною згодна.
Стандарт
О проекте
О подписке