Лист 33

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Якщо ви страшитесь успіху, ласкавий віконте, якщо ви самі маєте намір забезпечити супротивника зброєю і менше прагнете перемогти, ніж битися, мені більше нічого сказати вам. Поведінка ваша – сама обачність. Якби не було так, воно було б самою дурістю. Правду сказати, я боюся, що ви самі себе обманюєте.

Докоряю я вам не за те, що ви упустили момент. З одного боку, я не дуже впевнена, що він настав, а з іншого боку, незважаючи на все, що з цього приводу говориться, я прекрасно знаю, що упущена нагода завжди може знову випасти, тим часом як необачний крок не завжди вдається виправити.

Але справжній ваш промах у тому, що ви затіяли листування. Сумніваюся, щоб ви в змозі були передбачити тепер, до чого це може привести. Чи, бува, не розраховуєте ви довести цій жінці, що вона мусить здатися? Мені уявляється, що істиною цією переймаються під впливом почуття, а не силою міркування, і щоб переконати в ній, треба не доводити, а зворушити. Але який сенс зворушувати листами, якщо вас самого не буде тут же, щоб скористатися нагодою? Нехай навіть ваші красномовні фрази викличуть любовне сп’яніння, – чи, бува, не спокушаєте ви себе надією, що воно триватиме достатньо довго, аби роздум не встиг перешкодити освідченню? Подумайте, скільки часу буде потрібно для листа і скільки часу мине, поки листа передадуть за призначенням, і передусім розміркуйте, чи може жінка з правилами на зразок цієї вашої ханжі довго хотіти того, чого вона прагне ніколи не хотіти? Цей спосіб годиться з дівчатками, які можуть писати «я люблю вас», не усвідомлюючи, що тим самим кажуть «я готова здатись». Але, на мою думку, розсудлива доброчесність пані де Турвель чудово розуміє значення слів. Ось чому, незважаючи на перевагу, яку ви над нею здобули в бесіді, вона завдала вам поразки в листі. А чи знаєте ви, що відбувається надалі? Через те тільки, що починаєш сперечатися, не хочеш поступатись. Підшукуючи увесь час переконливі аргументи, знаходиш їх, а потім тримаєшся за них не стільки тому, що вони такі вже хороші, скільки для того, щоб не виявити непослідовності.

До того ж – дивуюсь, як ви цього самі не помітили! – найважче в любовних справах – писати те, чого не відчуваєш. Я маю на увазі – правдоподібно писати: користуєшся ж усе одними і тими ж словами, але розташовуєш їх не так, як слід, або, вірніше сказати, розташовуєш їх по порядку – і квит. Перечитайте свого листа: його написано так послідовно, що кожна фраза видає вас із головою. Охоче вірю, що президентша ваша досить недосвідчена, щоб цього не помітити, але хіба це важливо? Належного враження він однаково не справить. Це як у більшості романів: автор із сил вибивається, прагнучи зображувати запал, а читач залишається холодним. Єдиний виняток – «Елоїза».^[23] І, незважаючи на весь талант її автора, саме це спостереження завжди вселяло мені думку, що в основі «Елоїзи» лежить істинна подія. Не те, коли говориш. Маючи звичку володіти своїм голосом, легко надаєш йому чутливості, а до цього додається вміння легко проливати сльози. Погляд горить бажанням, але воно поєднується з ніжністю. Нарешті, за деякої недоладності живої мови легше зображувати зніяковілість та розгубленість, у яких і полягає справжнє красномовство любові. Особливо ж присутність предмета нашої любові заважає нам міркувати і змушує бажати поразки. Повірте мені, віконте, якщо вас просять більше не писати, скористайтеся цим, аби виправити свою помилку, і чекайте нагоди заговорити. Знаєте, ця жінка сильніша, ніж я гадала. Вона вміло захищається, і якби лист не був таким довгим і фразою щодо вдячності вона не давала вам привід почати все наново, то зовсім не видала б себе.

Мені здається, ви можете бути впевнені в успіху вже тому, що вона витрачає надто багато сил одразу. Я передбачаю, що вона вичерпає їх у словесному захисті, а на захист самої себе в неї вже нічого не залишиться.

Повертаю вам обидва ваші листи, і, якщо ви схильні дотримувати обережності, вони будуть останніми до миті, коли ви здобудете щастя. Шкода, вже пізня година, а то я поговорила б із вами про маленьку Воланж, – вона робить великі успіхи, і я нею дуже задоволена. Здається, я доб’юся свого раніше, ніж ви; радійте цьому, віконте. На сьогодні – прощавайте.

Із ***, 24 серпня 17…

Лист 34

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ви надзвичайно красномовні, чарівний мій друже, але навіщо так вибиватися з сил, доводячи всім відомі речі? Щоб досягти успіху любові, краще говорити, ніж писати: ось, здається, все, до чого зводиться зміст вашого листа. Але ж це ж самі ази мистецтва спокуси. Зауважу тільки, що ви робите лиш один виняток із цього правила, а тим часом їх два. До дівчаток, які ступають на цей шлях із боязкості й віддаються через необізнаність, треба додати тих, що мудрують, які ступають на нього із самолюбства й яких марнославство заманює в пастку. Так, наприклад, я впевнений, що графиня де Б***, яка відразу відповіла на мого першого листа, любила тоді мене не більше, ніж я її, і що вона вбачала в листуванні лише можливість із деяким блиском поговорити на тему любові.

Хай там як, будь-який адвокат скаже вам, що загальне правило аж ніяк не завжди застосовується до кожного конкретного випадку. Ви ось вважаєте, що в мене є вибір між листуванням і живою мовою, а справа йде не так. Після того, що сталося дев’ятнадцятого, смиренниця зайняла оборонні позиції й почала уникати зустрічей, виявляючи значно більше спритності, ніж я. Якщо так триватиме, вона змусить мене серйозно подумати про способи здобути в цій справі перевагу. Бо я, безумовно, не дозволю, щоб вона хоч у чомусь здобула перемогу. Навіть листи мої слугують приводом для маленької війни. Не задовольняючись тим, що вона залишає їх без відповіді, вона відмовляється навіть приймати їх. При кожному листі потрібно вдаватися до якої-небудь хитрості, й вони далеко не завжди вдаються.

Ви пам’ятаєте, яким простим способом я передав їй першого листа. З другим теж було не важче. Вона попросила мене повернути їй її листа, а я замість того передав мого, не викликавши ані найменшої підозри. Але чи то від досади, що я ошукав її, чи то з примхи, чи то, кінець кінцем, через свою доброчесність – бо врешті-решт, вона змусить мене в цю доброчесність повірити, – вона наполегливо відмовляється прийняти третього. Проте я сподіваюся, що незручне становище, в яке її трохи не поставила ця відмова, виправить її на майбутній час.

Я був не занадто здивований, коли вона відмовилася прийняти листа, якого я їй просто подав: це вже означало б піти на певну поступку, а я чекаю тривалішої оборони. Після цієї спроби, зробленої, так би мовити, мимохідь, для проби, я вклав свого листа в інший конверт і, вибравши час її туалету, коли з нею була пані де Розмонд і служниця, послав його з моїм єгерем, звелівши йому сказати їй, що це папір, якого вона в мене просила. Я вірно вгадав, що вона побоїться незручного пояснення, до якого змусила б її відмова. І дійсно, вона взяла листа, і мій посланець, якому сказано було придивитися до виразу її обличчя, помітив тільки легкий рум’янець – скоріше зніяковіння, ніж гніву.

Тому я радів, цілком упевнений, що або вона залишить цього листа в себе, або, якщо побажає повернути його, їй доведеться побути зі мною наодинці, що дало б мені можливість поговорити з нею. Але приблизно за годину один із її слуг з’являється в мою кімнату і передає мені від своєї пані пакет іншого вигляду, ніж був мій; на конверті ж я впізнаю такий жаданий мені почерк.

Поспішно розпечатую…

У пакеті міститься мій же власний лист, не розпечатаний і лише складений удвоє. Підозрюю, що на цю диявольську хитрість наштовхнуло її побоювання, аби я не виявився менш, ніж вона, педантичним щодо розголосу.

Ви знаєте мене, і вам немає чого описувати мою лють. Довелось, одначе, знову набути холоднокровності й знаходити нові способи. Ось що я придумав.

Звідси щодня посилають за листами на пошту, яка розташована приблизно за три чверті льє від замку. Для цієї мети користуються замкнутим ящиком на кшталт церковної карнавки для збирання пожертвувань, один ключ від якої зберігається у начальника пошти, а інший – у пані де Розмонд. Кожен із мешканців замку опускає в нього свої листи в будь-який час протягом дня, і ввечері їх відносять на пошту, а вранці приносять із пошти листи, адресовані в замок. Усі слуги, як господарські, так і сторонні, виконують цей обов’язок по черзі. Була черга не мого слуги, але він зохотився піти на пошту під приводом, що в той бік йому потрібно у справі.

Я ж написав свого листа. На конверті я змінив почерк і досить вдало підробив діжонський поштовий штемпель, адже мені здалося забавним, домагаючись тих же прав, що і її чоловік, писати звідти, де він перебуває, а також і тому, що спокусниця моя весь день говорила, що дуже хотіла б отримати листи з Діжона. Я визнав за благо зробити їй цю приємність.

Вживши цих застережних заходів, легко було приєднати цього листа до інших. Завдяки такому способу я виграв і можливість бути свідком того, як його буде прийнято, бо тут прийнято, зібравшись до сніданку, чекати доставки листів, перш ніж розійтися. Нарешті принесли листи.

Пані де Розмонд відчинила ящик. «Із Діжона», – сказала вона, передаючи листа пані де Турвель. «Це не почерк мого чоловіка», – зауважила та з занепокоєнням, поспішно ламаючи печатку. З першого ж погляду вона зрозуміла, в чому справа, і обличчя її так змінилося, що пані де Розмонд звернула на це увагу й запитала: «Що з вами?». Я теж підійшов зі словами: «В цьому листі що-небудь жахливе?». Боязка богомолка очей не сміла підвести, не промовила ні слова і, щоб приховати зніяковіння, удавала, що пробігає очима послання, якого не в змозі була прочитати. Я насолоджувався її зніяковінням і, будучи не проти злегка подражнити її, додав: «Ви нібито заспокоїлися. Можна сподіватися, що цей лист скоріше здивував, аніж засмутив вас». Тоді гнів надихнув її краще, ніж могла б зробити обережність. «У цьому листі, – відповіла вона, – містяться речі, які мене ображають, і я дивуюсь, як мені наважились їх написати». – «Хто ж це?» – перервала пані де Розмонд. «Він без підпису, – відповіла розгнівана красуня, – але і лист і автор його викликають у мене однакове презирство. Я була б дуже вдячна, якби більше не заговорювали зі мною про нього». З цими словами вона розірвала зухвале послання, запхала рештки в кишеню, підвелась і вийшла з кімнати. Але хоч скільки б вона гнівалась, а лист все ж таки був у неї, і я сподіваюся, що цікавість спонукала її прочитати його повністю.

Детальний опис цього дня завів би мене занадто далеко. Докладу чернетки обох моїх листів: ви будете обізнані не гірше за мене самого. Якщо ви хочете бути в курсі цього листування, доведеться вам навчитися розбирати мої карлючки, бо ні за що у світі не погоджусь я на нудьгу ще раз переписувати їх начисто. Прощавайте, мій милий друже.

Із ***, 25 серпня 17…