Лист 24

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Ах, добродійко, хоч би з жалості примусьте себе заспокоїти замішання моєї душі і сказати мені, на що я можу сподіватись і чого мені страшитись. Я перебуваю ввесь час у невідомості між надміром щастя й надмірністю страждання, і це спричиняє жорстокі тортури. Навіщо я говорив з вами? Чому не встояв перед владною чарівністю, що змусила мене відкрити вам свої думки? Поки я задовольнявся тим, що безмовно поклонявся вам, любов була для мене радістю, і чисте це почуття, ще не затьмарене виглядом вашого страждання, здавалося цілком достатнім для мого щастя. Але це джерело радості стало джерелом відчаю з тієї миті, коли я побачив ваші сльози, коли я почув це жорстоке: «О, я нещасна!». О пані, ці три слова довго звучатимуть у моєму серці. З волі якого фатуму найніжніше з почуттів уселяє вам лише жах? Чого ви лякаєтесь? Ах, не того, що поділите моє почуття: серце ваше, яке я погано знаю, не створене, вочевидь, для любові. Тільки моє, на яке ви безупинно зводите наклеп, здатне відчувати. Ваше ж не відчуває навіть жалості. Якби це було не так, ви не відмовили б хоч в одному слові втіхи нещасному, що відкрив вам свої страждання, ви не сховалися б від його поглядів, тоді як бачити вас – його єдина розрада, ви не гралися б так жорстоко його тривогою, повідомивши, що ви хворі, і не давши йому дозволу прийти до вас, аби дізнатися про ваше самопочуття, ви зрозуміли б, що та сама ніч, яка для вас була тільки дванадцятьма годинами відпочинку, для нього вилилася у ціле століття страждань.

Чим, скажіть мені, заслужив я на цю вбивчу суворість? Я не боюся зробити вас своїм суддею. Що ж я вчинив? Лише піддався мимовільному почуттю, навіяному вашою красою і виправданому вашою доброчесністю; воно завжди стримувалося шанобливістю, і безневинне визнання в цім стало наслідком довірливості, а зовсім не сподівання. Чи зрадите ви мою довіру, яку, здавалося, самі ви заохочували й якій я без вагання віддався? Ні, я не можу так думати. Це означало б припустити, що у вас є хоч би одна вада, а серце моє гнівається тільки при думці про це; я зрікаюся своїх докорів; я міг написати ці слова, але я не їх мав на увазі. Ах, дозвольте мені вірити у вашу досконалість: це єдина радість, яка залишилася мені. Доведіть, що ви дійсно такі, великодушно виявивши турботу про мене. Ви надавали допомогу нещасним, а хто з них потребував її більше, ніж я? Ви повергнули мене в безумство – не залишайте ж мене в нім. Ви викрали мій спокій – позичте ж мені свій і, виправивши мене, просвітіть, аби завершити вашу справу.

Я не хочу обманювати вас: перемогти мою любов вам не вдасться, але ви навчите мене стримувати її. Керуючи моїми вчинками, намовляючи мене, що я маю говорити, ви хоча б позбавите мене жахливого нещастя бути вам докучливим. А головне – розсійте мій убивчий страх. Скажіть, що жалієте, що прощаєте мене, дайте мені увірувати у вашу поблажливість. Так, як я цього бажав би, у вас її ніколи не буде; але я прошу лише того, що мені вкрай потрібне; чи відмовите ви мені в цьому?

Прощавайте, добродійко. Прийміть прихильно вияв моїх почуттів: вони не зменшують моєї шанобливості.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 25

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Ось учорашній бюлетень.

Об одинадцятій годині я зайшов до пані де Розмонд і під її охороною введено мене було до уявної хворої, яка ще лежала в ліжку. Під очима в неї були кола: сподіваюся, вона спала не більше за мене. Я знайшов хвилинку, коли пані де Розмонд відійшла, і простягнув свого листа. Його не взяли, але я залишив його на ліжку і почав дбайливо підсовувати до неї крісло моєї тітоньки, що побажала сісти ближче до своєї милої дівчинки, якій довелося затиснути листа в руці, щоб уникнути скандалу. Хвора, на свою біду, заявила, що в неї, здається, невеликий жар. Пані де Розмонд попросила мене помацати їй пульс, всіляко розхвалюючи мої знання в медицині. Спокусниця моя зазнала подвійної прикрості: їй довелося простягнути мені свою руку, відчуваючи в той же час побоювання, що її маленька брехня зараз виявиться. Я дійсно взяв її руку і затиснув у своїй, а іншою почав обмацувати цю свіжу пухку ручку від кисті до ліктя. Лицемірка залишалася незворушною, і я, відійшовши від ліжка, сказав: «Пульс анітрохи не прискорений». Припускаючи, що погляд її був суворий, я, щоб покарати її, не прагнув упіймати його. Незабаром вона сказала, що хоче встати, і ми залишили її на самоті. Вона спустилася до обіду, який пройшов дуже понуро, і заявила, що не піде на прогулянку, даючи цим зрозуміти, що нагоди поговорити з нею у мене не буде. Я зрозумів, що тут потрібно вдатися до зітхань і стражденного вигляду. Мабуть, вона цього чекала, бо за ввесь день це був єдиний раз, що мені вдалося зустрітися з її поглядом. Хоч вона і скромниця, а в неї, як у всякої іншої, є свої хитрощі. Я уловив хвилину, щоб запитати її, чи зволить вона сповістити мене, яку мені вготовано долю, і дещо здивувався, почувши у відповідь: «Так, добродію, я вам написала». Мені не терпілося отримати цього листа, але – чи хитрість це знову, чи незручність, чи боязкість – вона передала мені його лише ввечері, перед відходом до сну. Посилаю вам його разом із чернеткою мого листа до неї. Прочитайте і судіть самі, з яким вражаючим лицемірством вона запевняє, що не відчуває любові, у той час як я переконаний у протилежному. Адже якщо я потім обману її, вона гніватиметься, хоча обманула мене перша! Чарівний друже мій, навіть найпромітніший чоловік може у кращому разі лише зрівнятися з найправдивішою жінкою. Доведеться мені, однак, удати, ніби я вірю всім цим байкам, і вибиватися з сил, розігруючи відчай, тому що добродійці хочеться зображувати суворість! Ну, як не мріяти про відплату за всі ці підступи?… Але – терпіння… Тим часом прощавайте. Мені треба ще багато писати.

До речі, лист святенниці ви мені поверніть. Може статися, що згодом вона надумається набивати ціну всім цим дурницям, і треба, щоб у мене все було в порядку.

Я нічого не кажу про маленьку Воланж. Ми поговоримо про неї при першій же зустрічі.

Із замку ***, 22 серпня 17…

Лист 26

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Ніколи, високоповажний добродію, ви не отримали б від мене жодного листа, якби безглузда моя поведінка учора ввечері не змусила мене порозумітися з вами сьогодні. Так, признаюся, я плакала. Можливо, вирвались у мене і слова, на які ви так наполегливо посилаєтеся. Ви помітили і сльози мої, і слова. Доводиться роз’яснити вам усе.

Я звикла викликати лише благопристойні почуття, чути лише розмови, які можу слухати не червоніючи, і, отже, відчувати себе у безпеці, на яку, смію це стверджувати, я цілком заслуговую. Тому я не вмію ні прикидатися, ні протистояти враженням, що наринули на мене. Ваша поведінка здивувала мене і змусила ніяковіти; становище, в яке я не мусила б потрапляти, вселило мені якийсь незрозумілий страх; може, викликала в мені обурення і думка, що мене сплутано з жінками, яких ви зневажаєте, і я можу зазнати такого ж легковажного поводження. Все це, разом узяте, викликало в мене сльози і, можливо, змусило – небезпідставно, вважаю, – сказати, що я нещасна. Вислів цей, який ви вважаєте таким сильним, напевно, звучав би дуже слабко, якби причина моїх сліз і моїх слів була інша, якби, замість того щоб засуджувати почуття, що мають бути для мене образливими, я могла вже побоюватися, що здатна їх розділити.

Ні, добродію, такого побоювання я не відчуваю. Якби воно було в мене, я тікала б за сотні льє від вас і всамітнилася б де-небудь у пустелі оплакувати злощасну зустріч із вами. Можливо, навіть незважаючи на щонайповнішу впевненість мою, що я не люблю вас і не полюблю ніколи, можливо, я вчинила б правильніше, якби послухалася поради друзів – не підпускати вас близько до себе.

Я вірила, – і це єдина моя помилка, – я вірила, що ви поставитеся з повагою до чесної жінки, яка найбільше прагнула бачити й у вас чесну людину і віддати вам належне, яка захищала вас у той час, коли ви ображали її своїми злочинними бажаннями. Ви не знаєте мене. Ні, добродію, ви мене не знаєте. Інакше ви не намислили б, що помилки ваші дають вам якісь права. На тій підставі, що ви вели зі мною розмови, яких мені не слід було слухати, ви уявили, що вам дозволено написати мені листа, якого я не мусила читати. І при всьому цьому ви просите мене керувати вашими вчинками, намовляти вас, що ви маєте говорити! Так от, добродію, мовчання й забуття – єдина порада, яку мені випадає вам дати і якої вам випадає додержуватися. Тоді справді ви набудете деякого права на мою поблажливість, і лише від вас залежало б дістати право навіть на мою вдячність… Але ні, я не звертатимусь із проханням до людини, що не виявила до мене пошани. Я не виявлю довіри тому, хто зазіхнув на мою безпеку.

Ви змушуєте мене остерігатися вас, можливо, навіть ненавидіти, чого я зовсім не бажала. Я хотіла бачити у вас лише племінника найшанованішого мого друга, і голос дружби підносила я проти голосу громадської думки, що звинувачував вас. Ви все зруйнували і, як я передбачаю, нічого не захочете відновити.

Мені залишається, добродію, заявити вам, що почуття ваші мене ображають, що освідчення в них є зухвалим викликом і, передусім, що я не лише не здатна коли-небудь розділити їх, але що ви змусите мене ніколи більше з вами не бачитись, якщо не змусите себе надалі до мовчання щодо цього. Мовчання, якого я, на мою думку, маю право від вас очікувати й навіть вимагати. До цього листа я додаю той, якого ви написали мені, і сподіваюся, що ви зволите, у свою чергу, повернути мені цього мого листа. Мені було б вельми прикро, якби залишився який-небудь слід події, що взагалі не мусила б мати місце. Маю честь… і т. д.

Із ***, 21 серпня 17…

Лист 27

Від Сесілі Воланж до маркізи де Мертей

Божечки, люба пані, які ви добрі! Як добре ви зрозуміли, що мені набагато легше написати вам, аніж говорити з вами! Тільки ось дуже вже важко все це сказати; але ж ви мені друг, чи не так? О так, ви мій добрий, щирий друг! Я постараюся не боятися. І, крім того, мені такі потрібні ви, ваші поради! Я страшенно від усього засмучуюся; мені здається, всі здогадуються, про що я думаю, а головне – коли він присутній, я червонію, тільки-но хто-небудь на мене погляне. Вчора, коли ви помітили, що я плачу, річ була в тому, що я хотіла з вами поговорити, а потім не знаю вже, що мене зупинило, і коли ви запитали, що це зі мною, сльози полилися самі собою. Я не змогла б і слова вимовити. Коли б не ви, мама все помітила б, і що б тоді було зі мною? Адже так я увесь час і живу, особливо останні чотири дні!

Усе почалося з того дня, добродійко, – так, я вже вам скажу, – з того дня, коли кавалер Дансені написав мені. О, запевняю вас, коли я виявила його листа, я і уявлення не мала, що це таке. Але я не хочу брехати і не можу сказати, що не отримала великого задоволення, коли читала його. Розумієте, я воліла б усе життя мати самі прикрості, ніж якби він мені не написав. Але я добре знала, що не мушу цього говорити, і можу вас запевнити, я навіть сказала йому, що дуже на нього за це гніваюсь, але він каже, що це було сильніше за нього, і я йому охоче вірю. Я ж сама вирішила не відповідати йому і, одначе, не змогла втриматися. О, я написала йому один лише раз і навіть частково лише для того, аби сказати йому, щоб він мені більше не писав. Але незважаючи на це, він увесь час пише, а позаяк я йому не відповідаю, я бачу, що він сумує, і мене це засмучує ще більше. Я вже не знаю, що мені робити, що зі мною станеться, і, по правді сказати, мене можна пожаліти.