Від Сесілі Воланж до Софі Карне
На мене налягають смуток і тривога, дорога моя Софі. Майже всю ніч я проплакала. Не те щоб наразі я не була щаслива, але тільки я передбачаю, що це ненадовго.
Учора я була в Опері з пані де Мертей; ми багато говорили щодо мого заміжжя, і нічого хорошого я від неї не дізналася. Вийти я маю за графа де Жеркура, і це буде в жовтні. Він багатий, знатний, командує полком. Поки що все це чудово. Але, по-перше, він старий: уяви собі, йому не менше тридцяти шести років! І, крім того, пані де Мертей говорить, що він чоловік похмурий, суворий, і вона побоюється, що щаслива я з ним не буду. Я навіть помітила, що вона в цьому цілком упевнена, а прямо говорити не хоче, щоб не засмучувати мене. Майже ввесь вечір вона говорила мені про обов’язок дружин по відношенню до чоловіків. Вона визнає, що пан де Жеркур людина зовсім неприємна, та все ж каже, що я змушена буду любити його. І ще вона сказала, що, коли я вийду заміж, мені вже не можна буде любити кавалера Дансені. Та хіба ж це можливо! О, запевняю тебе, я його завжди любитиму. Знаєш, я вже б вважала за краще зовсім не виходити заміж. Нехай цей пан де Жеркур влаштовується, як знає, я ж його не шукала. Нині він на Корсиці,[24] дуже далеко звідси; нехай би він там залишався десять років. Якби я не боялася опинитись у монастирі, я б уже сказала мамі, що не піду за нього. Але це було б тільки гірше. Не знаю, справді, що й робити. Я відчуваю, що ніколи не любила пана Дансені так, як зараз, і коли подумаю, що мені залишається тільки місяць жити по-старому, у мене на очі негайно ж навертаються сльози. Єдина моя втіха – дружба з пані де Мертей. У неї таке добре серце! Вона поділяє всі мої прикрості й така мила, що коли я з нею, то майже перестаю про них думати. До того ж вона мені дуже корисна, бо тій малості, що я знаю, навчила мене вона, і вона така добра, що мені ніскільки не соромно ділитися з нею всіма моїми думками. Якщо вона вважатиме що-небудь негарним, то іноді й покартає мене, але ласкаво, а потім я цілую її від щирого серця, поки вона не перестане гніватись. Її ж я вже можу любити, скільки захочу, і нічого поганого тут не буде, чому я страшенно рада. Проте ми умовилися, що я не показуватиму, як сильно люблю її, на людях, особливо ж при мамі, щоб вона нічого не запідозрила із приводу кавалера Дансені. Запевняю тебе, що якби я могла завжди жити, як тепер, мені здається, я була б зовсім щаслива. Тільки ось цей осоружний пан де Жеркур… Але не згадуватиму більше про нього, а то знову засумую. Замість того сяду писати кавалерові Дансені: говоритиму йому тільки про свою любов, а не про прикрості, оскільки не хочу засмучувати його. Прощавай, мій милий друже. Ти сама бачиш, що скаржитися тобі нема на що і, незважаючи на мою зайнятість, як ти висловлюєшся, в мене залишається час і любити тебе, і писати тобі.[25]
Із ***, 27 серпня 17…
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Моїй жорстокосердій мало того, що вона не відповідає на мої листи і відмовляється їх приймати. Вона хоче позбавити мене можливості бачити її, вона вимагає, щоб я поїхав. І ще більше здивує вас, що я підкорятимуся цій жорстокості. Ви мене засудите. Проте я визнав, що не мушу упускати випадку отримати від неї наказ, бо переконаний, що, з одного боку, той, хто повеліває, сам себе частково зв’язує, а з іншого – що уявна влада, яку ми нібито надаємо над собою жінкам, є однією з тих пасток, в які їм особливо важко не потрапити. До того ж вона з такою спритністю уникала всіх випадків залишитися зі мною наодинці, що це поставило мене в небезпечне становище, з якого мені, на мою думку, слід було вибратися за всяку ціну, бо я безупинно перебував у її товаристві, не маючи в той же час можливості зайняти її своєю любов’ю, і можна було побоюватися, що під кінець вона звикне бачити мене без хвилювання. А ви самі знаєте, як важко змінити такий настрій.
Втім, ви здогадуєтеся, що, підкорившись, я поставив свої умови. Я навіть потурбувався про те, щоб серед них виявилась одна нездійсненна. Це треба мені для того, щоб я вільний був або додержати свого слова, або порушити його, а також для того, щоб розпочати усну чи письмову суперечку в момент, коли спокусниця моя особливо задоволена мною або коли їй треба, щоб я був задоволений нею. Не кажу вже про те, що я виявив би занадто велику неспритність, якби не зумів домогтись якої-небудь нагороди за відмову від цього домагання, хоч яким би воно було нездійсненним.
Виклавши вам у цьому довгому вступі свої аргументи, повідомляю про події останніх днів. Як документи додаю лист моєї спокусниці та мою відповідь. Погодьтеся, що мало знайдеться літописців таких точних, як я.
Ви пам’ятаєте, яке враження справив позавчора вранці мій лист із Діжона. Залишок дня минув досить бурхливо. Прекрасна недоторка з’явилася лише до самого обіду і сказала, що в неї найсильніша мігрень, – під цим ховався найвідчайдушніший напад роздратування, який тільки може бути у жінки. Обличчя в неї і справді було зовсім інше. Відомий вам вираз лагідності змінився норовливістю, що надала йому нової привабливості. Я твердо вирішив використовувати згодом це відкриття і замінювати іноді ніжну коханку норовливою. Передбачаючи, що залишок дня мине понуро, я вирішив уникнути нудьги і під приводом писання листів пішов до своєї кімнати. Близько шостої знову спустився до вітальні. Пані де Розмонд запропонувала прогулятися, що й було прийнято. Але в мить, коли ми сідали в екіпаж, уявна хвора з пекельною підступністю виставила у свою чергу як привід – можливо, щоб помститися мені за мою відсутність – новий напад головного болю й безжально змусила мене залишитись удвох із моєю тітонькою. Не знаю, чи були почуті мої прокляття цьому демонові в жіночому образі, але після повернення ми дізналися, що вона злягла.
Наступного дня за сніданком це була зовсім інша жінка. Природна лагідність повернулася до неї, і я вже думав, що мені пробачено. Ледве дочекавшись закінчення сніданку, ця лагідна особа з безтурботним виглядом підвелася з місця і попрямувала до парку. Ви самі розумієте, що я пішов за нею. «Чому це вам захотілося гуляти?» – запитав я, підійшовши до неї ближче. «Я багато писала сьогодні вранці, – відповіла вона, – і голова у мене втомилася». – «Можливо, і я настільки щасливий, що можу поставити собі в провину цю втому?» – вів далі я. «Так, я вам написала, – відповіла вона знову, – але не наважуюся віддати лист. У нім одне прохання, а ви не привчили мене розраховувати на виконання моїх прохань». – «Ах, присягаюся, якщо тільки це виявиться в межах можливого». – «Немає нічого легшого, – перебила вона мене, – і хоча, можливо, ви по справедливості мусили б його виконати, я готова прийняти вашу згоду, як милість». З цими словами вона подала мені листа. Я взяв його, а водночас і її руку, яку вона негайно ж висмикнула, але без гніву і скоріше зі зніяковінням, ніж із поспішністю. «Сьогодні жаркіше, ніж я думала, треба йти до будинку». І вона попрямувала до замку. Марно старавсь я переконати її погуляти ще трохи, і лише думка про те, що нас можуть побачити, змусила мене обмежитися самим лише красномовством.
Вона ввійшла до будинку, не зронивши ні слова, і я чудово зрозумів, що уявна прогулянка мала одну лише мету – передати мені листа. У замку вона відразу ж піднялася до себе, а я пішов у свою кімнату, щоб познайомитися з її посланням. Вам теж слід прочитати його, так само як і мою відповідь, перш ніж ми підемо далі…
Із ***, 27 серпня 17…
Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона
Судячи з вашої поведінки відносно мене, добродію, ви тільки те й робили, що кожного дня прагнули помножити причини мого невдоволення вами. Впертість, із якою ви весь час прагнули говорити мені про почуття, про яке я не хочу й не мушу нічого чути, зловживання моєю довірливістю чи боязкістю, на яке ви зважилися, щоб передавати мені листи, особливо ж той, смію сказати, непристойний прийом, до якого ви удалися, щоб до мене дійшов останній із цих листів, причому не побоялися навіть, що уражена вашою зухвалістю, я не зумію нічого приховати і буду скомпрометована, – все це могло б викликати з мого боку найрізкіші та цілком заслужені вами докори. Проте замість того, щоб повертатися до своїх образ, я обмежуся лише тим, що звернуся до вас із проханням таким же простим, наскільки й цілком законним, і якщо ви погодитеся його виконати, готова буду зі свого боку забути все.
Ви самі сказали мені, добродію, що я можу не боятися відмови. І хоча ви із властивою вам непослідовністю, відразу ж після цієї фрази відмовили мені в єдиному, що могли для мене зробити,[26] я хочу вірити, що ви все ж таки додержите нині слова, урочисто даного вами лише кілька днів тому.
Отже, я бажаю, щоб ви зробили мені ласку віддалитися від мене, покинули цей замок, де подальше ваше перебування могло б лише ще більше нашкодити мені в очах людей, які завжди готові погано думати про свого ближнього й яких ви до того ж занадто вже привчили спостерігати за жінками, що допускають вас у своє товариство.
Друзі мої давно попереджали мене про цю небезпеку, але я нехтувала їх порадами й навіть сперечалася з ними, поки ваша поведінка зі мною дозволяла мені думати, що ви зволили не змішувати мене з натовпом жінок, які мали підстави для скарг на вас. Тепер же, коли ви поводитеся зі мною, як із ними, – і мені це стало зрозуміло – я мушу й перед громадською думкою, і перед самою собою прийняти це неминуче рішення. Я могла б додати, що ви нічого не виграєте, відмовивши мені в моєму проханні, бо я твердо вирішила поїхати звідси сама, якщо ви виявите впертість і залишитесь. Але я зовсім не маю наміру зменшити свою вдячність за вашу ласку, якщо ви мені її зробите, і хочу, аби ви знали, що, змусивши мене поїхати звідси, ви порушили б мої плани. Доведіть же мені, добродію, що, як ви мене часто запевняли, чесним жінкам на вас скаржитися не доводиться, доведіть мені хоча б, що, навіть провинившись перед ними, ви вмієте спокутувати свою провину.
Якби я вважала за потрібне якось виправдати перед вами своє прохання, мені досить було б сказати, що ви все своє життя поводилися так, щоб зробити це необхідним, і що аж ніяк не від мене залежало не звертатися до вас із таким проханням. Але не згадуватимемо події, про які я хочу забути й які змусили б мене судити вас суворо якраз у той час, коли я даю вам можливість заслужити на мою вдячність. Прощавайте, добродію, поведінка ваша покаже мені, з якими почуттями змушена я буду незмінно перебувати такою, що глибоко шанує вас…
Із ***, 25 серпня 17…
Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель
Хоч які жорстокі, добродійко, поставлені вами умови, я не відмовляюсь їх виконати. Я почуваюся нездатним суперечити жодному вашому бажанню. Оскільки в цьому питанні все ясно, я смію лестити собі сподіванням, що ви й мені дозволите звернутися до вас із деякими проханнями. Їх виконати набагато легше, ніж те, про що ви мене просите, і все ж таки я хочу заслужити цієї милості лише своєю цілковитою покірністю вашій волі.
Перше – і я сподіваюся, що ви самі визнаєте його справедливим, – полягає в тому, щоб ви зволили назвати мені моїх обвинувачів: вони, як я вважаю, заподіюють мені достатньо зла, щоб я мав право знати їх. Друге – і його виконання я чекаю від вашого милосердя – полягає в тому, щоб ви дали мені дозвіл хоч зрідка нагадувати вам про свою любов, яка тепер більш ніж будь-коли заслуговує на вашу жалість.
Подумайте, добродійко, про те, що я поспішаю підкорятися вам, хоч і змушений поступитися заради цього своїм щастям, більше того – хоч я переконаний, що ви хочете мого від’їзду лише для того, щоб позбутися назавжди неприємної присутності людини, до якої ви несправедливі. Визнайте, добродійко, ви не стільки побоюєтеся товариства людини, що занадто звикла мати до вас повагу і тому не сміє непохвально судити про вас, скільки обтяжуєтеся присутністю того, кого вам легше покарати, ніж засудити. Ви проганяєте мене з очей своїх, як відвертають погляд від стражденного, якому не хочуть надати допомогу.
Стандарт
О проекте
О подписке