Лист 35

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

Я мушу підкорятися вам, добродійко, я мушу довести вам, що, незважаючи на всі мої гріхи, в які у вас є бажання вірити, у мене все ж таки достатньо чуйності, щоб не дозволити собі жодного докору, і достатньо мужності, щоб змусити себе принести найтяжчі жертви. Ви приписуєте мені мовчання та забуття! Що ж, я змушу свою любов мовчати і забуду, якщо знайду сили, жорстокість, із якою ви до неї поставилися.

Певна річ, бажання знадобитися вам іще не давало мені на це права, і я готовий визнати: саме лише те, що мені так потрібна ваша поблажливість, не було ще достатньою підставою домогтись її від вас. Але, убачаючи в любові моїй образу, ви забуваєте, що коли це гріх, то ви самі одночасно і причина його, і виправдання. Забуваєте ви також, що я вже звик відкривати вам свою душу навіть тоді, коли довірливість могла завдати мені шкоди, і вже не в змозі був приховувати від вас почуття, що охоплюють мене. Ви ж вважаєте наслідком моєї зухвалості те, що породжено щиросердою відвертістю. У нагороду за любов найніжнішу, найблагоговійнішу, найсправжнішу ви відкидаєте мене далеко від себе. Ви говорите мені навіть про свою ненависть… Хто б не став скаржитися на таке поводження? Лиш я підкоряюсь і покірливо все терплю: ви завдаєте мені ударів, а я продовжую поклонятися вам. Немислима влада ваша наді мною робить вас самодержавною володаркою моїх почуттів, і якщо протистоїть вам сама тільки любов моя, якщо її ви не в силах зруйнувати, то лише тому, що вона – ваше творіння, а не моє.

Я не прошу взаємності, бо ніколи не спокушався надією на неї. Я не чекаю навіть і жалості, хоча міг би на неї сподіватися, пам’ятаючи про увагу, яку ви до мене іноді виявляли. Але, признаюся, мені здається, я можу просити про справедливість.

Я дізнався від вас, добродійко, що хтось постарався зашкодити мені у ваших очах. Якби ви слухалися порад друзів, то не дозволили б мені навіть наблизитися до вас – такі власні ваші слова. Хто ж ці такі ревні друзі? Поза сумнівом, люди такі суворі, такі непідкупно доброчесні не заперечували б, якби ви їх назвали. Поза сумнівом, вони не побажали б залишитися в тіні, бо це поєднало б їх із найнижчими наклепниками, і мені залишаться невідомими як імена їх, так і звинувачення. Подумайте, добродійко, що, позаяк ви судите мене на цій підставі, я маю право дізнатись і те, й інше. Підсудному не ухвалюють вироку, не сказавши, в чому його звинувачують, і не назвавши обвинувачів. Я не прошу ніякої іншої милості й заздалегідь ручаюся, що зумію виправдатися, зумію змусити їх відректися від своїх звинувачень.

Якщо я, може, занадто зневажав порожні чутки людей, чиєю думкою мало дорожу, то ваша повага – справа зовсім інша, й якщо я готовий усе життя присвятити тому, щоб здобути її, то не дозволю нікому безкарно відняти її в мене. Вона для мене тим дорогоцінніша, що їй я буду, без сумніву, вдячний за прохання, з яким ви побоюєтеся до мене звернутись і яке, за вашими словами, надало б мені право на вашу вдячність. Ах, я не тільки не домагався б її, я, навпаки, вам був би вдячний за неї, якби ви дали мені можливість зробити вам приємне. Почніть же з того, щоб поставитися до мене справедливіше, і не приховуйте, чого б ви від мене бажали. Якби я міг здогадатися, в чому справа, то звільнив би вас від клопоту самій заговорювати про це. До радості бачити вас додайте щастя послужити вам, і я вихвалятиму вашу доброту. Що може зупиняти вас? Не боязнь же відмови, сподіваюсь? Я відчуваю, що цього не в силах був би вам пробачити. Те, що я не повертаю вам вашого листа, – не відмова. Більше, ніж ви, хотів би я, щоб він не був мені необхідним. Але я, звикнувши вірити, що у вас ніжна душа, я лише в цьому листі бачу вас такою, якою ви прагнете здаватися. Коли я благаю небо про те, щоб ви стали чутливішою – з вашого листа роблю висновок я, що ви сховалися б за сотню льє від мене швидше, ніж погодилися б на це. Коли все у вас посилює і виправдовує мою любов, воно знову повторює мені, що любов моя для вас – образа; і коли, бачачи вас, любов цю я вважаю вищим благом, мені треба прочитати написане вами, аби переконатися, що вона – лише жорстокі тортури. Тепер вам буде зрозуміло, що найбільшим щастям для мене було б мати можливість повернути вам цього фатального листа. Вимагати його у мене і тепер – означало б дозволити мені не вірити більше тому, що в нім написано. Сподіваюся, ви не сумніваєтеся, з якою готовністю повернув би я вам його.

Із ***, 25 серпня 17…

Лист 36

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

(З діжонським штемпелем)

Із кожним днем, добродійко, посилюється ваша суворість, і, смію сказати, ви, мабуть, менше страшитеся бути несправедливою, ніж виявити поблажливість. Після того, як ви засудили мене, навіть не вислухавши, ви, мабуть, відчули, що вам простіше буде не читати моїх аргументів, аніж відповідати на них. Ви вперто відмовляєтеся приймати мої листи і з презирством повертаєте їх. Ви, врешті-решт, змушуєте мене хитрувати саме тоді, коли єдина моя мета – переконати вас у моєму щиросерді. Ви довели мене до необхідності захищатись, і нехай це буде достатнім вибаченням для тих засобів захисту, до яких я удаюся. Крім того, щирість мого почуття переконує мене, що для його виправдання у ваших очах досить буде, якщо ви краще про нього дізнаєтесь, і лише тому я дозволив собі цю невелику хитрість. Смію сподіватися також, що ви мені її пробачите і вас не здивує, що любов винахідливіша у способах виявити себе, ніж байдужість – у перешкодах, які вона ставить любові.

Дозвольте ж, добродійко, серцю моєму до кінця відкритися перед вами. Воно належить вам, і треба, щоб ви його знали.

Приїхавши до пані де Розмонд, я ні в щонайменшій мірі не передбачав долі, яка мене очікує. Я уявлення не мав, що ви в неї гостюєте, і з властивою мені правдивістю додам, що, якби я навіть знав про це, мій душевний спокій зовсім не був би порушений. Не те щоб я не віддавав красі вашій того належного, в чому їй неможливо відмовити, але, звиклий до того, щоб відчувати самі тільки бажання і віддаватися лише тим із них, які заохочує надія, я не знав мук справжньої любові.

Ви були свідком наполегливих прохань і умовлянь пані де Розмонд, що бажала утримати мене на деякий час. Я вже провів один день у вашому товаристві; проте я поступився, або ж мені здавалося, що я поступився лише природному і законному прагненню виявити увагу шанованій мною родичці. Спосіб життя, який ми тут вели, певна річ, дуже відрізнявся від звичного для мене. Проте я без ніяких зусиль пристосувався до нього, і, не намагаючись розібратися в причинах зміни, що сталася в мені, я знову ж таки приписував її лише легкості свого характеру, про яку, здається, вам уже говорив.

На нещастя (але чому це мусило бути нещастям?), ближче познайомившись із вами, я незабаром зрозумів, що чарівливий образ, що вразив мене спочатку, був найменшим із ваших достоїнств: ангельська душа ваша здивувала, підкорила мою душу. Я захоплювався красою, я почав поклонятися доброчесності. Не претендуючи на володіння вами, я прагнув вас заслужити. Просячи вашої поблажливості за минуле, я мріяв про співчуття на майбутнє. Я шукав його у ваших розмовах, підстерігав у погляді, в цьому погляді, що виділяв отруту тим згубніше, що виливалася вона не навмисно, а приймалася мною без усякої підозри.

Тоді й пізнав я любов. Але який далекий був я від того, щоб на це скаржитися! Твердо вирішивши накласти на неї печать мовчання, я без побоювань і нестримно віддався цьому солодкому почуттю. З кожним днем влада його наді мною збільшувалася. Незабаром радість бачити вас перетворилася для мене на необхідність. Варто було вам на мить віддалитись, і серце моє стискала туга; від звуку кроків, що сповіщали мені про ваше повернення, воно радісно тремтіло. Я існував лише завдяки вам і для вас. І все-таки, – закликаю вас же у свідки – посеред жвавих ігор або в запалі бесіди про речі значні чи вирвалось у мене коли-небудь хоч одне слово, яке видавало б таємницю мого серця?

Нарешті настав день, що поклав початок моєму нещастю, і з волі якогось незбагненного фатуму сигналом для нього став великодушний вчинок. Так, добродійко, саме серед бідняків, яким я надав допомогу, ви, піддавшись благородній чутливості, яка прикрашає саму красу і робить іще дорогоціннішою доброчесність, ви остаточно збентежили серце, і без того сп’яніле із нестримної любові. Можливо, ви пригадаєте, яка заклопотаність охопила мене після повернення? Та ба! Я намагався боротися з потягом, який ставав уже сильнішим за мене.

Після того, як сили мої вже вичерпалися в нерівній боротьбі, випадок, якого не можна було передбачити, залишив мене наодинці з вами. Тут – признаюся в цьому – я піддався спокусі. Переповнене серце моє не змогло стримати розмов і сліз. Але хіба це злочин? А якщо й так, то хіба я недостатньо покараний за нього жорстокими муками, які змагають мене?

Знищуваний безнадійною любов’ю, я благаю вас про жалість, а у відповідь отримую ненависть. У мене немає іншого щастя, як бачити вас, очі мої мимоволі звертаються до вас, але я тремчу при думці, що можу зустрітися з вами поглядом. Ви повергли мене в тяжкий стан: удень я стараюся не виявляти своїх мук, а ночами зазнаю їх. Ви ж у своєму незворушному спокої довідуєтеся про ці страждання лише остільки, оскільки є їх причиною, і радієте їм. І при цьому скарги виходять від вас, а виправдовуватися змушений я.

Одначе ж така, добродійко, правдива розповідь про те, що ви іменуєте моїми гріхами, і що, можливо, справедливіше було б назвати лихом. Чиста, щира любов, незмінна шанобливість, цілковита покірність – ось почуття, мені вами навіяні! Я не побоявся б повергнути їх навіть перед божеством. О ви, краще його творіння, наслідуйте його в милосерді! Подумайте про мої жорстокі муки, подумайте особливо про те, що завдяки вам розриваюся я між відчаєм і блаженством і що перше ж вимовлене вами слово назавжди вирішить мою долю.

Із ***, 23 серпня 17…

Лист 37

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Я підкоряюся, добродійко, порадам, які дає мені ваша дружба. Я настільки звикла керуватися в усьому вашими думками, що охоче вірю в їх незмінну правоту. Готова навіть визнати, що пан де Вальмон, мабуть, дійсно вкрай небезпечна людина, позаяк він може одночасно і прикидатися таким, яким він здається тут, і бути насправді таким, яким ви його малюєте. Хай там як, але оскільки ви наполягаєте, я відпроваджу його від себе, в усякому разі – зроблю для цього все можливе, бо частенько речі, які по суті мали б бути цілком простими, виявляються дуже морочливими.

Як і раніше, я вважаю за неможливе просити про це його тітоньку. Таке прохання стало б образливим для них обох. Не хотілося б мені й від’їжджати самій: якщо, окрім тих причин, що відносяться до пана де Турвеля, про які я вам уже говорила, мій від’їзд, що цілком можливо, роздосадує пана де Вальмона, йому ж дуже легко буде вирушити за мною до Парижа. І хіба його повернення, причиною якого я буду або постану в очах товариства, не здасться більш дивним, аніж зустріч у селі в особи, що є, як усім відомо, його родичкою і моїм другом?

Отже, мені залишається тільки одне: домогтися від нього, щоб він сам зволив поїхати. Я розумію, що запропонувати йому це досить важко. Але, оскільки він, мабуть, хоче довести мені, що в нім більше порядності, ніж усі вважають, я не зневіряюся в успіху. Я навіть не проти того, щоб спробувати це зробити і таким чином дістати можливість переконатися, чи дійсно, як він часто говорить, істинно чесні жінки не мають і ніколи не матимуть приводів скаржитися на його поведінку. Якщо він поїде, як я того бажаю, це і справді буде з уваги до мене, бо я не сумніваюся, що він хотів би провести тут більшу частину осені. Якщо на прохання моє він відповість відмовою і, виявивши упертість, залишиться, я завжди встигну сама поїхати і обіцяю вам, що зроблю це.

Ось, добродійко, здається, й усе, чого вимагала від мене ваша дружба. Поспішаю виконати ваше бажання і довести вам, що, незважаючи на гарячковість, із якою я захищала пана де Вальмона, я все ж таки готова не лише прислухатися до порад моїх друзів, але і слухатись їх.

Маю честь і т. д.

Із ***, 25 серпня 17…

Лист 38

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Щойно я отримала від вас величезний пакет, ласкавий віконте. Якщо дата на ньому вірна, його мали б доправити на добу раніше. В усякому разі, якщо я виберу час ознайомитися з ним, то вже не встигну відповісти. Тому я вважаю за краще лише повідомити вас про отримання його, а поговоримо сьогодні ми про інше. Це зовсім не означає, що мені є чим із вами поділитися. Восени в Парижі майже не залишається чоловіків, що мають людський вигляд. Через це я вже з місяць, як поводжусь убивчо доброзвичайно, і всякий інший на місці мого кавалера втомився б від доказів моєї постійності. Не зайнята справжньою справою, я розважаюся маленькою Воланж і про неї ж бо й хочу з вами поговорити.

Чи знаєте, що ви втратили більше, ніж гадаєте, відмовившись зайнятися цією дівчинкою? Вона воістину чарівна! Ні характеру, ні правил; судіть же, як легко і приємно перебувати в її товаристві. Не думаю, щоб вона коли-небудь сяйнула силою почуття, але все свідчить про натуру, жадібну до відчуттів. Не маючи ні розуму, ні хитрості, вона має відому, якщо можна так висловитися, природну брехливість, якій я сама іноді дивуюсь і якій уготований тим більший успіх, що виглядом своїм ця дівчина – сама простодушність і невинність. Від природи вона дуже ласкава, і часом це мене бавить. Її маленьку голівку незвичайно легко розпалити, і тоді вона стає тим більше забавною, що не знає нічого, абсолютно нічого про те, що їй так хотілось би знати. Її охоплює кумедна нетерплячка: вона сміється, гнівається, плаче, а потім із абсолютно привабливою простодушністю починає просити мене просвітити її. Далебі, я майже ревную її до того, на чию долю випаде це задоволення.