Продовження листа 40

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

А тепер, чарівний мій друже, давайте міркувати. Ви, як і я, добре розумієте, що педантична і чесна пані де Турвель не може погодитися на моє перше прохання і обдурити довіру друзів, назвавши мені моїх обвинувачів. Таким чином, обіцяючи під цією умовою все, що завгодно, я себе нічим не зв’язую. Але ви розумієте також, що ця відмова послугує підставою для того, щоб отримати все інше, і тоді, поїхавши, я виграю можливість вступити з нею – і притому з цілковитої її згоди – в регулярне листування, бо я не надаю ніякого значення побаченню, про яке я її просив: майже єдина його мета – привчити її заздалегідь до того, щоб вона не відмовляла мені в інших побаченнях, коли у мене в них буде вже справжня потреба.

Єдине, що мені залишається зробити до від’їзду, – це дізнатися, хто ж саме займається тим, що шкодить мені в її очах. Вважаю, що це її нудний чоловік, і хотів би, щоб було так: окрім того, що заборона, яка виходить від її чоловіка, лише підбурює бажання, я міг би бути упевнений, що, якщо вже моя спокусниця погодиться мені писати, чоловіка її побоюватися більше не доведеться, бо тим самим вона вже виявилася б змушеною обманювати його.

Але якщо в неї є приятелька настільки близька, що вона їй довіряється, і якщо приятелька ця проти мене, значить, їх необхідно посварити, і я розраховую в цьому досягти успіху.

Учора я вже думав, що ось-ось про все дізнаюсь, але ця жінка нічого не робить, як інші. Ми були в її кімнаті, якраз коли доповіли, що подано обід. Вона ще тільки закінчувала свій туалет, і я встиг помітити, що кваплячись і вибачаючись, вона залишила в секретері ключ від нього, а мені добре відомо, що ключа від своєї кімнати вона ніколи з собою не бере. У час обіду я обмірковував цю обставину, а потім почув, як спускається згори її покоївка. Тут же я прийняв рішення: удав, що у мене кровотеча з носа, і вийшов із-за столу. Я полетів прямо до її секретера, але виявив усі шухляди незамкненими, а в них – жодного списаного папірця. Тим часом у таку пору року не випадає нагоди спалювати їх. Куди ж вона діває листи, які отримує? А отримує вона їх часто. Я нічого не упустив, усе було відчинено, й я все обшукав, але переконався тільки в тому, що скарб цей вона зберігає у себе в кишені.

Як же вивудити його звідти? Відучора я марно шукаю якого-небудь способу, але побороти в собі це бажання ніяк не можу. Страшенно жалкую, що не дано мені злодійських талантів. І справді, хіба навчання цій справі не має входити у виховання людини, що займається інтригами? Хіба не забавно було б поцупити лист чи портрет суперника або витягнути з кишені недоторки те, що може її викрити? Але батьки наші не думають ні про що, а я, хоч і думаю про все, але тільки переконуюсь, який я неспритний і як мало можу допомогти справі.

Але хай там що, я повернувся до столу вкрай невдоволений. Усе ж спокусниця моя дещо заспокоїла мою досаду, із співчутливим виглядом розпитуючи мене про мою уявну недугу. Я ж не забув запевнити її, що з певного часу відчуваю напади хвилювання, які псують моє здоров’я. Вона ж переконана, що є їх причиною, – чи не слід їй, по совісті кажучи, постаратись їх заспокоїти? Але вона хоч і набожна, та не занадто милосердна: відмовляє в усякому любовному подаянні, і, на мою думку, відмови цієї цілком достатньо для виправдання крадіжки того, чого не дають. Але прощавайте, бо, розмовляючи з вами, я думаю тільки про ці кляті листи.

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 43

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Навіщо, добродію, прагнете ви зменшити мою вдячність? Навіщо погоджуєтеся ви покорятися мені лише наполовину і мовби робите достойну поведінку предметом торгу? Вам недостатньо, щоб я відчувала, чого вона вам коштує? Ви вимагаєте не лише багато чого – ви вимагаєте неможливого. Якщо мої друзі й говорили зі мною про вас, то вони робили це лише зі співчуття до мене. Нехай вони навіть помилялися, наміри в них були найдобріші, а ви пропонуєте мені у вдячність за цей знак уваги видати вам їх секрет! Заговоривши з вами про це, я вже зробила помилку, і тепер ви чудово дали мені це зрозуміти. Те, що з іншою людиною було б простою відвертістю, з вами перетворюється на легковажність і могло б довести мене до мерзотності, якби я погодилася на ваше прохання. Я звертаюся до вас же, до вашого благородства: чи могли ви вважати мене на це здатною, чи могли ви мені це запропонувати? Ясна річ, ні, і я впевнена, що, добре розміркувавши, ви не поновите цього прохання!

Друге прохання – про дозвіл писати мені – так само важко здійсненне і, кажучи по всій справедливості, не на мене слід за це нарікати. Не хочу ображати вас, але за тієї репутації, якої ви набули і яку, з ваших же слів, частково заслужили, яка жінка може признатися, що листується з вами? І хіба порядна жінка може зважитися на щось таке, що – як вона сама чудово розуміє – їй довелося б приховувати?

Якби ще я могла бути впевнена в тому, що ніколи не матиму підстав скаржитися на зміст ваших листів і я завжди зможу виправдатися перед самою собою в їх отриманні! Тоді, можливо, прагнення довести вам, що керує мною не ненависть, а розум, взяло б гору над усіма такими вагомими міркуваннями і змусило б мене зробити значно більше, ніж мені належало б, дозволивши вам зрідка писати мені. Якщо ви дійсно бажаєте цього так сильно, як кажете, то охоче підкорятиметеся єдиній умові, яка могла б спонукати мене на це погодитися, й якщо ви відчуваєте хоч яку-небудь вдячність за те, що я нині для вас роблю, ви не забаритеся поїхати.

Дозвольте мені зауважити вам із цього приводу, що сьогодні вранці ви отримали листа, але не скористалися ним для того, щоб оголосити пані де Розмонд про свій від’їзд, як вами було обіцяно. Сподіваюся, що тепер ніщо не перешкодить вам додержати свого слова. Особливо ж розраховую я на те, що для цього ви не чекатимете бесіди зі мною, про яку ви мене просите і на яку я рішуче не можу погодитись, і що замість усного веління мого, нібито такого вам необхідного, ви задовольнитеся моїм повторним проханням. Прощавайте, добродію.

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 44

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Порадійте разом зі мною, чарівний мій друже: мене люблять, я переміг це норовливе серце. Марно намагалося воно прикидатись – мені вдалося проникнути у його таємницю. Я не пожалів зусиль і тепер знаю все, що мене цікавить: з учорашньої ночі, щасливої вчорашньої ночі, я знову набув своєї суті, знову зажив повним життям; я викрив подвійну таємницю – любові й підлості, я насолоджуватимусь однією і помщуся за іншу, я пурхатиму від задоволення до задоволення. При самій думці про це мене охоплює така радість, що я не без зусиль згадую про обережність і про те, що мені, можливо, доведеться докласти деяких старань для того, щоб розповідь моя вийшла доладною. Одначе спробуємо.

Ще вчора, закінчивши свого листа до вас, я у свою чергу отримав листа від божественної святенниці. Надсилаю вам його; ви побачите, що в нім вона дає мені – найбільш для себе зручним способом – дозвіл писати їй, але зате квапить мене з від’їздом. І я зрозумів, що не можу його особливо відкладати, не зашкодивши собі.

Мене, одначе, мучило бажання дізнатися, хто ж міг писати їй проти мене, але я не був упевнений у тому, що5 саме мені слід зробити. Я намагався підкупити покоївку, щоб вона випорожнила для мене кишені своєї пані: їй неважко було б зробити це ввечері, а вранці вона могла б акуратно покласти все на попереднє місце, не збудивши ані найменшої підозри. За цю нікчемну послугу я запропонував їй десять луїдорів, але наткнувся на занадто чесну або занадто боязку тупицю: її не похитнули ні моє красномовство, ні гроші. Я продовжував умовляти її, коли подзвонили до вечері. Довелося залишити її в спокої, і щастя ще, що вона обіцяла мені зберегти нашу розмову в таємниці; я, як ви самі розумієте, навіть на це не особливо розраховував.

Ніколи ще не був я в такому поганому настрої. Я відчував, що сам себе скомпрометував, і ввесь вечір докоряв собі за необережний крок.

Пішовши до себе й не знаходячи спокою, поговорив я зі своїм єгерем: як щасливий коханець він мусив мати певний вплив на свою милу. Я хотів, щоб він умовив цю дівчину або зробити те, що я просив, або промовчати щодо мого прохання. Але він, зазвичай ні в чому не сумніваючись, тут буцімто засумнівався в успіху і висловив із цього приводу судження, що здивувало мене своєю глибиною.

«Пан віконт краще за мене знає, – сказав він, – що, коли спиш із дівчиною, то примушуєш її робити лише те, чого їй самій хочеться, а змусити її робити те, чого вам хочеться, – до цього частенько ще дуже далеко».

Ах, ум негідника, бува, мене лякає.^[27]

«За цю я ще й тому не ручаюся, – додав він, – що, на мою думку, в неї є інший коханець, а зі мною вона водиться лише від сільської нудьги. І коли б не те, що вже дуже хочеться мені зробити послугу вам, добродію, я б більше одного разу й не побував у неї. (Цей хлопець – справжній скарб!) Що ж до мовчання, – додав він іще, – який сенс просити її про нього, коли вона може без ніякого ризику нас обдурити? Заговорити з нею про це ще раз означало б навести її на думку, що це дуже важливо, і викликати в ній іще більшу охоту підладитися до своєї пані».

Чим справедливішими були ці аргументи, тим більше я бентежився. На щастя, гульвіса розбалакався, а оскільки він був мені потрібний, я йому не заважав. Розповідаючи мені свою інтрижку з цією дівчиною, він, між іншим, згадав, що її кімната відділяється від кімнати її пані лише тонкою перегородкою, крізь яку можна почути будь-який підозрілий шум, і що тому щоночі дівчина приходить до нього. У мене негайно ж виник план, який я повідомив йому і який ми успішно здійснили.

Я дочекався другої години ночі і, як ми з ним домовилися, попрямував зі свічкою до кімнати, де відбувалося побачення, – під приводом, ніби я кілька разів марно викликав його дзвінком. Повірений мій, що чудово розіграв свою роль, зображував цілу сценку: його застукали на гарячому, він у відчаї, розсипається вибаченнями; все це я перервав, відправивши його зігріти воду, яка нібито мені була потрібна. Педантичній же служниці було тим більше соромно, що негідник, який іще додав до моєї вигадки від себе, переконав її перебувати в одежі, що до пори року цілком підходила, але ні в якому разі нею не виправдовувалася.

Розуміючи, що чим більш приниженою буде почуватися ця дівиця, тим легше я доб’юся від неї свого, я перешкодив їй змінити і позу, і вбрання і, наказавши слузі чекати мене в моїй кімнаті, всівся поряд із нею на ліжко й почав заздалегідь приготовану промову. Мені необхідно було втримати владу, яку обставини дали мені над нею, і тому я зберіг холоднокровність, гідну стійкості Сципіона:^[28] не дозволивши собі з нею ані найменшої вільності, на що вона могла сподіватися, враховуючи її миловидність і слушну нагоду, я завів з нею ділову розмову так само незворушно, начебто розмовляв із чиновником.

Умови мої зводилися до того, що я сумлінно збережу все в таємниці, якщо назавтра приблизно в цей же час вона принесе мені вміст кишень своєї пані. «До речі, – додав я, – вчора я вам пропонував десять луїдорів, – обіцяю вам їх і сьогодні: не хочу зловживати становищем, у якому ви опинились». Як ви самі розумієте, ми чудово дійшли згоди, після чого я пішов, дозволивши щасливій парочці надолужувати втрачений час.

Свій же час я присвятив сну, а на ранок, бажаючи мати привід, щоб не відповідати на лист спокусниці, поки не прогляну її паперів, чого не міг би зробити до наступної ночі, вирішив вирушити на полювання і був відсутній майже весь день.

Після повернення мене прийняли досить холодно. Маю підставу вважати, що тут позначилось уражене самолюбство: як це я не поквапився скористатися часом, який залишився мені, особливо після написаного мені ласкавішого листа. Гадаю так тому, що, коли пані де Розмонд злегка докорила мені за тривалу відсутність, моя спокусниця заперечила дещо їдким тоном: «Ах, не докорятимемо панові де Вальмону за те, що він віддається єдиному задоволенню, яке може тут знайти». Я поремствував на таку несправедливість і скористався нагодою запевнити дам, що їх товариство мені надзвичайно приємне і що я навіть пожертвував заради нього важливим листом, який мав написати. До цього я додав, що вже багато ночей страждаю безсонням і що мені спало на думку – чи не поверне мені сон фізична втома. При цьому погляди мої красномовно говорили і про зміст листа, і про причини безсоння. Протягом усього вечора я старався зберегти ніжно-меланхолійний вигляд; здається, мені чудово вдалося приховати за ним нетерпляче очікування тієї години, коли я дізнаюся про таємницю, яку від мене так наполегливо приховують. Нарешті, ми розійшлися по своїх кімнатах, і через якийсь час вірна служниця принесла мені обумовлену нагороду за моє мовчання.

Заволодівши цим скарбом, я приступив до ознайомлення з ним із відомою вам обережністю, бо вкрай важливо було, щоб усе залишалося в тому вигляді, як воно було. Спершу я натрапив на два листи від чоловіка – нелегкотравну суміш із подробиць судового процесу та подружніх звірянь; у мене вистачило терпіння прочитати ці листи від початку до кінця, але я не виявив жодної згадки про мене. Я з досадою поклав їх на місце, але роздратування моє лагідніло, коли в руках у мене опинилися старанно зібрані клаптики горезвісного діжонського листа. На щастя, мені спало на думку пробігти його очима. Судіть про мою радість, коли я помітив виразні сліди сліз моєї привабливої святенниці. Признаюсь, я піддався юнацькому пориву і розцілував цього листа із запалом, на який уже не вважав себе здатним. Продовжуючи так вдало почате обстеження, я знайшов усі свої листи, зібрані разом і розкладені за числами. Але найприємніше здивувало мене те, що там виявивсь і найперший, якого, як я вважав, невдячна мені повернула: він був старанно переписаний її рукою, до того ж нерівним, тремтячим почерком, що явно свідчило про солодке хвилювання її серця під час цього заняття.

Досі я був увесь охоплений любов’ю, але незабаром її змінила лють. Як ви гадаєте, хто хоче погубити мене в очах обожнюваної мною жінки? Яка фурія, на вашу думку, настільки злостива, що могла замислити таку підлість? Ви її знаєте: це ваша приятелька, ваша родичка, пані де Воланж. Ви не уявляєте собі, яких тільки диявольських мерзотностей не написала їй про мене ця мегера. Вона, вона одна порушила душевний світ цього ангела в образі жінки. Через її поради, через її зловредне підбурювання я змушений від’їжджати; словом, це заради неї жертвують мною! Так, без сумніву, треба спокусити її дочку, але цього недостатньо, – її саму треба погубити, і якщо вже за віком своїм ця клята жінка поза небезпекою, треба уразити її в тій, до кого вона прихильна.

Так вона бажає, щоб я повернувся до Парижа? Вона змушує мене до цього? Добре, я повернуся, але вона поплаче через моє повернення. Шкода, що героєм цієї пригоди буде Дансені: в нім є глибока порядність, яка стоятиме нам на заваді. Проте він закоханий, ми з ним часто бачимося – можливо, ми отримаємо від нього користь. Але в гніві своєму я зовсім забувся і не думаю про те, що маю викласти вам сьогоднішні події. Повернімося до розповіді.

Уранці я знову побачився з чутливою святенницею. Ніколи ще вона не здавалася мені такою прекрасною. Так воно і має бути: краща мить для жінки, єдина, коли вона може викликати в нас сп’яніння душі, про яке так багато говорять і яке так рідко відчувають, це мить, коли, вже переконавшись у її любові, ми ще не впевнені в її милостях, і саме в такому стані я тепер перебуваю. Можливо, прикрашала її в моїх очах і думка, що я незабаром утрачу задоволення бачити її. Нарешті принесли пошту, я отримав вашого листа від 27-го, і, читаючи його, я ще не був упевнений, що додержу свого слова. Але я зустрівся очима з моєю спокусницею і відчув, що ні в чому не можу їй відмовити.